скачать книгу бесплатно
Щодо ступеню ймовiрностi подiй
Лариса Іллюк
Макс Пшебильський
Подii, якi трапляються в контекстi iсторii чи в життi звичайноi людини – це закономiрнiсть чи випадковiсть? Що керуе нашими вчинками та вибором, як саме це зшивае тканину минулого i майбутнього? Чи кожна цiль виправдовуе засоби для ii досягнення, а вiдмова вiд неi перетворюеться на поразку? Історii, що зiбранi в книзi, вiдбуваються iз рiзними героями, у рiзних ситуацiях i навiть у рiзних часових промiжках, проте об’еднанi спiльними запитаннями, прагненнями зрозумiти себе i вчинити якнайкраще.
Лариса Іллюк, Макс Пшебильський
ЩОДО СТУПЕНЮ ЙМОВІРНОСТІ ПОДІЙ
Княжою владою
Сiрий осiннiй день розвиднився до опiвдня. Хорсовi ледь стало сил видертися в пiднебесся. І зараз, знеможений небесною молотьбою Дажбог, кидав блiдi посмiшки крiзь запону темних, вогких хмар. Майже всемогутнiй i зовсiм самотнiй… як я.
Я обережно вирiзала хрест iз корiння плакун-трави. Завтра-ж бо на болото йти, а нечистi напередоднi Рiвнодення – аж темнiе в очах.
В дверi постукали. Дивно, вiдвiдувачi в мене – велика рiдкiсть. Не кожному до снаги тягтися через трясовиння та лiсисте плетиво, а пiд невпинним дощем – i поготiв. Цiкаво… Постукали знову – гарячково, нетерпляче.
– Є хто живий?
– Заходь вже, чом порiг оббиваеш? – вiдгукнулася.
Скрипнули дверi, впустили до свiтлицi холодний вiтер, липку паморось та кiлька пожовклих листкiв. На порозi нерiшуче тупцяв дебелий парубок. Жовто-сiра, мов солом’яна стрiха, чуприна, величезнi, по-дитинному вiдкритi очi, плечиська, що ледь не знесли одвiрок… Серце завмерло, а потому шалено закалатало. Розумiння прийшло одразу, немов блискавицею влучило.
– Братко?
Земля захиталася. Здавалося, ще мить – i впаду непритомна додолу. Сперлася на пiч, якось встояла.
– Звiдки ти знаеш мое iм’я? – той здивувався щиро, чи то не впiзнавши, чи то не повiривши власним очам. А може й справдi я так змiнилася. Звiсно, стiльки лiт… Чотири? П’ять? Шiсть?
Я посмiхнулася, вказала на свiтлицю.
– Заходь, нема чого мокнути пiд дощем.
Парубок здивовано i з острахом зиркнув на моi руки, вгледiв роздвоений палець.
– Силанко, сестрице моя люба! – гучно скрикнув та пiдхопив мене радiсно, немов яке собача безпорадне. Закружляв, як дитя.
– Тихше, тихше, дурненький! Вже геть здоровило вимахав: гляди, мою халупу враз рознесеш, – i я вперше за стiльки лiт весело й дзвiнко, як колись у дитинствi, розсмiялася.
Пiсля захоплених оповiдок про походи в лавах князевоi дружини, пiсля теплого суничного вiдвару з диким медом Братко геть освоiвся. Витягнув довжелезнi ноги, аж пiвхати перегородив. Я замилувалася: мiцним хлопчиськом був, мене ще коли перерiс, – дарма що на десять лiт молодший, – а тепер вже справжнiсiньким велетом став.
– Знаеш, я ж не просто так прийшов. Був менi сон, де ти, сестрице, кликала мене сюди, у Шельвiв бiр. От я, недовго думаючи, й нагодився. Правда, я i знати не знав, що тебе тут зустрiну. Певно, нашептали менi Рожаницi вiще видиво.
Позирнула на нього уважно. Побачила: е неспокiй на серцi, гiрка зажура-образа.
