скачать книгу бесплатно
Звитяга, слава i любов
Ганна Рось
Марiчка Лобода – молода козачка, травниця. Вона знаходить пораненого польського драгуна i виходжуе його, незабаром мiж юнаком i дiвчиною виникае взаемнiсть. Про почуття дочки до шляхтича дiзнався батько Марiчки – козацький сотник Тихон Лобода. Яким буде останне слово батька i що чекае закоханих?
Ганна Рось
Звитяга, слава i любов
Славним синам роду козацького присвячуеться
Частина 1. Панночка моя
1. Зустрiч бiля криницi
Гликерiя, струнка, ще молода козачка поралася бiля печi. Вранцi ii чоловiк, сотник Тихон Лобода, зарубав курку, i ось вже запашна юшка доходила у печi. У вiкно заглядало привiтне травневе сонце, освiтлюючи куточок, де зберiгалося кухонне начиння: глинянi глечики, миски, горщики, чавунний казанок, дерев'яний ополоник i дротове сито для просiювання борошна. Поруч, злiва на стiнi, висiв мисник[1 - Мисник – полиця для посуду.] для святкового посуду. В хатi у Гликерii завжди було чисто, стiни вибiленi i розмальованi кольоровою глиною, утиканi квiтами i ароматними травами. У кутку над образами i на вiкнах висiли вишитi рушники. А у вiкна заглядали червонi маки i разом з ними фiолетовi та жовтi пiвники.
– Марiчка, принеси води, – позвала Гликерiя дочку, – поквапся, менi треба тiсто на галушки замiшувати, юшка майже готовий.
– Зараз, мамо! – вiдповiла Марiчка i, залишивши сапку в городi, пiшла мити ноги, щоб взути своi улюбленi червонi черевички.
– Ой, iще ноги мие, – сказала мати, – не можеш до криницi збiгати, не взуваючись?
– Мама, а раптом там козаки, а я боса, – знiяковiла Марiчка.
– Куди там, козаки, рано тобi ще про козакiв думати.
– А вам же теж було шiстнадцять, коли ви з батьком полюбили одне одного.
– Згадала, то коли було! Твiй батько менi проходу не давав! Перший красень був, високий, спритний. А тепер, хоч i невисокий, – засмiялася Гликерiя, – але мiцний, що дуб. Давай, бiжи, бiжи, та не мели там з козаками, неси воду скорiше.
Марiчка поправила гребенем неслухняне волосся, пов'язала жовту стрiчку, вставила пiд неi коло лiвого вуха нiжну бiлу дiбровну вiтряницю i пiшла, взявши коромисло i вiдра. Вона не йшла по вулицi, здавалося, пливла, як лебiдка. Струнка, немов берiзка, в бiлiй вишитiй блузцi, червонiй тонкого сукна спiдницi. А на шиi – до десяти ниток рiзних бус, а ще хрестик на сувороi нитцi i образок Богородицi.
– Здорова була, баба Ганя, – поздоровалася Марiчка зi старою сусiдкою, – i вам води принести?
– Дякую тобi, Марiчка, менi Тарас принiс. Ти менi краще допоможи курку загнати, перелетiла через паркан окаянна.
У палiсаднику топталася строката курка i клювала дощового черв'яка. Марiчка поставила вiдра, виламала лозину i загнала курку у двiр.
– От спасибi тобi, Марiчка, – подякувала сусiдка, – компотом тебе пригостити?
– Нi, дякую, баба Ганя, менi по воду поспiшати треба, мати чекае.
Марiчка поквапилася до криницi. Неподалiк вiд колодязя пiд високим в'язом стояли молодi козаки, а поруч з ними на пеньку сидiв старий дiд Яким Чумак, притримуючи свою потерту тростину. Данило Горицвiт, козак неповних дев'ятнадцяти рокiв, спритно махав двома шаблями.
– Козак молодий, а вправнiсть стара. Молодець! Перший козак здав iспит, другий, готовсь, – командував дiд.
Данило передав шаблю Трохима Лисицi своему друговi та ровеснику Пахому Гордiенко.
– Лях ошуюю, – кричав дiд, – куди розвернувся! Я казав злiва, а ти одесную повертаешся. Все, вже лежиш, немов поранений бирюк[2 - Бирюк – ведмiдь.]. Передавай шаблi наступному.
