скачать книгу бесплатно
Оля
Ольга Ігорiвна Салiпа
Мистецькi бiографii
Поки однi спiвчувають ii самотностi, iншi на пальцях пере-раховують ii чоловiкiв…
З дитинства Ольга розумiе, що вона «не така». Їi сила лякае i притягуе, ii почуття i пристрасть горять вогнем. Але вона сама – згоряе чи гартуеться?
Ось вiн, iдеал: розумний, iнтелiгентний Маковей. Негiдник чи рятiвник? Злочинець чи жертва? Чи витримае кохання сильноi жiнки? Бо ж власнi «скелети в шафi» не дають про себе забути. На шляху iхнього спiльного щастя багато тiней з минулого.
Кобилянська. Про неi знають все, але ii не знае нiхто. Щоденники, листи, твори… Найбiльша мiстифiкацiя украiнськоi лiтератури, створена нею самою. Роман «Оля», володар Гран-прi «Коронацii слова-2020», не про письменницю, а про жiнку. Пристрасну, вперту, але з власними комплексами та помилками, живу…
Це дебютний роман Ольги Салiпи, що вiдома як поетка i авторка малоi прози.
Ольга Салiпа
Оля
© О. І. Салiпа, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
Чернiвцi, 1941
– Галю, ти довго будеш iз тим чаем бавитись? Я змерзла.
– Ви вже пили.
– Пила? Може. Забула. Часом тепер забуваю, – стара жiнка перебирала зморщеними руками край скатертини i гладила плетене гачком мереживо. – Хоча вiршi i своi, i чужi, пам’ятаю добре. Галю, а то ти так краi скатерки пообплiтала чи купила де?
– Я, мамо, я. Ще того року, цiлу зиму плела i квiтки бiлим вишивала, як ви просили.
– То добре, – стара жiнка втратила цiкавiсть до вiзерункiв i втомлено повернула голову до вiкна. – А диви, яка весна рання, – всмiхнулася сама до себе. – Галя менi не рiдна. Я взяла ii, коли вона мала п’ять. Бiдна дитина, мама покинула, втекла десь до Вiдня, чи куди, i не давала про себе знати, – говорила впiвголоса. – Галин тато – то мiй брат. Я сама жила, от i взяла дитину собi на розраду. І iй добре, i я маю рiдну душу. Мучиться зi мною, старою. Але не нарiкае. Терпляча. Моя мама така була, Галина бабця. Така добра, що хоч Матiр Божу з неi пиши, – стара всмiхнулася куточком зморщеного рота. – А ти нагадай, як тебе звати?
– Оля, – молода студентка, що сидiла по той бiк столу, розгладила спiдницю на колiнах.
– А чого прийшла, нагадай?
– Наукову працю про вас пишу. В унiверситетi порадили. Читала вашi статтi про радянську владу. Бути тут, бiля вас, то менi за честь, – руки дiвчинки ледь помiтно тремтiли, мова була уривчастою – вiд хвилювання судомно хапала ротом повiтря.
– Про що? Про владу?
– Ага, – дiвчинка рiзко встала, хотiла щось сказати, але, схоже, передумала, бо вiдразу сiла.
– Про владу… Вже й не згадаю, що писала, стара стала, сама бачиш, – жiнка дивилася кудись за спиною своеi гостi. – Як, ти кажеш, тебе звати? Нагадай, – перевела погляд на дiвчинку. – Я пам’ять маю добру, ти не думай – вiршi би годинами розказувала. А щось дрiбне часом забуваю.
– Оля.
– Оля… – жiнка ледь помiтно всмiхнулася. – Так мене Осип називав. А я сварилася: не любила, коли так манiрно… Оля… Ольга – мое iм’я. А вiн мене – Олею…
– Маковей?
Старенька не вiдповiла нiчого. Звела брови i схилила голову – про щось згадувала. До кiмнати зайшла жiнка.
– Галю, а пересунь мое крiсло ближче до вiкна. Трохи на людей подивлюся.
– А ви iх мало бачите? То учнi, то студенти, то лiтератори. Ви – наша зiрка. – Жiнка взялася пересувати крiсло, а далi вкрила стареньку кольоровим коцом. – Вiд скла холодом тягне, – пояснила дiвчинцi-студентцi. – А хворiти iй нi до чого. – Я вам липи знову заварила, – то вже до матерi. – Горня на столi. Захочете – попросiть дiвчинку, вона подасть.
