скачать книгу бесплатно
Шодерло де Лакло. Небезпечнi зв'язки; Абат Прево. Манон Леско
Антуан Франсуа Прево
Шодерло де Лакло
«Небезпечнi зв’язки» Шодерло де Лакло (1741–1803) та «Манон Леско» абата Прево (1697–1763) е найкращими зразками французькоi художньоi прози ХVІІІ столiття i свiдчать про важливий етап у становленнi реалiстичного роману як жанру.
Героi «Небезпечних зв’язкiв» де Лакло – представники дворянськоi аристократii – вражають своею бездушнiстю, розбещенiстю та брехливiстю.
«Манон Леско» абата Прево – дивовижна iсторiя кохання кавалера де Грiе i Манон Леско – свого часу набула великого розголосу, адже вперше героiнею роману стала жiнка легкоi поведiнки.
Цi романи витримали iспит часом i вже понад 200 рокiв викликають зацiкавлення читачiв у всьому свiтi.
Шодерло де Лакло. Антуан Франсуа Прево
Небезпечнi зв'язки Манон Леско
Шодерло де Лакло
Небезпечнi зв'язки
Я спостерiгав звичаi свого часу та опублiкував цi листи.
Жан-Жак Руссо. Передмова до «Новоi Елоiзи»
Попередне повiдомлення видавця
Вважаемо своiм обов’язком попередити Читачiв, що, незважаючи на заголовок цiеi Книги i на те, що говорить про неi у своiй передмовi Редактор, ми не можемо ручатися за достовiрнiсть цього зiбрання листiв i навiть маемо дуже вагомi пiдстави вважати, що це всього лише Роман.
Гадаемо також, що Автор, хоча вiн, здавалось би, прагне правдоподiбностi, сам порушуе ii i до того ж дуже незграбним чином через час, до якого вiн приурочив викладенi ним подii. І насправдi багатьом iз виведених у нього дiйових осiб властивi звичаi настiльки поганi, що просто неможливо припустити, аби вони були нашими сучасниками, жили в епоху торжества фiлософii, коли освiта, що поширюеться всюди, зробила, як вiдомо, всiх чоловiкiв такими благородними, а всiх жiнок такими скромними та доброзвичайними.
Думка наша, отже, така, що коли подii, описанi в цьому Творi, i е якоюсь мiрою iстинними, вони могли статися лише в якихось iнших мiсцях або в iншi часи, i ми суворо засуджуемо Автора, який, мабуть, пiддався спокусi якомога бiльше зацiкавити Читача, наблизившись до свого часу та до своеi краiни, й тому наважився зобразити в наших подобах i серед нашого побуту звичаi, такi нам чужi.
В усякому разi, ми хотiли б, наскiльки можливо, захистити занадто довiрливого Читача вiд яких-небудь непорозумiнь iз цього приводу й тому пiдкрiплюемо свою точку зору мiркуванням, яке висловлюемо тим смiливiше, що воно видаеться нам абсолютно незаперечним i неспростовним: поза сумнiвом, однi й тi ж причини мають приводити до одних i тих же наслiдкiв, а тим часом у нашi днi ми щось не бачимо дiвиць, якi, маючи прибуток шiстдесят тисяч лiврiв, iшли б у монастир, а також президентш, якi, будучи юними та привабливими, помирали б од любовi.
Передмова редактора
Цей Твiр або, вiрнiше, це Зiбрання листiв Читачi, можливо, визнають занадто великим, а тим часом у ньому мiститься лише незначна частина того листування, з якого воно нами вилучене. Особи, яким вона дiсталася, побажали опублiкувати ii i доручили менi пiдготувати листи до видання, я ж як винагороду за свою працю попросив лише дозволу вилучити все те, що вважалося менi зайвим, i постарався зберегти тiльки листи, що здалися менi абсолютно необхiдними або для розумiння подiй, або для розвитку характерiв. Якщо до цiеi нескладноi роботи додати розмiщення обраних мною листiв у певному порядку – а порядок цей був майже завжди хронологiчний – i ще складання небагатьох коротких примiток, що переважно стосуються джерел тих чи iнших цитат або обгрунтування допущених мною скорочень, то до цього i зведеться вся моя участь у цьому Творi. Нiяких iнших обов’язкiв я на себе не брав.[1 - Маю також попередити, що я вилучив або змiнив iмена всiх осiб, про яких iдеться в цих листах, i що коли серед iмен, мною вигаданих, знайдуться тi, якi належать кому-небудь, то це слiд вважати моею мимовiльною помилкою й не робити з цього нiяких висновкiв.]
Пропонував я зробити низку бiльш iстотних змiн, потурбуватися про чистоту мови та стилю, далеко не завжди бездоганних. Домагався також права скоротити деякi занадто довгi листи – серед них е й такi, де говориться без усякого зв’язку i майже без переходу про речi, що нiяк одна з одною не в’яжуться. Цiеi роботи, згоди на яку я не дiстав, було б, ясна рiч, недостатньо, щоб надати Твору справжньоi цiнностi, вона, в усякому разi, позбавила б Книгу деяких недолiкiв.
Менi заперечили, що бажано було оприлюднити самi листи, а не якийсь Твiр, за ними складений, i що, якби вiсiм або десять осiб, якi брали участь у цьому листуваннi, висловлювались однаково чистою мовою, це суперечило б i правдоподiбностi, й iстинi. Я, зi свого боку, зауважив, що до цього дуже далеко i що, навпаки, жоден автор цих листiв не уникае грубих помилок, якi напрошуються на критику, але на це менi вiдповiдали, що всякий розсудливий Читач i не може не чекати помилок у зiбраннi листiв приватних осiб, якщо навiть серед опублiкованих донинi листiв рiзних дуже шанованих авторiв, у тому числi й деяких академiкiв, немае жодного цiлком бездоганного щодо мови. Аргументи цi мене не переконали, – я вважав, як i зараз iще вважаю, що наводити iх набагато легше, нiж iз ними погоджуватись. Але тут я не був господарем i тому пiдкорявся, залишивши за собою право протестувати й заявити, що дотримуюся протилежноi думки. Зараз я це i роблю.
