скачать книгу бесплатно
Симон Петлюра
Виктор Анатольевич Савченко
Знаменитi украiнцi
Радянська пропаганда зробила Симона Петлюру чи не найголовнiшим антирадянським «демоном», утiленням усiх «темних сторiн» людини: зради, обману, пiдступностi. Цьому сприяла та обставина, що сам Петлюра – лiтератор i журналiст – нiколи не писав про свое життя анi спогадiв, анi нотаток: вiн неначе спецiально намагався залишитися людиною «без особистого життя». Книжка В. Савченка – спроба перетворити цей «безтiлесний символ» на живу людину, щоб сучасний читач мав змогу нарештi дiзнатися, яким насправдi було життя Симона Петлюри.
Вiктор Савченко
Симон Петлюра
Для багатьох людей в Украiнi iм’я Симона Петлюри стало синонiмом таких понять, як «патрiотизм», «нацiональна гiднiсть», «боротьба за незалежнiсть»… Петлюра став бiльше фактором сучасностi, нiж iсторii. У його iменi – квiнтесенцiя полiтичних програм сучасних партiй, ставлення до його пам’ятi багато в чому визначае ставлення украiнця до своеi державностi.
* * *
На околицi Полтави, за пiвтора кiлометра вiд поля Полтавськоi битви i за 700 метрiв вiд центральноi площi мiста, стояла сiльського вигляду хатинка полтавського обивателя, вiзника Василя Павловича Петлюри. Звiвши будинок на чотири кiмнати, Василь Петлюра одружився iз полтавкою Ольгою Марченко та створив сiм’ю, у якiй було четверо синiв (згодом – усi семiнаристи) – Федiр, Іван (помер у 1900 роцi), Семен, Олександр – i п’ять доньок: Єфросинiя, Тетяна, Мар’яна, Марина, Феодосiя (ще трое дiтей померло в дитинствi). Справи Василя Петлюри йшли вгору – вiн став власником вiзницького пiдприемства на шiсть пар коней, кiлька разiв його обирали судовим засiдателем Полтавського повiту.
Семен (iнше написання – Симон) Петлюра народився 10 (23) травня 1879 року. У тринадцять рокiв вiн вступив до церковноi дворiчноi школи, потiм, закiнчивши духовне училище, став семiнаристом. Полтавський семiнарист Семен Петлюра не тiльки захоплено читав заборонену полiтичну лiтературу, але й у 19 рокiв вступив до таемноi студентськоi «Украiнськоi громади», через що його й узяла на облiк полiцiя. У справi С. Петлюри були його прикмети: «зрiст – 166 см, середня статура, зовнiшнiсть iнтелiгентна, серйозна, мае звичку виставляти лiву ногу вперед i тримати руки перед собою; волосся на головi свiтло-русяве, довге, пряме, продiл iз правого боку, брови й вуса русявi, борода рiдка, рудувата, очi сiрi, великi, короткозорий; за вечiрнього освiтлення читае в окулярах; череп правильний, круглий, чоло рiвне й широке, нiс прямий, обличчя видовжене…» Можна сказати: юнак «без особливих прикмет». Перед нами образ типового молодого рiзночинця кiнця ХІХ – початку ХХ столiття. Тодi можлива небезпека вiд нього безкрайнiй Росiйськiй державi видавалася мiнiмальною…
Але навеснi 1900 року Семен вступае до пiдпiльноi антидержавноi органiзацii – Революцiйноi украiнськоi партii (РУП). Партiя була молодою, 90 % ii членiв становили студенти й семiнаристи. Демократiя, конституцiя, нацiя, республiка, рiвнiсть, свобода, передiл землi, автономiя Украiни – гасла епохи стали iхньою метою. Семiнаристська «громада» Полтави вiдразу ж рекрутувала до РУП двадцять юнакiв, серед яких був i Симон.