– То вас Маковей Олею називав? – не вгавала студентка.
– Хто? – стара пильно глянула в очi гостi. – А може, й вiн. Може… – Жiнка розгублено блукала очима навколо, наче щось шукаючи.
– А ви його кохали? – спитала несмiливо, погладжуючи пальцями масивний мiдний кулон на шиi.
– Нi, – вiдповiла рiзко.
Дiвчинка округлила очi вiд здивування:
– Але ж…
– Ну що але? Не кохала, i крапка, – стара нервово вiдвернулася до стiни. – Нема про що говорити.
– Але кажуть…
– Багато чого кажуть, – стара не дала студентцi договорити. – Думаеш, я брешу?
Жiнка стисла кулаки i пильно подивилася на гостю.
– А як же листи? Кажуть, люди бачили вашi до нього листи…
– От дурна, i як тiльки таких в унiверситетi тримають, – розсмiялася жiнка. – Я хто? Письменниця. Письменницi – пишуть. Не вiр листам, – додала вже спокiйнiше. – За листами ховають справжне. Я тi, що були вiд нього, спалила всi до единого. А вiн моi берiг нащось. Дiстала б iх – теж би до вогню кинула. Там iхне мiсце. Щоб не питали такi дурнi, як ти, – говорила швидко i нервово. Але, помовчавши хвилину, додала: – Листи – то творчiсть. Розумiеш, тi, хто живуть письмом, рiдко люблять сей свiт таким, як вiн е. Нам щось надумати – не грiх. А любов – i поготiв. Бо як то – без любовi? А щоденники i листи – то найбiльша брехня у свiтi. Галю, а де та плящина з морем? – крикнула голоснiше до жiнки, котра поралася в сусiднiй кiмнатi.
– У шафi, мамо. Я забрала, поки чай питимете.
– Ану-но, дай ii сюди.
Жiнка мовчки дiстала з шафи закорковану скляну пляшку i поставила на пiдвiконня бiля матерi.
– Там, усерединi, море, – старенька погладила плящину зморщеною рукою. – Менi колись одна художниця привезла. Уявляеш – море! – Очi жiнки всмiхалися. – Все життя воно мене кличе, а я так нi разу й не поiхала. Але я писала про море, хоч його i не бачила. Нюхала, як пахне морська вода, уявляла, смакувала тими картинами. І писала. Вийшло, скажу я тобi, дуже правдоподiбно. Так менi кажуть. А ти менi про листи. Я ж певне, могла писати про любов, не любивши, якщо про море написала. Могла ж, правда?
– Я в то не вiрю, – студентка вже смiливiше заглянула у вiчi.
Стара спробувала пiдсунути пляшку ближче, але мало ii не перекинула.
– Я завжди когось любила, – жiнка знову дивилась у вiкно i говорила повiльно. – Завжди. Не було б любовi – я б не писала. Любов i письмо – то як сестри.
– І Осипа?
– Ти там щось iще хотiла, книжку пiдписати, чи що. Не згадаю. – Жiнка рiзко перервала розмову. – Галю, а принеси-но менi чорнило, – крикнула голоснiше. Коли названа донька склала приладдя на столi та пiдсунула до нього крiсло староi жiнки, та тремтячою рукою вивела: «Кобиляньська».
Студентка встала, поправила спiдницю й узяла книжку:
– Вдячна. Я ще прийду.
Стара промовчала. Студентка зiбралася виходити, але на порозi кiмнати оглянулась. Ольга на неi не дивилася. На диво стрункий, як для таких лiт, силует жiнки з гордо пiднесеною головою мiг би стати картиною пiд пензлем хорошого художника.
– Нiколи бiльше не питайте ii про любов. Вона не любить про це говорити, – шепнула гостi Галина, коли зачиняла дверi.
Кимпулунг, 1876
Вони вперто дерлися на гору: трое дiвчат i два хлопцi.
– Може, перепочинем? – благально дивився на товаришiв юнак рокiв двадцяти.