Що ж до можливих достоiнств цього Твору, то, мабуть, iз цього питання менi висловлюватися не слiд, бо моя думка не мусить i не може мати впливу на будь-кого. Втiм, тi, хто, приступаючи до читання, полюбляють знати хоч би приблизно, на що iм розраховувати, тi, повторюю, нехай читають мою передмову далi. Усiм iншим краще вiдразу ж перейти до самого Твору: iм цiлком вистачае й того, що я вже сказав.
Мушу передусiм додати, що, коли – охоче в цьому признаюсь – у мене було бажання опублiкувати цi листи, я все ж дуже далекий вiд будь-яких сподiвань на успiх. І хай не сприймуть цього щирого мого зiзнання за награну скромнiсть Автора. Бо заявляю так само щиро, що, якби це зiбрання листiв не було, на мiй погляд, достойним з’явитися перед читацькою Публiкою, я б не взявся ним займатися. Спробуемо роз’яснити цю уявну суперечнiсть.
Цiннiсть того чи iншого Твору полягае в його корисностi або ж у задоволеннi, що приноситься ним, або ж i в тому i в iншому разом, якщо вже такi його властивостi. Але успiх зовсiм не завжди служить показником достоiнства, вiн часто залежить бiльше вiд вибору сюжету, нiж од його викладу, бiльш од сукупностi предметiв, про якi йдеться у Творi, нiж од того, як саме iх подано. Тим часом до цього зiбрання, як це видно iз заголовка, входять листи цiлого кола осiб, i в нiм пануе таке розмаiття iнтересiв, яке послабляе iнтерес Читача. До того ж майже всi виявлюванi в нiм почуття брехливi або удаванi й тому здатнi викликати в Читача лише цiкавiсть, а вона завжди слабкiша, нiж iнтерес, викликаний справжнiм почуттям, а головне, в набагато меншiй мiрi спонукае до поблажливоi оцiнки та дуже чуйно вловлюе всякi дрiбнi помилки, що прикро заважають читанню.
Недолiки цi частково, можливо, врiвноважувались одним достоiнством, властивим самiй сутi цього Твору, а саме рiзноманiтнiстю стилiв – якiстю, що ii Письменниковi рiдко трапляеться досягти, але вона тут виникае мовби сама собою i в усякому разi рятуе вiд нудьги одноманiтностi. Дехто, мабуть, оцiнить i досить велику кiлькiсть спостережень, розсiяних у цих листах, спостережень або зовсiм нових, або маловiдомих. Ось, вважаю, й усе задоволення, яке вiд них можна дiстати, навiть судячи про них iз найбiльшою поблажливiстю.
Користь цього Твору, можливо, заперечуватиметься ще бiльше, проте, менi здаеться, встановити ii значно легше. В усякому разi, на мiй погляд, викрити способи, якими безчеснi люди псують порядних, означае зробити велику послугу добрим звичаям. У Творi цьому можна буде знайти також доказ i приклад двох вельми важливих iстин, якi перебувають, можна сказати, в повному забуттi, якщо виходити з того, як рiдко здiйснюються вони в нашому життi. Перша iстина полягае в тому, що кожна жiнка, яка погоджуеться завести знайомство з аморальним чоловiком, стае його жертвою. Друга – в тому, що кожна мати, яка дозволяе, щоб дочка ii виявляла якiй-небудь iншiй жiнцi бiльше довiри, нiж iй самiй, чинить у кращому разi необережно. Молодi люди обох статей можуть також дiзнатися з цiеi Книги, що дружба, яку, мабуть, так легко дарують iм люди поганих звичаiв, завжди е лише небезпечною пасткою, фатальною i для доброчесностi iх, i для щастя. Проте все хороше так часто використовуеться на зло, що не лише не рекомендую молодi читання цього Листування, а й вважаю дуже iстотним тримати такi Твори чимдалi вiд неi.
Час, коли ця саме Книга може вже не бути небезпечною, а, навпаки, принесе користь, дуже добре визначила одна достойна мати, виявивши не просто розсудливiсть, але справжнiй розум. «Я вважала б, – сказала вона менi, ознайомившись iз цим рукописом, – що зроблю справжню послугу своiй дочцi, якщо дам iй його прочитати в день ii замiжжя». Якщо всi матерi сiмей стануть так думати, я завжди радiтиму, що опублiкував його.
Але, навiть виходячи з такого утiшного припущення, менi все ж таки здаеться, що це Зiбрання листiв сподобаеться мало чим. Чоловiкам i жiнкам розбещеним вигiдно буде зганьбити Твiр, який може iм зашкодити. А позаяк у них цiлком достатньо спритностi, вони, можливо, притягнуть на свiй бiк ригористiв, обурених картиною поганих звичаiв, яку тут зображено.
У так званих вiльнодумцiв не викличе нiякого спiвчуття набожна жiнка, яку саме через ii благочестя вони вважатимуть жалюгiдною молодичкою, люди ж набожнi обуряться на те, що доброчеснiсть не встояла, i релiгiйне почуття не виявилося досить сильним.
З iншого боку, людям iз тонким смаком здасться осоружним занадто простий i неправильний стиль багатьох листiв, а середнiй читач, переконаний, що все надруковане е плiд письменницькоi працi, угледить в iнших листах вимучену манеру Автора, котрий виглядае з-за спини героiв, якi, здавалося б, говорять вiд свого iменi.
Нарештi, може бути висловлено й досить одностайну думку, що все добре на своему мiсцi, й що коли надмiрно вишуканий стиль письменникiв дiйсно позбавляе природноi витонченостi листи приватних людей, то недбалостi, якi частенько допускаються в останнiх, стають справжнiми помилками i роблять iх нелегкими для читання, коли вони з’являються у пресi.
Вiд щирого серця визнаю, що, можливо, всi цi докори цiлком обгрунтованi. Гадаю також, що змiг би на них заперечити, не виходячи навiть за припустимi для Передмови рамки. Але для того, щоб вiдповiсти рiшучiше на все, треба, щоб сам Твiр не здатний був вiдповiсти рiшуче нi на що, а якби я так вважав, то знищив би i Передмову, i Книгу.