– Дiд, ти можеш просто виражатися? – розсердився Пахом. – Ошуюю, ошуюю.
– Ти на рожон не лiзь, молодий ишо. Ти учись у староi гвардii, – говорив дiд, набиваючи люльку тютюном.
Пахом передав шаблi Трохиму Лисицi, дев'ятнадцяти рокiв, i той спритно почав обмахуватися ними.
– Нi, нi, не годиться! – закричав дiд Яким. – Що ти, як дiвка на виданнi лозою вiд мух косно[3 - Косно – повiльно.] вiдбиваешся. Треба темп дотримуватися. Спiвай зi мною. Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся. І швидше.
– Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся, – пiдхопили козаки.
Трохим вправно махав шаблями в такт пiснi.
– О, зовсiм iнший кисiль, – сказав дiд. – Пахомка, бери шаблi, друга спроба, ти вже потщися[4 - Потщися – постарайся.], не пiдведи, козак.
Тут козаки побачили Марiчку, яка несла коромисло.
– Ти що, Данило, плямами зашарiвся весь? Дивись, долонi спiтнiють, шаблю урониш, – попередив дiд. – Так, не дiвка – вогонь, ладна, руката, лiпша на хуторi, вся в матiр, така ж травниця. І бабка iх була травниця. Ой, як я за нею, немов вуж увивався. Жаль, Уляна молодою загинула вiд руки османця.
– Данило, дружище, ти що обiмлiв? Ляхiв в бою не боявся, а дiвки злякався? – шепнув Пахом.
– Марiчка, здорова була! – крикнув Трохим, поправляючи золотi пасма волосся. – Куди йдеш?
– Здоровенькi були козаки, – посмiхнулась Марiчка, – доброго здоров'я, дiд Яким.
– І тобi не хворiти. Ти би менi, Марiчка, якесь розтирання дала для кiсток, – попросив дiд Яким.
– Приходьте, дiдусь, сьогоднi на суп з галушками, мати варить, я вам i розтирання дам, – запрошувала Марiчка.
– Ой, спасибi, тобi, молодиця, уважила дiда, прийду, обов'язково прийду.
– Як там Остап Шмат себе почувае? – спросив Пахом.
– Витримае, рана неглибока, вилiкуемо, – посмiхнулася Марiчка, – дайте часу.
– А Кiндрат Тримбач як? – пригадав Пахом свого наставника та побратима.
– У Кiндрата гiрше справи. Нога до кiстки розрубана. Кажу йому полежати, а вiн в бiй рветься, говорить, як там хлопцi без мене обiйдуться? – шкодувала Марiчка.
– Так, Кiндратка такий, бойовий хлопець, зане[5 - Зане – тому що.] норовистий, що скакун, – пiдмiтив дiд.
Марiчка поглянула на Данилу та, пiймавши на собi його зосереджений погляд, посмiхнулась.
– Марiчка, а дозволиш тобi вiдра до хати вiднести? – запитав Пахом. – А то ми тобi швидко проводжатого знайдемо, – засмiялися козаки.
– Спасибi, нехай вас тут дiдусь трошки навчить уму-розуму, а я сама донесу як-небудь.
Набравши в колодязi води, Марiчка пiшла. Дiйшовши до тину, вона обернулася, почувши, як заспiвали козаки: «Славно бились з ворогом козаки в походi, ходить слава по землi, чутка йде в народi». Данило Горицвiт, взявши шаблю у друга, спритно рубав двома шаблями. Марiчка посмiхнулась та пiшла по стежцi, тихенько наспiвуючи: «Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся».
Данило повернув шаблю Пахому.
– Данило, не переживай ти так, – сказав Пахом, беручи шаблю.
– Ото таку дiвку ще заслужити треба, – зауважив дiд. – Козачка, вся в батька. Тихон Лобода лихий козак!
– Ага, Марiчка минулого лiта з братом Павлом наввипередки скакала, трохи коней не загнали, а вона йому не поступилась, – захоплено розповiдав Трохим Лисиця.
– Такiй дiвцi справжнiй козак потрiбен, сокiл сизокрилий, – подивився в небо дiд Яким.
