скачать книгу бесплатно
Товаришки
Олена Пчiлка
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Товаришки» Олени Пчiлки – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена проблемi прав жiнки в освiтi, науцi i трудовiй дiяльностi***. Перу авторки належить низка iнших творiв, серед яких «Сосонка», «Свiтло добра й любовi», «Снiгова баба», «Соловйовий спiв», «Пiвтора оселедця», «Артишоки» тощо. Олена Пчiлка (справжне iм’я Ольга Петрiвна Косач) – мати видатноi украiнськоi письменницi Лесi Украiнки, талановитий прозаiк та поетеса, авторка численних творiв для дiтей.
Олена Пчiлка
ТОВАРИШКИ
І
– Так що ж се ви, Марiе Петрiвно, невже таки справдi пустите дочку за границю?
– Ох, нiчого я не знаю, Катерино Пантелеймонiвно! Власне, таки не знаю, що менi робить!..
– А що ж там вам робить? Не пускайте, та й годi!
– Так то вам говорити, Катерино Пантелеймонiвно! А як же я не пущу, коли у мене серце болить, дивлячись на дiвчину… Звичайно, вона не то щоб напосiдалася, а все ж я бачу, що у неi тiльки й думки, що про ту науку та про мандрiвку в той Цюрiх, чи як там вiн…
– Ото-то, Цюрiх, Цюрiх! Подурiли вони з ним! Вчора й мiй Кость все провадив менi за його! Ну, та хлопцевi iнше дiло: мужчина собi всюди раду дасть!.. А дiвчинi зовсiм не подобае вiятись не знати куди й що, учитись на якусь лiкарку. Бог знае що таке!
– Ну, от говорiте ж ви!.. Я й сама так думаю, а заперечити Любi не можу! Бачу, нудить вона, часом навiть плаче нишком… Боюсь, щоб ще сухотiв не достала!
– О, вже так i сухотiв! Нехай бог милуе! Перебула б який час, поскучала та й забулася б!
– Ой, де там! Я боюсь, щоб ще не було так, як з покiйною сестрою моею, що як не вiддали замiж за того учителя, то вона як засумувала, як засумувала, та й… на той свiт пiшла, сердешна!
– Отакоi! Прирiвняли ви! То таки шлюб, а то наука! Ще зроду й не чути, щоб хто-небудь достав сухоти через те, що не дали багацько учитись!
– Е, не кажiте, Катерино Пантелеймонiвно! Не знаете ви, як моя Люба кохаеться у тiй науцi i яка в неi вдача, а я ii змалку знаю! Буде мовчати, буде мучитись, а вже як що наважить, то злегка не покине!.. Та мовчiмо вже, Катерино Пантелеймонiвно, бо вже вона ондечка йде!.. Ви вже, будьте ласкавi, i не кажiте iй нiчого!..
– Ну, менi яке дiло встрявати! Мое дiло сторона!
Так розмовляли помiж собою двi старi панii, сидячи в гостинiй, а попросту сказавши, в невеликiй свiтлицi, побiленiй крейдою, з трьома малуватими вiкнами. Хата тая була густо заставлена старенькими стiльцями й столиками, котрi й не думали здаватись модними. Правда, канапа, що стояла в глибинi хати, з округлим столом наперед неi, мала мовбито штучнiший вигляд з тою дерев'яною спинкою, вирiзаною закрутками вгорi, та з тими теж дерев'яними бильцями, так званими ручками, закрученими верчиком. Але ж канапа була хоть i штучна, й пукняста, та без тоi новомодноi вигадки – пружин, i таки тверденька. Отож на тому, у всякiм разi, найчiльнiшому мiсцi в хатi сидiла одна з пань, Катерина Пантелеймонiвна, очевидно, гостя, бо вона була в бiльшому й штучнiшому чiпку i в мантилii, а друга – просто собi в хатньому ситцевому капотi i в прийнятому серпанковому чiпочку, обшитому зовсiм маленькими кружевцями.
