скачать книгу бесплатно
Квiтка Цiсик
Ігор Анатолiйович Коляда
Павло Володимирович Юрчишин
Юлiя Ігорiвна Коляда
Знаменитi украiнцi
Чарiвною квiткою Украiни, «легендою за океаном» називають представницю украiнськоi дiаспори Квiтку Цiсик, незабутнiй голос якоi пронизуе до глибин душi, недарма ж бо весь американський шоу-бiзнес захоплювався ii неповторною манерою, адже з нею працювали Майкл Джексон, Вiтнi Г’юстон та iншi свiтовi зiрки. Дивна, багато в чому трагiчна доля випала маленькiй симпатичнiй жiнцi, яку в 1998 роцi назвали найбiльш упiзнаваним голосом США: завдав болю раннiй розрив iз Батькiвщиною, який Квiтослава гоiла украiнськими пiснями, а невилiковна хвороба привела за собою ранню смерть. Однак мрiя усього життя чудовоi квiтки, яка могла би стати окрасою будь-якоi сцени, все-таки здiйснилася. Далекий голос Украiни досi лунае мiж нас i продовжуе зiгрiвати серця та душi людей на всiй планетi.
Игорь Коляда,Ю. І. Коляда,Павло Юрчишин
Квiтка Цiсик
Присвячуемо родинi, своiм рiдним, наставникам i друзям
Вона була символом Украiни, нищеноi голодоморами, депортацiями, розстрiлами кращих синiв i дочок, замученоi колгоспним рабством, виселеноi в Сибiр i Казахстан, яка постiйно боролась за свою волю i на вiвтар цiеi боротьби клала життя своiх синiв i доньок.
Роман Горак «Журавлi вiдлетiли…»
© І. А. Коляда, Ю І. Коляда, П. В. Юрчишин, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009
* * *
В украiнськiй iсторii й тепер украiнство з рiзних причин i з рiзною метою полишае рiдну землю, вирушаючи на пошуки кращого життя. Серед тих, хто за велiнням долi свого часу опинився далеко вiд землi своiх батькiв, чимало представникiв науки, культури, мистецтва. Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Евген Маланюк, Осип Турянський, Олег Ольжич, Улас Самчук… Усi вони, як i сотнi тисяч iнших украiнцiв, змушенi були покинути свою батькiвщину i шукати щастя в далеких краях. Але вони нiколи не забували свого корiння, й прагнули творити навiть на чужинi, звеличуючи Украiну у свiтi. Недарма кажуть, що нашого цвiту – по всьому свiту.
«Чарiвною квiткою Украiни» називають представницю украiнськоi дiаспори Квiтку Цiсик, яка, проживаючи у США, завжди пам’ятала про свое украiнське корiння й поширювала серед захiдного свiту украiнську культуру. Голос ii викликав у слухачiв бурю емоцiй та пронизував до глибини душi, бо виконуванi нею украiнськi пiснi, передовсiм, свiдчили про ii сильну любов до Украiни. Творчiсть Квiтки ще раз багапереконливо репрезентувала на весь свiт багатство украiнськоi культури. Спiвачка пишалася своiм походженням, iз гордiстю несла у свiт слова видатного земляка: «Я е народ, якого Правди сила нiким звойована ще не була».
Особистiсть Квiтки Цiсик для багатьох украiнцiв по обидва боки океану асоцiюеться з незламнiстю духу та гордiстю за свое украiнське походження, вона е втiленням того, як за сотнi тисяч кiлометрiв можна i необхiдно вiдстоювати свою нацiональну iдентичнiсть. Хоча земля ii предкiв для неi була далекою та дещо казковою, у своiй душi вона зберегла украiнське першокорiння.
Саме життя Квiтослави Цiсик i ii самовiданне служiння Украiнi мае назавжди залишитися дороговказом для багатьох поколiнь украiнцiв.
Роздiл перший
Повернення в Украiну
І я мрiяла, що в Украiнi мене почують…
Квiтка Цiсик
У далекiй Америцi Квiтка Цiсик нiколи не забувала про землю своiх батькiв. Однак в Украiнi вона була лиш раз – 1983-го року.
Тарас Зень, троюрiдний племiнник Квiтки Цiсик (по лiнii батька Володимира Цiсика), генеральний директор ТРК «Вежа» у м. Івано-Франкiвську зiзнаеться: «Це був зовсiм неафiшований вiзит. До нас, в Івано-Франкiвськ, вона приiхати не могла, адже мiсто було вiйськовим. Швидше за все, вiдвiдала родичiв у Львовi та Киевi. Про жоден виступ тодi не могло бути мови».[1 - https://inlviv.in.ua/suspilstvo/shalene-kohannya-ta-kurjozy-na-lyzhah-nevidomi-fakty-z-zhyttya-kvitky-tsisyk-video]
Пiд час першоi поiздки вони з матiр’ю, так i не наважились побувати на батькiвщинi тата в селi Лiсках. Цей вiзит обмежився гостюванням на приватнi запросини: «Єдина користь з першоi поiздки в Украiну була та, що з неi вона повернулась з пiснями Володимира Івасюка. У Лiски, якi поривалась вiдвiдати, вже не було до чого iхати. Батькiвськоi хати не було. На згадку про нього в селi залишилась тiльки школа, в якiй учився ii батько, вчителював його брат Микола, звiдки його й забрали – i дотепер невiдомо нi достовiрноi дати, нi мiсця його смертi. Була ще могила бабусi Марii на новому цвинтарi. Школа ж була старого типу i перебувала в такому станi, що ii вирiшено було знести. Тим бiльше, що вже давно була гарна нова школа, а в покинутому будинку часто збиралися пияки, бешкетували пiдлiтки…», – згадували родичi.[2 - Горак Р. Журавлi вiдлетiли. Есеi про Квiтку Цiсик та ii рiд / Роман Горак. – Львiв: Апрiорi, 2018. – 400 с.]
