скачать книгу бесплатно
Темна синя вода. Потiк
Радiй Володимирович Радутний
Темна синя вода #3
Радiй Радутний, украiнський письменник, переважно фантаст та автор бойовикiв, несподiвано для всiх (можливо, й для себе також) спробував своi сили у новому жанрi й написав про людей, що потрапили у минуле. Перед вами «Потiк» – третя книга iз циклу «Темна синя вода». Першi двi – «Джерело» i «Ручай» – також вийшли у видавництвi «Фолiо» у 2016-му та 2017 роках.
Кiлька мандрiвникiв у часi, збiрна команда з людей вiд ХІХ до ХХІІІ столiття, продовжили свiй шлях у минуле. Над кожним з героiв роману висить прокляття: всi вони мають загинути. Галину хочуть повiсити, звинувативши у вiдьмацтвi. Юрiй, наш iз вами сучасник, двiчi мало не потрапив пiд колеса возiв. Ігор, нащадок когось iз нас, з ХХІІ столiття, кiлька разiв мало не зловив кулю. Альберт, прибулець з iще бiльш далекого майбутнього, ризикуе ще сильнiше. Дотепер iм вдавалося ухилятися вiд ударiв долi, але в ХVIIІ столiттi багато вiшали й довго не вагалися перед тим, як пустити кулю.
Цей час багатий на небезпеки, але багатий ще й на цiкавi зустрiчi. Саме у ХVIIІ столiттi живе один з найвiдомiших украiнських фiлософiв, i якраз його планують використати героi задля своеi мети, а мета досить амбiтна – вони прагнуть внести змiни в iсторiю Украiни, причому на самому ii початку…
Радiй Володимирович Радутний
Темна синя вода
Потiк
Роздiл 1
Завжди прекрасний Днiпро
Чудовий Днiпро за ясноi погоди, i за штормовоi також чудовий. У безвiтряний лiтнiй день Днiпровi плеса вилискують, наче дзеркало, але не просте, а чарiвне – мiнливе й живе. Не гладеньке скло того дзеркала, а вкрите маленькими хвильками, крихiтними, легесенькими, приемними на погляд й на дотик, наче шерсть домашнього котика. Доторкнешся до нього, проведеш долонею раз, другий, третiй… незчуешся – аж пiвгодини пройшло, котик мурчить, а рука гладить i гладить теплу хутро.
Так i з Днiпром. Замилуешся виблисками сонячних зайчикiв на хвилях, зупинишся на мосту або пляжику – й незчуешся, як виявиться, що вже спiзнився. Скрiзь, куди можна спiзнився. Тiльки Днiпро нiколи не спiзнюеться, бо куди йому поспiшати.
Гарний Днiпро за ясноi погоди, а за штормовоi погоди ще кращий. Грiзними валами здiймаються його хвилi, майорять пiнними верхiвками, як вiйсько знаменами, ревуть i стогнуть, розбиваючись об крутий правий берег, або з розлюченим шипiнням вискакують на лiвий, пологий, й бiжать ген-ген вiд води, далеко-далеко. Як не встигнеш вiдскочити – мокрим будеш, а як навiть i встигнеш, то все одне будеш мокрим. Зiрванi вiтром верхiвки хвиль лiтають в повiтрi й боляче сiчуть обличчя, а зiбравшись по кiлькасот штук – рiшуче атакують комiр, проривають лiнiю оборони й радiсно бiгають по тилах.
Це досить холодно, хай йому чорт. Особливо у листопадi, пiд час останнiх осiннiх штормiв.
Гарний Днiпро вдень, коли сонце, хмаринки, зеленi береги й небокрай, але гарний вiн i вночi. Видно, як починаеться вода бiля нiг, а де кiнчаеться – хтозна. Інколи свiтиться щось з протилежного боку, а iнколи свiтять лише зорi з небес. Насмiшкувато так свiтять – що, мовляв, жалюгiдна iстото, страшно тобi вiд таких масштабiв, коли дивишся-дивишся, а протилежного берега й гадки нема? А це ж ти ще до нас не лiтав! І не долетиш, бо нiякого життя не вистачить сягнути хоча б найближчоi з нас. Страшно? То бiйся!
Страшно, а як тут не взятися страху? Хтозна, що воно там, у темрявi.