У сiчнi 1901 року до Полтави приiхав основоположник украiнськоi нацiональноi музики, композитор i громадський дiяч Микола Лисенко. Виступи хору Лисенка були своерiдною агiтацiею, украiнською фрондою. Семiнаристи, без дозволу керiвництва, запросили композитора до актовоi зали свого навчального закладу послухати, як iхнiй хор виконуватиме його – Лисенка – заборонену кантату «Б’ють пороги»; диригувати мав Петлюра. Семен любив театр, грав у семiнарських виставах, керував хором, пробував писати п’еси. Вiн пiдготував i вступну промову на честь композитора. Розгнiваний самоправством, ректор семiнарii накинувся на Лисенка з докорами за «пiдбурювання до розбещення юнацтва». На захист композитора став Петлюра, через що його виключили iз семiнарii в липнi 1901 року з «вовчим бiлетом». Дорога до подальшоi освiти для Симона була закрита. Залишався прямий шлях – у революцiю… Невдовзi Петлюра став делегатом Всеукраiнського студентського з’iзду, що напiвпiдпiльно вiдбувся в Полтавi.
У березнi 1902 року почався бунт у селах Полтавськоi губернii. Селяни громили маетки i склади помiщикiв, самочинно заорювали помiщицьку землю. Петлюра як партiйний агiтатор вiд РУП виiхав до села Решетилiвка, сподiваючись пiдняти селян на революцiю. Але вже за мiсяць заворушення були жорстоко придушенi владою й полiцiя стала затримувати «пiдбурювачiв». Разом зi своiм приятелем Прокопом Понятенком Петлюра втiк iз Полтавщини на Кубань, до украiномовноi станицi Смоленськоi. Попрацювавши там учителем початковоi школи, Симон переiхав до Катеринодара (тепер – Краснодар), де влаштувався вчителем у початкове мiське училище. Але жандармське управлiння отримало компрометуючi матерiали про полiтичну неблагонадiйнiсть Петлюри, пiсля чого його звiльнили iз забороною викладати в будь-яких навчальних закладах.
Захоплення iсторiею привело Петлюру на засiдання «Товариства любителiв вивчення Кубанськоi областi», де його помiтив дослiдник козацькоi iсторii, письменник Федiр Щербина, якому кубанський отаман доручив створити комiсiю з вивчення архiвiв i написати iсторiю Кубанського козачого вiйська. Людей, якi пишуть, на Кубанi тодi було небагато, i Щербина запросив Петлюру до свого «наукового колективу». Симон опрацьовував старовинний архiв Кубанського вiйська, що його становили 200 тис. тек, у яких було до 200 млн сторiнок. Незабаром на свiт з’явилися три томи iсторii Кубанського вiйська, кожен обсягом по тисячi сторiнок.
Пристрасть до писання в Симона Петлюри посилилася пiсля того, як у 1902 роцi у Львовi в «Лiтературно-науковому вiснику» вийшла його перша стаття, присвячена стану народноi освiти й медицини на Полтавщинi. Невдовзi там же з’явилася його стаття про народну освiту в Росii. У роки «кубанськоi емiграцii» Петлюра друкувався в мiсцевих газетах, у часописi «Киiвська старовина». Та не лише журналiстика цiкавила Симона.
У 1903 роцi Петлюра став одним iз засновникiв пiдпiльноi «Чорноморськоi вiльноi громади» (фiлii РУП у Катеринодарi). Пiд час обшуку на його квартирi знайшли гектограф i виявили, що на ньому друкувалися революцiйнi листiвки. Понад мiсяць Петлюра перебував у Катеринодарськiй в’язницi, пiсля чого був випущений на поруки до суду, пiд велику грошову заставу, що дозволило йому втекти з Кубанi до Киева, а звiдти i за кордон. Отже, у листопадi 1904 року Симон перетнув кордон мiж Росiйською iмперiею та Австро-Угорщиною й опинився у Львовi.
За мiсяць по тому там же, у Львовi, на надзвичайнiй конференцii РУП вiдбувся розкол. Прибiчники злиття з росiйською меншовицькою партiею, переважно члени закордонного комiтету, залишили конференцiю, вiдмовившись вiд союзу з «незалежними» й вiд подiлу партiйного майна. До «незалежних» (до яких приеднався С. Петлюра) перейшли партiйна каса, архiв, бiблiотека, склад лiтератури. Петлюра почав редагувати партiйнi видання «Праця» i «Селянин». Вiн i далi друкувався в лiберальних «Лiтературно-науковому вiснику» та «Записках Наукового товариства iменi Т. Шевченка», спiлкувався з живим класиком украiнськоi лiтератури Іваном Франком, iз лiдером лiбералiв Михайлом Грушевським, намагався налагодити дружнi взаемини з дiячами рiзних груп украiнського руху. Багато дали йому i 90-годиннi курси у львiвському пiдпiльному Украiнському унiверситетi.