– То чи йшов ти до вiдунки за порадою? Сподiвався стрiти тут всохлу бабу iз гачкуватим носом? Ану кажи, так як е, щиро. А чи може присушила тебе яка князiвна, що тепер i вiдкараскатись не можеш?
Братко зашарiвся, очi опустив i тяжко зiтхнув.
– Нi, Силанко, менi впору вiд себе дiвок вiдвертати. Справа не в тiм. Як помер великий князь Володимир, то з’iхалися кревнi родичi на пораду, хто ж iз гiлки Ярославовоi мусить стiл киiвський тримати. Ну, я, звiсно, у дружинi Ярополковiй, як годиться. Радились-радились, та нiяк зговоритися не могли. Один кричав: «По закону!», iнший прагнув по совiстi, ще хто пропонував скликати Вiче, а хтось i про жереб як в воду булькнув.
Вiн перевiв подих i сьорбнув iз дзбанка. Братко нiколи не був мастак балакати, тож доточити те все купи йому ледь вдавалося.
– Накiнець рiшили: як не домовляться, то на сорок день, пiсля поминальноi служби по Мономаху влаштують народнi iгрища. Кожен, хто за правом рiдства прагне здобути киiвський стiл, виставить воiна беззбройного до бою: народу на потiху, а собi – на розсуд суперечки. На тому i вдарили.
Я слухала уважно, щоб не упустити нi слова. Мене мало цiкавило мiське життя. Один князь, iнший – все едино. Вiдреклися люди Прави, забули споконвiчних богiв, тож як не поверни, а в душi того не надбаеш. Тiльки пустка кругом. Але недарма я шукала Братка стiльки рокiв, осiла тут, вже й не сподiваючись, аж враз вiн якимсь дивним чином об’явився.
– Ярополка не цiкавив батьковий престол. Йому до душi чисте поле та щире бойовище, анiж пiдступи й хитрощi владарiв. Вiн зразу сказав: «Не битимусь. Я за брата Мстислава стояв – i стоятиму!». Іншi теж проти брата йти не бралися. Тож лишився один бажаючий – Ярослав Святославiв. Та й той вiдступився б, якби за спиною його племiнник Всеволод не намовляв. Навiть бiйця йому завбачливо вишукав. Тодi Ярополк Мстиславу каже: «На, маеш!» – i мене, мов раба, немов худобу яку без’язику брату своему уступив: «Був вiн менi оберегом не в одному походi, хай ще тобi послужить».
От вона, гiркота-образа ядуча. Братик мiй, дитя нерозумне, князенка за друга вважав!
– Та я й не вiдступаюся. Але Оверко, товариш мiй, переконуе, що не слiд менi дуже вже яро обстоювати прагнення Мстиславовi, бо ж не гiдно так чинить, не по совiстi. З тих пiр кожен мiй новий ранок похмурiший за попереднiй. Так недобре – i так-бо згiрш. Я не можу рiшити, як менi бути. Порадь менi, сестро, ти на правдi завжди зналася. Овсень ближчае, пiдходить вже сорок день, а в мене лише росте бажання заплющити очi – i з кручi вниз.
Я пригладила його кострубате волосся, як те мати колись робила, та й сказала.
– Мiркуватиму, братику. Предкiв питатиму. Ти-но до мiста вертай, вечорiе вже. А завтра зранечку знов приходь, мо й пораджу що.
* * *
Ближче до вечора дощ вщух, лише стиха шурхотiло листя та пригиналася трава пiд долонею Стрибога. Бiля опiвночi я загасила лучину i вийшла з хати. Пiд п’ятами хрускотiло моховиння, що ледь прихопилося памороззю. Темно навкруги, далi власних пальцiв нiчого i не розгледiти. Але менi що день свiтлоликий, що нiч темна – все едино. Помало пiднялася на пагорб. Аж он i капище. Звичайна людина його не побачить, бо нема його вже давно – понищив Ясне Сонечко, в угоду заморському iновiр’ю – тiльки попелище лишилося. Та дарма, земля пам’ятае, кого тут славили. Тож для мене воно е повiк-вiку.