На вроду обидвi панi теж були розмаiтi: гостя була таки, нiвроку iй, в тiлi, з чималим пiдгорлям, i хоть у чорному волоссi ii, котре видно було з-пiд чiпка, й маячило трохи сивизни, проте панi була собi червона на виду, i темнi очi ii мали такий бистрий погляд, що хоть би й молодiй! Друга ж панi, господиня, була собi тендiтна жiночка, щупленька, з невеличким, вицвiвшим видом; сивоватий волос мав слiд, що панi була колись русявою; тонкi уста, довгенький носик i лагiднi, сiрi очi мали наче журливий вигляд, найпаче, коли панi, говорячи, похитувала головою.
Отож розмова була перервана приходом дочки господининоi, Люби. То була молода, струнка постать, убрана в просту сивеньку спiдничку, густо фалдовану, в бiленьку серпанкову сорочку з широкими збираними рукавами, без жодних покрас, опрiч невеличкоi шпильки коло шиi. Узькi плечi i гостренький вид панночки нагадували панi господиню, наскiльки вiсiмнадцятилiтня особа може буть подiбна до п'ятдесятилiтньоi. Голiвку дiвчини не можна було назвать дуже красивою, i очерти не мали великоi правостi, i вся вона була бiльше симпатична, нiж гарна; ii оздобили каштановi кучерi, котрi були пiдрiзанi й стояли вiльною короною над невеличким чолом; темно-сiрi, немовби чорнi очi дивилися з пильною думою; невеличкi й нерiвнi, наче кущатенькi брiвки надавали якийсь одмiнний, принадний вигляд обличчю, так само як i двi темнi родимi цяточки на нiжнiй щiчцi й коло узького ротика.
Дiвчина ввiйшла в хату делiкатною, плавною ходою, скинувши на порозi тальмочку й брилика i поправивши своi кучерi. Далi скромно пiдiйшла до стола i повiталась з гостею, простягши iй руку; в другiй руцi держала велику, товсту книжку в оправi.
– Де це ви ходили? – спитала гостя.
– В бiблiотеку ходила, книжку мiняла, – одповiла дiвчина, сiдаючи коло вiкна й починаючи перегортать свою книжку.
– Що ж то вже й за книжка така? – мовила гостя, споглядаючи. – Така здоровезна, моя матiнко!.. Мусить бути роман який?
– Нi, не роман! – одказала дiвчина, усмiхнувшись.
– А що ж би воно там таке могло бути писано в отакiй книжищi? – провадила панi, киваючи головою.
Дiвчина повела брiвками, як би затрудняючись, що одказать, потiм промовила:
– Се учена книжка!
– Учена! – переказала гостя з якимсь одмiнним виразом. Стара господиня, постерiгаючи в ii розмовi якусь непевну ноту, турботно поглянула на бесiдницю, але та, невважаючи на се, з тим же самим гострим поглядом спитала в дiвчини мовбито просто:
– Скажiте менi, Любочко, будьте ласкавi, чи то правда, нiбито тепер в учених книжках пишуть, що люди походять од мавп?
Старенька господиня глянула на гостю вже зовсiм перелякана, але та одповiла iй поглядом: «Чого ви лякаетесь? Се зовсiм не про те рiч, що ви думаете!»
Дiвчина на питання гостине усмiхнулась знов, не пiдводячи голови од книжки, й сказала:
– Та що ж я вам буду казать! Ви все одно не повiрите!
– Чому ж не повiрю? – одповiла панi голосно. – Допровадьте менi, що й до чого, як там воно виходить, то я й повiрю, чом же не повiрити?!
– Та бачите, – мовила дiвчина, – щоб допровадить як слiд, треба багацько говорить i багацько слухать, а так одразу воно, звiсно, чудно здаеться…
– Кажiте! Я слухаю! – проказала твердо панi.
