скачать книгу бесплатно
Переяславська Рада. 1654
С. Швець
Знаменитi подii iсторii Украiни
Якщо спитати в пересiчноi людини, що вона знае про украiнсько-росiйське зближення 1653—1655 рр., то пiсля того, як буде названо iм’я Богдана Хмельницького (зазвичай перша асоцiацiя), одразу ж прозвучить: «Переяславська рада».
Насправдi все не так просто. Протягом 1653—1655 рокiв вiдбулося чимало подiй, i Переяславська рада 1654 року не перша i аж нiяк не найголовнiша з них.
Утiм в iсторii Украiни, напевно, немае бiльш суперечливоi в оцiнках iсторикiв подii, нiж украiнсько-росiйський союз 1653—1655 рр. Ще М. С. Грушевський слушно зауважував, що нiхто нi тодi, в XVII столiттi, нi пiзнiше й гадки не мав про те, якого значення набуде з часом ця подiя для Украiни…
С. Швець
Переяславська рада. 1654
Вступ
Якщо спитати в пересiчноi людини, що вона знае про украiнсько-росiйське зближення 1653–1655 pp., то пiсля того, як буде названо iм'я Богдана Хмельницького (зазвичай перша асоцiацiя), одразу ж прозвучить: «Переяславська рада».
Насправдi все не так просто. Протягом 1653–1655 рокiв вiдбулося чимало подiй, i Переяславська рада 1654 року не перша i аж нiяк не найголовнiша з них.
Утiм в iсторii Украiни, напевно, немае бiльш суперечливоi в оцiнках iсторикiв подii, нiж украiнсько-росiйський союз 1653–1655 pp. Ще М. С. Грушевський слушно зауважував, що нiхто нi тодi, в XVII столiттi, нi пiзнiше й гадки не мав про те, якого значення набуде з часом ця подiя для Украiни. Та Грушевський мав на увазi лише прямi полiтичнi наслiдки, хоч насправдi обмежити ними цi подii не можна.
Украiнсько-росiйський союз, як i обставини, що передували йому, справдi був тодi дуже актуальним. Однак уже наприкiнцi XVIII, в XIX i XX столiттях ця подiя, не втративши своеi актуальностi, набула ширшого змiсту, що ввiбрав у себе як iдеологiчнi, так i науковi аспекти. Ця злободенна зовнiшньополiтична акцiя здiйснила еволюцiю в свiдомостi поколiння, трансформувалася в символ, сповнений глибоких пiдтекстiв.
Як не дивно, але всi цi вiдомi факти насправдi дуже поверхово розглядалися дослiдниками, i подiя, про яку начебто все вiдомо, досi залишаеться найзагадковiшою для тих, хто береться ii неупереджено вивчати.
Ще В. Липинський зауважував, що питання украiнсько-росiйського договору 1654 року мае щонайменше два вимiри – переяславську угоду i переяславську легенду i що украiнсько-росiйськi стосунки середини XVII столiття («угода») та iх пiзнiше висвiтлення в iсторичнiй (i не тiльки iсторичнiй) лiтературi («легенда») – це зовсiм рiзнi речi, котрi потрiбно розглядати окремо. Тож спробуемо розглянути подii 50-х рокiв XVII столiття i подальше застосування теми договору 1654 року державниками, вiдштовхуючись вiд концепцii В. Липинського.
Його величнiсть документ
Сучасна iсторична наука з'явилася на свiт значною мiрою завдяки писемним джерелам. Ними оперують найчастiше автори, що пишуть на iсторичну тематику. Іншi джерела теж мають дуже велике значення, i останнiм часом iх стало набагато бiльше. Серед них – рiзноманiтнi актовi матерiали. До цих матерiалiв нам i доведеться звернутися.
Кожний дослiдник, який вивчае проблему, що торкаеться дипломатичних стосункiв мiж будь-якими суб'ектами зовнiшньоi полiтики, а тим паче, коли йдеться про створення вiйськово-полiтичного союзу, шукае передусiм текст договору, що його укладають мiж собою сторони. А ще – документiв, якi виникли пiд час його створення або ж передували йому. Шукати такi матерiали почали в XIX столiттi. Досить часто це робили приватнi особи.
Збiр актових матерiалiв вiдбувався й ранiше, але вiн не мав системного характеру. У XVIII столiттi цей процес бiльше нагадував колекцiонування старожитностей. Свого часу М. С Грушевський назвав цей перiод дослiдження украiнськоi iсторii антикварним. Тодi частiше можна було зустрiти твори описового характеру, що, у свою чергу, спирались здебiльшого на наративнi джерела. Приклади використання в них актових матерiалiв були скорiше винятком, як, примiром, у лiтописах Г. Грабянки та С. Величка. Про видання збiрок актових матерiалiв у той час не могло бути й мови.
Найчастiше збирачами давнiх актiв виступали археографiчнi комiсii, створюванi при адмiнiстративних органах, або ж товариства iсторii та старожитностей. Завдяки роботi цих структур суттево розширилася джерельна база для дослiдження iсторii як Росii, так i Украiни.
Ентузiасти розшуку старожитностей, що зiбрались навколо О. Максимовича, неодноразово пропонували киiвському генерал-губернаторовi створити структури по розбору величезного масиву актiв, що дедалi бiльше накопичувалися, залучивши до роботи людей з належною освiтою. Але чиновництво до пори було глухе щодо цих пропозицiй. І тiльки пiсля того, як вирiшити проблему впорядкування давнiх актiв самотужки в державi не змогли, в 1843 роцi було нарештi-таки вирiшено заснувати в Киевi комiсiю з iх розбору.
Так з'являються спецiальнi iсторичнi навчальнi заклади, що готують вiдповiдних спецiалiстiв.
Справу цiлеспрямованого збирання та публiкацii актових матерiалiв з iсторii як Росii, так i Украiни почав М. М. Бантиш-Каменський (1737–1814). З 1762 р. до самоi смертi працював вiн у Московському архiвi Колегii iноземних справ. За цей час учений опрацював i систематизував величезну кiлькiсть матерiалiв – у тому числi i з iсторii Украiни часiв Визвольноi вiйни середини й другоi половини XVII столiття. Цi матерiали вiн використав у своiх досить численних iсторичних працях. Серед них найвiдомiшi: «Обзор внешних сношений России (по 1800 г.)» в чотирьох частинах i «Переписка между Россией и Польшей (по 1700 г.)».