Страшно стояти на березi нiчного Днiпра, а плисти човном по Днiпру ще страшнiше. Одна справа, коли хвильки хлюпають десь поодаль, а iнша – коли зовсiм поруч, у борт. Однi вiдчуття, коли вода лизькае черевики, а iншi – коли вона звiдусiль, а до берега казна-скiльки, та й взагалi, чорт його зна, де той берег. Одне враження, коли стоiш нехай на хисткому, але все ж придатному для ходiння пiску, а зовсiм iнше – коли вiд темноi безоднi захищае лише двосантиметрова пiдгнила дошка, а хтозна-якi чудовиська роззявляють пащу там, на глибинi.
Рацiональною частиною свiдомостi я розумiв, що нема там нiчого страшного, та й безодня не така вже й бездонна. Ну три, може, шiсть метрiв глибини. Ну, може дванадцять, якщо вже виперлися на фарватер. І чудовиськ немае, ну, хiба що великий сом чекае, чи не впаде з поверхнi якась дохлятина. Може й падае час вiд часу, але я ж не дохлятина. Принаймнi поки що. Й активно опиратимусь, якщо хтось надумае перевести мене в цю не дуже шановану категорiю.
Та, власне, я й сам кого хочеш переведу.
Хiба що проти «Метеора» чи баржi на фарватерi не встою. Дуже рiзнi ваговi категорii – сотня кiлограмiв мене й тисяча тонн залiза. Нiхто проти баржi не встоiть. Навiть директор одного знайомого заводу, дядько пробивний, пихатий та гордовитий, а пiд баржу лiг.
Щоправда, вiн тодi не був ще директором, а був звичайним рибалкою з надднiпрянського мiста, ласим до браконьерства та порушення правил риболовлi. От i попав. Так попав, що коли через багато-багато рокiв пересувався вже не велосипедом, а «мерседесом», й бiгали за ним навшпиньках охоронець, секретарка та особистий бiограф, згадав вiн той епiзод i вставив у мемуари.
А особливоi пiкантностi епiзоду додае те, що протилежний учасник подii також прийшов на завод, директора особисто знав, ручкався з ним не раз, й iсторiю з баржею знав… але за сорок рокiв знайомства так i не признався. Нi пари з вуст.
Так нiколи директор й не взнав, хто його протаранив.
Що ж, нехай i не взнае. Я точно не скажу. Нема ще кому казати. Ще анi дiди, анi навiть прадiди обох учасникiв не народились, ще глину не викопали, з якоi налiплять цеглу, щоб будувати завод, ще метал не виплавили, з якого баржу збудують.
А не пхайся вночi на фарватер, тим бiльше на неосвiтлений!
От на цiй думцi брандскугель i бахнув. Не скажу за фарватер, але дiлянку понад берегом освiтив, i таки непогано.
Гарне було видовище, за iнших обставин я б навiть замилувався. Але обставини, як навмисне, були такi, що природнiше було матюкнутися.
Я так i зробив.
Мабуть, вдало, бо Іван аж голову нахилив, прислухаючись, хоча що там слухати. Ігор з Альбертом стояли мовчки, але провели вогняну кулю поглядами, й голови iх повертались та нахилялись синхронно, як башти крейсера. Галя також глипнула спочатку на кулю, потiм на мене, потiм на Ігоря та Альберта й поспiшно вiдвела погляд. Мабуть, вона зробила це з мiркувань дивноi тутешньоi моралi, яка забороняла дивитися чоловiкам у вiчi, але завдяки цiй моралi дiвчина виявилась найрозумнiшою з нас.
Бо куля згасла, й ми послiпли.
Все-таки око недосконала конструкцiя. Мало того, що хистке й тендiтне, не завжди навiть удар кулаком витримуе; мало того, що мае слiпу пляму й вона може зiграти на дорозi або в бою дуже злий жарт; мало того, що з вiком об’ектив-кришталик перетворюеться на тьмяну викривлену лiнзу вiд радянського телевiзора – так ще мае зовсiм вже катастрофiчний недолiк. Звикати до темряви треба довго, кiлька хвилин, а заслiпить око раптовим спалахом – i все, починай з початку.
Кажуть, у котiв з цим значно краще.
Хочу бути котом.
Я вiдчув, як пiд ногами хлюпнула трохи бiльша хвиля й подумав, що нi, не хочу. Все-таки не менше трьох метрiв до найближчоi землi, i це якщо вниз; а якщо по горизонталi, то з пiвкiлометра буде.