– Бачите, се залежить вiд того, з яким поглядом приступать зараньше до сього питання. Коли думати, що чоловiк есть зовсiм окреме створiння, а вдачею мовби «не од сього свiта», то, звичайно, як же тодi переконатись, що вiн може буть похожий на друге свiтове створiння! Коли ж допустить, що чоловiк живе на землi так, як i все iнше, що вiн мае таке ж живе тiло, що для сього тiла треба всього того, що й для iнших створiнь – скажiмо, звiрiв, – то чому ж би мiж строем тiла людським i звiрячим не було схiдностi? Чому ж нас не дивуе, що одна звiряча порода похожа на другу? Що, наприклад, вовк похожий на собаку, хоть при всiй схiдностi вовк мае й своi одмiни, а собака – своi!
– Ну, бачите, то таки вовк, а то людина! – вставила гостя, впрочiм, зовсiм не задирливим тоном.
– Так же чоловiк есть той же звiр, тiльки розумнiший! – провадила дiвчина, оживившись – І сього в його нiхто й не одбирае; зовсiм навпаки, нехай вiн пильнуе, щоб стати ще розумнiшим, але нехай знае, що вiн таке есть, яке його мiсце в ряду всього живущого! Жодноi образи для чоловiка в тiм нема, що колись його порода була ще бiльше звiрячою, нiж тепер, дуже подiбною до породи мавп, котра до якоiсь мiри зостаеться й тепер похожею, рiдною людськiй. Чого ж ображатись, що мавпа мае руки, що у неi похожий череп голови на наш, що взагалi од сеi найподобнiшоi породи пiшла й людська, котра потiм все розвивалась i стала далеко досконалiшою?
Панi слухала уважно й замислено, нахиливши голову трохи набiк. В очах ii виявилась правдива цiкавiсть. Згодом вона промовила:
– Лиха година iх знае, тих мавп, якi там вони! Я iх так як i не бачила!.. Якось у Полтавi бачила, що водили по ярмарку, та так була заклопотана, що й не завважила, яка там вона була! Чорт iх знае, може, й справдi похожi!..
– От стривайте, я вам покажу у книжцi! – мовила дiвчина усмiхнувшись i вийшла в другу хату.
– І охота вам, Катерино Пантелеймонiвно! – стиха шепнула стара господиня по виходi дiвчини.
– Що ж таке! – одповiла голосно чорнява бесiдниця. – Я хочу знать! Що ж тут такого?!
Дiвчина принесла книжку з малюнками i, сiвши бiля китi, стала iй показувать рiзнi породи мавп. Панi дивилась з цiкавiстю, котру вона, одначе, мовби не хотiла показувать вповнi; часом же у неi виривались такi уривчастi поклики: «О, яке!..», «Дивись ти!..», «Скажiте!» i т. iн. Далi, показуючи пальцем на одну з мавп, вона жваво промовила до господинi:
– Дивiться лишень, Марiе Петрiвно, отее зовсiм Лука Васильович!
– Ет, уже ви, Катерино Пантелеймонiвно, завжди щось таке видумаете! – одповiла господиня, махнувши рукою й не дивлячись у книжку.
Та подивiться ж бо, коли не похоже! Нестеменнiсiнько Лука Васильович! І голова така, й нiс зовсiм такий! Чистий Лука Васильович! Дивись ти, ще й кийком пiдпираеться. Чудасiя!..
Дiвчина смiялася, спершись лiктем на стiл i даючи короткi пояснення малюнкам; мати ж ii вийшла в другу хату й почала поратись коло поданого самовару. Незабаром чай положив кiнець зоологiчним студiям гостi. Книжку, правда, в iнтереснiшiй частi уже переглянуту, прийшлось прийнять, бо господиня й служниця Тетяна внесли й поставили на стiл ставницю з солодким смаженням у скляних мисочках i з чашками чаю, свiжим маслом i бубликами. Тема розмови за iдою якось сама собою змiнилась. Коли старi панi обсуджували вже питання, в кого лiпше брати пiсок на смаження – у Бiгунова, чи в Юдки, – дiвчина, випивши хутенько чашку чаю, взяла свою першу грубу книжку й пiшла з нею iз хати.