У 1813 роцi за сприяння тодiшнього голови Мiнiстерства закордонних справ М. П. Румянцева, почалася перша в Росii серiйна публiкацiя документальних джерел. Видання називалося: «Собрание государственных грамот и документов, хранящихся в Государственной коллегии иностранных дел» (далi – СГГ). Воно мало чотири томи. Матерiали, що стосувалися Визвольноi вiйни, були надрукованi у 3-му томi (вийшов 1822 p.). Документи, якi до нього увiйшли, збирались i опрацьовувалися в тому числi М. Бантиш-Каменським. В «Собрании…» вперше було опублiковано резолюцiю Земського собору 1653 року про оголошення вiйни Речi Посполитiй i прийняття Б. Хмельницького i всього Вiйська Запорозького «пiд високу руку» московського царя. Тут були опублiкованi, хоч i фрагментарно, актовi матерiали про хiд Переяславськоi ради: Короткий звiт росiйського посольства про хiд Переяславськоi ради i промови В. Бутурлiна, що були виголошенi ним до Богдана Хмельницького пiд час Ради. У цьому виданнi мiститься текст договору, що складаеться з одинадцяти статей (датовано документ 12 березня 1654 р., за старим стилем), а також жалувана грамота Б. Хмельницькому i всьому Вiйську Запорозькому. Тут уперше надруковано унiкальний акт, що потiм увiйде мало не до всiх збiрок документiв, якi стосуються подiй Визвольноi вiйни в Украiнi середини – другоi половини XVII столiття, а саме – унiверсал польського короля Яна Казимира до Вiйська Запорозького вiд 6 липня 1654 року (за старим стилем). Цей документ цiкавий передусiм тим, що вiн е першим прикладом використання украiнсько-московського союзу 1654 року як засобу iдеологiчноi боротьби проти Украiни. У ньому Богдана Хмельницького оголошено зрадником за те, що вiн створив з Московiею антипольський союз i цим (на думку короля) вiдiрвав Украiну вiд Речi Посполитоi. Ян Казимир закликав Вiйсько Запорозьке вiдступитися вiд Богдана Хмельницького i повернутися до свого «законного» володаря польського короля. Тож, як бачимо, украiнсько-московський союз 1654 року став засобом антиукраiнськоi iдеологiчноi вiйни з перших мiсяцiв свого iснування.
Майже одночасно з «Собранием государственных грамот…», за iнiцiативою М. Сперанського (1772–1839), почалося видання законодавчих актiв Росiйськоi держави за весь час ii iснування. Це видання дiстало назву: «Полное собрание законов Российской империи». Актовий матерiал про подii Визвольноi вiйни в Украiнi мiстився в першому томi цiеi працi. Саме тут були вперше надрукованi так званi «Березневi статтi» (комплекс документiв назвали так через те, що були вони оформленi внаслiдок переговорiв украiнських послiв з московським урядом у березнi – квiтнi 1654 p.), a також царська грамота з оголошенням вiйни Речi Посполитiй.
Крiм вищеназваних документiв там були листи Богдана Хмельницького з проханням про протекцiю та вiйськову допомогу проти Польщi, а також три царськi грамоти, адресованi Богдану Хмельницькому.
Дуже багато джерел з украiнськоi iсторii розглядуваного перiоду було зiбрано, розроблено та опублiковано завдяки дiяльностi «Общества истории и древностей российских при Московском университете», що дiяло з 1804-го по 1929 рiк, а точнiше – завдяки дiяльностi О. Бодянського (1808–1877), який певний час (1846–1848 pp. i 1858–1877 pp.) обiймав посаду секретаря цього товариства. Завдяки йому «Общество» видало значну кiлькiсть джерел з iсторii Украiни на сторiнках «Чтений общества истории и древностей». Деякi з цих джерел потiм, за сприяння того ж таки О. Бодянського, вийшли окремими виданнями. Саме ним були виданi «Лiтопис Самовидця», «История русов», а також першi працi з iсторii Украiни, що були написанi в Росiйськiй iмперii починаючи з 60-х рокiв XVIII столiття. З-помiж них – «Краткое описание о козацком малороссийском народе» (1765) П. Симоновського, «Летописное повествование о Малой России» (1785–1786) О. Рiгельмана, цiла низка праць Г.-Ф. Мiллера, що стосуються iсторii Украiни, та iн. Що ж до нашоi теми, то найцiннiшою е праця Д. Бантиш-Каменського «Источники Малороссийской истории», яка була видана 1858 року за сприяння О. Бодянського. Тут уперше були надрукованi тексти договорiв украiнських гетьманiв з московськими царями вiд Богдана Хмельницького до Івана Мазепи. Договiр, датований 1654 роком, мае чотирнадцять статей.
Найбiльша публiкацiя джерел з iсторii Визвольноi вiйни за XIX столiття – це «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией» (далi – АЮЗР). Усього вийшло п'ятнадцять томiв «Актов…». АЮЗР е також найбiльшою за всю iсторiю розгляду публiкацiею джерел з украiнсько-росiйських вiдносин 40 – 50-х рокiв XVII столiття. В основному вони грунтувалися на архiвах мiнiстерств закордонних справ та юстицii.
Документи, що стосувалися украiнсько-московського союзу 1654 року, були надрукованi у томах 3-му, 3-му додатковому, 8-му, 10-му.
Редагували «Акты…» вiдомi украiнськi та росiйськi iсторики: М. Костомаров (3-й т.), Г. Карпов (10-й т.), П. Кулiш (8-й т.).
Найчастiше ми звертатимемося до 10-го тому, редактором якого був Г. Карпов. Том майже цiлком присвячений укладенню украiнсько-московського союзу 1654 року. Г. Карпов зiбрав усi доступнi йому документи, що стосувалися цiеi подii, починаючи вiд перших крокiв росiйського уряду, зроблених назустрiч Украiнi, аж до матерiалiв украiнсько-московських переговорiв березня – квiтня 1654 року. Там мiститься найповнiший варiант «Березневих статей», а також досить докладно подане листування з Москвою Богдана Хмельницького, Івана Виговського та iнших визначних украiнських вiйськових та полiтичних дiячiв. Було зiбрано i видано багато актiв, що опублiкувалися ранiше. Зокрема деякi листи Богдана Хмельницького до царя, описання Переяславськоi ради сiчня 1654 року, жалуванi грамоти царя до гетьмана, до Вiйська Запорозького, до окремих осiб та iн.
Пiсля 10-го тому «Актов…»аж до початку 40-хрокiв XX столiття жодного значного видання джерел, що стосуються Визвольноi вiйни, зроблено не було.