За життя Квiтцi так i не судилося почути власних пiсень в краiнi, для якоi вона так щиро старалася. Вiдтак – i жодних концертiв, жодних творчих зустрiчей. Вона сподiвалася, що знову зможе вiдвiдати батькiвщину своiх предкiв, коли Украiна стала незалежною. Хотiла поiхати до Львова, виступити з концертами перед украiнськими шанувальниками ii таланту. Заспiвати так, як ще нiхто не спiвав украiнських пiсень. Та – не судилося. Не встигла вона записати i третiй альбом – з колисковими. Їi запрошували у 1989 роцi, запрошували на другу рiчницю Незалежностi… Але виступи за контрактами, а потiм народження сина та ще тяжка недуга стали нездоланними перепонами на шляху до реалiзацii цих планiв.
Генеральний директор Нацiонального оркестру Украiни Олександр Горностай пригадував: «Ми хотiли запросити ii на перший фестиваль «Червона рута» в Чернiвцi – я був його директором. Ми ще не розумiли, що Квiтка не могла отак зiрватися й приiхати, бо мала обов’язки за рекламними контрактами. На першу рiчницю Незалежностi написав iй листа-запрошення. Але серпень збiгався з ii корпоративними виступами для компанii Ford. А далi вже хвороба не дала можливостi вiдвiдати Украiну. Знаючи це, з особливим щемом слухаю ii останню пiсню, записану украiнською, – «Журавлi» на вiршi Богдана Лепкого, в якiй вона спiвае:
Чути кру-кру-кру
В чужинi помру…
Заки море перелечу —
Крилонька зiтру…»
Саме Олександр Горностай у 1992 роцi заiхав до Нью-Йорка й записав вiдеоiнтерв’ю Квiтки Цiсик украiнською мовою, яке презентував у Ванкуверi в знятому для канадського телебачення фiльмi «Украiна: земля i люди». Довгий час вважалося, що саме цей вiдеоматерiал став единим iнтерв’ю з легендарною спiвачкою, яке збереглось до теперiшього часу. Ще одне iнтерв’ю, яке на початку 1991 року записав на диктофон для Нацiонального радiо украiнський музикант Кирило Стеценко, довгий час вважалося загубленим у фондах радiо. Проте цей унiкальний запис було вiднайдено в домашнiх архiвах та оцифровано. У ньому чути щирий голос Квiтки з украiнсько-американською говiркою, а також вигуки ii тримiсячного сина Едварда-Володимира.
У цьому iнтерв’ю Квiтослава розповiла про едину подорож до землi своiх батькiв: «Я була з мамою в Украiнi, 8 чи 9 лiт тому. Там було дуже iнакше, нiж тепер. Було дуже цiкаво, бо ми були в соборi Св. Юри у Львовi, де моя бабця i дядьо взяли шлюб. Коли вуйко мiй вродився, то там було i хрещення. Дуже гарна iсторiя нашоi родини. І всi тодi менi казали, що як гарно, що ти з мамкою iдеш, бо татка мого вже не стало. Менi тодi всi казали, що я буду така пiдпора мамi в мандрiвцi, що мамцi може буде прикро поiхати назад, побачити тi мiсця, де вони з татком ходили, жили, зустрiчалися. Ми пiшли до церкви Св. Юри, i там люди спiвали. Я так плакала в церквi, тому що моя мама була страшно щаслива, що могла повернутися. Я була страшенно зворушена i всюди плакала, бо то е мiсто, де був мiй тато, моя мама, моя бабця. Я тiльки очима пам’ятаю тi мiсця. Дуже багато маю родини в Украiнi. Але е моя тiтка Вiра, що мешкае у Львовi, е ще такi Цiсики, якi мешкають в Коломиi. То велика родина була. Всiм моiм посилаю привiт i любов свою».[3 - Режим доступу: https://www.vezha.org/kvitka-tsisyk-ya-bula-strashno-zvorushena-i-vsyudy-plakala-eksklyuzyv/]
Кирило Стеценко так пригадуе про своi враження вiд цiеi зустрiчi:
«Улiтку 1990-го приiхав до тiтки в Нью-Йорк. Серед багатьох мрiй i планiв було познайомитися зi Стiнгом i Квiткою Цiсик. Дiстав ii телефон, але протягом мiсяця спрацьовував автовiдповiдач. На нього я наговорював, хто я такий i чому хочу зустрiтися. Пояснював, що я онук Кирила Стеценка – його музику в Америцi краще знають, нiж тут, ii там виконували в кожнiй украiнськiй церквi. І от на початку 1991-го отримав дзвiнок вiд Квiтки. Сказала, що готова зi мною зустрiтися. Виявилось, що у неi саме народився син, i вона доти не могла придiлити менi увагу. Ми розмовляли в студii ii чоловiка, Еда Раковича… Спiлкувалися з ним англiйською – хоч вiн i походив iз родини польських евреiв, проте анi польськоi, анi украiнськоi не розумiв… Коли я попросив приватно переписати собi альбом Цiсик, в повiтрi запала неприемна мовчанка. Це був наче натяк, що так робити не можна. В Америцi вартiсть однiеi касети становить пiвпроцента середньоi мiсячноi зарплати, i виглядае дивно, що ти не можеш ii купити… Квiтка мала на руках мiсячне немовля, а вже приiхала на студiю, готова працювати. Розмовляли в окремiй кiмнатi й малий перiодично влаштовував нам музичнi паузи своiм плачем. Про Украiну Квiтка говорила ухильно – лише що хоче приiхати. Зрозумiло, що тодi молода мама не могла все полишити й летiти за океан. 1994-го року Борис Шарварко (гендиректор i художнiй керiвник Всеукраiнського державного центру фестивалiв i концертних програм) дуже просив привезти ii на концерт у палацi «Украiна» до Дня Незалежностi. Та тодi вона вже лiкувалася».[4 - Режим доступу: https://gazeta.ua/ru/articles/history-journal/_likari-skazali-scho-prozhive-kilka-misyaciv-kvitka-cisik-zgasala-vid-raku-7-rokiv/490823]
Вокалiст i клавiшник гурту «Фата Моргана» Олексiй Керкеша мае власнi спогади про той перiод у життi спiвачки: «Квiтка запросила нас до себе додому на патi. Це був 1992-й рiк, ми тiльки-но переiхали до Америки. З Тарасом Петриненком бiльше не грали, залишили йому стару назву гурту «Гроно». Цiсик зателефонувала i сказала, що iй дуже сподобався наш перший альбом на вiршi Шевченка. Їi знайома поетеса написала декiлька англомовних текстiв, я створив музику. Планували стати ii постiйними акомпанiаторами на концертах. Особливо в нашiй музицi Квiтку зачепила флейта. Просила, щоб вона й далi домiнувала. Тодi приiзд музикантiв з Украiни був подiею для дiаспори. Ми прийшли до Квiтки додому… Нам було нiяково – англiйськоi ж до пуття не знали. Весь прийом провели на кухнi з мамою Квiтки, панi Іванкою. Дуже привiтна жiнка. Розпитувала, хто ми, звiдки, як там Украiна. А що ми могли розповiсти? Виiхали ж, коли були купони й порожнi полицi. Пiзнiше з Квiткою провели декiлька пробних репетицiй, i на цьому спiвпраця заглухла. Вона все менше проявляла до неi iнтерес. Про хворобу нiхто прямо не говорив, але всi здогадувалися. Квiтка могла зникнути на якийсь час, потiм з’явитися з короткою зачiскою i знову щезнути на мiсяць».[5 - Там само.]