Лист 1
Вiд Сесiлi Воланж до Софi Карне
в монастир ***ських урсулiнок[2 - Урсулiнки – католицький жiночий чернечий орден святоi Урсули; основна дiяльнiсть урсулiнок була пов’язана з освiтою та вихованням дiвчат.]
Ти бачиш, мила моя подружко, що слово свое я тримаю i що чепчики та помпони не забирають усього мого часу: для тебе його в мене завжди вистачить.
А тим часом за один цей день я бачила бiльше всяких уборiв, анiж за чотири роки, проведенi нами разом. І гадаю, що за перших же моiх вiдвiдин горда Танвiль,[3 - Вихованка того ж монастиря.] яку я неодмiнно попрошу вийти до мене, вiдчуе бiльше досади, нiж сподiвалася заподiяти нам щоразу, коли вiдвiдувала нас in fiocchi.[4 - У парадному туалетi (iтал.).] Мама про все зi мною радилася: вона значно рiдше, нiж ранiше, поводиться зi мною як iз пансiонеркою.[5 - Дiвчата з дворянських родин отримували виховання й освiту в жiночих монастирях, де вони жили упродовж рокiв на повному пансiонi коштом iхнiх батькiв.] У мене е своя покоiвка; у моему розпорядженнi окрема кiмната й кабiнет, я пишу тобi за чарiвним секретером, i менi вручили ключ од нього, так що я можу замикати туди все, що захочу. Мама сказала менi, що я бачитимуся з нею щодня в той час, коли вона встае з лiжка, що до обiду менi досить бути ретельно причесаною, позаяк ми завжди будемо самi, i що тодi вона повiдомлятиме мене, якi години пiсля обiду я маю проводити з нею. Увесь iнший час у цiлковитому моему розпорядженнi. У мене е моя арфа, малювання i книги, як у монастирi, з тiею тiльки рiзницею, що тут немае матерi Перпетуi, щоб мене лаяти, i що варто менi захотiти – я можу цiлковито байдикувати. Але позаяк зi мною немае моеi Софi, аби базiкати i смiятися, то я вже вважаю за краще бути чим-небудь зайнятою.
Зараз iще немае п’ятоi години. До мами менi треба о сьомiй – часу вистачае, було б тiльки що розповiдати! Але зi мною ще нi про що не заговорювали, i, якби не було всiх приготувань, що робляться на моiх очах, i безлiчi модисток, якi з’являються до нас заради мене, я думала б, що зовсiм i не збираються видавати мене замiж, i що це просто чергова вигадка нашоi доброi Жозефiни.[6 - Брамниця монастиря.] Проте мама часто говорила менi, що благородна дiвиця мусить залишатися в монастирi до замiжжя, i якщо вже вона взяла мене звiдти, Жозефiна нiбито мае рацiю.
Бiля пiд’iзду щойно зупинилася карета, i мама звелiла передати менi, щоб я негайно ж iшла до неi. А що коли це вiн? Я не одягнена, руки в мене тремтять, серце калатае. Я запитала покоiвку, чи знае вона, хто у мами. «Та це ж пан К***», – вiдповiла вона й засмiялась. Ах, здаеться, це вiн! Я скоро повернусь i повiдомлю тебе, що сталося. Ось, в усякому разi, його iм’я. Не можна змушувати себе чекати. Прощавай на одну хвилинку.
Як ти смiятимешся над бiдолахою Сесiллю! О, як менi було соромно! Але й ти попалася б так само, як я. Коли я увiйшла до мами, поряд iз нею стояв якийсь пан у чорному. Я вклонилася йому, як умiла краще, i застигла на мiсцi. Можеш собi уявити, як я його роздивлялася! «Добродiйко, – сказав вiн мамi, вiдповiвши на мiй уклiн, – яка чарiвна у вас панночка, i я бiльше нiж будь-коли цiную вашу доброту». При цих словах, таких недвозначних, я затремтiла так, що ледве втрималася на ногах, i тут же опустилася в перше-лiпше крiсло, вся червона та страшенно збентежена. Не встигла я сiсти – дивлюся, чоловiк цей бiля моiх нiг. Тут уже твоя нещасна Сесiль зовсiм утратила голову. Я, як мама каже, просто очманiла: схопилася з мiсця, та як закричу… ну зовсiм, як тодi, в ту страшну грозу. Мама розреготалась i каже менi: «Що з вами? Сядьте i дайте цьому пановi зняти мiрку з вашоi ноги». І справдi, мила моя, пан-бо виявився шевцем! Не можу й передати тобi, який мене охопив сором; на щастя, окрiм мами, нiкого не було. Гадаю, що коли я вийду замiж, то не користуватимуся послугами цього шевця. Погодься, що ми надзвичайно вправно розбираемося в людях. Прощавай, уже скоро шоста, i покоiвка нагадуе, що час одягатися.
Прощавай, дорога Софi, я люблю тебе так, немовби ще перебуваю в монастирi.
Р. S. Не знаю, з ким переслати листа; почекаю вже приходу Жозефiни.
Париж, 3 серпня 17…
Лист 2
Вiд маркiзи де Мартей до вiконта де Вальмона
в замок ***
Повертайтеся, ласкавий вiконте, повертайтеся. Що ви робите i що вам узагалi робити у староi тiтки, що вже заповiла вам усi своi статки? Вiд’iжджайте звiдти негайно; ви менi потрiбнi. Менi прийшла в голову чудова думка, i я хочу доручити вам ii здiйснення. Цих небагатьох слiв мае бути цiлком досить, i ви, безмежно вдоволенi моiм вибором, мусили б уже летiти до мене, щоб навколiшках вислуховувати моi накази. Але ви зловживаете моею прихильнiстю навiть тепер, коли вона вам уже не потрiбна. Менi ж залишаеться вибирати мiж постiйним озлобленням проти вас та безмежною поблажливiстю, i, на ваше щастя, доброта моя перемагае. Тому я хочу розкрити вам свiй план, але присягнiться менi, що, як вiрний мiй лицар, не затiватимете нiяких iнших пригод, поки не доведете до кiнця цiеi. Вона достойна героя: ви послужите любовi та помстi. Це буде зайве шалапутство,[7 - Слова «шалапут, шалапутство», якi в добiрному товариствi, на щастя, вже виходять iз ужитку, були звичайною рiччю, коли писалися цi листи.] яке ви внесете до своiх мемуарiв: так, до своiх мемуарiв, бо я бажаю, щоб iх одного прекрасного дня було надруковано, i навiть готова сама написати iх. Але досить про це – повернiмося до того, що мене зараз цiкавить.