Блiде свiтло мiсяця пробивалося крiзь хмари, розливаючись по лисинi пагорба примарними колами.
Тричi вклонилася земельцi, опустилася на колiна. Трусонула-розметала чорнi коси по плечах. Розсипала довкола себе цвiт тирлича, зiбраний в Купайлiв день. Обережно викреслила на землi трискель, поруч запалила багаття, сипонула туди дрiбку гiркого полину й пахучого деревiю. Полинула серцем до землi, повiтря, вогню, води, з’едналася з ними, розчинилася в шаленiй круговертi. Вуста немов самi почали шепотiти потрiбнi слова… Десь згори, вiд мiсяця чи то зiр почулася пiсня вiщоi птицi Гамаюн. І раптом навалилася темрява.
– Вiдунко! Чого тобi треба вiд спочилих предкiв? – владний голос немов ударив – рiзко, навiдлiг.
– Я шукаю поради. Чи дозволено менi запитати?
– Знаеш ти, в кого питатимеш?
– Нi. Я нiколи не дивлюся, хто вiдгукнувся, – То правда. Духам i богам виднiш, кого обрати довiрителем своеi волi.
– Поглянь, Силано, вiдкрий очi, – я почула насмiшку в голосi. А чи здалося? Похололо в серцi, стало моторошно – нелегко всупереч звичному ритуалу робити щось не так. Проте, вiн не каже – наказуе. І не скоритися неможливо… Вiдкрила очi. Нi… неможливо…
Зiтканий iз мiсячного сяйва лик привiтно посмiхнувся.
– То якоi поради тобi треба?
– Княже… – захлинулася словами, – Ярославе… Стiл киiвський лишився порожнiм. Твоi онуки та правнуки нiяк не подiлять його. Скажи свое вагоме слово: хто в Киiв призваний правити? Просвiти, Велемудрий.
Вiдчула небайдужiсть, щиру турботу, печаль, навiть гнiв.
– Я очiкував, що нащадки моi правитимуть у мирi та злагодi. І що ж? Традицiю зневажено, онук мiй, старiйшина роду, надто м’якосердий, щоб узяти свое право. Недобре це, недобре… Зрять батьки ницiсть i недолугiсть власних дiтей. Заздрiсники та вороги вiдверто потiшаються. Недобре…
Закрутило мене, захитало, пiдкинуло до самiсiньких зiр, у найнижчу прiрву скинуло. І розверзлося дно попiд ногами, i поповзли звiдти гади iз людськими ликами, кривляючись i дико регочучи, обвили моi ноги. Я вiдчула холодний, мерзенний слиз на литках, колiнах, стегнах… i впала без тями.
* * *
– Братко! Братко, зачекай! – кричу щодуху.
Вiн не обертаеться, не чуе. Йде, приминаючи пожовкле листя. Йде босонiж, як любив ще в дитинствi. Вiтер куйовдить густе, вигорiле на сонцi волосся, могутня постать погойдуеться, тане у щiльному туманi. Бiжу за ним, крижаний вiтер штовхае в груди, намистинки слiз замерзають на щоках.
– Братко!.. – майже наздогнала, ось вiн, поруч, лише руку простягни.
Туман ковтае постать. Наштовхуюсь на каламутний кисiль, немов на стiну. Перехоплюе подих. Повiльно кружляе, опускаючись на землю, самотнiй жовтий листок.
– Нi!..
…я прокинулася вiд власного крику. Росинки поту вкривали чоло попри прохолоду в свiтлицi. Всерединi – крижана порожнеча, така сама холодна, як i вiтер зi сну. Нiби все життя мене переслiдуе.
Ой, чи вiрно я зробила? Чи зрозумiла правильно? Тяжко на душi, немов хто валун поклав. Ще й сон цей дивний, тривожний… Треба йти в мiсто, знайти Братка – може, хоч бiля нього душа спокiй знайде.