Однак мрiя про повернення на Батькiвщину прекрасноi спiвачки, яка могла би стати окрасою будь-якоi сцени, все-таки здiйснилася! Голос Квiтки Цiсик повернувся на Батькiвщину пiснями у неповторному виконаннi, яке западае в душу, бо з жодним iншим переплутати його неможливо. Унiкальне колоратурне сопрано зазвучало у пiснях «Два кольори», «Я пiду в далекi гори», «Чорнобривцi».
Напевне вперше платiвки iз пiснями Квiтки Цiсик в Украiну привiз австралiець украiнського походження, бандурист та композитор Вiктор Мiшалов: «1984 року, на лiтнi канiкули iздив додому, а також у краi, якi бажав вiдвiдати. Тодi й почув перший диск Квiтки Цiсик. Був тим спiвом приголомшений. Це була зовсiм iнша стилiстика виконання пiснi, нiж чув досi, зовсiм iнше аранжування. Вражала дивовижна iнтелiгентнiсть спiву i якийсь магнетизм, який притягував до себе»[6 - Режим доступу: https://znaj.ua/society/yiyi-lyubyv-ves-svit-20-rokiv-tomu-pishla-z-zhyttya-ukrayinka-kvitka-cisyk]. Ризикуючи, що його можуть виключити з консерваторii i виселити з Украiни, вiн вирiшив привезти той голос в Украiну. Уже навчений гiрким досвiдом ретельних перевiрок прикордонникiв на митницi (там перевiряли все, що люди везли з-за кордону), Вiктор обрав ризикований, але перевiрений варiант – перетнути кордон у Брестi, де перевiрка багажу, як вiн пересвiдчився, була не надто ретельною. Отак i вдалося перевезти записи пiсень Квiтки Цiсик. У помешканнi свого товариша вiн розпочав iхне тиражування. Записи розлiталися по краiнi миттево, i стримати цей процес вже нiхто не мiг.
Влучно пiдмiтив Олександр Горностай: «Квiтка знайшла можливiсть записати два украiнськi диски. Потрапивши в радянську Украiну, вони зруйнували вакуум, який утворився пiсля смертi Івасюка. Їх слухали i думали: якщо за океаном зберегли свою украiнськiсть i за 100 рокiв, то ми теж маемо це зробити».[7 - Режим доступу: https://gazeta.ua/ru/articles/history-journal/_likari-skazali-scho-prozhive-kilka-misyaciv-kvitka-cisik-zgasala-vid-raku-7-rokiv/490823]
Наприкiнцi 1980-х ii музика почала звучати звiдусюди. Цiла плеяда видатних украiнцiв мае особистi, теплi та неповторнi спогади про знайомство з творчiстю Квiтослави. «Перед тим я прослухав ii аудiокасету, яка справила на мене приголомшливе враження, – згадував украiнський режисер, заслужений дiяч мистецтв, Остап Федоришин, який вiдвiдав США на запрошення родини у 1988 роцi, де й познайомився з Квiткою. Восени 1989 року ВІА «Ватра» повернувся зi своiх перших та успiшних гастролей iз Канади. Звiдти Ігор Бiлозiр привiз щойно випущену аудiокасету «Два кольори», на якiй поруч зi шлягерами «Два кольори», «Я пiду в далекi гори», «Черемшина» була й пiсня «Коханий» на вiрш Петра Запотiчного. Вражав дивовижний голос Квiтки, високопрофесiйне аранжування i звукозапис…».[8 - Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/amerykanka-z-ukrayinskym-sercem]
Головний редактор i директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га», поет Іван Малкович власнi враження вiд знайомства iз творчiстю Квiтослави Цiсик пригадуе так: «Коли я вперше привiз ii диск 1990-го то сусiди як почули: “Нiч така, Господи, мiсячна, зоряна”, просили мене переписати iм платiвку. Ми ж не знали, що там мае бути оте “Господи”. Один чоловiк, який жив на найвищiй горi, мав гучномовця i в недiлю пiсля церкви пускав голос Квiтки на всi найближчi гори. Вона спiвала “Я пiду в далекi гори”.[9 - Режим доступу: https://znaj.ua/society/yiyi-lyubyv-ves-svit-20-rokiv-tomu-pishla-z-zhyttya-ukrayinka-kvitka-cisyk]
Голос спiвачки пiдкорив украiнськi радiохвилi завдяки вiдомiй ведучiй Галинi Бабiй: «Вперше про Квiтку Цiсик менi розповiла журналiстка Катерина Кiндрась, яка мала два ii альбоми на вiнiлi i дала менi iх переписати для радiо. Це було у 1991 роцi. Тодi ж Кирило Стеценко побував у Нью-Йорку i зустрiвся з Квiткою Цiсик. Записав iнтерв’ю i привiз касету менi. Тодi я й зробила першу програму для Украiнського радiо. Про Квiтку тодi нiхто у нас i не чув. Пам’ятаю, що Квiтка упродовж iнтерв’ю заспокоювала маленького сина, який трохи вередував i не давав iй говорити. На жаль, пожежа 1995 року на Хрещатику, 26, багато плiвок знищила. У тiм числi й цю програму».[10 - Режим доступу: https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/4/1953-4-kvitnya-narodylasya-kvitka-cisyk]