Панi де Воланж видае свою дочку замiж; поки що це таемниця, але менi вона ii вчора повiдомила. І як ви гадаете, кого вона намiтила собi в зятi? Графа де Жеркура. Хто б мiг припустити, що я стану кузиною Жеркура? Я просто нестямлюся з лютi… І ви ще не здогадуетесь? Отакий тугодум! Невже ви пробачили йому iнтендантшу? А в мене ж бо хiба не бiльше причин нарiкати на нього, чудовисько ви отаке![8 - Для розумiння цього мiсця слiд мати на увазi, що граф де Жеркур кинув маркiзу де Мертей заради iнтендантшi де***, яка для нього пожертвувала вiконтом де Вальмоном, i що саме тодi маркiза й вiконт зiйшлись. Оскiльки iсторiя ця мала мiсце значно ранiше за подii, про якi йдеться в цих листах, усе листування, що ii стосуеться, ми визнали за краще не вмiщувати.] Але я готова заспокоiтися – сподiвання на помсту втихомирюе мою душу.
І мене i вас Жеркур без кiнця дратував тим, що вiн надае своiй майбутнiй дружинi такого значення, а також безглуздою самовпевненiстю, яка змушуе його думати, що вiн уникне неминучого. Вам вiдоме його безглузде упередження на користь монастирського виховання i ще смiховиннiший забобон щодо якоiсь особливоi скромностi блондинок. Я, далебi, готова побитись об заклад: хоча у маленькоi Воланж шiстдесят тисяч лiврiв доходу, вiн нiколи не зважився б на цей шлюб, якби вона була брюнеткою i не отримала виховання в монастирi. Доведемо ж йому, що вiн просто дурень: адже рано чи пiзно вiн однаково виявиться дурнем, i не це мене бентежить, але було б забавно, якби з цього почалось. Як би ми потiшалися наступного дня, слухаючи його хвалькуватi небилицi, а вже хвастатиме вiн неодмiнно! До того ж цю дiвчинку просвiтите ви, i нам уже дуже не пощастило б, якби Жеркур, як i всякий iнший, не зробився в Парижi притчею во язицех.
Втiм, героiня цього нового роману заслуговуе з вашого боку всiляких старань. Вона i справдi гарненька; кралi всього п’ятнадцять – справжнiй бутон троянди. Щоправда, донезмоги незграбна i позбавлена будь-яких манер. Але вас, чоловiкiв, такi речi не бентежать. Зате у неi млосний погляд, який обiцяе багато чого. Додайте до цього, що ii рекомендую я, i вам залишиться тiльки подякувати менi та скоритися.
Листа цього ви отримаете завтра вранцi. Я вимагаю, щоб завтра ж о сьомiй вечора ви були у мене. До восьмоi я нiкого не прийматиму, навiть нинi царюючого кавалера: для такоi тонкоi справи у нього не вистачить розуму. Як бачите, я аж нiяк не заслiплена любов’ю. О восьмiй я вiдпущу вас, а о десятiй ви повернетеся вечеряти з чарiвним створiнням, бо мати й дочка у мене вечеряють. Прощавайте, вже за полудень, i скоро менi буде не до вас.
Париж. 4 серпня 17…
Лист 3
Вiд Сесiлi Воланж до Софi Карне
Я ще нiчого не знаю, дорога моя! Вчора у мами було за вечерею багато гостей. Хоча я i спостерiгала з цiкавiстю за всiма, особливо за чоловiками, менi було дуже нудно. Всi – i чоловiки, i жiнки – уважно розглядали мене, а потiм перешiптувались; я добре бачила, що говорили про мене, i червонiла – нiяк не могла з собою впоратись. А менi б дуже хотiлося цього, я ж помiтила, що, коли дивилися на iнших жiнок, тi не червонiли. А можливо, це iх рум’яна приховують барву знiяковiння, – дуже вже, мабуть, важко не почервонiти, коли на тебе пильно дивиться чоловiк.
Найбiльше мене турбувала неможливiсть дiзнатися, що про мене думають. Втiм, здаеться, разiв два-три я розчула слово гарненька, але також – i дуже ясно – слово незграбна. Мабуть, це правда, бо жiнка, яка так сказала, родичка i приятелька мами. Здаеться, вона навiть одразу вiдчула до мене прихильнiсть. Вона – едина, котра цього вечора трохи зi мною поговорила. Завтра ми у неi вечеряемо.
Чула я також пiсля вечерi, як один чоловiк сказав iншому – я переконана, що йшлося про мене: «Потерпимо, поки дозрiе, взимку подивимося». Можливо, це якраз той, який мав зi мною одружуватись. Але, значить, це станеться тiльки через чотири мiсяцi! Хотiла б я знати правду.
Ось i Жозефiна, вона каже, що iй треба поспiшати. Але менi все ж хочеться розповiсти тобi, як я припустилась однiеi незграбностi. О, здаеться, та панi мае рацiю!
Пiсля вечерi заходилися грати в карти. Я пiдсiла до мами i – сама вже не знаю, як це сталося, – майже одразу ж i заснула. Розбудив мене вибух реготу. Не знаю, чи з мене смiялись, але гадаю, що так. Мама дозволила менi пiти, чому я була страшенно рада. Уяви собi, була вже дванадцята година. Прощавай, дорога моя Софi, люби, як ранiше, свою Сесiль. Запевняю тебе, що свiт зовсiм не такий цiкавий, як нам здавалося.