Публiкувати джерела з iсторii Украiни перiоду Визвольноi вiйни середини – другоi половини XVII столiття знову почали наприкiнцi 30-х рокiв XX столiття. Поштовхом до цього стае початок Другоi свiтовоi вiйни, а точнiше – необхiднiсть iдеологiчного обгрунтування приеднання до СРСР Захiдноi Украiни та Захiдноi Бiлорусii 1939 року, а також те, що Украiна досить тривалий час не пiдлягала прямому радянському iдеологiчному контролю пiд час цiеi вiйни. Дiяльнiсть нацiонально-визвольного руху, представленого ОУН – УПА, ще бiльше загострювала необхiднiсть блокувати антирадянськi iдеологiчнi впливи в Украiнi. Ще до вiйни ГАУ НКВС СРСР запланувало на початок 40-х рокiв публiкацiю археографiчних збiрникiв з iсторii рiзних народiв СРСР, серед них – i з iсторii Украiни часiв Визвольноi вiйни. Проте вiйна завадила iх виданню.
Найбiльшi в iсторii археографiчнi публiкацii стосовно Визвольноi вiйни були здiйсненi з нагоди грандiозного iдеологiчного заходу – святкування трьохсотоi рiчницi возз'еднання Украiни з Росiею. У 1953–1954 роках було опублiковано тритомне видання документiв та матерiалiв з iсторii Визвольноi вiйни: «Воссоединение Украины с Россией». Матерiали про створення украiнсько-московського союзу 1654 року мiстяться у 3-му томi збiрника. Тут було поновлено i розширено весь наявний досi актовий матерiал. Кожен варiант будь-якого акту, що увiйшов до збiрника, узгоджено з усiма iснуючими редакцiями i попереднiми виданнями кожного конкретного документа. З деяким запiзненням вийшли «Документы Б.Хмельницкого» (1961) та «Документы об Освободительной войне украинского народа 1648–1654 гг.» (1965), що були логiчним продовженням «Воссоединения Украины с Россией» (1953–1954). В «Документах Б. Хмельницкого» було опублiковано 475 документiв, що належать гетьмановi, з них 106 опублiковано вперше. Цiннiсть видання полягае передусiм в тому, що це найбiльший збiрник документiв, створених украiнською стороною. Натомiсть «Документы об Освободительной войне украинского народа 1648–1654 гг.» в основному мiстять пам'ятки, що походять з польського табору. Цей збiрник включае 300 документiв, i бiльшiсть з них видано вперше.
Разом цi три працi е найбiльшою публiкацiею актових матерiалiв з iсторii Визвольноi вiйни за все XX столiття.
Мала репрезентативнiсть самих договiрних документiв, що е нинi в науковому обiгу, свiдчить про необхiднiсть вивчення обставин укладення договору 1654 року. Але тут ситуацiя ще складнiша. Висвiтлення в джерелах украiнсько-росiйських контактiв 1648–1654 pp. грунтуеться на абсолютнiй бiльшостi документiв росiйського походження. У науковому обiгу досi немае жодного бiльш-менш повного неросiйського описання Переяславськоi ради 1654 року. З мiжнародних контактiв Украiни найкраще вiдображенi у джерелах украiнсько-польськi вiдносини. Ми маемо дуже багато як епiстолярних пам'яток, так i актового матерiалу, щоправда, переважно польського походження. Так, збiрник «Документы об Освободительной войне 1648–1654 гг.» майже повнiстю складаеться з польських джерел. Дуже мало iнформацii маемо i вiдносно контактiв Украiни з iншими державами.
Ми мало знаемо про роль Украiни в зовнiшньополiтичному життi Європи, навiть коли йдеться про ii найближче оточення, не кажучи вже про iншi европейськi (i не тiльки европейськi) краiни. Винятком е хiба що Рiч Посполита. Лише ii позицiю стосовно Украiни можна бiльш-менш чiтко визначити упродовж украiнських визвольних змагань починаючи з 1648 року. Та роль Украiни в зовнiшньополiтичному життi Московii, Криму, Османськоi iмперii саме в першi десять – п'ятнадцять рокiв ii iснування як козацькоi держави висвiтлено недостатньо. Годi говорити про контакти Украiни з бiльш далекими, але не менш зацiкавленими в нiй краiнами. Такими, скажiмо, як Швецiя, Бранденбург чи Венецiя. Збiрник актових матерiалiв iз шведського державного архiву, опублiкований в «Актах Юго-Западной России», е саме тим винятком, що лише пiдтверджуе правило. Усi цi обставини заважають з'ясуванню всього комплексу зовнiшньополiтичних причин, що призвели до украiнсько-московського зближення. Особливу увагу слiд би було звернути на дослiдження тих мотивiв, що ними керувалася Москва пiд час створення союзу з Украiною.
Якщо украiнська мотивацiя (хоч невiдомо, реальна чи вигадана) на зближення з Росiею в украiнських джерелах була неодноразово викладена, то причин, що спонукали Росiю на союз з Украiною (чи на «возз'еднання» або приеднання) названо не було. Ми нинi не маемо в науковому обiгу наративних джерел росiйського походження, що були б присвяченi або торкалися украiнсько-московського договору 1654 року. Фактично досi точно не з'ясовано, як у Москвi ставилися до украiнсько-росiйського зближення. А «неправильне» вживання царських титулiв та утиски, вiд яких потерпае православне населення Речi Посполитоi, явно е не причиною, а лише приводом для розв'язання вiйни проти неi. Та й навряд чи можна чекати докладнiшоi й вiдвертiшоi мотивацii вiд офiцiйних урядових заяв.
Зупинiмося докладнiше на iсторичнiй лiтературi XVII–XVIII столiть, аби краще усвiдомити, як сприймали ii сучасники.
Для прикладу наведемо двох украiнських авторiв, котрi ще в тi часи залучили для створення своiх праць актовi матерiали.
Скорiш за все, основною причиною появи великоi кiлькостi актового матерiалу у творах Самiйла Величка та Григорiя Грабянки було те, що обидва автори мали широкий доступ до архiвiв. Так, С. Величко тривалий час служив у канцелярii генерального писаря В. Кочубея. Григорiй Грабянка з 1687 року був полковим суддею Гадяцького полку, а потiм – довiреною особою П. Полуботка, з яким 1723 року iздив до Петербурга i разом з ним був ув'язнений. У 1729 роцi, на прохання Д. Апостола, Г. Грабянку було звiльнено i призначено полковником Гадяцького полку. Самiйло Величко актовi матерiали використовував набагато ширше, нiж Г. Грабянка. Це бiльш нiж закономiрно, адже С. Величко мiнiмум два десятки рокiв працював в архiвах Генеральноi канцелярii. Звичайно, що Г. Грабянка або не мав доступу до цих матерiалiв, або не мав змоги працювати з ними постiйно.
