Дзеркало

скачать книгу бесплатно

Дзеркало
Виктор Степанович Попович

Герой книги досяг всього своею працею i вiрою в себе. Колись в дитинствi батько принiс дзеркало, дивлячись в котре можна було загадувати бажання i вони обовязково здiйснювались. Все що потрiбно: оцiнити дiючу ситуацiю i безмежно вiрити в своi сили..

1.

Вона лежала на моему правому плечi й нiжно щось шепотiла. Рука вже починала вiдмирати без притоку свiжоi кровi, але вiд тихого i спокiйного звуку в головi, вiд теплого i нiжного вiдчуття по тiлу, моi очi закривались i я впадав в якiсь медитативнi вiдчуття вперемiшку з вiдчуттям болi в руцi та бажанням бути героiчно стiйким. В мiй мозок долiтали слова:

– Єдиний… Люблю твоi… Сьогоднi провели прекрасний… Вiдпочивай коте.

Але я не вiдганяв вiд себе почуття нiрвани й впадав в солодкий сон принюхуючись до аромату моеi жiнки. Моя жiнка! Коли ми вперше зустрiлись, я хотiв нею володiти й водночас, стати в ii життi найдорожчим чоловiком, а може навiть найдорожчою рiччю. За роки нашого життя в мене iнколи виникала думка, щоб стати якоюсь маленькою статуеткою i разом з нею бути всюди: в кишенi пальто, сумочцi або просто висiти на ii шиi на золотому ланцюжку.

Ми були разом вже понад десять рокiв i за цей час навчились проводити вихiднi днi задовольняючи майже будь-якi своi потреби. Якщо в роцi п’ятдесят два тижнi, то вiдповiдно i вiкендiв ми проводимо п’ятдесят два. За десять рокiв п'ятсот двадцять вихiдних по два днi в кожному. Як ти думаеш, скiльки однакових вихiдних днiв ми провели, з однаковим наповненням? Безлiч!! Ми безлiч разiв починали вихiднi днi з прогулянки по мiсту, що ледь пробудилось, тепер цю кiлькiсть днiв збiльшуйте втричi – це буде кiлькiсть разiв коли вихiднi ми починали з пристрасного сексу, напевно стiльки ж разiв ми починали з сонно-лiнивого сексу, потiм кава, снiданки вдома або в улюблених кафе, малювання, спортзал, дискотеки й просто п’янi тусовки. І лише одне правило – секс вдвох, iншi пригоди за бажанням можна самому, можна вдвох, можна з сином або з друзями.

За вiкном вже нiчого не було видно – це було трохи незвично пiсля зимових днiв, коли я втратив зв'язок з реальним часом через свiтло вiд снiгу. Середина березня видалась теплою i тепер темно коричневий грунт навпаки додавав темноти, а свiтла смужка на горизонтi нiяк не могла впоратись з темним волоссям ночi. Я подумав, що нiч вступила в змову iз землею i тепер вночi я буду побоюватись не лише чорноi води, а i чорноi землi.

Вона все ж таки прорвалась до моеi свiдомостi тихим шепотiнням у вухо:

– Зая, в тебе вийшла неймовiрна картина, дуже гарна. В тебе талант.

– Угу. Талант точно в мене е, – вiдповiв я. В мене iх сотня цих талантiв, я ж майже як Бог. Може взяти участь в програмi про таланти? Яку обрати дисциплiну?

– Ну так i е. Чого ти говориш якось не щиро? – при цьому вона розгойдувала свое тiло в рiзнi боки й вже за мить лежала на менi. Їi лице, котре з посмiшкою розмiстилось на ii долонях, а долонi на моiх легенях закривали передi мною весь простiр. Я бачив лише ii очi й удавано надутi губи.

– Нi, я щиро. Менi подобаються моi творчi здiбностi. Шкода, що я спiвати не вмiю. От тут в мене таланту не мае, – i я заспiвав пiсню про бандуру, котру в дитинствi слухав на пластинцi, – а картина менi також подобаеться. Ти ж знаеш, як я люблю щось створювати. Просто вчора слухав пiсню "Без тебе" Вакарчука i вiдчув реальну заздрiсть до таких творчих людей. Пишуть вiршi, грають музику на вiршi, спiвають; моя душа просто тремтить вiд тих тембрiв. І моi почуття паралельно переживають iншi люди, ми разом нiби попадаемо в пiдсолоджену воду i вибратись звiдти не можемо i не хочемо.

Малювати я мрiяв вже давно – чомусь здавалось, що це один з найкращих релаксiв, саме тому три-чотири години на ногах перед мольбертом пролiтали дуже швидко. В студii запах фарби, повсюди готовi картини й чернетки, над котрими iнколи застиваеш i намагаешся вгадати думку художника. Там чiтко розумiеш, що життя наповнене рiзних фарб. Я експериментував i з життям, i з картинами – мiняв пензлики, змiшував кольори, прислухався iнколи до вчителiв, а iнколи робив своi мазки.

Цiкаво було б цi фарби перенести на полотно, щоб це не була просто мить – художники пишуть епiзод, якiсь мiкросекунди, а може i навiть довгi години життя. А тут цiле, повне життя вiд яскравих i насичено бiлих з народження до таких само в старостi. Нам життя фарби не жалiе, лле нам на голову, заливае яскравiстю або темнотою, замазуе пензликами очi, руки, волосся i губи, одяг i взуття, навiть прориваеться всередину нас. Через нiс, рот, через шкiру колiр розмальовуе нас з середини.