За брандскугелем мала б негайно ревнути сирена, чи то пак, якийсь тутешнiй ii аналогii – дзвiн, молоток об залiзо, сурма чи щось таке; але на мiй подив, нiчого такого й гадки не мало ставатись. Жодноi метушнi на березi не чулося та не спостерiгалося, та й команда нашого суденця також не стривожилася.
Поки я думав, Ігор зробив розумнiше – спитав.
– Чого це вони вирiшили бабахнути? – кинув вiн, наче знiчев’я, персонально нiкого не вирiзняючи, але якось так хитро повернувся, що стерновий його почув, а гребцi, мабуть, нi. – Ловлять когось?
– Вже спiймали, – меланхолiйно вiдповiв керманич.
Затиснув стерно пiд пахву, видобув з-за пазухи люльку, зняв з пояса шкiряний кисет i заходився ii набивати. Процедура була неспiшна, але я не встрявав з уточненнями. Сам розколеться. Дядько немолодий, поговорити, напевне, любить…
Набивши люльку, вiн старанно замотузував кисет, дiстав з iншоi торбинки кремiнь та кресало й почав висiкати iскри. Як працюе кресало, я вже бачив, а от як ним люльку розпалювати – ще нi, тому уважно спостерiгав. Виявилось, що важко. Й довго. Й нудно.
– Так кого спiймали? – не витримав, нарештi, Ігор.
– Рибу спiймали.
Керманич разiв зо три смоктонув люльку так, наче бензин зi шлангочки всмоктував, але, мабуть, воно допомогло, бо запалювальний реманент сховав. Засмердiло. Жах, як засмердiло, я такого смердючого самосаду не те що не чув, а навiть не уявляв, що таке можливо.
– Рибу, кажу, митрополиту привезли. Успiння ж.
Зв’язку Успiння з митрополитом, рибою та пострiлом з мортири я не вловив, тому якусь мить полупав очима, потiм все-таки запитав:
– А стрiляти навiщо?
– Бо дивляться, де причалювати!
«Тьху!» – я мало не сплюнув зпересердя, та ще й голосно, та ще й не роздивляючись, куди саме… аж щось утримало. Сплюнув би куди влучить – влучив би у Днiпро. Воно б i нiчого, але…
Але побожне у мене ставлення до Днiпра.
Якось знайома дiвчина влаштувала менi допит. З тортурами. Розпитувала у що я вiрю, у що не вiрю; чи звертаюсь до когось вишнього за порадою, чи молюсь, коли страшно. Ну, наприклад, пiд обстрiлом.
«Нi, – вiдрубав я, посмiявшись з останнього запитання, подумав i додав: – Але матюкаюсь!»
Довго мучила вона мене цим несподiваним тестом, а потiм прорiкла, що я таемний вiрянин, прихильник якоiсь там хитроi конфесii, якоi я й назви не чув, i наостанок розкритикувала ii як неiстинну.
Помилилась та дiвчина. Я цинiк i атеiст. Я ж не сказав iй, що молюсь, подумки розмовляю й звертаюсь по допомогу до батька-Днiпра.
І потiм теж не сказав. І не сказав би нiколи, навiть якби не довелося нам розлучитися. І зараз уже не скажу, бо лишилася вона там, а я тут, й вiдстань помiж нами така, що нi потягом, нi лiтаком, анi навiть космiчним кораблем не здолати, бо не кiлометрами вона мiряеться, а роками.
Два столiття. Два столiття тому вперед ми цiлувалися з тою дiвчиною на березi, й батько-Днiпро, радiючи за нас, весело бризкав в обличчя.
Дiвчина лишилася там, а я провалився в минуле, i мало не единим, що лишилось тим самим; мало не единим чинником, що давав так-сяк осягнути розумом всю неймовiрнiсть цiеi подорожi; мало не единим репером-маяком, що хоч якось прив’язував до мiсцевостi – був Днiпро.
А ще не давав збожеволiти. Бо вiд провалу в минуле у кого хоч дах поiде.
Тому не став я плювати в Днiпро, а навпаки, подумки вибачився й взявся знову мучити перевiзника запитаннями.
– А Успiння до чого?
Той глянув на мене, як мудрий батечко на дитину малу, але пояснив:
– Ну так пiст же.
Стало зрозумiлiше, але, якщо чесно, не дуже.