– Ще трохи. – Ольга зупинилася, вперлася руками у колiна, щоб вiддихатися. Подiл ii сукнi був густо залiплений реп’яхами. – От же ж халепа, – бiдкалася впiвголоса, оббираючи зеленi кульки, – i чого б то дiвчатам не одягатись у щось зручнiше, як хлопцi. – Августо, ти як?
Юна худорлява дiвчинка, що йшла поруч, зупинилась. Їi обличчя розчервонiлось, а шкiра на губах потрiскалася вiд напруги. Августа загорнула кучеряве пасмо, що вибилось iз зачiски, за вухо i впевнено махнула головою:
– Все добре. Йдемо далi.
Юлько i Олесь дивилися на дiвчат з-пiд лоба:
– Подурiли, чи що? Цiлком дурна то була думка – дертися вгору задля забави. І де у вас тоi снаги береться, – пробурмотiв пiд нiс Юлько. Олесь бiльше мовчав, але з виразу обличчя було помiтно, що цiлком пiдтримував брата.
Йти на гору надумала Ольга. Зрештою, в тому не було нiчого дивного: ще змалку вiд ii iдей у нормальних людей округлювались очi.
«Олька мала родитися хлопом», – констатував якось батько, коли побачив, як та з розкритим ротом дивиться на вгодованого коня з лискучою шерстю i без страху гладить його по спинi.
– Тату, а можна я – верхи? – Мала благально дивилася батьковi у вiчi. Чоловiк оглянувся навколо, чи нiхто не бачить, поправив сiдло i пiдсадив доньку на коня:
– Тримайся мiцнiше. І нiкому не кажи. Бо дiвчатам на конях – не пасуе.
– А як хочеться?
– Байдуже. Не пасуе, i все. – Чоловiк повiльно вiв коня за вiжки, а в Ольги аж котилася слина з кутикiв губ вiд задоволення.
– Так гарно, таточку, так гарно! – хапала повiтря ротом. – Я чую, як у нього б’еться серце, – гладила попiд гривою коня.
– Буде з тебе. – Чоловiк зупинився, схопив однiею рукою семирiчну доньку i поставив на землю.
– Стiйте, таточку, не йдiть. – Мала мiцно обiйняла батька за ногу.
– Тобi зле?
– Нi, добре. Хочу, щоби так було довше. – Дитина обiймала тата за ногу й мiцно заплющувала очi, аж шкiра навколо бiлiла. – Ви навчите мене iхати верхи?
– Ти з мене смiешся? Хлопцi не хочуть, а тобi конче треба?
– Треба, таточку, треба. Хочу ним керувати, – показала поглядом на коня. Далi вiдпустила батька, пiдiйшла до тварини i торкнулась ii тiла так високо, як могла. – Ви лише гляньте, який вiн сильний. Який великий i дужий. Якби я змогла ним керувати – я би стала ще сильнiшою, нiж вiн.
– От дурна дiвка, – тато почухав потилицю, – то ж кiнь. Де ж людинi тягатися з його силою.
Ольга задумалась i по-дорослому серйозно промовила:
– Тi, хто мае владу над кимось, – завжди сильнiшi, навiть коли без власноi снаги. В тому i приемнiсть.
З того дня Ольга часто бiгала дивитись, як пасуться конi. Близько не пiдходила. Брала з собою все, щоб малювати, сiдала десь удалинi й годинами вбирала очима картину, що бачила перед собою. А далi мазок за мазком переносила ii на полотно. Виходило не завжди добре. Хоч Ольга багато вчилася малюванню, але то була не та справа, яка давалась iй легко. Часом дiвчинка дратувалась i жбурляла пензлика в траву, лягала на землю й дивилася в небо. Потiм вставала i ще стараннiше поверталася до роботи. І коли хто ii в такi хвилини гукав – то було марно. Нiкого не чула i нiчого не бачила. Часом улiтку за малюванням зустрiчала захiд сонця.
А коли поверталася додому, дiставала «на горiхи» вiд мами.
– Тобi б, Олю, тiльки в хмарах лiтати, – цiлувала мама у голову, коли гнiв минав. – А менi хто поможе? Справи хатнi, дiти, городи…
Щось липке i неприемне огортало маленьку Ольжину душу потiм щоразу, коли тiкала до коней, щоб малювати чи просто думати. Сором за те, що не така, як iншi. Часом рiзко схоплювалася з мiсця, бiгла додому, до мами. Мовчки бралася за будь-яку хатню роботу, лише б заспокоiти те неприемне, що наповнювало ii зсередини.