Першою з'явилася на свiт праця Г. Грабянки (1710). Починаеться лiтопис авторською теорiею про походження козакiв (вiн гадав, що пiшли вони вiд хазар) i закiнчуеться призначенням на гетьманство Івана Скоропадського. Основна частина твору – украiнськi визвольнi змагання з 1648-го по 1655 рiк. Цi подii описанi найдокладнiше. Що далi вiд 1655 року, то описи стають коротшими, а ближче до 1709 року обмежуються одним-двома реченнями на рiчний перебiг подiй. Особливо це впадае в око в описах подiй пiсля 1700 року. У працi Г. Грабянки, в описi подiй 1654 року, ми бачимо текст украiнсько-московського договору, що його автор подае як договiр Богдана Хмельницького з московським царем. Статтi, наведенi Г. Грабянкою як украiнсько-московський договiр 1654 року, навряд чи е текстом цього акта. Так, давно вже вiдомо, що в договорi 1654 року вказувалася кiлькiсть реестру Вiйська Запорозького. У текстi, наведеному в лiтописовi Г. Грабянки, про це немае жодноi згадки. Цей договiр мае дуже великi розбiжностi з варiантом з двадцяти трьох статей, проте вiн дуже схожий на Переяславський договiр 1659 року, наведений у лiтописi С Величка. У самого ж С. Величка тексту договору 1654 року немае. Бiльш того, у лiтописовi взагалi вiдсутнi будь-якi згадки про те, що цей договiр було зафiксовано на паперi. З актiв, що стосуються створення украiнсько-московського союзу, у лiтописовi С. Величка е двi жалуванi грамоти вiд московського царя: грамота Богдану Хмельницькому i Вiйську Запорозькому, а також грамота суддям, городничим i всiй малоросiйськiй шляхтi. У грамотах було зафiксовано пiдтвердження вимог, висунутих украiнською стороною до царя з приводу укладення договору, а також затвердження царем усiх прав i вольностей, що iх мало Вiйсько Запорозьке i малоросiйська шляхта. Григорiй Грабянка вважав, що причиною зближення Богдана Хмельницького з Москвою була загроза утворення татарсько-польсько-росiйського вiйськового союзу проти Украiни. Автор лiтопису звертае увагу на намiри татар залучити Вiйсько Запорозьке до походу на Москву, за що московський цар, за умови, що гетьман погодиться на пропозицiю татар, пiде вiйною на Украiну. Богдан Хмельницький викривае цей план i робить кроки на зближення з Москвою, вiдвернувши таким чином загрозу знищення Украiни. Основною причиною, що змусила Богдана Хмельницького пiти на союз з Московiею, на думку С. Величка, було бажання повнiстю вiдокремитися вiд Речi Посполитоi: «…обтяжившись цiею шестирiчною вiйною з поляками i позбувшись надii дiйти з ними коли-небудь бажаноi злагоди й дружби, Б. Хмельницький вирiшив, що польську владу треба навiчно вiдкинути й лишитися з усiм народом малоросiйським пiд мiцною в Бозi протекцiею присвiтлого монарха й самодержця всеросiйського…». Чому для того, щоб вiдсепаратуватися вiд Речi Посполитоi, Богдану Хмельницькому потрiбна була допомога, автор нiчого не каже. Не пояснюе також i того, чому саме в московського царя вiн просив цiеi допомоги.
Існуе дуже багато рiзних джерел XVII–XVIII столiть iноземного походження, де так чи iнакше висвiтлюються подii Визвольноi вiйни в Украiнi, але бiльшiсть iз них не дае нам нiяких, або майже нiяких, вiдомостей про украiнсько-московський союз 1654 року. Особливо це стосуеться наративних джерел польського походження, якi найбiльшу увагу придiляють подiям початку Визвольноi вiйни. Найпопулярнiшою темою тогочасних польських мемуарiв та хронiк е всенародне повстання в Украiнi 1648–1649 рокiв. Не менш популярною з-помiж таких творiв е битва пiд Берестечком, але подальшi подii Визвольноi вiйни в Украiнi, а особливо укладення украiнсько-московського договору 1654 року, явно обiйденi увагою лiтописцiв. Актових матерiалiв польського походження стосовно договору 1654 року дуже мало. На тлi досить численних джерел польського походження про iншi подii Визвольноi вiйни в Украiнi це особливо помiтно.
Взагалi наративнi джерела, що хоч якось торкалися подiй Визвольноi вiйни, дають дуже мало iнформацii щодо украiнсько-московського союзу 1654 року. Винятком е лiтописи Самiйла Величка та Григорiя Грабянки, якi докладно описують тогочаснi подii i дають досить багато iнформацii про договiр 1654 року. Особливо цiнним е в лiтописовi широко поданий актовий матерiал. Це першi лiтописи, що мiстили тексти украiнсько-росiйських договорiв.
Для тогочасних авторiв основним об'ектом уваги е сама подiя (зближення, союз), а не спосiб ii оформлення (присяга, договiр). До того ж усi автори сприймають украiнсько-росiйське зближення як рядову зовнiшньополiтичну подiю. У жодного з них немае навiть натяку про приеднання Украiни до Московського царства.
Ще одне важливе зауваження. Усi названi украiнськi автори визнають факт сiчневоi ради 1654 року, факт присяги, але жоден iз них жодним словом не прохопився з приводу договору, який начебто ухвалили сторони пiд час украiнсько-московського зближення 1653–1655 pp. Уперше про договiр iз Богданом Хмельницьким, начебто укладений ним iз Москвою, згадуе Самiйло Величко. За даними його «Лiтопису…», до Переяслава, на iнавгурацiю Юрiя Хмельницького в груднi 1659 року вже вiдомий нам В. В. Бутурлiн привiз документ, якого сам таки й назвав статтями Богдана Хмельницького. До речi, iз цього приводу там знову зiбралася рада i таки виробила новий (чи взагалi перший) договiр з Московським царством. Його таки дiйсно, без жодних застережень, можна назвати Переяславським.
Однак повернiмося до власне актових матерiалiв. Бiльшiсть збiрникiв документiв, що мiстять пам'ятки часiв Богдана Хмельницького, не е виданнями, де спецiально зiбрано документи, що вiдображають подii украiнських визвольних змагань середини – кiнця XVII столiття. Не всi документи з цих збiрникiв стосуються тогочасних подiй в Украiнi, зокрема военних чи зовнiшньополiтичних. Тобто такого гатунку збiрники е звичайною колекцiею всiх документiв того часу, що мiстилися в конкретному архiвосховищi або ж до яких мали доступ упорядники цих збiрникiв. Матерiал класифiковано дуже невдало. Для прикладу вiзьмiмо «Акты Юго-Западной России» (тобто Украiни). Усi акти, якi хоч якось стосуються Украiни й Бiлорусii (через нехтування етнiчноi окремiшностi та кордонiв iсторичних областей), просто розмiщують у хронологiчному порядку i в такому виглядi публiкують. Тобто класифiкацiя актових матерiалiв здiйснювалася переважно за географiчною та хронологiчною ознаками. Тематичних збiрникiв, присвячених украiнським визвольним змаганням часiв Богдана Хмельницького, дуже мало i бiльшiсть iз них опублiковано вже в серединi XX столiття.