Успiння – це було, очевидно, свято. Хай який затятий з мене атеiст, але церковнi свята не обминеш. То всi навколо носяться з вербою – а, Вербна недiля, скоро будемо паски iсти. Тягнуть очеретяними вiниками – а, Трiйця на пiдходi. Всi стовпи заклеенi оголошеннями про медову виставку в Лаврi – значить, Медовий Спас. Чи Яблучний?
Бачте, все-таки обминув.
Але гаразд, Успiння – свято, перед святом пiст, стрiляють, щоб не розбити корабель об причал, але для чого везти рибу Днiпром, коли в нього тiльки вудку закинь – й одразу щось вчепиться?
Я спитав.
– Кхе, – керманич розважливо пихнув люлькою. – В Днiпрi не така. Йому з Бiлого моря iншу рибку привозять – снеток! Чув про таку?
Я чув. Здаеться, колись навiть iв. Тюлька як тюлька. Але, мабуть, снеток бiльше по-панськи звучить.
– Панська риба! – продовжував тим часом наш капiтан. – У нас такоi не водиться. Може й зовсiм не риба, бо, кажуть, як свiжа – то огiрками пахне, а вже потiм починае лускою смердiти.
– Що, не доводилось куштувати? – влiз Ігор, i чомусь менi пiдморгнув.
– Не доводилось, – зiтхнув капiтан, й з того зiтхання народилася хмарка диму, як наче за паротягом, що гуднув у свисток. – Ми все бiльше по стерлядi. Ну, може, коли бiлугу, як iкру метати пiде…
Тут я зрозумiв, чому пiдморгував Ігор. «Ікра чорна! – проскочила в головi фраза з фiльму. – Ікра червона! Ікра заморська, баклажанна!» Якщо може, фiльм хто не бачив, то слова супроводжувались показом. Чорна iкра була навалена у чималий тазик, червона теж, а заморськоi баклажанноi ховалась дрiбочка в глибинi ковша.
У нашi часи було навпаки. Що з iкрою, що з рибою.
Але про рибу я запитав даремно. Не можна у людей, що бiля рiчки живуть, про рибу питати. Бо це надовго.
Керманич почав з бiлуги, й непомiтно перескочив спочатку на окунцiв, потiм на сомика, потiм чомусь на судака. Розповiв, як ловив на вудку. Розповiв, як ловив у сiтку. Розповiв, як заганяв у вершу. Розповiв, як навеснi, коли Подолом не вози iздять, а човни плавають, риба сама в погреби запливае. Розповiв, як труiти рибу бузиною. Розповiв, як вночi, зi смолоскипом та острогою ii, кляту, острогою!
Почав навiть показувати, але довелося покинути руль, i незграбний наш переправочний засiб негайно покотився носом праворуч, вниз за водою. Хитнуло. Конi тривожно зафоркали.
– Батьку… – докiрливо пробасив лiвий гребець. Правий змовчав.
– Кхе, – схаменувся керманич, ситуацiю виправив, розповiдi не спинив.
Мабуть, не вмiють рибалки спинятись.
І човни не вмiють. Крутнувши носом в один бiк, човен так i норовить потiм крутнутися в бiк протилежний. Це ж не автомобiль, i навiть не кiнь, гальмiв у нього нема. Розiгнався – чекай, поки сам зупиниться, а вiн не хоче.
Вузький невеличкий човен ще так-сяк можна загальмувати веслами, гребонувши у протилежний бiк. З важким паромом-катамараном такий фокус не пройде. Не вдасться синхронiзувати пару гребцiв, обов’язково вийде хоч трiшечки, але врiзнобiй.
Як поралися керманичi давньогрецьких пентеконторiв, римських трирем та вiзантiйських дромонiв – не уявляю.
Власне, й не поралися. Коли хитрi турки, якi замiнили вiзантiйцiв на берегах Босфору, почали копати пiд Босфором тунель – знайшли на днi порту кiлька десяткiв гребних суден.
Цiкаво, що знайде той, хто надумае копати тунель пiд Днiпром?
Пором ще раз чи два покрутив носом то в один бiк, то в iнший, потiм все-таки заспокоiвся, й рушив майже тим самим курсом, що й перед лекцiею про тутешне рибальство.
Про рибу, спiйману, почищену та з’iдену за двi сотнi рокiв до того, як дехто з нас уперше взяв до рук вудку.
