скачать книгу бесплатно
Золотий жук
Едгар Аллан По
«Золотий жук» – пригодницький твiр класика американськоi лiтератури Едгара Алана По (англ. Edgar Allan Poe, 1809-1849). *** Головний герой на iм’я Вiльям Легран розшифровуе секретне повiдомлення, яке мае привести його до захованого скарбу… Едгар По вiдомий як автор численних оповiдань. Серед них – «Тiнь», «Падiння дому Ашерiв», «Сон», «Побачення», а також вiршi «Ворон» i «Лiнор». Едгара Аллана По вважають одним з найяскравiших представникiв американського романтизму. Творець сучасноi форми мiстичного детективу, вiн захоплюе читачiв готичною атмосфернiстю та психологiзмом своiх творiв.
Едгар Алан По
Золотий жук
Хо! хо! Вiн танцюе як божевiльний!
Тарантул укусив його.
«Усi помиляються»
Багато рокiв тому менi довелося познайомитись з таким собi мiстером Вiльямом Леграном. Вiн походив зi староi гугенотськоi родини i колись був заможним. Але низка халеп привела його до банкрутства. Щоб уникнути принижень, незмiнних супутникiв втрати фортуни, вiн залишив Новий Орлеан, мiсто своiх предкiв, i оселився на островi Саллiвана, неподалiк Чарльстона в Пiвденнiй Каролiнi.
Острiв цей досить особливий. Вiн майже цiлком складаеться з морського пiску i становить близько трьох миль завдовжки, ширина ж його нiде не перевищуе бiльше чвертi милi. Вiд материка вiн вiддiлений ледь помiтною затокою, яка прокладае собi шлях, просочуючись крiзь намул i густi заростi очерету – притулок болотяних курiпок. Рослиннiсть тут, як i можна здогадатись, убога, малувата. Великих дерев не побачиш. На захiднiй кiнцiвцi острова, там, де височiе фортеця Моултрi й скупчено кiлька жалюгiдних дерев'яних будiвель, у яких влiтку рятуються вiд куряви i пропасницi мешканцi Чарльстона, – можна зустрiти колючу карлувату пальмочку. Зате весь острiв, окрiм цього захiдного мису та смуги бiлого каменистого берегу, вкрито густими заростями запашноi мирти, цiеi улюбленицi англiйських садiвникiв. Кущi ii нерiдко сягають височини п'ятнадцяти-двадцяти футiв, i утворюють заростi, майже непроникнi, з яких вiе пахощами спецiй.
У самiй глибинi цiеi хащi, ближче до схiдноi, вiддаленоi вiд материка, кiнцiвки острова, Легран власноруч звiв собi маленьку хижку, у якiй вiн жив, коли я, з волi випадку, познайомився з ним. Наше знайомство незабаром переросло у дружбу, тому що, без сумнiву, у цьому пустельниковi було щось, здатне викликати зацiкавленiсть i повагу. Я побачив, що вiн добре вихований, надзвичайно кмiтливий, хоча разом з тим заражений мiзантропiею i страждае вiд хворобливого стану розуму, впадаючи на змiну то у захват, то у меланхолiю. Вiн прихопив iз собою багато книжок, хоча рiдко заглядав до них. Головним його уподобанням було полювання й риболовля, i ще мандрiвки уздовж бухти й серед миртових заростей, у пошуках мушель та ентомологiчних зразкiв. Його колекцii комах позаздрив би й Сваммердам. У цих вилазках його зазвичай супроводжував слуга негр, на прiзвисько Юпiтер. Старого було вiдпущено на волю ще до негараздiв у родинi; але анi погрози, анi обiцянки не змусили його вiдмовитися вiд того, що вiн вважав своiм священним обов'язком – по п'ятах слiдувати всюди за «маса Вiлом». Хоча, можливо, що родичi Леграна, стурбованi станом його душевного здоров’я, примирилися з упертiстю Юпiтера, бо той залишався нiби ангелом охоронцем поряд iз втiкачем.
На тiй широтi, де лежить острiв Саллiвана, сувора зима – рiдкiсне явище, та й восени майже завжди тепло. Однак, у серединi жовтня 18… року видався надзвичайно холодний день. Перед самим заходом сонця я пробирався крiзь хащi до хатини мого друга, якого не бачив ось вже кiлька тижнiв. Я мешкав тодi у Чарльстонi, у дев'яти милях вiд острова, перебиратися на який у тi часи було куди важче, нiж тепер.