Париж, 4 серпня 17…
Лист 4
Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей у Парижi
Накази вашi – чарiвнi, а ще милiше те, як ви iх вiддаете. Ви здатнi вселити любов до деспотизму. Як ви самi знаете, я вже не вперше жалкую, що перестав бути вашим рабом. І хоч яким би «чудовиськом» я, за вашими словами, був, я нiколи не згадую без задоволення час, коли ви прихильно давали менi нiжнiшi iмена. Часом навiть я хотiв би знову заслужити iх i врештi-решт спiльно з вами явити свiту приклад постiйностi. Але нас закликають важливiшi справи. Доля наша – перемагати, ми мусимо iй пiдкорятися. Можливо, наприкiнцi життевого шляху ми з вами знову зустрiнемося. Бо, не бажаючи образити, скажу, прекрасна моя маркiзо, ви вiд мене, в усякому разi, не вiдстаете. І вiдколи ми, розлучившись для блага свiту, проповiдуемо окремо одне вiд одного iстинну вiру, здаеться менi, що як мiсiонер любовi ви обернули в неi бiльше людей, анiж я. Менi вiдомi ваше завзяття, ваша полум’яна стараннiсть, i якби бог любовi судив нас зi справ наших, ви стали б згодом святою покровителькою якого-небудь великого мiста, тодi як друг ваш зробився б – щонайбiльше – сiльським праведником. Такi розмови здивують вас, адже так? Але я вже цiлий тиждень не чую iнших i не говорю iнакше. І щоб удосконалитися в них, я вимушений пiти наперекiр вам.
Не гнiвайтесь i вислухайте мене. Вам, хранительцi всiх таемниць мого серця, довiрю я найбiльший iз задуманих мною замислiв. Що ви менi пропонуете? Спокусити дiвчину, яка нiчого не бачила, нiчого не знае, яку було б, так би мовити, видано менi беззахисною. Першi ж знаки уваги сп’янять ii, а цiкавiсть заманить, можливо, ще швидше за любов. Хто завгодно досяг би успiху в цiй справi не гiрше за мене. Це не таке дiло, яке я нинi замислив. Любов, що сплiтае менi вiнок, коливаеться мiж миртом i лавром, а найвiрнiше – з’еднае iх, аби увiнчати мое торжество. Ви самi, прекрасний мiй друже, охопленi будете благоговiйною повагою i в захватi мовите: «Ось чоловiк, який менi до серця!»
Ви знаете президентшу Турвель[9 - Президентами називали голiв палат провiнцiйних парламентiв – судово-адмiнiстративних органiв дореволюцiйноi Францii.] – ii набожнiсть, любов до чоловiка, суворi правила. Ось на кого я зазiхаю, ось гiдний мене супротивник, ось мета, до якоi я прямую.
Якщо менi вже не судилося владання,
Набуду честi хоч в принадностi дерзання.
Можна навести й поганий вiрш, коли вiн належить великому поету.[10 - Лафонтену.]
Знайте ж, що президент нинi у Бургундii, де веде великий судовий процес (сподiваюся, що менi вiн програе ще важливiший позов). Його безутiшна половина мусила провести тут увесь термiн свого сумного солом’яного вдiвства. Єдиними розвагами мали слугувати iй щоденна обiдня, нечисленнi вiдвiдини бiднякiв тутешньоi округи, благочестивi бесiди з моею старою тiтонькою та зрiдка сумна партiя у вiст. Я ж готую iй дещо цiкавiше. Мiй добрий ангел привiв мене сюди на ii й на мое щастя. А менi, безумцевi, шкода було тих двадцяти чотирьох годин, якими я мусив пожертвувати для годиться! Яким покаранням була б для мене тепер необхiднiсть повернутися до Парижа! На щастя, грати в вiст можна лише вчотирьох, а оскiльки тут для цього е тiльки мiсцевий священик, моя безсмертна тiтонька настiйно просила мене пожертвувати iй декiлька днiв. Ви здогадуетеся, що я погодився. Ви i не уявляете собi, як вона доглядае мене вiдтодi й особливо як радiе, що я незмiнно супроводжую ii до обiднi та на iншi церковнi служби. Вона й не пiдозрюе, якому божеству я там поклоняюсь.
Отже, ось уже чотири днi, як я одержимий сильною пристрастю. Ви знаете, як палко я вмiю бажати, з яким шаленством долаю перешкоди, але ви не знаете, як самотнiсть розпалюе бажання! У мене тепер лише одна думка. Тiльки про одне думаю я цiлий день, i воно ж сниться менi вночi. Я будь-що-будь мушу мати цю жiнку, щоб не опинитися в смiшному становищi закоханого, бо до чого тiльки не доводить незадоволене бажання! О солодке володiння, волаю до тебе заради мого щастя, а ще бiльше заради мого спокою! Якi щасливi ми, що жiнки так слабко захищаються! Інакше ми були б лише жалюгiдними iх рабами. Нинi я сповнений почуттям вдячностi до всiх доступних жiнок, що, природно, тягне мене до ваших нiг. Припадаю до них, вимолюючи собi прощення, i на цьому ж завершую мого занадто довгого листа. Прощавайте, прекрасний друже мiй, i не гнiвайтеся!
Із замку *** 5 серпня 17…
Лист 5
Вiд маркiзи де Мертей до вiконта де Вальмона
Чи знаете ви, вiконте, що лист ваш украй зухвалий i що я мала б усi пiдстави розсердитися? Проте вiн ясно довiв менi, що ви втратили голову, i тiльки це врятувало вас вiд мого гнiву. Як великодушний i чуйний друг, я забуваю про свою образу i думаю лише про небезпеку, яка вам загрожуе. І хоч як нудно читати повчання, я готова на це – так, вони вам саме тепер потрiбнi.
