скачать книгу бесплатно
Казка про бiлченя Горiхама. Казка про Джемiму Качку ОЗерну
Беатрiкс Елен Поттер
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Елен Беатрiкс Поттер (1866—1943) – популярна англiйська дитяча письменниця й талановита художниця. Скiльки себе пам'ятала, вона завжди любила малювати, а ще любила тварин i без кiнця малювала саме iх. У ii малюнках пухнастi звiрятка обзаводилися iменами, модно одягалися, одружувалися, мали дiтей… Так поступово складався неповторний стиль прекрасноi художницi. Пiзнiше Поттер почала писати про своiх вихованцiв дивовижнi iсторii. ii чарiвнi казки про звiрят, милi та добрi, з чудовими малюнками, люблять дiти i дорослi у всьому свiтi, iх перекладено 35 мовами.
До цiеi книжки увiйшли «Казка про Тiмотi Навшпинька», «Казка про бiлченя Горiхам а», «Казка про Джемiму Качку-О'Зерну», «Казка про мiстера Джеремi Фiш ера», «Вiршики для маляток вiд Сесiлii Парслi» та «Вiршики для маляток вiд Мишки Ласунки». Всi вони проiлюстрованi самою Беатрiкс Поттер.
Всесвiтньо вiдомi казки виходять у новому перекладi украiнською.
Беатрiкс Поттер
Казка про бiлченя Горiхама. Казка про Джемiму Качку-О’Зерну
Казка про Тiмотi Навшпинька
Моiм незнайомим маленьким друзям, включно з Монiкою
Жив-був собi якось мiстер Тiмотi на прiзвисько Навшпинько. Вiн був товстенькою й порядною сiрою бiлкою i мешкав високо на деревi у кубельцi з покрiвлею з листя. І була в нього маленька бiлочка-жiночка, яку звали Файна.
Якось Тiммi Навшпинько сидiв на гiлцi, помахуючи хвостом i радiючи приемному вiтерцевi.
– Жiночко Файночко, – погукав вiн, – горiхи вже достигли, нам треба зробити запаси на зиму й весну.
Файна саме конопатила покрiвлю мохом: – Ми так утеплили кубло, що мiцно спатимемо всю зиму. – Тодi ми прокинемося зовсiм худими, а iсти весною не буде чого, – вiдповiв передбачливий Тiмотi.
Коли Тiммi й Файна Навшпиньки зайшли в заростi лiщини, то побачили, що там вже було чимало iнших бiлок.
Тiммi зняв свою куртку i повiсив ii на сучок. Вони спокiйно собi працювали окремо вiд решти.
Кожного дня вони робили кiлька ходок i назбирали багацько горiхiв. Вони носили iх у лантухах i складали у кiлькох порожнiх усерединi пнiв неподалiк вiд дерева, на якому збудували собi кубло.
Коли пнi були вже заповненi, вони почали висипати своi лантухи в дупло високо на деревi, в якому колись мешкав дятел. Горiхи з торохкотiнням летiли кудись униз, униз, униз.
– А як ти збираешся iх звiдтiля дiставати назад? Це ж як якась копилка! – сказала Файна.
– Поки весна прийде, я буду куди худiшим, люба моя, – вiдповiв Тiммi Навшпинько, зазираючи у дупло.
А назбирали вони справдi дуже багато – тому що вони не губили своiх горiхiв! Бiлки, якi закопують своi припаси в землю, втрачають бiльше половини, бо не можуть потiм пригадати мiсця.
Найбiльш забудькуватою бiлкою в усьому лiсi був пан Срiблохвiст. Вiн починав копати, i виявлялося, що не там. А потiм знову брався копати й натрапляв на горiхи, якi йому не належали, i починалися бiйки. І тодi й iншi бiлки починали все перекопувати – веремiя охоплювала весь лiс!
Як на бiду, саме в цей час там пролiтала зграйка маленьких пташок. Вони пурхали вiд куща до куща, шукаючи зелених гусениць i павукiв. Там були рiзнi види птичок, якi щебетали рiзнi пiсеньки. Перша спiвала: – А хто накопав горiшкiв моiх? А-хто-нако-пав-го-рiшкiв-мо-iх? – А iнша виводила: – Трошки хлiба, та немае сиру! Тро-шки-хлi-ба, та не-мае-си-ру!
Усi бiлки уважно прислухалися. Перша маленька пташка полетiла в кущi, туди, де Тiммi й Файна Навшпиньки спокiйно зав’язували своi мiшки, й завела своеi: – А хто накопав горiшкiв моiх? А хто накопав горiшкiв моiх?
Тiммi Навшпинько продовжив працювати, нiчого не вiдповiдаючи. Насправдi ж птичка й не очiкувала вiдповiдi. Вона просто спiвала ту пiсеньку, якою ii надiлила природа i яка зовсiм нiчого не означала.
Але коли iншi бiлки почули цю пiсеньку, вони накинулися на Тiммi Навшпинька й стали його лупцювати й дряпати, а також перевернули його мiшок iз горiхами. Невинна маленька пташка, яка й спричинила все це лихо, перелякалася й полетiла геть!
Тiммi перекочувався по землi, а потiм накивав хвостом, помчавши до свого кубельця. А за ним неслася зграя бiлок i вигукувала: «А хто нако-пав го-рiшкiв мо-iх?»