Але навiть пiсля смертi Квiтка Цiсик притягуе до себе людей. Для американського продюсера та музиканта, уродженця Одеси Алекса Гутмахера знаковою в життi стала поiздка в киiвському таксi у 2006 роцi: «Коли я у машинi почув «Черемшину» у виконаннi Квiтки Цiсик, то заплакав, – розповiдае вiн. – Менi сказали, що вона з Америки. І коли я приiхав до Америки, то почав цiкавитися, хто вона. Пiзнiше я зрозумiв, що це моя мiсiя – ii популяризувати. Я також лiкувався у тому ж онкоцентрi, що й вона. Я професiйний музикант i цiлком розумiю, що Квiтка – це не Монсеррат Кабалье, але вона спiвае душею, серцем, украiнським теплом… Коли я почув голос Квiтки i для себе вирiшив, що маю зробити таку справу, яка буде продовжувати ii життя. Для мене особисто – це величезний подвиг, коли вона мала хiмiотерапiю, втрачала волосся, але одягала перуку i йшла на концерт. Я вирiшив, що треба повернути iм’я цiеi чудовоi жiнки, матерi, спiвачки, украiнки, патрiотки, дуже багато епiтетiв можна про неi говорити. А продовжуватися вона може тiльки завдяки тому, що я буду робити благодiйнi концерти, iмпрези i передавати грошi на придбання пересувних мамографiв. Зараз на Вiнниччинi вже один працюе, i я цим пишаюся. Зараз ми практично назбирали i вирiшили питання для другого – для Хмельницькоi та Житомирськоi областей. Вiн так i називаеться «Квiтка». Ми провели за рiк 4000 обстежень. З них виявили 280 патологiй i 13 випадкiв раку молочноi залози. Повiрте менi, коли ти опиняешся в тих умовах, у яких була Квiтка, нiчого не потрiбно, окрiм здоров’я i Бога. Тому коли ви маете можливiсть – вiддавайте все при життi заради людей… Я вам скажу щиро: в Америцi iм’я володарки «Оскара» Квiтки Цiсик забули вже майже. Пам’ятають тi, хто знав особисто, i украiнська громада. Згадують, що була така Квiтка Цiсик, яка гарно спiвала, але померла вiд раку. Вона украiнка, народжена у США, яка була великою патрiоткою Украiни. Вона казала: «Я хочу вплести свiй голос в розшарпане полотно украiнства». Коли я привiз ii особистi речi вiд ii чоловiка Еда Раковича i тримав в руках ii ноти «Ой, верше мiй верше» (котрi заспiвала Джамала), ii руками було виправлене кожне слово. Вона вчилася з мамою, вона так вивчала украiнську мову, вона все робила для того, щоб Украiна вiдчула ii голос, ii душу. Але, на превеликий жаль, вона, ii сестра, ii мати теж померли вiд раку молочноi залози. А я живу. І тому роблю цю справу. І звертаюся до чоловiкiв: не мае значення, чим ви займаетеся i якi посади займаете – звернiть увагу на здоров’я своiх жiнок. Украiнськi жiнки – це прекрасний цвiт, це багатство Украiни. Я назвав на честь Квiтки Цiсик зiрку. Ця зiрка «Квiтка» у сузiр’i Овна. Я мрiйник. Коли у 2007 роцi я вперше приiхав з програмою Цiсик у Киiв, то я в Украiнському домi сказав: «Вельмишановнi друзi, я – великий фантазер, я хотiв, щоб була вулиця Квiтки Цiсик. Вона е. Я хотiв, щоб був музей Квiтки Цiсик – вiн е. Я хотiв, щоб був фiльм про Квiтку Цiсик – вiн е. Я хотiв, щоб був конкурс Квiтки Цiсик, голос украiнського романсу – i вiн е! І я хотiв, щоб був пересувний мамограф – тепер вiн теж в Украiнi е»[11 - https://www.unian.ua/society/155306-kvitka-tsisik-volodarka-oskara-i-nominantka-na-gremmi-mriya-zdiysnilasya.html].
Саме з iнiцiативи Алекса Гутмахера у 2008 роцi в Киевi вiдбувся перший вечiр пам’ятi спiвачки. Пiзнiше у Львовi вiдбувся Мiжнародний конкурс украiнського романсу iменi Квiтки Цiсик. Також у Львовi при будинку, де жили ii батьки, вiдкрито меморiальну дошку, е й музей спiвачки. Зокрема, незабаром у Львовi та Киевi мае з’явитися пам’ятник Квiтцi. Америка могла оплатити ii спiв, а Украiна – збагнути й вiдчути серцем.
Роздiл другий
Цiсики, Нагiрнi – Леви: роди рафiнованоi iнтелiгенцii
Життевi орiентири та свiтогляд Квiтослави Цiсик визначалися генетичною пам’яттю, ii корiнням, життям та дiяльнiстю предкiв. Фундаментальнi дослiдження iсторii родоводу украiнськоi спiвачки було зроблено письменником, прозаiком, дослiдником творчостi Івана Франка, директором Львiвського нацiонального лiтературно-меморiального музею Івана Франка, заслуженим працiвником культури Украiни, кандидатом хiмiчних наук, професором Романом Гораком. Вiн на основi архiвних джерел зумiв вiдшукати першоджерела роду Цiсикiв.