Дорога трохи стишила хвилювання. Поступово невеличка, майже непомiтна стежинка перетворилася у витоптаний шлях i розбиту возами дорогу. Насправдi, мiсто не так вже й далеко, а може, я ще не зовсiм стара, коли вистачае сили помаленько дибати вперед – десь опiвднi буду там. Киiв зустрiв не вельми привiтно. Навкруги вiдчувалось пiднесення, та якесь нетривке, сумнiвне, зловiсне, мов брижi по стоячiй водi… Люди, усюди багато людей. Я вже й забула, як воно. Всi зиркають на тебе, хто похмуро, хто з посмiшкою, але найбiльше – з байдужим крижаним поглядом. Чи е ти, чи немае – все едино.
Мiсто тисне… наче й повiтря довкола, й простiр – а нiби в клiтцi, мов вовченя дике. Нi шелесту травинки, нi листяного шурхоту – крики та гамiр навкруги. Товчуться княжi дружинники бiля корчми, розважаються. Тут же поряд заiжджi купцi розгорнули на подвiр’i гостинного двору свiй крам: заморськi спецii, тонкi барвистi хустки i прикраси. Осторонь дiтлахи потiшалися iз кривлянь скоморохiв, котрi стравлювали напiвобскубаних пiвнiв до бою. І як iм вдаеться так жити?
Де ж Братко? Ясно, що серед князiвських кметiв: он, скiльки iх Киевом вештаеться. Але де Мстиславичi, де Ярославичi – не розбереш. І думки у всiх темнi, як Чорнобоже крило… Та й те сказати, у мiщан не краще. Ходять, немов блекоти об’iлися. Похмурi, вiдлюдькуватi. І все про Мстислава думають… Ох, Свароже, що ж це я? Онде, обличчя у всiх тривогою затьмаренi, чую Мономаховича на стiл Киiвський бажають. Та все переймаються, що ж князенки вирiшать, хоча й не князенки радше, а найсильнiшi воi iхнi.
Незчулася, як на майдан вийшла. Начебто i не хтiла сюди, та ноги самi винесли. Ой, лишенько, скiльки люду… Ярмаркують. А гомiн який!.. Натовп пiдхопив, понiс, закружляв, немов днiпровський вир малу трiсочку. Швидше б виринути з круговертi облич та й подалi звiдси. Навiщо в мiсто попхалася, дурепа стара… Там-но кричать про мiцнi ножi та серпи, отут – свiжих печених сомiв пропонують. Заморськi вина у чудернацьких дзбанках, намиста з перлiв, мов досвiтня роса… Врештi видряпалась iз натовпу, вдихнула повними грудьми. Чую, жалiеться хтось. Прислухалася:
– …пропасниця звалила доньку воеводину. Кликали знахарку, Зоришну, що зовуть ще просто повитухою, але вона мало чим допомогла. Шкода, гарне дiвча росло, а тепер геть згорае…
Смикнула за рукав.
– Дайте дiвчатi вiдвар вовчка i росички, хай поп’е зо два днi натще, та меду липового у воду iз сiллю, навiть як пити не просить. Буде воля Сварожа – вичухаеться.
Жiнки рвучко обернулися.
– Чи ж ти, бабо, вiдунка? А чи добре на травах знаешся?
– Знаюсь, чом не знать. Я пiд лiсом живу, де Шельвiв бiр.
– Пiшли-но з нами до воеводи. Вiн нинi дорогого гостя прийма, князя Ярослава Святославича, та для доньки нiчого не пошкодуе: вилiкуеш – вiдмiряе тобi срiбла-золота повну пригорщу.
* * *
– Дякую тобi, жiнко, що врятувала дочку мого товариша. Чув, що та не марить вже, як причинна, не згорае бiльше ii життя так стрiмко, як копа пiд блискавицею, – Ярослав говорив тихо й лагiдно. І взагалi, складалося враження про нього як про добру, турботливу людину. Може, такий правитель i потрiбен Киеву? Може, саме це i е воля предкiв – миролюбнiсть i покора?