Вони упiймали його й потягнули на те саме дерево, де було маленьке кругле дупло й запхали його туди. Дупло було для Навшпиньковоi статури занадто малим. Тож бiлки страшенно його здавили, це ще справжне чудо, що не поламали ребра. – Нехай i сидить там, аж поки в усьому не зiзнаеться, – сказав Срiблохвiст, а потiм закричав у дупло: – А-хто-нако-пав-го-рiшкiв-мо-iх?
Тiммi Навшпинько не вiдповiв. Вiн звалився вниз, у нутрощi дерева i лежав на купi горiхiв, якi йому ж i належали, безтямний i непорушний.
Файна Навшпинько узяла лантухи з горiхами й рушила додому. Вона заварила для Тiммi чашку чаю, але вiн усе не приходив i не приходив.
Файна Навшпинько провела самотню й моторошну нiч. Наступного ранку вона наважилася пiти назад у горiшник i пошукати чоловiка там, але iншi злi бiлки прогнали ii геть.
Вона блукала по всьому лiсу й кликала:
– Тiммi Навшпиньку! Тiммi Навшпиньку! О де ж це мiй Тiммi Навшпинько?
Тимчасом Тiммi Навшпинько прийшов до тями. Вiн побачив, що лежить затиснутий у маленькому лiжковi, застеленому мохом, i почуваеться вельми кепсько. Навколо панувала майже темрява, було схоже, що це десь пiд землею. Тiммi кашлянув i застогнав, бо всi ребра в нього болiли. А потiм почув якесь човгання, i до нього пiдiйшов маленький смугастий бурундук iз нiчним свiтильником у руцi й запитав, чи не почуваеться вiн краще?
Бурундук був дуже добрий до Тiммi Навшпинька, позичив йому свiй спальний ковпак, а в домi в нього було повно харчiв.
Бурундук пояснив, що нещодавно на нього з верху дерева сипалися цiлi зливи з горiхiв. – А крiм того, я знайшов ще трохи закопаних у землю. – Вiн реготав i хихотiв, коли почув iсторiю Тiммi. Поки Тiммi був прикутий до лiжка, вiн загодовував його, як тiльки мiг. – Але ж як я вилiзу звiдсiля через те дупло, якщо не схудну? Моя дружина непокоiтиметься! – Та ще хоч один горiшок! Або два! Давай-но я тобi iх розлущу, – говорив Бурундук. Тiммi Навшпинько ставав дедалi гладкiшим i гладкiшим.
А Файна Навшпинько мусила братися до роботи сама. Вона бiльше не засипала горiхiв у дятлове дупло, бо завжди сумнiвалася, що вони зможуть iх звiдтiля дiстати. Вона ховала iх пiд коренем дерева, i вони з торохкотiнням падали вниз, вниз i вниз. Одного разу, коли Файна висипала туди особливо великий мiшок, знизу почувся обурений писк. А коли Файна наступного разу притягла лантух горiхiв, iз ями пiд коренем поспiшно вилiзла маленька смугаста Бурундучиха.
– Там уже сходи майже заповненi, вiтальня вся повна, а вони все котяться по проходу, а мiй чоловiк Бурун Дундук утiк i залишив мене одну. Ну, i як ви поясните цi зливи з горiхiв?
– Ой, я звiсно ж дуже перепрошую, я ж не знала, що тут хтось живе! – вигукнула Файна Навшпинько. – А куди ж подiвся пан Бурун Дундук? Мiй чоловiк, Тiммi Навшпинько, теж десь утiк. – Я-то знаю, де мiй Бурун, менi одна маленька птичка розказала, – вiдповiла мiсiс Дундук.
Вона вiдвела Файну до дятлового дерева, й вони прислухалися, що робиться в дуплi.
Там глибоко внизу хтось iз трiском лущив горiхи, i два бiлячi голоси – один низький, а другий високий – виводили разом пiсеньку:
Глека розбили баба iз дiдом.
– Як його, бабо, докупи зiбрати?
—Хай глек пропадае i ти за ним слiдом,
Геть забирайся, дiду, iз хати!
– А ти можеш пролiзти через цей маленький круглий отвiр? – запитала Файна Навшпинько. – Так, я-то могла б, – вiдповiла Бурундучиха, – але мiй чоловiк, Бурун Дундук, такий, що може й покусати!
А внизу було чутно, як хтось розколюе горiхи й зi смаком iх гризе. А потiм низький бiлячий голос i високий бiлячий голос заспiвали такоi:
У складчину сьогоднi
Гуляемо – ха-ха!
У складчину гуляемо, а-ха-ха-ха! Ха-ха!
Тодi Файна зазирнула в дупло й погукала: – Тiммi Навшпинько! Де ж ти пропадаеш, Тiммi Навшпинько!
І Тiммi вiдгукнувся: – Це ти, Файно Навшпинько? Ну, звiсно ж, це ти!
Вiн пiднявся вгору й поцiлував Файну через отвiр дупла, але вибратися з нього не мiг, бо став занадто дебелим.
Бурун Дундук не був занадто дебелим, вiн просто не бажав виходити, залишився собi внизу й тiльки посмiювався.