Про своiх предкiв, як стверджувала Іванна Квiтка, вона знала тiльки з розповiдей своеi матерi Софii. Навiть не вiрила, що ii предки, а точнiше прапрапрабабця Марiя Готеровська була з шляхетного дому Сембратовичiв i доводилась рiднею Йосифу Сембратовичу (1821–1900) та його небожу Сильвестру Сембратовичу (1836–1898), якi були львiвськими митрополитами.
Прапрапрабабця Квiтки – Марiя Готеровська була дочкою отця Михайла Готеровського, пароха з села Сугрова з-пiд Бiбрки. А ii брат, отець Лев Готеровський (1814–1893), був крилошанином Собору Святого Юра у Львовi та деякий час обiймав посаду декана першого львiвського деканату. Народилася Марiя Готеровська 1817 року, а коли iй виповнилося 17, вийшла замiж за Івана Дуткевича, випускника Львiвськоi генеральноi греко-католицькоi семiнарii, попередньо дiставши дозвiл вiд батька на одруження, адже згiдно iз законами Австро-Угорськоi iмперii, вона вважалась неповнолiтньою i не могла самостiйно приймати жодного рiшення. Їi чоловiк навчався у семiнарii тодi ж, коли й Маркiян Шашкевич (був тiльки на рiк старшим за нього). У 1835 роцi митрополит Михайло Левицький висвятив Івана Дуткевича у сан священика, i останнiй дiстав скерування на душпастирську працю в мiсто Самбiр у церкву Рiздва Богородицi, на посаду адмiнiстратора. 2 лютого 1835 року у них народився син, якого назвали Евгеном. Це був прапрадiд Квiтки Цiсик. З 1837 року отець Іван став священиком у селi Ричаговi Рудкiвського повiту, а в 1839 роцi – у мiстечку Великий Любiнь, що належало до Городоцького повiту i було за 22 кiлометри вiд Львова.
Отець Іван Дуткевич вважався людиною пiдприемливою, на вiтер грошi не кидав, а до поля, що взяв як посаг за дружиною, долучив придбане за роки ревного душпастирства i свое поле. Поратися коло землi отець не мав змоги, отож там працювали селяни-крiпаки (люди називали його ще й дiдичем). Священник кожного року прикупляв до своiх володiнь ще по кiлька моргiв тамтешньоi землi. Та не судилося зазнати довготривалого сiмейного щастя: дружина, народивши йому двох дочок та сина Евгена, 19 грудня 1841 року – саме на храмове свято Святого Миколая – назавжди полишила цей свiт. Їi поховали на цвинтарi бiля тiеi ж церкви, в якiй правив ii чоловiк, а вiдтепер уже вдiвець отець Іван Дуткевич.
Предки Квiтки Цiсик вирiзнялись музикальними та спiвочими талантами. Дуткевичi, як стверджуе Роман Горак, любили спiвати, а коли ще була жива дружина, на iменини господаря дому Івана (припадали на восьме липня за новим стилем) коли збиралася вся рiдня, то iхнi спiви линули з плебанii, що аж люди, якi йшли зблизька, заслуховувалися. Отець Готеровський не раз любив казати, що буде говорити з преосвященним, аби отця Івана Дуткевича перевели до Собору Юра. Бо то грiх, аби такий могутнiй голос пропадав десь на любинських болотах. Але отець собi такого не бажав i далi служив на своiй парохii.
Отець Лев Трещакiвський не раз нарiкав на те, що отець Іван розминувся зi своею професiею, бо з нього був би добрий спiвак. Вiн не раз запрошував його на спiльну вiдправу в церкву Благовiщення в Городок на храмове свято. І коли вони разом перед святим причастям спiвали: «Придiте, ядiте се есть тiло мое» то церква нiмiла, слухаючи той гарний i злагоджений дует.
Отець Іван опiкувався мiсцевою школою, а грошi, видiленi на освiту сiльських дiтлахiв, шанував як нiхто, намагався максимально використати iх. Вiн був добрим проповiдником, добрим учителем i господарем i до своiх обов’язкiв ставився сумлiнно та з вiдповiдальнiстю.