– Бачу, знаешся ти на своему дiлi. Мо й менi допоможеш? Маю бiду з ногами: важко ходити, аж повикручувало, – у голосi вчулося страждання. Менi стало шкода цього нестарого ще чоловiка. Бачила я, що понад все на свiтi прагне вiн спокою i споглядання тихоплинного часу. Спорiднена душа… правда, я маю перевагу над ним, немов нестримний вiтер над високим дубом. Невiльно йому видерти корiння i утекти в далекi лiси й чужi землi, бо вiн роду княжого.
– Ти, князю, накажи у лазнi топити свiжими сосновими полiнцями та й вiдваром молодих соснових гiлочок ноги пар. Як це робитимеш – з часом мине твоя хвор. Але то так, лише стишить муки тiлеснi. Справжнiй бiль всерединi, бо вагаешся ти та не прагнеш на власнi ноги мiцно стати. Вагаешся, тому й бажаеш зiпертися на плече того, хто поряд. Дарма! Хто ж правитиме, як не ти, старший роду? – i я багатозначно змовчала.
Вiн поглянув на мене яснозоро, i я вiдчула, що розчиняюсь у волошкових глибинах очей. Дивне вiдчуття… Мов Хорс напровеснi обiйняв тiсно-тiсно. Я зрозумiла його невпевненiсть i малодушне бажання покинути Киiв. Хоч у кого шукав вiн ствердження, що зараз чинить правильно. Хоч у мене, нiкчемноi.
– Дух предкiв менi вiдкрив, що мiсце твое саме тут, княже. Не сумнiвайся.
Ярослав позирнув у вiкно на сiру куделю небесноi вовни, iз якоi Стрибожi доньки уже пряли тонкi нитки дощу. Ген-ген вiдлетiли думки його вслiд за сонцем, до земель материних, котрi любив вiн понад усе. Бо ж так завжди й бувае: здаеться, повернися туди, де жив у щасливi часи дитинноi безтурботностi, то й роки з плiч впадуть, мов змiiна шкiра з полоза… То й, справдi, спорiдненiсть душ. Князь для мене був такий же вiдкритий, як Братко, а чи власне серце. Менi стало нiяково, немов я нахабно зазирнула крiзь шпарину душi так далеко, куди нiкого не заведено кликати. Нiяково й солодко вiд того, що знаю щось таке, що нiкому не вiльно знати, тiльки найближчому.
– А чи ж можеш допомогти менi, розвiяти моi сумнiви? – запитав Ярослав, все так же ховаючи очi у прядивi хмар. – Як менi укрiпити свое серце для такого вагомого кроку? Вiдчуваю я, що не годиться йти проти волi товариства киiвського едино тому, що право на стiл – мое, як найстаршого з роду Ярославового.
– Традицiя й предки кажуть, що годиться.
Я не смiла пiдняти погляд. Менi здавалося, що вiн дивним чином теж узрить мою тривогу i сумнiви, як i я – його. Проте, моя невпевненiсть танула, мов досвiтнiй туман. Я вже майже переконалась, що вчинила правильно.
– Змири серце свое, княже. Я допоможу тобi подужати зневiру та малодушнiсть. Ти будеш гiдним правителем.
* * *
Виснажений за день Дажбог хилився, щоб вiдпочити за обрiем, поступаючись мiсцем червоногарячiй загравi. «Завтра бути кровi», – зауважила мимохiдь, вишукуючи на пустищi при останнiх Хорсових посмiшках патики любистку. Корiння, викопане поночi на Овсень, допоможе Ярославу укрiпитися у власних прагненнях. Менi була потрiбна якраз така, геть дика рослина, бо ж любистком, що попiдтинню натиканий, хiба дiвкам хлопцiв чарувати. Оце мiсце для нього якраз пiдходяще, лише густi вербовi чагарi заважають вгледiти усе пустище водночас.