У сiчнi 1905 року в Росii почалася революцiя, i Петлюра як представник зарубiжного центру нелегально приiхав до Лiвобережноi Украiни на конференцiю РУП. Коли в Росiйськiй iмперii проголосили полiтичну амнiстiю, Симон повернувся зi «львiвськоi емiграцii». На другому з’iздi РУП (Киiв – Полтава, грудень 1905 р.) переважна частина партiйцiв створила Украiнську соцiал-демократичну робiтничу партiю (УСДРП), прийнявши нову марксистську програму. Петлюру обрали членом Центрального Комiтету (ЦК) УСДРП.
У сiчнi 1906 року Симон, повернувшись до Львова, брав участь у ІІ з’iздi Соцiал-демократичноi партii Галичини. Незабаром, як «професiйний партiець», разом iз Поршем i Понятенком Петлюра виiхав до Петербурга. Саме ця партiйна трiйця зайнялася редагуванням украiнського видання в Петербурзi – щомiсячника «Вiльна Украiна». Улiтку 1906 року було вирiшено закрити видання й повернути групу редакторiв до Киева. Петлюра, як член ЦК, посiв одне iз провiдних мiсць у киiвськiй органiзацii УСДРП, намагався вести пропагандистську роботу серед працiвникiв киiвських заводiв. Пiд час виборiв до ІІ Державноi Думи його кандидатуру виставили в партiйному списку. Але необхiдно було заробляти «на хлiб». За рекомендацiею М. Грушевського Симона взяли на посаду вiдповiдального секретаря щоденноi газети «Рада», яку видавав меценат Є. Чекаленко. Ця газета фактично була органом нечисленноi, але економiчно впливовоi Украiнськоi радикально-демократичноi партii. У 1908 роцi ця партiя еволюцiонувала в Товариство украiнських поступовцiв (ТУП). Працюючи в помiркованiй «Радi», Петлюра одночасно вiв театральний роздiл у часописi «Украiна» й був редактором соцiал-демократичного тижневика «Слово», з яким, як iз «екстремiстським виданням», гостро полемiзувала «Рада». На той час Симон спецiалiзувався на театральних i лiтературних оглядах.
У березнi 1907 року Петлюри не виявилося серед делегатiв чергового з’iзду УСДРП, не було його й переобрано до ЦК УСДРП. З осенi 1907 року, пiсля того, як Симона позбавили роботи в «Радi», зникло основне джерело його прибуткiв. Тимчасово вiн улаштувався на роботу клерком до Киiвськоi мiськоi управи, але досить швидко, як полiтично неблагонадiйному суб’ектовi, йому вказали на дверi.
Бiднiсть, безробiття й розчарування в «партiйностi» привели Петлюру до того, що з лiта 1908 року вiн вiдiйшов вiд партiйних справ i лише формально був у лавах УСДРП. Революцiя не виправдала юнацьких сподiвань, не зробила його щасливiшим… На нього чекала доля маргiнала чи бiдного дрiбного чиновника. Вiн знову почав думати про вступ до унiверситету, але на навчання не було грошей. У вереснi 1908 року вiн був змушений залишити Киiв i переселитися до Петербурга, де працював молодшим бухгалтером транспортного товариства, а пiзнiше – бухгалтером чайноi фiрми.
Самотнiсть привела Симона до осередку землякiв – украiнських «прибульцiв» у Петербурзi. Студенти-украiнцi створили у столицi групу УСДРП, Украiнське земляцтво, «Молоду громаду», «Украiнський клуб». Петлюра майже вiдiйшов вiд полiтики, завiв широкi знайомства серед буржуазних прошаркiв лiбералiв, серед земляцтва, громади i продовжив писати для столичних видань.
Буваючи у вiдрядженнях у Москвi, Симон вiдвiдував «вечiрки» мiсцевого украiнського земляцтва, де познайомився зi студенткою унiверситету Ольгою Опанасiвною Бiльською, яка приiхала до Москви з Полтавщини. Їх роман перетворився на громадянський шлюб, а в жовтнi 1911 року в них народилася донька Леся. Правда, повiнчалися Симон i Ольга лише в 1915 роцi.