Збiрник, що був присвячений украiнсько-росiйському зближенню 1654 року i укладенню договору, взагалi був лише одним за всю iсторiю публiкацii актiв, якi стосуються iсторii Украiни. Йдеться про 10-й том «Актов ЮЗР». Це – найбiльший збiрник документiв часiв Переяславськоi ради i единий, спецiально iй присвячений. Найповнiший iз нових збiрникiв, який мiстить актовi матерiали про украiнсько-росiйськi вiдносини 1653–1654 рокiв, – це «Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы» у трьох томах. Але «воссоединению» присвячено лише 3-й том, до того ж не повнiстю.
Через тiсну iнтегрованiсть украiнсько-росiйського зближення 1653–1654 pp., a також, зокрема, i договору 1654 року, в iсторико-iдеологiчну схему розвитку росiйськоi державностi як царський, так i радянський уряд негативно ставилися до розробки цих подiй у росiйськiй i в украiнськiй iсторiографii. Розробка проблеми договору 1654 року в ширшому обсяговi посилила б критику офiцiйноi iсторико-iдеологiчноi схеми, а також опозицiю щодо неi. У другiй половинi XX столiття радянський уряд сам виявив певну зацiкавленiсть у дослiдженнi проблеми. Готувалася грандiозна iдеологiчна акцiя, що базувалася на сюжетi договору 1654 року та подiй, якi йому передували. Така акцiя потребувала серйозних наукових дослiджень. Радянськi iсторики (як украiнськi, так i неукраiнськi) скористалися з цiеi нагоди i розпочали широкомасштабну дiяльнiсть iз пошуку, публiкацii, аналiзу, критики, класифiкацii та розробки методiв дослiдження джерел. Та джерельна база у ii нинiшньому станi е дуже деформованою й малорепрезентативною, мiстить мало iнформацii про украiнсько-росiйське зближення 1653–1655 pp., y науковому обiговi вiдсутнi оригiнали матерiалiв украiнсько-московських переговорiв березня – квiтня 1654 року. Разом з тим, договiр 1654 року неодноразово використовувався росiйською стороною як засiб зовнiшньополiтичного тиску на Украiну, у зв'язку з чим ми не можемо (в основному через брак джерел) повнiстю виключити можливiсть того, що вiдомi нам копii договорiв е насправдi не копiями, а пiзнiшими фальсифiкатами, також не можемо повнiстю вiдкинути версiю i про те, що цього договору в 1654 роцi не iснувало взагалi.
Зробити таке припущення спонукае той факт, що за наявними в науковому обiговi джерелами жоден iз наведених варiантiв договору не застосовувався в офiцiйних украiнсько-росiйських вiдносинах мiж 1654 i 1659 роками. Бiльше того: iз наявних текстiв договору в XVII столiттi взагалi застосовувався лише один. Але i про цей документ, за наявними в науковому обiгу джерелами, ми не маемо жодних вiдомостей до 1659 року, коли його було вперше офiцiйно застосовано.
Неоднозначною й малоз'ясованою е роль певних подiй та документiв, пов'язаних з украiнсько-росiйським зближенням 1653–1655 pp. Йдеться про Переяславську раду 1654 року, матерiали Земського собору 1653 року, царськi жалуванi грамоти 1654 року, присягу. Цi подii й документи безумовно вiдiграли певну роль i в самому украiнсько-росiйському зближеннi, i пiсля нього, але iх мiсце та роль у тогочаснiй зовнiшнiй полiтицi поки що не визначенi.
Рiшення Земського собору 1653 року й жалуванi грамоти е важливими документами вже хоча б тому, що вони е оригiнальним документом, пов'язаним з украiнсько-росiйським зближенням 1653–1655 pp. В усякому разi, цi документи застосовувались у тогочасному полiтичному життi, що пiдтверджують як украiнськi, так i росiйськi джерела. Однак вони е менш репрезентативними, нiж власне мiжнародний договiр. Так само як i наявнi тексти договору, матерiали Земського собору 1653 року i жалуванi грамоти широко використовувалися для iдеологiчних спекуляцiй, що, за малоi репрезентативностi джерельноi бази з украiнських визвольних змагань середини XVII столiття, ще бiльше ускладнюе розгляд цих джерел.
Та сама ситуацiя склалася щодо Переяславськоi ради 1654 року i присяги, яка була пiсля неi. Обидвi подii фiксуються i в украiнських i в росiйських джерелах, але iхня роль та значення для зовнiшньополiтичного життя й подальшого iсторичного розвитку обох сторiн наявнi джерела з'ясувати не дають змоги; iнформацii про них надзвичайно мало.
Фактично про перебiг обох подiй ми маемо докладнi свiдчення лише росiйськоi сторони (звiтна документацiя посольств), якi зараз перевiрити майже неможливо. Жодного джерела такого ж рiвня репрезентативностi неросiйського походження ми не маемо. Іншi наявнi в науковому обiгу джерела про Переяславську раду 1654 року та присягу вiдображають описуванi подii лише фрагментарно.
Переяслав 1654. Трохи iнформацii для роздумiв
Враховуючи науково-популярний характер видання, коротенько переповiмо «класичну» версiю перебiгу Переяславськоi ради 1654 року, нагадавши втiм, що нею оперують для вираження «спущеноi згори» суспiльно-полiтичноi думки, використовують для так званоi iдеологiчноi боротьби.
Фактичний матерiал, наведений нижче, грунтуеться в основному на «статейных списках», тобто тезисному викладi росiйського посла В. Бутурлiна про перебiг Переяславськоi ради 1654 року, й iншого докладного опису подiй, що вiдбувалися пiд час Ради, ми не маемо.
Отже, шiсть рокiв тривала Нацiонально-визвольна вiйна украiнського народу пiд проводом Богдана Хмельницького проти панування Польщi в Украiнi. У ходi вiйни влада чужоземноi польсько-литовськоi держави – Речi Посполитоi в Украiнi була повалена, сформувалася Украiнська Гетьманська держава на чолi з Богданом Хмельницьким. Але Польща всiляко намагалася повернути Украiну.
Ще в 1648 роцi, розпочинаючи вiйну, Богдан Хмельницький шукав союзникiв. Першим, до кого вiн звернувся, був кримський хан. Через нього Богдан Хмельницький намагався заручитися пiдтримкою Туреччини, прагнув встановити тiснi контакти i з васалами султана – Молдавiею, Волощиною, Семиграддям.