Вам мати президеншу Турвель! Яка смiшна вигадка! Впiзнаю вашу нерозважливiсть, яка завжди спонукае вас бажати того, що здаеться вам недоступним. Що ж являе собою ця жiнка? Так, якщо хочете, – у неi правильнi риси обличчя, але без усякоi виразностi, вона мае досить гарну статуру, але в нiй немае витонченостi, вона завжди смiхотворно вдягаеться, з вiчною косинкою на грудях, що закривае ii до самого пiдборiддя. Скажу вам як друг: i однiеi такоi жiнки досить, щоб ви абсолютно впали в очах товариства. Пригадайте той день, коли вона збирала пожертвування в церквi Святого Роха i коли ви ще дякували менi за надане вам видовище. Я так i бачу ii пiд руку з цим довговолосим здоровилом – як вона ледь не падае на кожному кроцi, ввесь час зачiпаючи кого-небудь за голову своiм чотириаршинним кошиком, i червонiе при кожному поклонi. Хто б подумав тодi, що ви запалаете до цiеi жiнки бажанням? Ну ж, вiконте, почервонiйте у свою чергу i прийдiть до тями. Обiцяю вам, що нiкому нiчого не розповiм.
І до всього – подумайте, якi прикростi на вас чекають! Із яким суперником доведеться вам змагатися! З ii чоловiком! Хiба не вiдчуваете ви себе приниженим при одному цьому словi? Яка ганьба, якщо ви зазнаете невдачi! І як мало слави дасть вам перемога! Понад те: i насолод нiяких не чекайте. Хiба отримаеш iх iз недоторкою? Я маю на увазi щирих недоторок, якi скромничають навiть у саму мить насолоди i не дають вам скуштувати всiеi повноти блаженства. Їм невiдомi такi радощi любовi, як повне самозабуття, як та несамовитiсть похiтливостi, коли насолода мовби очищаеться в самiй своiй надмiрностi. Можу передбачити: в найлiпшому разi ваша президентша намислить, що все для вас зробила, поводячись iз вами як зi своiм чоловiком, а тим часом навiть у найнiжнiшому подружньому еднаннi повного злиття з коханою iстотою нiколи не бувае. Цей же випадок набагато гiрший: ваша недоторка ще i святенниця, притому в неi, немов у жiнок iз простолюддя, е набожнiсть, яка прирiкае на вiчне дитинство. Можливо, вам i вдасться здолати цю перешкоду, але не тiште себе надiею, що зможете ii знищити: перемiгши в нiй любов до Бога, ви не впораетеся зi страхом перед дияволом. І коли, тримаючи коханку в обiймах, ви вiдчуете трепет ii серця, це буде тремтiння не любовi, а страху. Можливо, ви i змогли б зробити що-небудь iз цiеi жiнки, якби пiзнали ii ранiше; але iй двадцять два роки, i вона замiжня вже близько двох рокiв. Повiрте менi, вiконте, якщо жiнка до такоi мiри зiв’яла, ii потрiбно полишити на саму себе: вона назавжди залишиться цiлковитою посереднiстю.
А тим часом заради такого привабливого предмета ви не хочете пiдкорятися менi, ховаете себе в склепi вашоi тiточки i вiдмовляетеся вiд чарiвноi пригоди, в якiй можете показати себе найблискучiшим чином. Який же фатум судив, аби Жеркур завжди мав над вами перевагу? Повiрте, я говорю з вами без щонайменшого роздратування, але тепер менi й насправдi здаеться, що ви не заслуговуете на свою славу, а головне – щось штовхае мене вiдмовити вам у довiрi. Нiколи не зважуся повiряти своi таемницi коханцевi панi де Турвель.
Знайте, одначе, що маленька Воланж уже закрутила комусь голову. Юний Дансенi аж розум утратив од неi. Вони спiвали дуетом, i, по правдi сказати, вона спiвае краще, нiж зазвичай спiвають пансiонерки. Вони збираються розучити багато дуетiв, i, здаеться, вона не вiдмовилася б вiд унiсону; але цей Дансенi ще хлопчик, який тiльки втратить час на безплiдне залицяння й залишиться нi з чим. З iншого боку – молода особа досить дика, i за всiх обставин це буде набагато менш забавним, анiж було б, якби втрутилися в цю справу ви. Тому я вкрай роздосадувана i, напевно, посварюся з кавалером, коли вiн до мене прийде. Нехай вiн виявить сумирнiсть, бо наразi менi неважко вiдкинутися вiд нього. Я впевнена, що, коли б осяяв мене добрий намiр зважитися на розрив, вiн поринув би у вiдчай, а нiщо так не тiшить мене, як вiдчай закоханого. Вiн назвав би мене «зрадницею», а це слово завжди втiшало мене. Пiсля слова «жорстока» воно для жiночого слуху найприемнiше, а заслужити на нього вимагае значно менших зусиль. Дiйсно, я займуся цим розривом. Ось, виявляеться, чому ви стали причиною! Нехай усе це й буде на вашiй совiстi. Прощавайте. Попросiть вашу президентшу, щоб вона помолилась i за мене.
Париж, 7 серпня 17…
Лист 6
Вiд вiконта де Вальмона до маркiзи де Мертей
Немае, значить, жодноi жiнки, яка, здобувши владу, не стала б нею зловживати! І навiть ви, яку я так часто називав своiм поблажливим другом, ви теж перестали ним бути й наважуетеся нападати на мене, гудячи предмет моеi пристрастi! Якими рисами наважуетеся ви змальовувати панi де Турвель!.. Немае мужчини, якому за такий зухвалий виклик не довелося б заплатити життям! Окрiм вас, немае жодноi жiнки, яку за це ж саме я не постарався хоча б очорнити! Благаю вас, не пiддавайте мене бiльше таким жорстоким випробуванням: я не впевнений, що витримаю iх. В iм’я нашоi дружби перестаньте лихословити про цю жiнку хоча б доти, поки вона не стане моею. Хiба ви не знаете, що лише насолода владна зняти пов’язку з очей любовi?