Але упав брандскугель, скiнчилася лекцiя, зник у темрявi правий берег, а лiвий ще й не думав показуватись. Стало тихо та нудно, тож я знiчев’я почав розглядати, на чому ж ми, власне, переправляемось.
Пором складався з двох величеньких човнiв, перекритих помостом з досить товстих, на два пальцi, дощок. Чому товстих – я зрозумiв одразу, як тiльки бiлий коник тупнув копитом. Тоншi на цiй роботi довго не попрацюють.
Дошки накривали човни десь на половину човновоi довжини, а нiс лишався непокритим. Саме там i сидiли двое гребцiв, судячи з реплiки «Батьку!..» – сини старого керманича. Що ж, непоганий сiмейний стартап, успiху iм. Сподiваюсь, Альберт з Ігорем не мають на думцi позбавитись небажаних свiдкiв. Там розташувалися й пасажири – Юрiй з Альбертом та Іваном у лiвому, я з Галею в правому. А конi щiльно – бiк у бiк – стояли на помостi помiж човнами й стиха пофоркували. Вже на ходу я та Іван припнули iх до благенького парапету, чи то пак, конов’язу, але мабуть, його й один коник мiг висмикнути, а не те, що нашi п’ятеро огирiв.
Конi, однак, не смикались, керманич мовчки вдивлявся у темряву, пасажири також мовчали, а гребцi гребли, бо ж на те вони й гребцi. Махали веслами мовчки й розмiрено, не поспiшаючи, але й не забарюючись. Весла входили у воду пiд однаковим кутом, без бризок, майже без хлюпання. Досвiдченi, вправнi рухи. Мабуть, це не стартап. Мабуть, вже не один рiк цьому бiзнесу.
Та й човни були також не новi. Чорне мокре дерево трохи прогиналось пiд пальцями – мабуть, пiдгнило. Пiд ногами колихалась вода – мабуть, пiдтiкали обидва човни-понтони, тому в кожному човнi валявся черпак – дебелий такий, не менш, як на пiввiдра. Мабуть, iнколи доводилось ним працювати, бо щось рiвень води у човнi наче збiльшився.
– Юрiю, – тихенько гукнув з лiвого човна Ігор. – У нас тут вода в човнi. Це так i треба?
Так, звiсно, було не треба, але вiдгукнувся не я, а старий керманич.
– Ну так вiзьми черпачок й попрацюй, – докiрливо мовив вiн, наче Юрiй був винуватий у тому, що човен тече.
Юрiй знизав плечима й запрацював черпаком. Енергiйно так запрацював, наче маленька помпа, й весь пором вiдчутно перехнябився у наш бiк. Довелося й менi брати черпак у руки. Не Галi ж його доручати?
Я черпав i хлюпав за борт, й згадував, як у старi добрi часи, коли мав за плечима лише двадцять з копiйками рокiв, у заду шило, а в головi пустку, пiдбив таких самих молодих хлопцiв зганяти на Джарилгач. З транспортом тодi була ситуацiя не так щоб зовсiм погана, але й хорошою ii не назвеш. Варiантiв було аж два – взяти старенький радянський надувний човен для висадки десанту й вкрасти у рибалок шаланду. Шаланда була з мотором, але й з рибалками, а човен без мотора, але й без рибалок.
Оцiнивши можливi наслiдки, взяли човен.
Для перетворення безформноi купи гуми на човен довелось попрацювати насосом, точнiше двома одразу. Насоси дуже нагадували ковальськi мiхи – двi здоровеннi дерев’янi щоки й гармошка мiж ними. Наступиш – гармошка стискуеться й викидае через шлангочку лiтрiв десять розлюченого повiтря. Розлючене – бо шипить, а хто б не шипiв, якби його стиснули?
Хоч i важкуватi були насоси, та й човен немаленький, але семеро здорових лобiв з надиманням упоралися. Трохи гiрше було зi спуском плавзасобу на воду – бо до моря було метрiв сто грязюкою, потiм ще сто грязюкою й пiною, потiм ще двiстi – грязюкою, пiною та водою, потiм води стало по кiсточки… коротше кажучи, вiдмахали ми з човном на горбах десь з пiвкiлометра, i аж тодi вдалося скинути вантаж у воду й тягти.
Ще через метрiв сто дно човна перестало зачiпати дно моря.
