скачать книгу бесплатно
– Хто тебе везе? – питае Горшкодротаря.
– Дурна голова! Гiршого лиха й не знайти, це вже дiйсно лихо над лихами!
Цар покликав до себе Горшкодротаря й мiнiстра: – Вiднинi будеш ти, Горшкодротарю, мiнiстром, а цей хай лiпить горшки i дротуе iх.
Багач, що народив теля
Жив-був багач Амбросiй, що мав великий смак до iжi. Був такий череватий, що своiх колiн уже не бачив. А в тому ж селi жив бiдний хлоп Лесько, смiхар на весь свiт. Бувало, як щось скаже, то люди рачки лазять вiд смiху.
Якось Лесько здибався з Амбросiем, змiряв його очима вiд голови до нiг i ткнув пальцем у товстий живiт:
– Ти за тиждень народиш теля!
– Жартуеш, Леську…
– Нi, бiгме.
Прийшов Амбросiй додому, та такий сумний, нiби його десь обiкрали. Говорить до жiнки:
– Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля.
– Це може бути, чоловiче.
Багач iз багачкою зажурилися. Люди ж смiятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросiй, що теля вродив!
Жiнка побiдкалася й каже:
– Іди, Амбросiю, геть вiд хати. Тiкай у лiси, аби нiхто нiчого не бачив.
– Добре, пiду.
Багач встав удосвiта, поклав хлiба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лiсами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шiсть днiв так ним носило, аж пiдошви вже повiдпадали. Сьомого дня знайшов на галявi цiсарський карабiн i чоботи, в яких ще були ноги.
«Ади, – подумав багачисько, – вовки з’iли шандаря. Та буду мати чоботи!»
Узяв чоботи в торбу й пiшов далi.
Настала нiч. Край лiсу надибав на хату. Постукав у шибку:
– Пустiть заночувати!
Господар питае:
– А ти хто будеш?
– Подорожнiй.
– Куди йдеш?
– До Коломиi корову купувати.
– Заходь.
Йому дали вечеряти, а потiм постелили коло припiчка, щоб не змерз. Багач позiхнув i придушив кота. Так хропiв, аж пси за вiкном гавкали.
А тiеi ночi у господаря вположилася корова. Щоб телятко зiгрiлося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранок уздрiло босi ноги Амбросiя i почало лизати. Багач з того прокинувся й витрiщився на нього.
«Ади, яку теличку я народив», – подумав. Схопився за живiт i вибiг iз хати – нiби його хтось вимiв. Так тiкав, що мало п’яти не загубив.
Телятко знайшло торбу, з якоi стирчали шандаревi чоботи, i взялося лизати халяви.
Газдиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долонi й закричала не своiм голосом:
– Уставай, чоловiче, бо наше теля з’iло подорожнього!
Господар протер очi.
– Упали, жiнко, ми в бiду, як голий у кропиву. Теля iсть людей! Його треба позбутися.
– Вiдведи в лiс вовкам, – порадила жiнка.
Чоловiк закинув телятко на плечi й вiднiс у темну хащу.
А в той час багачисько, радий i веселий, вернувся додому. Сiв за стiл i каже:
– Давай, жiнко, iсти!
Сьорбав, жував, чавкав, а жiнка питала:
– Ну що, чоловiче, було в тебе теля?
– Аякже!
– А яке воно?
– О-о, файна теличка. Червону латку мае на чолi. Така жвавенька, ноги менi лизала.
– А потiм?
– Я схопився i – драла додому.
Багачка як почула, що вiн народив, закричала так, нiби чорт iз неi лико драв:
– Запрягай конi й – за телям! Я його не подарую!
– Не поiду, жiнко. Менi соромно.
– Твiй сором до стайнi я не зажену. Запрягай конi! Чуеш?
Язик багачки добрий чортовi на батiг. Так лаяла Амбросiя, що той аж пiдскакував.
Запрягли i – гайда! Пiд’iхали до хати, що стоiть край лiсу, Амбросiй сховався на возi в соломi й попросив дружину:
– Накрий мене веретою.