На простенькому ганку з двома потемнiлими дерев'яними стовпами й скiлькома сходками, що спускались у тихий двiр, дiвчина сiла i почала пильно читать, нахиливши кучеряву голiвку.
Двiр був просторий; опрiч головного будинку, був у йому ще другий, менший домок, двi комори й iншi будови; все в порядку, не опущене; стрiхи були солом'янi, в дворi подекуди росла зелена травиця, на покрiвлi ледiвнi, прибитiй землею, зеленiв мох. Оселя була на рiвнiй горнiй планинi, але на самiм краю ii, зараз же за крайнiми господарськими будинками планина обривалась досить крутим узгiр'ям. Ставши отам пiд дичкою грушею бiля комори, на краю узгiр'я, видно було й iншi склони мiста, укритi панськими й мiщанськими оселями та садками, перериванi ярами, долинками. І все те спускалося до широкоi оболонi, по котрiй протiкала химерними закрутами чимала рiчка з своiм притоком Брунью i меншими рукавцями промiж зеленими луками та бiлими пiсковими косами. За Брунью, лiворуч, видно було близькi села, з'еднанi одне з другим у веселу панораму; вони мрiли при захiдному сонцi, поблискуючи хрестами на церквах. Прямо за оболонню темнiв великий бiр, замикаючи краевид довгою стягою. За тим бором зникали другi села; вiн же приймав мiж своi таемничi стiни й дальшу поважну течiю рiчки i стояв могучим думливим велетнем, рiзко одбиваючись верхнiм краем од чистого синього неба.
Гарний був вигляд з двора, та нiхто не любувався ним на ту пору. В дворi було самотньо, лиш iнколи перебiгала з покоiв у супротивний менший домочок служниця, несучи що-небудь. Нiхто ж не заважав молодiй паннi у ii читаннi. Хоча й ганок, де вона сидiла на низеньких сходках, приходився близько ворiт од вулицi, але та крайня улиця глухого повiтового мiста була теж самотня й тиха, нiхто нi iхав, анi йшов нею.
Часом дiвчина одривала погляд од книжки i переводила його в широку просторiнь мiж будовами, туди, де здалека виднiв край оболонi, залитий сонцем, i синiй бiр; але погляд спочивав там непритомно, не милуючи краевид, а одбиваючи в собi лиш глибоку думу, що перейшла з книжки в ту молоду головку i вчиняла в нiй загарливу роботу. Та й знов нахилялась, знов поринала в читаннi.
Власне, отак сидiла, зачитавшись, коли в дверцята бiля ворiт ввiйшов молодий гiсть. Дiвчина оглянулась на його, коли вiн був уже зовсiм близько бiля неi. Глянула, закрила книжку й усмiхнулась, стрепенувшись та мовивши збентежено:
– Ах, се ви! – i подала гостевi свою тендiтну, юпку ручку.
– А ви так зачитались, що й не бачите перед собою нiчого! – одповiв делiкатним, спiвучим голосом панич, вiтаючись. – Так от як се дивно вийшло! Приiхавши з мамою та узнавши, що вас нема дома, я пiшов вас шукать, а тим часом ви уже дома!
– Розминулись! – одповiла дiвчина з краскою втiхи у виду. – Я тiльки книжку взяла, та й додому!…
– Читаете, читаете! – мовив гiсть, сiдаючи поруч з дiвчиною й пильнуючи то книжку, то ii злегка прижмуреними очима i з привiтним усмiхом.
– Ах, читаю!.. І знаете, – додала дiвчина, збаламучено одвернувши голiвку, – що чим бiльше читаю останнiм часом, тим бiльше бачу, як мало я знаю!..
– Що за парадокси! – мовив гiсть, знов усмiхнувшись.