Природним було й прагнення встановити союзнi вiдносини з единовiрною Московiею, яка неодноразово вела, хоч i невдало, вiйни з Польщею. Спроби вступити в переговори з царським урядом робилися вже наприкiнцi першого року Визвольноi вiйни. Пiсля блискучих перемог над вiйськовими силами Речi Посполитоi Богдан Хмельницький у груднi 1648 року прибув iз козацьким вiйськом до Киева. Тут вiн мав раду з представниками вищого киiвського православного духовенства. Украiнськi церковнi iерархи, гетьман i старшина дiйшли висновку, що необхiдно звернутися до Москви за вiйськовою та дипломатичною допомогою. Єрусалимському патрiарху Паiсiю, який iхав через Киiв до Москви, доручили просити московського патрiарха вплинути на царя, щоб той в iнтересах православноi вiри допомiг Украiнi в ii вiйнi з католицькою Польщею. Необхiдно було переконати царя не дотримуватися умов Поляновського мирного договору з Польщею 1634 року, що пiдтверджував Деулiнське перемир'я 1619 року, за яким Москва вiддала Речi Посполитiй Смоленськi, Чернiгiвськi та Новгород-Сiверськi землi.
Разом iз Паiсiем вiдрядили до Москви козацького полковника Силуяна Мужиловського. Вiн отримав докладну iнструкцiю, що мiстила кiлька альтернативних пропозицiй. Передбачалося, що Мужиловський буде тi тези викладати послiдовно – згiдно з рiшеннями царя. Якщо цар погодиться на союз iз Украiною, то просити його вислати вiйсько проти Польщi. Коли ж цар не захоче порушити договiр, запропонувати йому зайняти московськими вiйськами украiнськi сiверськi мiста, визволенi вiд полякiв у ходi боiв. Цi землi вже контролювалися козаками i не пiдлягали Речi Посполитiй. Козацька армiя таким чином забезпечувала б собi тили.
Мiг бути запропонований iще один варiант вiйськових дiй без вiдвертого розриву «мирного договору» – послати донських козакiв в Украiну. Щодо польського уряду, то можна буде вдатися до традицiйного пояснення – донцi вчинили так «самовiльно, без царського указу». У разi ж коли цар узагалi вiдмовить Украiнi у вiйськовiй допомозi, то просити хоча б дипломатичноi пiдтримки. Бажаний був би такий дипломатичний демарш щодо польського уряду: «Нехай Пани-Рада (тобто Сенат) на Вiйсько Запорозьке не наступають i в православнiй вiрi iм насилування не чинять, бо як вони й далi будуть чинити iм утиски у вiрi, як перед тим, то царськiй величностi за православних своiх одновiрцiв не вступитися i не постоятися не можна».
Цар не надав Украiнi нi вiйськовоi, нi дипломатичноi допомоги. Попри те що Москва мала велике бажання взяти реванш за нещодавно завданi iй Польщею поразки, вона з огляду на свое непевне тогочасне внутрiшне i мiжнародне становище не наважилася розiрвати договiр, тому й зайняла очiкувальну позицiю. Утiм, контактiв з Богданом Хмельницьким не перервала. Із Москви в Украiну було направлено посольство на чолi з Григорiем Унковським – для вивчення ситуацii. Московське посольство перебувало в гетьманськiй резиденцii – Чигиринi з 13 березня по 22 травня. Взагалi за перiод з 1649-го до початку 1654 року в Украiнi побувало 13 посольств iз Москви. Водночас з Украiни також вирушали посольства до Москви.
Богдан Хмельницький i далi намагався схилити Москву до вiйни з Польщею, на кожному етапi переговорiв виступав iз пропозицiею: Москва надае вiйськову допомогу Украiнi для протистояння польському наступу, а за це Украiна приймае протекторат Московськоi держави. Пiсля Зборiвського договору з Польщею у 1619 роцi (на що Богдан Хмельницький змушений був пiти внаслiдок сепаратноi угоди кримського хана з королем) гетьман активнiше веде переговори щодо московськоi допомоги. Вiн вдаеться до обiцянок навернути кримського хана пiд царський протекторат i в той же час повiдомляе, що хан кiлька разiв закликав гетьмана iти разом на Москву. Украiнський гетьман вiдкинув цю пропозицiю, проте вiн давав зрозумiти царю, що коли той зволiкатиме з допомогою Украiнi, то можлива i така небезпека для Москви.
У 1651 роцi через порушення поляками Зборiвського договору вiдновилася украiнсько-польська вiйна. Водночас почали псуватися i московсько-польськi вiдносини. У Москвi в лютому 1651 року вiдбувся Земський собор, на якому духовенство з патрiархом i бояри дали свою згоду взяти гетьмана з Вiйськом Запорозьким пiд царський протекторат. Але якихось реальних крокiв зроблено не було.
Невдала для козакiв Берестецька битва 1651 року через невiрного союзника – кримського хана призвела до Бiлоцеркiвського договору, який значно урiзав навiть Зборiвськi умови 1649 року.
А вiйськовi дii тривали. Виснаження украiнського народу дiйшло краю. Мiста були зруйнованi, нiякоi допомоги ззовнi не було. 22 квiтня 1653 року до Москви прибуло нове посольство вiд Богдана Хмельницького – Кiндрат Бурляй i Силуян Мужиловський. Вони знову повторили прохання козацького гетьмана виступити на захист Украiни, прийняти ii «пiд високу руку» i послати на допомогу вiйськовi сили.
Однак цар спочатку вдався до дипломатичних консультацiй з урядом Речi Посполитоi. ЗО квiтня до Варшави прибуло посольство у складi князя Бориса Репнiна-Оболенського, окольничого Богдана Хитрово, дяка Посольського приказу Алмаза Іванова з листом до польського короля. Перед королем була поставлена вимога замиритися з козаками, повернути iм права i привiлеi згiдно iз Зборiвським договором, скасувати Брестську церковну унiю 1596 року. Польський уряд вiдповiв рiшучою вiдмовою. Тодi посли заявили: «Государь о тех делах более терпеть не будет и о подобных неправдах велит писать в окрестные государства».
1 жовтня 1653 року царський уряд скликав Земський собор, на якому окрiм бояр були присутнi представники дворянства, духовенства, царськi чиновники, представники мiст, купецтва, селянства, стрiльцiв. Учасники собору, опрошенi «по чинам, порознь» висловилися за рiшення: «Гетьмана Богдана Хмельницького i все Войсько Запорожское з городами и землями принять».