Багачка – до хати.
– Мiй чоловiк ночував у вас i народив теля. Вночi вiн схопився i вiд страху втiк. Забув навiть узяти теличку…
– А де ваш чоловiк?
Вийшли до фiри. Господар виломив iз плота дрючок i почав ним молотити по ряднинi.
– А бiс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?..
Багачi, похнюпившись, поiхали додому. І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповiв.
Дурнi багачки
В одному селi жив чоловiк, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було нiколи чистоi години, бо його жiнка замiсть язика мала бритву в ротi.
Продав вола, а жiнка нарiкае:
– Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У головi в тебе, як у дрантивiм решетi.
Чоловiк розсердився:
– Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати.
– Хто, я? Не бреши, бо як пiду на ярмарок, то тобi облупиться вiд сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жiнка.
Настав ярмарковий день. Жiнка вбрала новий кожух, взяла гусака пiд пахву i подалася до мiста. Здибала якогось чоловiчка й питае його:
– Як платяться тепер такi гусаки, як оцей?
Чоловiк потримав гусака в руках i вiдповiв:
– Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.
Тодi було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.
Жiнка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупцi питають:
– Скiльки хочете за гусака?
– Одного ринського, дванадцять шусток.
Їй дають ринського, а вона каже:
– Дайте дванадцять шусток.
Дають дванадцять шусток, а вона:
– Дайте ринського.
Покупцi зрозумiли, що жiнка в рахунках – нi бе, нi ме, нi кукурiку. Пiдiйшов один шахрай у дрантивих лахманах.
– Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити грошi, дайте менi ваш кожух, а я лишу вам лапсердак.
Жiнка погодилася. Дала шахраевi гусака, новий кожух i одягла його дрантивий лахман.
Шахрай радий, що стiльки придбав за одного ринського, i вiдразу нiби крiзь землю провалився. Жiнка чекала, чекала та й пiшла додому в дрантивому лахманi. Чоловiк ледве впiзнав ii.
– Що сталося, жiнко?
Вона розповiла, як ярмаркувала.
– Видиш, жiнко, ти ляпала язиком, як по водi батогом, що продаси гусака лiпше, анiж я вола. Пiду свiт за очi. Якщо знайду дурнiшу вiд тебе, то вернусь, а як розумнiшу, залишуся у неi.
Чоловiк подався у широкий свiт. Довго йшов, аж зголоднiв. У одному селi зайшов до багача. Вдома була тiльки господиня.
– Сiдайте, добрий чоловiче, – привiтала гостя. – Скажiть, хто ви е i куди йдете.
– Я Пригода. Мандрую собi свiтом i правду дiлю мiж людьми.
– Йой, ми вас чекали! – І жiнка дiстала з-за образiв хустину з великим гудзом. Розв’язала й виклала Пригодi купу грошей. – Це ми з чоловiком за багато рокiв назбирали. Вiн казав, що колись мае прийти до нас пригода, i журився, аби були грошi на той час.
Пригода подякував газдинi за грошi, попросив окраець хлiба, кавалок солонини i подався у дорогу далi.
Увечерi вернувся багач з лiсу. Жiнка весела й задоволена:
– У нас був Пригода. Дала-м йому тi грошi, що ми наскладали.
Багач сторопiв.
– Ми ж складали грошi для такоi пригоди, як слабiсть, пошесть, засуха, старiсть, смерть…
– А я звiдки знала? – сердилася багачка.
Тим часом Пригода шукав багача уже в iншому селi. Уздрiв файну хату. На обiйстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бiдних людей!
Пiдiйшов до вiкна i моргнув господинi, що була сама вдома, аби вийшла надвiр. Заговорив до неi, нiби на цимбалах заграв:
– У недiлю видаю замiж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас i вашого чоловiка на весiлля.
– Красно дякую, – поклонилася багачка.
– І ще прошу, абисьте пустили свою льоху зi мною, бо моiй льосi потрiбна дружка на весiллi. Це буде великий гонор для вас i для нас.