Восени 1911 року Петлюра переiхав до Москви, де влаштувався бухгалтером у страховому товариствi «Росiя». Разом зi своiм приятелем О. Салiковським Симон став редагувати щомiсячний часопис «Украинская жизнь», що виходив iз 1912 року росiйською мовою. Метою цього журналу було еднання украiнцiв лiберального, автономiстського напрямку з росiйською демократiею. Редагування забирало стiльки часу, що Петлюра незабаром покинув мiсце бухгалтера й почав жити прибутками вiд журналiстики.
У серпнi 1914 року почалася Перша свiтова вiйна. Сучасники тодi ще не пiдозрювали, що вона зруйнуе налагоджений столiттями побут i сколихне Росiю. «Украинская жизнь» проголосила декларацiю про пiдтримку украiнцями росiйського народу в його вiйнi проти Австро-Угорськоi та Нiмецькоi iмперiй. Петлюра закликав спiввiтчизникiв захистити спiльний дiм, вимагав не судити про украiнцiв як про «зрадникiв австрiйського спрямування», указуючи на те, що переважна бiльшiсть його одноплемiнникiв непричетна до «австрiйськоi iнтриги». У тi роки Симон друкувався в iсторичному виданнi «Голос минулого», видав брошуру про творчiсть Івана Франка.
Аби зрозумiти дiяння, думки та бажання, характернi в тi роки для Симона Петлюри, необхiдно зазирнути до сховища його душi, ознайомитися з маловiдомим аспектом його життя – захопленням масонством. Потрапити до кола масонiв Симон мiг у промiжку мiж 1906 i 1911 роками, коли опинився в редакцii газети «Рада», якою керували масони Є. Чекаленко, М. Грушевський i С. Єфремов. Та можливо, що масонська iнiцiацiя Петлюри вiдбулася аж тiльки в Петербурзi. Основний контингент масонських лож становили промисловцi, банкiри, адвокати, журналiсти, професори, громадсько-полiтичнi дiячi, земцi. Так, наприклад, лiдером киiвського масонства був барон Федiр Штайнгель – промисловець, мiльйонер, член Державноi Думи й одночасно член Верховноi масонськоi ради, глава ложi й керiвник Малоi масонськоi провiнцii.
Значну частину масонiв складали кадети й украiнськi поступовцi з ТУП, що стало з 1917 року партiею соцiалiстiв-федералiстiв. Обмеження в полiтичному аспектi пiд час вступу до масонських лож стосувалися тiльки бiльшовикiв i членiв чорносотенних органiзацiй. Грошовi потоки й полiтичний вплив масони прагнули перехопити за допомогою пiдзвiтного iм «Земгору» – Земського союзу разом iз Союзом мiст[1 - «Земгор» – об’еднаний комiтет Земського i Мiського союзiв. Громадська самоуправна патрiотична органiзацiя, що займалася постачанням до армii зброi, продовольства, одягу, а також органiзацiею шпиталiв.]. Контроль над дiяльнiстю украiнських лож у 1913–1916 роках здiйснював вiдомий О. Керенський. М. Грушевський писав: «Масонська органiзацiя працювала широко, вона проводила свiй давно прийнятий тактичний план за будь-яких полiтичних можливостей використовувати своi зв’язки та просувати своiх людей на впливовi посади. Замiщення вищих позицiй – i столичних, i киiвських… стояло в очевидному зв’язку з масонською органiзацiею…» Масонський Конвент 1916 року мав на метi здiйснити революцiю в Росii. Було розподiлено основнi портфелi в майбутньому революцiйному урядi, у столичнiй та мiсцевiй адмiнiстрацiях.
Був серед киiвських лож i капiтул «Нарцис» – «для робiт 4–6 ступенiв мiстичного ордену мартiнiстiв-розенкрей-церiв», членами якого були генерал П. Скоропадський i адвокат С. Моркотун.
Масонськi зв’язки вивели Петлюру на новий, елiтарний рiвень спiлкування: тепер його можна було побачити в товариствi вiдомих професорiв, адвокатiв, публiцистiв – «властителiв дум». Професор Московського унiверситету, академiк фiлологii Федiр Корш напророчив Симоновi «полiтичну славу», заявивши одного разу, що той, нi мало нi багато, «iз породи вождiв». У 1915 роцi Петлюра був мобiлiзований на вiйськову службу й отримав добре оплачувану посаду – помiчника головного iнтенданта фронтових постачань продовольства вiд «Земгору» на Захiдному фронтi. Симон оселився в Мiнську на постiйне проживання й викликав iз Москви свою сiм’ю.