А ще був реформатором. Так, до скасування панщини 1848 року вiн скасував ii самочинно у своiх маетках. І, як не дивно, зробив на цьому, як казали, «незлий iнтерес». Селянам, якi мали виконувати в нього роботу, вiн почав платити грiшми, i здивував усiх навколо, особливо якщо взяти до уваги те, що аж на десятому селi про нього знали, як про великого скупаря. Мало того: вiн кожному сiльському господарству видiлив певний надiл землi зi своеi власноi, так, щоб ця земля могла прогодувати тих людей. Звичайно, що робив вiн це не за так. Але селяни з охотою йшли на це. По сутi, вони й далi працювали на свого дiдича, але вже не почувалися панщизняними людьми, а мали почуття своеi гiдностi. Вони могли, окрiм того, вже вiльно розпоряджатись своiм часом, а це для селянина було дуже важливо. Ранiше вiн мусив зробити всю роботу для пана, а лише потiм уже – для себе. Тепер було iнакше, i всi були задоволенi з такого революцiйного кроку отця Івана Дуткевича. Вiдтак селянин мiг свою продукцiю вивезти на ринок у Львiв, що був досить близько розташований (22 км) та мав добре сполучення з селом. Повага до отця Івана Дуткевича серед галичан була дiйсно великою. Вiн був учасником Собору руських учених, а також брав участь у роботi Головноi Руськоi Ради 1848 року, де вирiшувалась цiла низка важливих для украiнцiв питань. Спричинився отець Іван Дуткевич i до фiнансування деяких важливих для украiнцiв проектiв, запланованих Радою. Не стояв осторонь, коли будували Народний Дiм у Львовi – i тут фiнансово пiдтримав цю iнiцiативу. Помер вiн 2 червня 1882 року в доволi молодому вiцi у свого сина Евгена, що був на той час парохом у селищi Рудному бiля Львова. Але громада Великого Любиня захотiла, щоби його прах був похований у них, бо був вiн для цього села благодiйником, та й, окрiм того, тут була похована його дружина Марiя. Пам’ятникiв у тi часи чомусь не було заведено ставити – от дубовий хрест, та й годi. А тому не дивно, що вже перед Другою свiтовою вiйною нi його могили, нi могили його дружини нащадки не знайшли. Двое двоюрiдних братiв Івана Дуткевича (по дядьку Максимiлiану таких братiв у Галичинi звали стриечними) стали вiдомими священиками: Тома (1846–1921) та Юлiан (1857–1925) i разом iз сином Івана Дуткевича – Евгеном (1835–1897) в 1899 роцi увiйшли в iсторiю як засновники украiнського господарського товариства «Сiльський господар», яке впродовж 1909–1917 рокiв очолював украiнський правник, полiтик, громадський дiяч, публiцист, письменник, органiзатор кооперативного руху Евген Олесницький, завдяки якому «СГ» здобув значний авторитет серед украiнського селянства. Кооператив забезпечував правовий захист селян перед державною i крайовою владою та самоврядуванням, опiкувався влаштуванням профiльних освiтнiх курсiв i шкiл для селянських дiтей, засновуванням дослiдних полiв, розплiдникiв плодових дерев, зразкових садiв, пасiк, стаень, курникiв, вiвчарень, поширенням найновiшого сiльськогосподарського устаткування (зокрема через спiльне користування машинами та реманентом), землевпорядкуванням сiл, органiзацiею садiвничо-городницькоi школи в Скниловi пiд Львовом, видавничою справою та припинив свою дiяльнiсть у 1944 роцi.
Евген, найстарший син отця Івана Дуткевича, був прапрадiдом Квiтки Цiсик, який, закiнчивши державну школу та гiмназiю у Львовi, продовжив навчання у Львiвськiй генеральнiй греко-католицькiй духовнiй семiнарii Вiн став студентом богословського факультету (в тi часи говорили – теологii) Львiвського унiверситету. А у 1858 роцi його було висвячено у сан священика. Перед висвяченням, 28 вересня 1858 року, взяв шлюб у селi Кривки з Ганрiетою Кушнiр – донькою тамтешнього пароха отця Михайла Кушнiра та його дружини Марii Ільницькоi. У 1859 роцi отець Евген Дуткевич переiхав з дружиною до Городка, замешкав у домi, що бiля церкви, де вiддавна мешкали сотрудники (так називались церковною мовою спiвробiтники), а на початку наступного року Львiвська консисторiя на посаду пароха скерувала отця Лева Трещакiвського. В Городку отець Евген Дуткевич служив до весни 1867 року, а вiдтак перейшов працювати на парохiю в селище Рудне, що бiля Львова. Отцю Евгену Рудне сподобалось, i вiн почав обмiнювати свое поле в Великiм Любинi та поле, отримане у вiно вiд дружини, на Рудне. Була це нелегка i марудна справа, яка тривала довгi роки. В цьому обмiнi брали участь графи Любомирськi, Чацькi, Лазовськi, Леваковичi та iншi. До сина переiхав i отець Іван Дуткевич. Обое з дружиною померли у Рудному: вона – 17 липня 1898 року, а вiн ранiше – 13 вересня 1897 року. Обое похованi у гробiвцi на руднiвському цвинтарi.
Цiкавою була доля сина отця Евгена Дуткевича – Івана, який народився 4 липня 1865 року, а пiсля закiнчення кадетськоi школи у Львовi вступив у вiйськову академiю у Вiнер-Нойштадтi, де вже згодом став капiтаном. А коли Івана Дуткевича представили до чергового звання майора, вiн знайшов свое кохання. Зрозумiло, що дорога вiд Львова до Рудного, де жили батьки, була не такою аж довгою, а тому вiн тут часто бував. Там i познайомився з дiвчиною-служницею свого батька, яка була з бiдноi родини i працею на фiльварку заробляла на прожиття. Вона називалась Розалiею, на прiзвище Яцишин. Народилася 6 травня 1878 року i була молодшою вiд Івана на 12 рокiв. Була дуже красивою i мала вроджену iнтелiгентнiсть. Не дивно, що молодий капiтан закохався в неi i оголосив родинi про свое одруження. Батьки були категорично проти. Тiльки пiсля того, як у закоханих народилася третя дитина, батьки дали згоду на iхне одруження. З вiйська Іван був демобiлiзований i вiдправлений у запас в чинi обер-лейтенанта. Родина вiдвернулася вiд нього й вiдверто iгнорувала його дружину. Справа закiнчилася тим, що ображений на рiдню Іван забажав дiстати зi спадку батька свою частку. Його бажання було задоволене, i вiн став власником чималоi спадщини. Для своеi дружини винайняв учителя французькоi мови та вчителя гри на фортепiано. Рузя дуже швидко все опанувала i в багатьох випадках перевершила своiми знаннями та музичною вправнiстю тих, хто ii iгнорував. Іван Дуткевич виявився дуже пiдприемливою людиною. Саме вiн перетворив Рудне на курортне мiстечко, куди завдяки гарному сполученню з’iжджалось львiвське панство, щоб вiдпочити та циндрити грошики.
З Розалiею Яцишин в Івана Дуткевича було п’ятеро дiтей.