Але що я кажу? Хiба панi де Турвель потребуе того, щоб прикрашати ii уявою? Нi, щоб бути чарiвною, iй вистачае залишатися самою собою. Ви докоряете iй за те, що вона погано вдягнена, – ну i що ж, усяке вбрання iй тiльки шкодить, усякий покрив ii тiльки псуе. Достоту приваблива вона в недбалому вранiшньому одязi. Завдяки виснажливiй спекотi, що стоiть тут, легка домашня сукня з полотна дае менi можливiсть бачити ii округлий i гнучкий стан. Груди ii прикривае лише серпанок, i мiй побiжний, але проникливий погляд уловив уже чудовi форми. Ви кажете, що обличчя ii позбавлене виразу? А що йому виражати, поки серце ii нiчим не зачеплене? Так, звичайно, у неi немае облудного кривляння наших кокеток, яке часом спокушае нас i завжди е оманливим. Вона не вмiе прикривати завченою посмiшкою порожнечу якоi-небудь фрази, i хоча в неi дуже гарнi зуби, вона смiеться лише вiд того, що ii дiйсно бавить. Але треба бачити, яку простодушну, щиру веселiсть являе вона нам у жвавих iграх! Скiльки чистоi радостi спiвчуття й доброти в ii поглядi, коли вона поспiшае надати допомогу стражденному! Особливо ж треба бачити, як при щонайменшому натяку на ласкаве слово або похвалу небесне обличчя ii спалахуе зворушливим знiяковiнням невдаваноi скромностi! Вона недоторка, вона набожна, i на цiй пiдставi ви вважаете ii холодною та бездушною? Я дотримуюся зовсiм iншоi думки. Скiльки ж потрiбно мати найдивовижнiшоi чутливостi, щоб поширювати ii навiть на свого чоловiка й незмiнно любити iстоту, що постiйно вiдсутня? Чи можна вимагати кращого доказу? Таж я зумiв його отримати.
На нашiй спiльнiй прогулянцi я повiв ii таким чином, що довелося перебиратися через рiв. І хоча вона досить моторна, боязкостi в нiй iще бiльше. Ви самi знаете, що недоторки бояться зробити смiливий крок.[11 - Тут вiдбилася кепська пристрасть до каламбурiв, яка пiд той час лише зароджувалась i так поширилася в нашi днi.] Довелось iй довiритися менi. Я тримав у своiх обiймах цю скромницю. Нашi приготування та переправа моеi староi тiтоньки викликали у жвавоi недоторки вибухи реготу, але коли я взяв ii на руки i зробив розраховано невмiлий рух, руки нашi з’еднались. Я притиснув ii груди до своiх i в цю коротку мить вiдчув, що серце ii забилося сильнiше. Чарiвний рум’янець забарвив ii щоки, i це боязке знiяковiння доволi ясно показало менi, що серце ii затрiпотiло вiд почуттiв, а не вiд страху. Тiтонька моя, одначе, помилилася подiбно до вас i стала казати: «Дiвчинка ж бо злякалась», але чарiвна безпосереднiсть цiеi «дiвчинки» не дозволила iй збрехати, i вона простодушно вiдповiла: «Та нi, але…». Одне це слово сказало менi все. З цiеi хвилини жорстоке хвилювання змiнилось у мене солодкою надiею. Ця жiнка буде моею, я вiднiму ii у чоловiка, вiн тiльки оскверняе ii; я осмiлився б вiдняти ii в самого Бога, якого вона так полюбила. Яка насолода то викликати в нiй докори сумлiння, то перемагати iх. Я й не подумую про те, аби розбити забобони, що бентежать ii! Вони тiльки збiльшать мое щастя i мою славу. Нехай вона вiрить у доброчеснiсть, але нехай пожертвуе нею заради мене. Нехай грiх жахае ii, не в силах стримати, i нехай, увесь час перебуваючи пiд владою страху, вона забувае, долае його тiльки в моiх обiймах. І нехай – я на це згоден – вона менi скаже тодi: «Обожнюю тебе!». З усiх жiнок лише вона одна гiдна буде вимовити цi слова. Воiстину я стану тим божеством, якому вона вiддасть перевагу.
Будьмо ж вiдвертi: в наших зв’язках, таких же холодних, наскiльки i швидкоплинних, те, що ми iменуемо щастям, – усього лише задоволення. Сказати вам правду? Я гадав, що серце мое вже зiв’яло, i, знаходячи в собi саму лише чуттевiсть, нарiкав на те, що передчасно постарiв. Панi де Турвель повернула менi чарiвнi iлюзii молодостi. Бiля неi менi не треба володiння, щоб вiдчувати себе щасливим. Єдине, що лякае мене, – час, який займе ця пригода, бо я не зважуюся бодай у чомусь довiритися випадковостi. Марно пригадую я свою удачливу вiдважнiсть – я не можу зважитися на неi. Для того, щоб я був щасливий, треба, щоб кохана сама вiддалася менi, а домогтися цього не так-то легко.
Я переконаний, що ви захопилися б моею обережнiстю. Я ще не вимовляв слова «любов», але ми вже говорили про «довiру» i «участь». Щоб якомога менше обманювати ii й особливо щоб на неi не подiяли всiлякi чутки про мене, я сам, мовби звинувачуючи себе, розповiв iй дещо з найбiльш вiдомих моiх пригод. Ви б повеселилися, бачачи, з якою простодушнiстю вона читае менi проповiдi. Вона запевняе, що хоче мене «обернути», але не пiдозрюе навiть, чого iй коштуватиме ця спроба. Вона далека вiд думки, що, «заступаючись», як вона висловлюеться, «за нещасних, яких я погубив», вона заздалегiдь оплакуе саму себе. Це спало менi на думку вчора пiд час однiеi з ii проповiдей, i я не змiг вiдмовити собi в задоволеннi перебити ii, запевняючи, що вона говорить, як справжнiй пророк.
Прощавайте, прекрасний друже мiй. Як бачите, я ще не безповоротно загинув.
Р. S. До речi, а бiдолаха кавалер не наклав на себе руки од вiдчаю? Воiстину, ви у стократ безсердечнiша за мене, i я б почувався приниженим, якби мав самолюбнiсть.