– Заради Марiчки я осавулом стану! – в запалi сказав Данило.
– О, осавулом вiн стане! Та щоб осавулом стати треба попотiти добре, скiльки верст проскакати, скiльки ночей недоспати, скiльки пороху понюхати, скiльки ворогiв порубати! А ви що? Тiльки навчились шашкою розсiкати, вже – осавулом стане, – махнув рукою дiд Яким.
– Не кажи дiд, ми вже пройшли iспит, – замiтив Трохим, махнувши шаблею. – Моя бабуся говорить: йди вгору й будеш на висотi.
– Що ви там пройшли, то ж пiд Жовтими Водами репетицiя була, якби реестровi козаки, котрi були на службi у Речi Посполитоi, не стали на бiк Богдана Хмельницького, то не була би легкою ваша перемога, багато би кровi пролилося. Ну ж бо, Пахомка, бери шаблю. Пiсню заспi-вуй! – командував дiд.
– Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся, – затягнув Трохим.
– Лях[6 - Лях – поляк (устар.)] ошуюю, – кричав дiд, – iще ззаду пiдступають, махай, махай, руби ворога! Так, так, молодець!
2. Травниця
Гликерiя помiшувала в казанку галушки та пробувала на сiль. Їй ще не було i сорока. Струнка, чорнобрива, з густим русявим волоссям пiд яскравою квiтчастою хусткою, вона була просто красуня. На шиi у неi було три ряди намиста з червоного скла, а ще нитка з сонячного бурштину, котру iй подарував на заручинах ii наречений, тепер вже сотник Тихон Лобода.
Гликерiя сполоснула руки пiсля муки та почала рiзати зелену цибульку, зiрвану з грядки.
– Зараз вже суп буде готовий, поiж, Марiчка, а потiм пiдеш в балку, – умовляла Гликерiя дочку.
– Вiн ще гарячий, я зараз не хочу. Я на суп дiда Якима запросила, якщо прийде, нагодуйте його i дайте йому це розтирання, – попросила Марiчка.
– Дам, дочка. Дiд Яким добрий козак! А як вiн твою бабусю любив. Стiльки битв пройшов дiд Яким, скiльки поранений був, а ось, Бог послав такий довгий вiк, а мати моя, Уляна, молодою загинула, царство iй небесне, – перехрестилась на iкони Гликерiя. – Марiчка, ти довго не ходи, скорiше повертайся.
– Наберу збору i повернуся. Багато поранених козакiв, та ще й ляхiв полонених, багато трав треба, – зiтхнула дочка.
– Ти усiх лiкуеш, i наших, i полонених, добра твоя душа.
– Вони ж хворi, немiчнi, собаку й ту жаль, а то людина, – мiркувала Марiчка.
– Якби вони так само вважали, то i не було би цiеi вiйни, – зiтхнула Гликерiя.
Марiчка взяла корзину i вийшла на подвiр'я. Вона подивилась на небо. Воно було яскраво-блакитним з бiлоснiжними, схожими на розкиданi пластiвцi хмарками. Марiчка пiшла за хутiр, де починалась балка, яка вела до гаю. Через балку тiк струмок, тому в низинi приживалися вологолюбнi рослини, а тi, котрим не треба було багато вологи, селилися вище. Дiвчина часто ходила сюди збирати лiкувальнi трави, котрими рясно обдаровувала земля. «Ось деревiй, овечий язичок, нарву, стане в нагодi вiд кровотеч й для загоення ран», – Марiчка зiрвала оберемок зелених нiжних листочкiв i поклала в корзину. «Кропива, йди сюди, ух, пекуча, соком будемо рани лiкувати», – сказала дiвчина, акуратно обриваючи листочки з гiлки.
Ступаючи по стежинцi, вона побачила попереду себе молоденьку голубку.
– А ти що на стежцi сiла, вчишся лiтати? – вона присiла коло голубки i пiднесла до неi свою руку.
Голубка налякалася, змахнула крилами i злетiла, вiдлетiвши метри на два.
– Вчись, вчись, мамка твоя, мабуть, спостерiгае з гiлки, переживае. Лети голубка сизокрила.
Голубка сидiла в травi й поглядала на дiвчину.