Остання дитина отця Евгена Дуткевича, Марiя (1866 року народження) у 19 рокiв стала дружиною архiтектора Василя Нагiрного, той народився 11 сiчня 1848 року у селi Гiрному (тепер – Стрийського району, Львiвськоi областi) в сiм’i середньозаможних господарiв Степана та Анни Гриньовських. Василь Нагiрний був прадiдом Квiтки Цiсик. Навчаючись у першому класi реальноi школи, Василь втратив батька i мусив сам заробляти на прожиття приватними уроками. По закiнченнi трьох класiв реальноi школи у 1866 роцi, Василь Нагiрний поiхав до Львова з метою продовжити навчання а приiхавши, не маючи нi знайомих, нi достатнiх коштiв на прожиття, вiн був прийнятий до новоствореноi бурси при «Народнiм Домi». У 1870 роцi Василь Нагiрний став слухачем «Технiчноi академii». Вiн був членом товариств «Академiчний гурток» i «Дружний Лихвар». Заощадивши трохи грошей зi своiх заробiткiв, пiсля закiнчення першого курсу у вереснi 1871 року поiхав до Цюриха, де записався на пiдготовчий курс до Полiтехнiки, а у 1872 роцi перейшов на вiддiл будiвництва. Пiсля закiнчення навчання в Полiтехнiцi у 1875 роцi Василь Нагiрний працював довгий час у бюро свого професора Штадлера в Цюриху.
Одразу пiсля приiзду до Львова восени 1882 року, Василь Нагiрний взявся до проектування церков. Перша церква, взiрцем для якоi послужив Софiйський собор у Царгородi, була побудована в Яричевi Малому. Проект був розроблений вже 1883 року, а збудовано й освячено церкву 1890 року. При освяченнi Василь Нагiрний отримав срiбну медаль з рук митрополита Сильвестра Сембратовича. Його неймовiрною енергiйнiстю i працьовитiстю варто захоплюватись: на 1898 рiк припадае закладення вже 54-i його церкви (в Яворовi). До 1902 року Василь Нагiрний виготовив проекти для сотнi церков, вiсiмдесят три з яких – мурованi, а всього за його проектами побудовано бiльше 200 церков. У 1883 роцi разом з Евгеном Дуткевичем, Северином Держком, Левом Павенцьким, Корнилом Устияновичем, Іваном Костецьким заснував товариство «Народна Торгiвля». Органiзовуючи це товариство, Василь Нагiрний мусив докласти чимало зусиль для переконання багатьох людей у корисностi цiеi справи та в необхiдностi прилучення до неi. Одним iз тих, з ким вiн на той час познайомився, був i отець Евген Дуткевич з Рудного, який радо зустрiв iдею розбудови украiнськоi кооперативноi торгiвлi. Отцевi не мiг не заiмпонувати молодий, симпатичний i вже вiдомий у Галичинi iнженер, що пройшов довгi роки вишколу в Швейцарii. Авторитет Василя Нагiрного за короткий час пiсля прибуття в Галичину настiльки зрiс, що його обирають до ради Крилошанського банку, де зберiгалися фонди вдiв та сирiт греко-католицьких священикiв. 29 червня 1883 року в Народному Домi вiдбулося друге народне вiче для русинiв, на якому Василь Нагiрний виголосив сенсацiйну доповiдь про економiчнi справи в Галичинi. Допомiг йому в цьому Іван Франко. Доповiдь справдi справила приголомшливе враження, засвiдчила нужденне становище Галичини i вказала на те, куди вона прямувала завдяки тодiшнiй управi краем.
До того ж, з жовтня 1883 року Василь Нагiрний вiдповiдав за редакцiю часопису «Нове дзеркало», в якому Іван Франко надрукував майже всi своi твори, написанi в цей перiод.
Будучи директором цього товариства, Нагiрний намагаеться усiляко пiдтримати i утвердити економiчний статус украiнцiв. У 1886 роцi вийшов друком його «Порадник для крамниць», в якому Василь докладно описуе, як вiдкрити власну крамницю, якi кошти для цього потрiбнi, а також подае зразки необхiдних документiв. Вiдомий львiвський мiщанин Михайло Галiбей в однiй зi своiх публiкацiй навiть назвав Нагiрного «батьком галицькоi кооперацii». У 1884–1900 роках з iнiцiативи й за активноi участi Василя Нагiрного були заснованi товариства руських ремiсникiв, як-от «Зоря», «Сокiл», «Народна гостиниця». Вiн був одним iз спiвзасновникiв Украiнськоi ремiсничоi бурси. У 1898 роцi разом з Іваном Трушем, Михайлом Грушевським та Юлiаном Панькевичем засновують «Товариство для розвою руськоi штуки». А у 1892 роцi засновуе украiнське страхове товариство «Днiстер».
Родина Василя Нагiрного та Марii Нагiрних (якi одружилися 1885 року) мала четверо дiтей. Евген пiсля закiнчення Полiтехнiки став вiдомим архiтектором i гiдно продовжував справу церковного будiвництва в Галичинi, так вдало розпочату батьком. Евстахiй, закiнчивши Торговельну академiю, був iнспектором «Народноi торгiвлi». Анна вийшла замiж за суддю Сафата Рабиновича, а Софiя закiнчила факультет фiлософii.
Василь та Марiя Нагiрнi свiй земний шлях завершили майже одночасно: у лютому 1920 року померла Марiя, а Василь Нагiрний – 24 лютого 1921 року.
Життевий шлях наймолодшоi доньки Марii та Василя Нагiрних – Софii (бабусi Квiтки Цiсик), розпочався 29 грудня 1896 року. Пiсля домашньоi пiдготовки вона стала ученицею школи сестер василiянок. Ця школа була пiд особливою опiкою митрополита Андрея Шептицького, який майже кожного року приiжджав на вручення свiдоцтв про закiнчення навчального року. Був вiн i 1907 року – про цей приiзд розповiла газета «Дiло» вiд 5 липня 1907: «Дня 29 червня о год. 8. рано зiбрались ученицi першоi руськоi жiночоi гiмназii в церквi сс. Василiянок на службу Божу, яку вiдправив покровитель гiмназii митрополит А. Шептицький при гарнiм хорi iнституток, Вiд iменi родичiв подякував зборовi професорiв директор Нагiрний».