Із замку ***, 9 серпня 17…
Лист 7
Вiд Сесiлi Воланж до Софi Карне[12 - Аби не зловживати терпiнням читача, ми вилучаемо з цього щоденного листування силу-силенну послань: публiкуються лише тi, що видавалися нам необхiдними для розумiння подiй, якi вiдбувалися в цьому гуртку. З тiеi ж причини вилучаються всi листи Софi Карне й багато iнших листiв дiйових осiб цих пригод.]
Якщо я нiчого не говорила про мое замiжжя, то тому, що менi вiдомо про нього не бiльше, нiж першого дня. Я звикаю не роздумувати про нього й досить легко пристосовуюся до свого способу життя. Багато часу присвячую спiву та грi на арфi: менi здаеться, я значно бiльше полюбляю цi заняття вiдтодi, як обходжуся без учителя, вiрнiше, вiдколи у мене з’явився кращий учитель. Кавалер Дансенi, той пан, про якого я тобi писала i з яким спiвала у панi де Мертей, такий люб’язний, що приходить до нас щодня i цiлими годинами спiвае зi мною. Вiн надзвичайно милий i сам створюе чарiвнi арii, до яких придумуе i слова. Як жаль, що вiн мальтiйський лицар![13 - Мальтiйський орден – католицький духовно-лицарський орден, заснований ще у добу Хрестових походiв як орден госпiтальерiв, вiдомий також як орден iоанiтiв. З 1530-го по 1798 р. базувався на Мальтi, через що й отримав назву «мальтiйський». Його члени подiлялись на три класи: до першого належали лише лицарi, до другого орденськi священики та вiйськова «братiя», до третього – обслуга, вона обiтниць не давала й у боях участi не брала.] Я гадаю, що якби вiн одружився, дружина його була б дуже щаслива… Вiн такий чарiвливо ласкавий. Здавалося б, комплiментiв вiн нiколи не говорить, а мiж тим, у кожному словi його е щось утiшне для тебе. Вiн безупинно робить менi зауваження i з приводу музики, i щодо всiляких iнших речей, але в його критицi стiльки зацiкавлення й веселостi, що неможливо не бути йому вдячною. Навiть коли вiн просто дивиться на тебе, це мае такий вигляд, нiби вiн робить тобi щось приемне. До того ж вiн дуже обов’язковий. Учора, примiром, його запрошували на великий концерт, а вiн вважав за краще провести ввесь вечiр у мами, – мене це дуже втiшило, позаяк за його вiдсутностi нiхто зi мною не розмовляе, i я нудьгую. Зате з ним ми спiваемо i розмовляемо. У нього завжди е що менi сказати. Вiн i панi де Мертей – единi приемнi для мене люди. Але прощавай тепер, мила моя подружко, я обiцяла, що до сьогоднi розучу одну маленьку арiю з дуже важким акомпанементом i не хочу порушити свого слова. Займатимуся до самого його приходу.
Із ***, 7 серпня 17…
Лист 8
Вiд президентшi де Турвель до панi де Воланж
Я украй зворушена, добродiйко, довiрою, яку ви менi виявили, i всiею душею зацiкавлена в улаштуваннi долi мадемуазель де Воланж. Вiд усього серця бажаю iй щастя, якого вона, – я в цьому впевнена – цiлком достойна i яке, поза сумнiвом, забезпечить iй ваша передбачливiсть. Я не знаю графа де Жеркура, але, оскiльки ви зробили йому честь зупинити на нiм свiй вибiр, я можу мати про нього лише найвищу думку. Обмежуюся, добродiйко, побажанням, аби шлюб цей був таким же щасливим i вдалим, як i мiй, який також був справою ваших рук, за що я з кожним днем вам усе вдячнiша. Нехай щастя вашоi дочки буде нагородою за те, яке ви дали менi, i нехай ви, найкращий друже, виявитеся також щасливою матiр’ю!
Я вкрай засмучена, що не маю можливостi особисто висловити вам це щире мое побажання й познайомитися ближче, як менi б цього хотiлося, з мадемуазель де Воланж. Ви поставилися до мене з добротою воiстину материнською, i я маю право сподiватися з ii боку на нiжну дружбу сестри. Прошу вас, добродiйко, передати iй це вiд мого iменi, поки у мене не виявиться можливiсть самiй заслужити на ii дружбу.
Я думаю пробути в селi, поки пан де Турвель буде вiдсутнiм, i протягом цього часу постараюсь якнайкраще скористатись i насолодитися товариством поважноi панi де Розмонд. Ця жiнка незмiнно чарiвна: похилий вiк не нашкодив iй нi в чому – вона зберегла всю свою пам’ять i життерадiснiсть. Нехай тiлу ii вiсiмдесят чотири роки, душi – не бiльше двадцяти.
Самота наша пожвавлюеться присутнiстю ii племiнника, вiконта де Вальмона, який люб’язно погодився пожертвувати заради нас кiлькома днями. Я знала про нього лише з чуток, а вони не надто привертали мене прагнути ближчого знайомства. Але тепер менi здаеться, що вiн кращий вiд поголосу, який про нього пiшов. Тут, де його не псуе свiтська метушня, вiн iз дивовижною щирiстю веде розумну мову i з рiдкiсним щиросердям визнае своi помилки. Вiн говорить зi мною дуже вiдверто, а я читаю йому сувору мораль. Ви знаете його, i тому погодитеся, що обернути його на шлях iстинний було б великим успiхом, але я не сумнiваюся, що, незважаючи нi на якi клятви, варто йому провести один тиждень у Парижi, i вiн забуде всi моi проповiдi. В усякому разi, вiн хоч пiд час перебування тут буде утримуватися вiд звичайноi своеi поведiнки, я ж уважаю, що, судячи з його способу життя, краще, що вiн може зробити, це – не робити нiчого. Вiн знае, що я вам пишу, i просить мене засвiдчити вам свою пошану.
Приймiть також зi звичайною вашою добротою i мiй сердечний привiт i не сумнiвайтесь у щирих почуттях, iз якими я маю честь… i т. д.