* * *
Революцiя – непередбачувана стихiя – ударила вiдразу, усiею потужнiстю, не залишаючи iншого вибору й iнших «ходiв». Почавшись у лютому 1917-го, вона стала справжнiм «карнавалом свободи». Усе починалося з усенародного пiдйому, еднання, свята, весни. На якийсь час люди перестали замислюватися про вiйну, нестатки, iнфляцiю, експлуатацiю…
Подii в Петербурзi: iмператорове зречення престолу, формування Тимчасового уряду й новоi адмiнiстрацii – цiлковито захопили уяву Симона Петлюри. Вiн хотiв бути там, де «робиться iсторiя». У березнi 1917-го солдати-украiнцi Захiдного фронту обрали Петлюру главою Украiнського вiйськового революцiйного комiтету Захiдного фронту. Вiдтодi вiн iздить по фронтових частинах не тiльки як чиновник «Земгору», але i як агiтатор та пропагандист украiнського соцiалiзму. Як делегат вiд Захiдного фронту в травнi 1917 року Симон бере участь у I Всеукраiнському вiйськовому з’iздi, що вiдбувся у Киевi.
Тодi ж, у березнi 1917-го, у Киевi повнiстю змiнилася мiсцева влада. Старих державних чиновникiв усунули вiд керiвництва, а вищою владою на Киiвщинi став губернський комiсар, представник Тимчасового уряду М. Суковкiн, заступником якого був приятель Петлюри Дмитро Дорошенко. Крiм того, полiтичну владу в Киевi мав також i виконком громадських органiзацiй – цивiльний комiтет iз 12 представникiв рiзних установ.
Окрiм цiеi офiцiйноi влади в Киевi склалася група нацiональноi елiти (контрелiти), яка висловила своi претензii на автономну владу в мiстi. 7 березня вiдбулися збори украiнських полiтичних i громадських органiзацiй, де було проголошено про створення Центральноi Ради – координацiйного центру украiнських полiтичних i громадських органiзацiй. Уже за два тижнi пiсля свого виникнення Центральна Рада стала заявляти своi права на управлiння Украiною як автономною частиною «революцiйноi Росii». Хоча головою Центральноi Ради було вибрано прогресиста Михайла Грушевського, украiнськi соцiал-демократи змогли посiсти в нiй провiдне мiсце.
Елiту Центральноi Ради формували за полiтизованими ознаками «свiдомих украiнцiв», що пiдмiняли етнiчне поняття «украiнець» полiтичними настановами. Володимир Винниченко писав, що «все украiнство» можна роздiлити на три групи: «малоросiв», якi повнiстю русифiкувались i «пропали» для «украiнськоi справи»; «хохлiв», що зберегли тiльки зовнiшнi ознаки украiнського народу; i «свiдомих украiнцiв», якi не тiльки зберегли мову та ознаки украiнства, але й брали участь у полiтичнiй боротьбi на боцi соцiалiстичних партiй. Принципами формування новоi елiти зi «свiдомих украiнцiв» стали: украiнське походження (бажано з третього прошарку), iнтелiгентна професiя, партiйна належнiсть до однiеi з украiнських партiй (УСДРП, УПСР[2 - УПСР – Украiнська партiя соцiалiстiв-революцiонерiв, заснована в 1907 роцi.], УПСФ[3 - УПСФ – Украiнська партiя соцiал-федералiстiв, виникла в 1917 роцi на базi ТУП.], УПСС[4 - УПСС – Украiнська партiя соцiалiстiв-самостiйникiв, заснована в 1917 роцi.]), знання украiнськоi мови. Вiдтак украiнськi масони розподiлили мiж собою найважливiшi посади, що залишилися вiд «старого режиму»: комiсаром Киева став К. Василенко, командувачем Киiвським вiйськовим округом – К. Оберучев, керiвником Киiвськоi судовоi палати – С. Чебаков (Чабаков).