В Украiну вiдправили посланникiв – стольника Р. Стрешнева i дяка М. Бредихiна, якi мусили виконати традицiйну функцiю дипломатичних вiдносин, що зберiгаеться досi: пiдготувати належнi умови для зустрiчей на високому державному рiвнi. Вони привезли повiдомлення про те, що цар висилае в Украiну високе посольство «Бутурлина с товарищи», щоб урочисто оголосити про перехiд Украiни пiд царський протекторат, а також про царський указ «о ратных людей сколько к ним на помочь послать». Стрешнев повiдомив Богдана Хмельницького про мiсце з'еднання вiйськових сил Московськоi держави i козацьких полкiв та про умови iх забезпечення.
Стрешнев i Бредихiн просили гетьмана сповiстити полковникiв i «начальних людей» про посольство Бутурлiна. Гетьман запевняв, що вiн розiшле «листи» в усi мiста, закликаючи полковникiв, сотникiв, отаманiв, козацтво з'iжджатися до Переяслава.
9 жовтня 1653 року у виконання рiшення Земського собору московський уряд посилае в Украiну надзвичайну дипломатичну мiсiю – велике посольство у складi ближнього боярина i намiсника тверського В. В. Бутурлiна, околичного намiсника муромського І. В. Алфер'ева, думного дяка Л. Д. Лопухiна. Кожен член посольства мав свiй почет: Бутурлiн сiм стольникiв, одного стряпчого, трьох дворян; Алфер'ев – стольника, стряпчого i чотирьох дворян; Лопухiн – стольника. Посольство супроводжували голова московських стрiльцiв – Артемон Матвеев, три сотники, двое товмачiв (перекладачiв) i 200 стрiльцiв. При мiсii було й московське духовенство: архiмандрит Прохор, протопоп Андрiян, священик Іоан i диякон. Вони iхали зi своiми iконами, хрестами i хоругвами, везли iз собою царську iкону «Спасов образ».
23 жовтня 1653 року цар Олексiй Михайлович у Москвi в Успенському соборi Кремля велiв «объявить войску идти войной на недруга земли русской и веры православной – короля Речи Посполитой и Литвы – Яна Казимира».
1 листопада посольство опинилося в Путивлi й у цьому прикордонному мiстi перебувало майже два мiсяцi. Чекали повернення Богдана Хмельницького з мiсць бойових дiй. Треба було з'ясувати, яке саме мiсто буде обрано для зустрiчi i проведення всiх офiцiйних церемонiй i переговорiв, присяги, вручення царськоi грамоти, клейнодiв – регалiй для гетьмана i Запорозького Вiйська, подарункiв. Москва хотiла, щоб це вiдбулося найурочистiше, тому волiла, щоб був обраний Киiв. А Богдан Хмельницький, навпаки, як зазначае украiнський iсторик О. Оглоблiн, прагнув дiлових переговорiв i тому вiдмовився вiд Киева, щоб уникнути неминучих тут урочистостей. До того ж Киеву загрожувала вiйськова небезпека з боку Литви. І ще мало значення, мабуть, те, що в Киевi перебували вищi iерархи православного духовенства та украiнська шляхта, якi в той час були в опозицii до гетьмана. Отже, Богдан Хмельницький обрав Переяслав, мiсто за Днiпром – центр Переяславського полку з численним населенням i розвинутою торгiвлею. Як i бiльшiсть великих мiст в Украiнi, в той час Переяслав був також i фортецею, тут зосереджувалася украiнська армата з пороховим запасом. Життя Богдана Хмельницького здавна було пов'язане з Переяславом, тут вiн оженився вперше з Ганною Сомкiвною. Переяславський полковник був довiреною особою гетьмана, згодом його родич – зять Павло Тетеря. Московське посольство, дочекавшись додаткових iнструкцiй вiд царського уряду, а також новоi хоругви для гетьмана (перша пошкодилася в дорозi), в останнiх числах грудня вирушило з Путивля до Переяслава.
31 грудня воно прибуло туди. За п'ять верст од мiста посольство зустрiчали переяславський полковник Павло Тетеря iз сотником та отаманами i 600 козакiв. Посли зупинилися на подвiр'i, де мiстився «Посольський дiм».
Богдан Хмельницький перебував ще в Чигиринi. Вiн був зайнятий похороном сина Тимоша, а потiм не мiг вчасно дiстатися до Переяслава через ненадiйнiсть криги на Днiпрi. 6 сiчня ввечерi вiн уже був у Переяславi, вслiд за ним приiхали писар Іван Виговський та iнша генеральна старшина – обозний, суддя, осавули, а також полковники з полковою старшиною, сотниками i отаманами. Вiдбулася перша зустрiч гетьмана з московськими послами, неофiцiйна, на бажання гетьмана, в примiщеннi Бутурлiна. З'ясували порядок церемонiалу та офiцiйних зустрiчей: вранцi 8 сiчня проведуть таемну раду в Богдана Хмельницького з козацькою генеральною старшиною i полковниками, далi посли оголосять царську грамоту, пiсля чого знову вiдбудеться старшинська рада i нарештi – фiнальна переяславська акцiя – присяга в церквi гетьмана Богдана Хмельницького зi старшиною. А потiм стольники i дворяни проiдуть украiнськими мiстами i приймуть присягу вiд украiнського населення.
Однак старшинська рада, яка ухвалила прийняття царськоi протекцii, внесла корективи, що грунтувалися на демократичних засадах i звичаях козацтва та його iсторичному досвiдовi. Вирiшено було зiбрати народ на раду. Пiсля першоi старшинськоi наради 8 сiчня о другiй годинi дня несподiвано для послiв закликали на загальновiйськову генеральну раду, б'ючи в тулумбаси, щоб, як записано в «Статейному списку» Бутурлiна, «на собрание всего народа слышать совет о деле, хотящем совершитися». Поели на цiй радi присутнiми не були.
Опис Переяславськоi ради маемо у «Статейному списку», тобто звiтi В. В. Бутурлiна царю, що насичений подробицями, забарвлений риторичними прикрасами, хоча на Переяславськiй радi Бутурлiн не був присутнiй i про ii хiд дiзнався вiд iнших. Протокольного документального запису про неi не iснуе. Взагалi щодо статейних спискiв, що складалися послами, посланниками, агентами московського уряду i якi зосереджувалися потiм у Посольському приказi в Москвi, то iх об'ективнiсть i правдивiсть поставили пiд сумнiв уже сучасники.