– Нi, справдi!.. Часто зупиняюсь над тим, що для iншого було б зовсiм зрозумiлим! А навiть i з того, що одразу розумiю, багацько дечого являеться для мене таким новим, таким несподiваним!.. Неначе зовсiм iнший свiт менi одкриваеться!..
– Що ж! Тим iнтереснiше!..
– Інтересно, се правда! – мовила дiвчина, i очi ii заблищали, личко пройнялось одушевлениям. – Згадую, що тi романи, котрi я перше з такою охотою читала, не так похвачували мене, як отсi книжки!.. Там чудеса фантазii, а тут справжня свiтова область, з такими близькими явищами, з такими дивними законами! І так цiкаво дослiджувать орудування тих законiв, сплетiння тих фактiв! Так хочеться пильнувать iх!.. Вчора я кiнчила «Фiзiологiю щоденного життя» Люiса! Що за чудо! Вона очарувала мене!.. Знаете, в кiнцi кiнцiв, ся область найбiльш принаджуе мене! Що може буть iнтереснiше: пiзнавать життя самого нашого життя!.. Ах, я плутаюсь у словах, я не можу вам добре висловить моеi думки!..
– Я вас розумiю!.. Ваше речення здалось би навiть iншому вигадливому красномовцю!.. Що ж! От i виберiть сю область своею спецiальнiстю! Отже, поiдете, будете учиться медицини!
– Поiду! Поiду! – журливо протягла дiвчина. – Се ще по водi вилами писано!.. Ах, а так би хотiлось! – додала, стрiпнувши кучерявою головкою. – Уже так би училась, так би пильнувала, що, мабуть би, таки зрозумiла все, дойшла всього, що схотiла б!
З дверей на ганок вийшла молодиця Тетяна i промовила статечно:
– Казали панi, щоб iшли чаю пить!
– Ах, я й не кличу вас!.. Заговорилась!.. Ходiте! – мовила панночка гостевi, хутко встаючи. Вiн так устав якось безтямно i, не вiдриваючись од розмови, сказав iдучи:
– Що ж, не залишайте свого бажання, то й поiдете! Се конечне потрiбно. Я певен, що Марiя Петрiвна не стане вам на перешкодi!
Сидячi при столi за чаем, молодий гiсть мало пiддержував розмову з старими, хоть чорнява панi й удавалась до його з рiзними питаннями.
– Ти, Костю, бачив мирового? Говорив з ним? – питала вона.
– Нi, ще не заходив!..
Катерина Пантелеймонiвна, котра ото, власне, й приiхала з села вкупi з своiм сином, щоб вiн справив iй у мiстi деякi дiла, була дуже не втiшена пiм слоном; вона кидала бистре й проникливе око на свого Костя, коли вiн давав iй тi короткi, наче безтямнi одповiдi, ведучи розмову з панночкою, котра теж удiляла йому далеко бiльше уваги, нiж паням.
Та таки й можна було удiляти увагу такому хлопцевi! Обличчя його було таке гарне й змисленене! Правi очерти лиця мали артистичну тонкiсть; карi очi були вдумчистi i мовби витали у якихсь мрiях, одтiнялись темними бровами; довге каштанове волосся, одкинуте назад, хвилею збiгало аж на плечi, оказуючи високе чоло з боковими забiгами нiжного обрису. Бiле лице його не було, однак, безживним: в лицi пробивалась краска, уста нагадували повнi, червонi уста матерi, панi Катерини; але вираз тих уст, визиравших з-пiд шовкового i, був зовсiм iнший, так само як i рухи паничевi, тонкi, делiкатнi.. Кость, чи, як називала його господиня, Константин Михайлович, при всiй лагiдностi свого поводiння, мав якусь покоряючу вагу на матiр: панi Катерина при йому навiть говорила не так голосно i без жодного гострого тону.
Тож обидвi панi i не подумали заперечити, коли панич, допивши чай, мовив, виглянувши в вiдчинене вiконце на тиху улицю з зеленими садками, по котрiй уже лягали вечiрнi тiнi:
– Любов Василiвно! Ходiмте на проходку! Так гарно!