– Сонечко сiдае, ти лети в гнiздечко, сиза голубиця, лагiдне сердечко. Де ж ти заблукала, зачекався милий, вiн тебе кохае, голуб сизокрилий, – заспiвала Марiчка.
Голубка змахнула крилами i злетiла на гiлку квiтучоi калини. Дiвчина засмiялась i продовжила:
– Я не забарилась, дiток годувала, щоб вони заснули, iм пiснi спiвала. А як сонце встане, iх навчи лiтати, а iще гнiздечко собi будувати. І як сонце сiло, – продовжувала Марiчка, – вийшов мiсяць сивий, обiймав голубку голуб сизокрилий. Вiдпочинь в гнiздечку, прокидатись рано, ти моя голубка, ти моя кохана.
Марiчка зупинилася, помiтивши неподалiк вiд струмка пагони польового хвоща.
– Хвощик, незамiнний помiчник при лiкуваннi гнiйних ран, лiзь в корзину.
Дiвчина направлялась в сторону гаю, за яким був невеликий ялинник. Тут Марiчка побачила бабу Одарку, теж травницю, яка лiкувала поранених бiйцiв.
– Доброго здоров’я, баба Одарка, – привiтала дiвчина.
– Здорова була, Марiчка, теж трави збираеш? – запитала бабуся.
– Вирiшила поповнити запаси, багато поранених. Ви медуницi нарвали?
– Так, медунка помiчниця, що загоюе рани, йди, тут ii цiла галявина, i подорожник там.
– Дякую, баба Одарка, пiду, нарву. Я йду в ялинник за живицею.
– А я не дiйшла до ялинника, та i банку я не взяла, – вiдповiла бабуся.
– Так я наберу, подiлюся з вами, – запропонувала дiвчина.
– Спасибi, я не вiдмовлюся, коли принесеш. Ну, бувай, – попрощалася бабуся.
– Привiт Оксанi, – крикнула Марiчка.
– Передам, передам, – вiдгукнулася бабуся.
Оксана Гримчук була дочкою ii старшого сина, який загинув в тридцятому роцi, коли дiвчинка ще не народилася.
3.Дивний сон
Вечорiло. Марiчка стелила постiль для сну. День видався важким – робила вiдвари, готувала присипки, вiджимала сiк, ходила до лазарету лiкувати поранених козакiв та полонених. Козаки, хто вже оклигався вiд ран, невпинно шуткували з нею, хвалили, а деякi, мовчки, захоплено поглядали в ii бiк.
Марiчка розчiсувала волосся i, згадуючи жарти козакiв, посмiхалась. Впоравшись з розчiсуванням, вона вiдкрила вiконце, вдихнула ароматне вечiрне повiтря, повне запахiв квiтiв, скошеноi трави, i почула спiв солов'я. Таке затяжне «фюиюи-юиюи», а потiм «пуль-пуль-пуль-пуль».
Марiчка дивилась на зiрки, слухала солов'iну пiсню i згадувала зустрiч у колодязя з дiдом Якимом та козаками. Вона бачила, як Данило Горицвiт дивиться на неi, як нiяковiе, вiдводить погляд. Вiн, звичайно, смiливий козак, але серце ii поки мовчить.
Закривши вiкно, Марiчка лягла в лiжко i нiби провалилась. Глибокий сон поглинув ii свiдомiсть.
Снилося iй поле, луговi квiти, метелики, що перелiтають з квiтки на квiтку, аромат лiта, який зачаровував та п'янив. У неi вiночок на головi, вишита маками сорочка, а поруч з нею мужнiй красень в бiлiй сорочцi з тонкого льону. Вони тримаються за руки, бiжать по полю, смiються, кружаться, знову смiються. Сонце нiжно гладить ii по волоссю, а потiм красень проводить долонею по ii щоцi. Вона вiдчувае його нiжний, трепетний дотик i радiсть наповнюе ii душу. Несподiвано коло голови пролiтае чорний ворон i торкаеться крилом ii волосся. Вiд несподiванки вона присiла, закрилася рукою.
Марiчка металася на бiлих простирадлах, але сон не вiдпускав ii зi своеi влади. Ворон, пролетiв над головою, зробив круг i знову наближався до неi.