Пiдiйшовши до хатини, я постукав, як звичайно, i, не почувши вiдповiдi, пошукав ключа там, де, як я знав, його завжди залишали. Потiм вiдiмкнув дверi й увiйшов. Вогонь привiтно палахкотiв у камiнi. Це була несподiванка, i досить приемна. Я скинув пальто, присунув крiсло до полiнець, що потрiскували, i став терпляче чекати повернення господарiв.
Вони з'явились тiльки-но посутенiло i привiтали мене надзвичайно приязно. Юпiтер, широко посмiхаючись, заходився готувати на вечерю болотяних курiпок. Леграна ж охопив черговий напад —iнакше й не скажеш – гарячкового захвату. Йому трапилась цiкава двостулкова мушля, таких вiн ще нiколи не бачив. І ще приемнiше, вiн вистежив i, з допомогою Юпiтера, впiймав жука, як вiн висловився, ще невiдомого науцi, i про якого йому хотiлося почути мою думку взавтра.
– А чому ж не сьогоднi ввечерi? – запитав я, потираючи руки перед вогнем i подумки посилаючи до бiса всiх жукiв на свiтi.
– Ах, якби я тiльки знав, що ви тут! – вигукнув Легран. – Але ми ж так давно не бачились. Як я мiг здогадатись, що ви завiтаете саме сьогоднi? Дорогою додому я зустрiв лейтенанта Дж., з фортецi, i вчинив легковажно, позичивши йому жука. Отже доведеться почекати до ранку. Залишайтеся тут на нiч, а я пошлю за ним Юпiтера на свiтанку. Ви такого ще не бачили!
– Що – свiтанку?
– До бiса свiтанок! Я про жука! Вiн блискучого золотавого кольору, завбiльшки з великий горiх, i мае на спинi три чорнi, як смола, цятки, двi вгорi, i одну внизу. Вусики в нього…
– Що там вусики, маса Вiл, не у вусиках, повiрте менi, справа, – втрутився Юпiтер. – Цей жук весь золотий, iз щирого золота, усерединi й зовнi, усюди, крiм цяток на спинi. А важенний, я в життi такого не бачив!
– Добре, припустимо, що ти маеш рацiю, Юпi, – сказав Легран, дещо серйознiше, як менi здалося, нiж того вимагав предмет розмови – але хiба це пiдстава для того, щоб пересмажити дичину? Жук i справдi дивовижноi барви. – продовжив вiн, звертаючись до мене, – У цьому я майже згоден iз Юпiтером. Надкрила в нього випромiнюють яскравий металевий блиск. Взавтра ви на власнi очi побачите. А тим часом я спробую дати вам певне уявлення про його вигляд.
З цими словами вiн сiв за невеличкий столик, де були пера й чорнильниця, проте анi аркуша паперу. Вiн пошукав папiр у шухлядi, але не знайшов.
– Не бiда, – сказав вiн нарештi, – цього вистачить.
Вiн витягнув з жилетноi кишенi те, що здалося менi клаптиком надзвичайно брудного пергаменту, i, озброiвшись пером, швидко почав малювати. Поки вiн займався малюванням, я продовжував сидiти бiля вогню, все ще намагаючись зiгрiтись. Легран завершив свiй малюнок i, не пiдводячись з мiсця, простягнув менi папiрець.
У цю мить почувся оглушливий гавкiт i шкрябання у дверi. Юпiтер вiдчинив, i величезний ньюфаундлендський собака, що належав Леграну, кинувся просто до мене i привiтно поклав лапи менi на плечi. Адже за час моiх вiзитiв ми вспiли потоваришувати. Коли пес заспокоiвся, я нарештi подивився на папiр, i, щиро кажучи, вельми здивувався, коли побачив, що саме намалював Легран.
– Що ж! – сказав я, удосталь надивившись. – Це й справдi предивний екземпляр. Зiзнаюсь, такого я ще нiколи не бачив. На мою думку, цей жук бiльше схожий на череп, яким його прийнято малювати на мiтках. Та що там схожий… Справжнiй череп!
– Череп! – вiдгукнувся Легран. – І справдi у моему малюнку е певна подiбнiсть. Двi чорнi цятки вгорi нагадують очницi, так? А нижню, бiльш довгасту, можна прийняти за оскал.