– Хай би цього року Ольга йшла до школи, – мовив якось за вечерею батько i крадькома глянув на доньку. Та аж пiдстрибнула з радостi на стiльцi: досi лише заздрiсно спостерiгала, як зникають за книгами ii старшi брати i сестри i тим самим тiкають вiд щоденноi хатньоi працi.
Тато були вченим теж. Ользi, та й iншим дiтям у сiм’i, рiдко доводилося вiдчувати вiд нього нiжнiсть чи сподiватися на якiсь поблажки. Але то ж батько – вiн мае бути суворим. На ньому все тримаеться.
– Та чи треба? – засумнiвалася мама. – То ж дiвка. Та й у головi в неi робиться казна-що, сам знаеш.
– Ми, Марiе, не служницю собi народили. Подивись, який свiт навкруги – жiноцтво вже давно не заперте в хатi.
Марiя, мама Ольги, мовчки пiдвела очi на чоловiка. Той устав з-за столу, хоч так в родинi досi й не велося, пiдiйшов до дружини i поцiлував у макiвку:
– Не ображайся, знаю, що ти себе вiддала менi й дiтям. Але то був твiй вибiр. А як вона так не схоче?
Ольга сидiла за столом i навiть припинила рухати щелепою. Так i тримала в ротi шматок запеченого м’яса, поки ii брати i сестри гелготiли поруч, як гуси. Їi нiхто не питав, чи хоче вона до школи, але за таке рiшення готова була просто тут кинутися татовi на шию.
Вже за мiсяць вона старанно вчила письмо i читання. Нiкому не зiзнавалася, що, власне, читати вмiла й до того. Сама не знала, звiдки. Але хизуватися собою не звикла.
Додому до них з братами приходив учитель украiнськоi мови. В школi ж – лише нiмецька та румунська.
Вiкно до знань, яке вiдкрило навчання, захоплювало i лякало: чим бiльше Ольга читала, тим бiльше розумiла, скiльки всього непрочитаного i невивченого ще залишаеться.
Окрiм школи, Олю вчили грати на фортепiано. Мама страшенно любила, коли донька, розправивши подiл сукнi на колiнах, грацiйно ставила руки на клавiшi старого iнструмента i починала грати. Байдуже, що було далi. Тiльки ось цей первiсний момент народження музики з нiчого мав значення.
Ольга полюбляла грати маршi. Їхнiй ритм i сила крiзь кiнчики пальцiв розливалися тiлом дiвчинки, примушували розправляти плечi та пiдводити вище голову. Із завзяттям била по клавiшах i дiставала за це зауваження вiд Аделi Францiвни, староi вчительки музики.
– Звiдки у Вас стiльки агресii, юна панi? – перелякано дивилася вчителька.
Ольга опускала очi та бралася перебирати подiл спiдницi. Хвилини, коли втрачала контроль над собою, були найгiршими в ii життi. Це могло трапитися будь-де: на уроцi музики, як от зараз, у розмовi з учителем малювання, коли хотiла довести, що плавнi переходи кольорiв – то не завжди добре, бо ополуднi, наприклад, усе навколо таке контрастне, що аж рiже очi. Чи навiть, найгiрше, коли до батька, секретаря при старостствi, приходили друзi, сiдали за чай i обговорювали якийсь цiкавий художнiй твiр. Ольга ховалася бiля самiсiньких дверей у сусiднiй кiмнатi. А коли дискусiя сягала апогею, то не витримувала, виходила зi сховку i палко висловлювала свою думку. І тiльки переляканi очi тата зупиняли ii. В такi митi хотiлося провалитися крiзь землю. Сором – ось вiчний супутник ii нестриманостi.
– Дивно, що у такiй родинi дiвчинка отримала негiдне виховання, – яксь iз докором сказала Аделя Францiвна Олинiй мамi. Та, не знати, за що, вибачилась.
– Я бiльше не хочу, щоб вона мене вчила, – рiшуче сказала Ольга, коли за педагогом зачинилися дверi.
– Даремно. Адже вона каже правду, – мама взялася накривати на стiл, а донька – iй допомагати. – Десь ми тебе не догледiли.