Украiнська iнтелiгенцiя йшла шляхом монополiзацii влади, прагнучи подати себе единим виразником сподiвань украiнського народу, але такi грандiознi завдання були iй не пiд силу. Украiнськi полiтики за «радикальнiстю» поступалися бiльшовикам. Вони так i не змогли привернути на свiй бiк робiтничий клас. У цьому iм заважала передусiм русифiкованiсть мiського населення в Украiнi й сильний вплив на робiтникiв iз боку меншовикiв та бiльшовикiв.
Лiдери Центральноi Ради, а також украiнських есдекiв, есерiв, федералiстiв (у тому числi Петлюра, Винниченко, Грушевський) вважали, що Украiна ще не готова до самостiйного державного iснування, що необхiдно виступати тiльки за автономiю Украiни у складi Федеративноi Росiйськоi республiки. Сам Петлюра тодi вважав себе переконаним соцiалiстом, прихильником Тимчасового уряду та продовження свiтовоi вiйни «заради оборони революцiйноi Вiтчизни».
5 травня 1917 року вiдкрився І Всеукраiнський вiйськовий з’iзд, на який прибуло 700 представникiв солдатiв i матросiв украiнського походження. На ньому Петлюра опинився у президii як представник трьох армiй i висуванець вiд Центральноi Ради та ЦК УСДРП. Лiдери нечисленноi партii соцiалiстiв-самостiйникiв прагнули за допомогою делегатiв з’iзду вчинити негайний вiйськовий переворот – заарештувати командувача Киiвського вiйськового округу та проголосити Украiну незалежною державою. Але бiльшiсть делегатiв з’iзду пiд впливом С. Петлюри та В. Винниченка виступила лише за автономiю Украiни й украiнiзацiю армii. Петлюра пропонував перевести всiх солдат-украiнцiв на Пiвденно-Захiдний фронт i «вирвати» iх «iз рук росiйського командування». З’iзд ухвалив створити при Центральнiй Радi Украiнський Генеральний вiйськовий комiтет, який би взявся за органiзацiю украiнського вiйська. До складу комiтету ввiйшли: В. Винниченко, С. Петлюра, М. Мiхновський та iншi. Незабаром Петлюра очолив цей комiтет, хоча на той час вiн iще не був самостiйним полiтиком. Із приiздом до Киева вiн увiйшов до «клану» Винниченка й почав керуватися рiшеннями ЦК УСДРП.
Із травня 1917-го нацiональне питання стало одним iз найхворобливiших для новоi влади. Полiтичнi структури Тимчасового уряду не визнали рiшень вiйськового з’iзду, назвавши Украiнський Генеральний комiтет «цiлковито приватною самостiйною органiзацiею». Несхвально поставилася влада й до iдеi «украiнiзацii» армii. О. Керенський, тодi ще вiйськовий мiнiстр Тимчасового уряду, прибувши до Киева 20 травня, заявив, що перегрупування вiйськ за нацiональним принципом неможливе. 26 травня Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду iз пропозицiею визнати автономiю Украiни у складi Росii. Але з Петрограда надiйшли категорична вiдмова й заборона проведення ІІ Всеукраiнського вiйськового з’iзду. Центральна Рада вирiшила готуватися до «самовiльного» проголошення автономii Украiни. Вiдтак, Симон Петлюра залишився правителем без влади. Генеральний комiтет на той час лише на словах мiг на щось упливати, адже бiльшiсть вiйськових очiльникiв його iгнорувала.
ІІ Всеукраiнський вiйськовий з’iзд вiдкрився 7 червня i став, по сутi, першим трiумфом Петлюри – з’iзд знаменував народження Симона як полiтика, який нарештi почав виходити з тiнi Винниченка. З’iзд затвердив Петлюру як главу Генерального комiтету та прийняв рiшення про те, що накази комiтету будуть обов’язковими для всiх воякiв-украiнцiв i украiнських вiйськових органiзацiй, ультимативно вимагаючи вiд росiйського командування визнати Генеральний комiтет. 10 червня Центральна Рада, без узгодження з Тимчасовим урядом, прийняла свiй I Унiверсал, який проголошував автономiю Украiни, «не вiдмежовуючись вiд Росii, не пориваючи з державою Росiйською». В Унiверсалi йшлося про швидку нацiоналiзацiю й передiл помiщицькоi землi, про перевибори мiсцевоi адмiнiстрацii.