Саме так, щоправда досить експресивно, щодо московських дипломатичних урядовцiв та iхнiх специфiчних документiв висловився пiддячий Посольського приказу Г. Котошихiн, який емiгрував до Швецii: «Пишут они в статейних списках не против того, как говорено, а прекрасно виставляючи свой разум на обманство, через чтоб достать у царя себе честь й жалованье большое; и не срамляютея того творити, понеже о том, кто на них может о таком деле объявить. Для чего так творят? Для того: росiйского государства люди природою своею спесивы, и необычные ко всякому делу, понеже в государстве своем наученiя никакого добраго не имеют и не приемлют, кроме спесивства, и безстыдства, и ненависти, и неправды».
Бутурлiнський звiт царю, який грiшить неповнотою, а в деяких мiсцях неточнiстю, був розтиражований у безлiчi радянських видань, особливо останнiх десятирiч. Вiн вiдомий нам також i з пiдручникiв iсторii СРСР (iсторiя Украiни, як ми знаемо, довгий час у навчальних закладах Украiни не викладалася).
На Радi в Переяславi Богдан Хмельницький з'явився пiд гетьманським бунчуком в оточеннi генеральних старшин i полковникiв. У своiй промовi, змалювавши вкрай тяжкий стан Украiни, у якому вона опинилася пiсля шестирiчноi виснажливоi кривавоi вiйни, продовжити яку погрожувала Польща, вiн сказав, що единий порятунок – це пiддатися пiд захист сильноi держави з тим, щоб одержати вiд неi вiйськову допомогу – Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закiнчив свою промову гетьман такими словами:
«А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче вiльна дорога». Учасники Переяславськоi ради – старшина усiх рангiв, козаки i мiщани висловились: «Волим пiд царя московського православного».
Гетьман i старшина з'явилися на «съезжему» дворi, де мешкали московськi посли. Там i вiдбулася офiцiйна аудiенцiя з посольством. Посли вручили царську грамоту Богдану Хмельницькому, який i передав ii генеральному писарю Івану Виговському, а той зачитав «всем людям явно». У грамотi говорилося, що цар «велел принять под свою высокую руку гетмана Богдана Хмельницкого й все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомоществовать им протiв недругов ратными людьми». Пiсля того Богдан Хмельницький i Бутурлiн обмiнялися промовами.
Потiм мала вiдбутися присяга. У зв'язку з церемонiею присяги гетьмана i старшини в церквi виникли серйознi ускладнення. Гетьман, який прибув у каретi з послами до Успенськоi соборноi церкви, поставив вимогу, щоб царськi посли присягнули вiд iменi царя Олексiя Михайловича в тому, що вiн не видасть iх польському королю, не порушить iх прав i вольностей i надасть на iх маетностi своi грамоти.
Царськi посли категорично вiдмовилися присягти за царя: тiльки пiдданi присягають царю – «чинят веру царям». А цар «учнет их держати в своем государском милостивом жалованьи и призрении», тобто гетьман i старшина повиннi покладатися на «царское милостивое слово. А царь и от недругов их в обороне и захищеним будет держать, и вольностей от них не отымет, и маетностями им чем хто владеет, пожалует им владеть по-прежнему».
Гетьман вiдповiв, що бажае поговорити про це з полковниками i з «усiма людьми» i вийшов з церкви. Вiн вирушив до двору переяславського полковника Тетерi i там довго розмовляв з полковниками та iншою старшиною, а духовенство, посли чекали в церквi. Нарештi прибули переяславський i миргородський полковники Павло Тетеря та Григорiй Сахнович-Лiсницький i повторили вимогу Богдана Хмельницького. Але посли стояли на тому, що «непристойно за государя присягати подданным». Полковники аргументували своi вимоги тим, що при укладаннi угод козакiв з польським королем присягали вiд його iменi короннi гетьмани, «пани-рада» (тобто сенат). Московськi посли вдалися до iншоi мотивацii: королi польськi «не самодержавцы, не хранят присяги своей, а государское слово переменно не бывает». (Далi побачимо, наскiльки ця заява московських послiв про твердiсть царського слова була далекою вiд iстини.) Однак козацькi полковники Тетеря та Лiсницький заявили, що «гетьман i вони дають у тому вiру, але козаки не вiрять; сii останнi домагаються присяги за государя». На що була рiзка заява: цар «изволил принять их под свою високую руку по их челобитью, и им надлежит помнить сiю милость великого государя, следует служить ему и всякого добра желать, Войско Запорожское к вере привести, а незнающих людей от непристойних речей унимать». Бояри намагалися нав'язати козацтву тi принципи, на яких тримався московський лад: цар стоiть над правом, кожен акт царя – це ласка, «пожалування»,i в нього не може бути рiвноправних стосункiв iз людьми. Такi поняття були чужими для свiтогляду украiнцiв, сформованого вiдповiдно до захiдноевропейських конституцiйних норм.
Богдан Хмельницький i козацька старшина вперше вiдчули, що це означае – абсолютистська царська держава. Але вони покладали великi надii на допомогу Москви у вiйнi з Польщею i, щоб не зiрвати переговорiв, змушенi були припинити дискусiю i погодитися на односторонню присягу. У соборнiй церквi зiбралося московське та украiнське духовенство – архiмандрит Прохор, переяславський протопоп Григорiй зi священиками та дияконами усiх переяславських церков для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелii гетьман, генеральнi старшини, полковники, сотники та ще кiлька десяткiв делегатiв вiд рiзних полкiв.
Пiсля присяги гетьман iз послами в каретi, а старшина i полковники пiшки дiсталися знову до «съезжего двору». Там вiдбулося урочисте вручення гетьмановi надiсланих царем клейнодiв – булави, прапора iз дорогоцiнних тканин, хутра, ферезеiв (каптанiв) i шапок. Старшину, окрiм iншого, надiлили царськими дарунками – соболями. Тi представники старшини, якi зiгнорували Переяславську раду, заявляли потiм, що вони не хочуть продаватися та йти в неволю «за царських котiв», маючи на увазi соболинi шкурки.
Наступного дня присягали сотники, осавули i козаки Переяславського полку. Щодо мiщан Переяслава, то серед них виявилася опозицiя. Не всi вони погодилися присягати, декого силою гнали до церкви. Хворого переяславського вiйта (урядник магiстрату) принесли до церкви на лiжку, наступного дня вiн помер.
Не було в Переяславi представникiв Запорозькоi Сiчi. Не приiхав до Переяслава славетний Іван Сiрко. Не присягнули уманський (Йосип Глух) i брацлавський полковники.
Категорично не прийняв iдею Переяславськоi ради полковник Іван Богун, якого вважали пiсля Богдана Хмельницького козацьким стратегом номер один. Як писав до польського короля коронний обозний Андрiй Потоцький, Іван Богун iз тих козакiв, для яких «найвища державна рацiя – щоб не бути нi пiд вашою королiвською милiстю, нi пiд царем».