Вдалинi запримiтила щось подiбне до любисткових бадилин, майже бiля самого пiдлiску. Пiдiйшла поволi, – збирання трав поспiху не любить – схилилася над рослиною, розтерла у пальцях залишки листя. Воно. Узялася колупати землю навколо струпаля грабовою гiлкою, аж раптом почула гарячковий шепiт:
– … Мстиславовий воiн, той, якого Перуничем кличуть. Не сумнiвайся навiть.
Я завмерла, дослухаючись до розмови.
– Та звiдки ти знаеш?
– Знаю, i все на тому. Програе вiн Ярославовому кмету, точно кажу. Уже до пiвсотнi хлопiв через мене з купцями та здирниками заклалося. А пiсля бою матимуть добрi баришi – ще й на сорокоуст споминатимуть. То що, ставитимеш?
Мовчанка затяглась.
– Це точно?
– Невже я колись пiдводив?
– Дивись менi, Оверко, – почулося якесь порпання, потiм задзенькотiли монети.
«Оверко», – прошепотiла я, пригадуючи нещодавно чуте iм’я. Чи не той це Оверко, що товаришем Братку моему називаеться? Оверко, Оверко, усе перековерка… Лишенько, то он чому вiн намовляв проти княжича! Змiюка! Треба Братка попередити. Зробила крок, другий…
Пiд п’ятою зрадливо трiснуло.
– Хто тут?!
Я кинулася навтьоки. Позаду захрустiло гiлляччя пiдлiску, i мене наздогнав крик:
– Аж он вона, хапай вiдьму!
* * *
Мiський люд на майданi збуджено гудiв. Звiдусiль долинав крехкiт, перемовляння, лопотання малих дiточок. Найбiльше шумiли довкола завчасно зведеного помосту, який допоки пустував, якщо не рахувати кметiв, що оточили споруду. Тi зиркали на людей байдуже, iнодi вiдганяючи особливо настирливих на вiдстань списа.
Ударили в дзвони, i натовп, важко зiтхнувши, одразу замовк. Пiд сумовитий передзвiн на помiст почали пiдiйматися князi з челяддю. Першим на свiжотесанi дощечки ступив Ярослав, поряд iз ним тупцяв його молодий родич – певно, Всеволод – в оточеннi п’яти ратникiв. Князенко пихато i незадоволено зорив поверх голiв довкола себе та весь час щось нашiптував Ярославу, зводячи очi догори. За вимушеною посмiшкою i вузьким розрiзом очей причаiлися темнi помисли i жадоба такоi недосяжноi влади. За ними поважно йшов Мстислав, – його складно не впiзнати – гордовито пiдвiвши голову та привiтно посмiхаючись. Було помiтно, що вiн вiдчувае власну силу i пiдтримку киян. Поряд з ним, але на деякiй вiдстанi, нiби пiдкреслюючи старшинство, ступав Ярополк в супроводi кiлькох кметiв. За ними пiднялися ще двое ошатно убраних князенка, але тих я не знала.
Натовп затамував подих – не кожного дня побачиш стiльки знатних володарiв одночасно. Я мимохiть замилувалась Ярославом. Сьогоднi вiн виглядав впевненiше, рiшучiше, анiж напередоднi. Сподiваюсь, там була й моя лепта, а не лише Всеволод нашепотiв. Мир, що царював мiж князями кровi, додавав надii, що суперечок посеред них бiльш не траплятиметься. Принаймнi, у це так легко вiрилося зараз, та й не тiльки менi – усiм, хто мене оточував. Я стояла, зворушена до слiз…
– Сороковина пройшла по тому, як батько наш, Володимир Мономах, залишив землю рiдну, стiл Киiвський, сиротою, попрямувавши до праотцiв. Тож, люде киiвський, помолiмося на спомин спочилого раба божого Володимира. А потiм, врештi, вирiшимо, кому княжити Киевом та усiею землею руською.