– Пiдiте, пiдiте, Любочко! – проказала й собi Катерина Пантелеймонiвна. – Чого маете сидiть у хатi? А ми собi тут посидимо з Марiею Петрiвною!…
Любочка встала, накинула на себе чорненьку тальмочку, надiла сiрого брилика з скромним пiрцем i вийшла з паничем. Панi Катерина провела iх своiми чорними очима, повернула голову, споглянула назирцем i на улицю, як проходили повз вiкна. Марiя ж Петрiвна сидiла нищечком, опустивши свiй нiби зажурений вид та дивлячись у землю.
Молода пара, вийшовши на улицю, повернула перше вбiк поза оселею i стала на краю узгiр'я, на тому шпилi, звiдки було видно знайомий нам широкий краевид. У березi замiчався чималий рух: там маячили людськi постатi, що прийшли до рiчки чи то з пранням хустя, чи до купелi. На греблi, коло млина, спинився якраз довгий ряд навантажених возiв, либонь, чумацька валка. А далi тi луки, той бiр були такi спокiйнi… Вода там далеко в берегах стояла, як свiчадо, тиха, нiби нерухома. В боковий приток Брунi видивлялись молодi верби, а сама тая Брунь смужечкою тяглась промiж зеленими луками десь туди попiд села, повитi прозiрчастим маревом.
– Що так задивились, Любов Василiвно? – питав панич.
– Люблю сей краевид!.. – одказала дiвчина i ще бiльше втопила втiшливий погляд в далеку просторiнь.
– Побачите кращi краевиди!.. Там!..
II
Нашi повернули назад i, щиро бесiдуючи, пiшли собi мiстом. Перейшли вздовж майдану з гарною мурованою церквою посерединi, з двома рядами доволi чепурних крамниць, бiля котрих та бiля столикiв перекупок замiчалось трошечки руху; взагалi ж i на майданi, i попiд боковими одноповерховими будинками з просторими тiнистими дворами було пусто, самотно, панував якийсь лiнивий спокiй. Далi наша пара вступила в широку вулицю, котра мала славу аристократичноi, на iй-бо замiчалось скiлька вищих, доволi-таки панських будникiв з оздобними деревами. І тут було глухо: улиця була невимощена i вкрита густим пухким шаром пилу, по боках пiд будинками тяглися узенькi стежечки протоптанi пiшоходами в зеленiм морiжку.
– Зайдiмо за Раiсою! – порадила панночка своему кавалеровi.
Вони наблизились до одного панського будинку, що виходив на улицю мурованим ганком з балясами i двома товстими бiлими стовпами. В одчинене вiкно йшла на улицю луна спiву з проводом фортеп'яно; далi можна було розiбрать i слова пiснi; досить гарне, хоть уже й не дуже-то свiже сопрано виводило:
Я мастiку зажгла,
Я цветов нарвала, —
Прiхадi на свiданье любвi!!
– Вiра Николаiвна у Братових, се ii голос! – мовила дiвчина i разом з паничем увiйшла через ганок у будинок. Там у свiтлицi з старою, але панською постановою вони знайшли цiлу громадку: коло фортеп'яно стояла висока брюнетка з трохи вже помарнiлими очертами лиця, в бiлiй сукнi з пунцовими стьонжками, вона ж то й спiвала; за фортеп'яно сидiла далеко молодша й свiжiша брюнетка в доволi простому перкалевому одiннi, однак зграбно пошитому й оздобленому разком чорних великих гранатiв; тут же мiстилися коло стола: сухорлява незграбна блондинка в незначному одiннi i пан середнього вiку, з круглим блискучим обличчям, веселими сiрими очима i рудуватою чуприною, зачесаною набiк; убрання його з ясного суконця, оздоблене блакитним галстуком з широкими кiнцями, щось бiльше показувало на кавалерський стан; трохи одсторонь сидiв з книжкою в руках, у скромнiй поставi молодий гарненький собi офiцер.