У 1914 роцi Софiя вступила на перший курс фiлософського факультету Львiвського унiверситету. Та розпочати навчання в цьому роцi не вдалося, оскiльки вибухнула Перша свiтова вiйна. Софiя Нагiрна брала активну участь в органiзацii допомоги пораненим украiнським солдатам, якi воювали у складi австрiйськоi армii в легiонi Украiнських Сiчових Стрiльцiв.
З приходом австрiйськоi адмiнiстрацii i поверненням з Вiдня викладачiв вiдновив свою дiяльнiсть i Львiвський унiверситет. Туди 1916 року i вступае на фiлософський факультет Софiя Нагiрна, спецiалiзуючись у фiзицi. Навчання вона поеднуе з працею на кафедрi загальноi фiзики, а незадовго до смертi батька знайомиться зi студентом, майбутнiм iнженером-хiмiком Іваном Кандяком, який був родом з Перемишля (вiн е дiдом Квiтки Цiсик).
Іван Кандяк народився 16 сiчня 1895 року. За рiк до початку Першоi свiтовоi вiйни вiн закiнчив Академiчну гiмназiю у Львовi, вiдтак вступив до Полiтехнiчного iнституту. Громадською дiяльнiстю почав займатись ще зi студентських рокiв. Вiд 1913-го був заступником голови товариства украiнських студентiв-полiтехнiкiв «Основа». 1916 року його обрали секретарем товариства «Руська академiчна помiч». Пiсля поразки Украiнськоi нацiонально-визвольноi революцii разом з активiстами товариства «Основа», що гуртувалися в «Академiчнiй громадi», вiн iнiцiював створення «Високих наукових курсiв» для молодi, яка не могла вчитися в державних навчальних закладах, бо окупацiйна Польща ввела жорсткi обмеження для украiнцiв.
Його зусиллями 1928 року при Науковому товариствi iм. Шевченка було створено науково-технiчну комiсiю з вивчення технiчно-промислових можливостей краю. Іван Кандяк був автором низки популярних статей у журналi «Життя i знання». Пiсля припинення дiяльностi нелегальноi Украiнськоi полiтехнiки у 1927 роцi для здобуття вищоi освiти змушений був продовжити навчання у Празькiй полiтехнiцi, де працював асистентом. У студентському технiчному товариствi «Основа» у Празi займався упорядкуванням украiнськоi технiчноi термiнологii. Його зусиллями у Празi було видано перший термiнологiчний збiрник «Машинове приладдя». Вiн брав участь у пiдготовцi видання «Матерiали до украiнськоi технiчноi термiнологii» (Прага, 1925. – Вип. 1). У 1923 роцi Іван Кандяк став членом Украiнського технiчного товариства. Вiн займався органiзацiею науковоi роботи в товариствi, продовжував опрацьовувати технiчну термiнологiю.
Ще у Львовi Іван Кандяк знайомиться з Софiею Нагiрною. Згодом молодi люди одружилися. Коли Софiя вiдчула, що вона при надii, поiхала в Прагу, до свого чоловiка, щоб мати повноцiнну сiм’ю. Тут, у Празi, 8 липня 1923 року й народилася iхня донька – Іванна. Але коли стало зрозумiло, що сiмейного затишку вони створити не зможуть, Софiя повертаеться до Львова, де викладае у гiмназiях фiзику та хiмiю. Вона винайняла окреме помешкання i вирiшила розлучитися та виховувати доньку самостiйно. Всевишнiй був милосердним – доля iй усмiхнулася. Саме у Львовi вона зустрiла того, хто став для неi люблячим чоловiком, дбайливим батьком для ii донечки, а у майбутньому – добрим дiдусем для ii онуки – Квiтки Цiсик. Це був Василь Лев.
Пiсля розлучення Іван Кандяк перед вiйною переiхав до мiста Бiлостока, де працював iнспектором з гiгiени працi. Вiн пiдготував низку пiдручникiв про хiмiчнi властивостi речовин, якi вийшли польською мовою у Варшавi в серii «Безпека та гiгiена працi». Помер науковець у 1974 роцi.
Дiд Василя Лева – отець Василь Лев – був парохом у Старому Яжовi впродовж 1880–1902 рокiв. Син отця Василя, отець Михайло, продовжив справу батька. Вiн одружився з Теодорою Мацюрак. Їi сестра Ольга вийшла замiж за отця Івана Пастернака (батька украiнського археолога та iсторика, доктора фiлософii та професора Ярослава Пастернака). У Старому Яжовi народились i два брати Василя Лева: 1 жовтня 1899 року народився Іларiй (став вихованцем Львiвськоi духовноi семiнарii, помер вiд запалення легень у 1928 роцi), а 27 сiчня 1901 року – Олександр (вивчав медицину, практику проходив у Львовi, але пiсля Другоi свiтовоi вiйни опинився в Каракасi (Венесуела) i майже втратив зв’язок з братом Василем).
До школи Василь Лев ходив у село Залужжя (що коло Старого Яжова), де батько вiд 1909 року до початку Першоi свiтовоi був парохом. Учився в Академiчнiй гiмназii у Львовi, а потiм у приватнiй гiмназii в Яворовi. Матуральнi екзамени склав у Перемишлi 1922 року. Вищi школи перед ним, як i перед усiма украiнцями, були закритi, тому Василь вступив в Украiнський таемний унiверситет, де у 1922 та 1923 роках вивчав слов’янську фiлологiю. У 1923 роцi потрапив до набору студентiв-украiнцiв у Львiвський унiверситет i вивчав спочатку нiмецьку, а потiм – слов’янську фiлологiю. На початку 1930 року здобув ступiнь доктора фiлологii у галузi слов’янськоi фiлологii. До середини 1930-х рокiв створюе низку надзвичайно цiкавих краезнавчих нарисiв, якi друкуе в перiодичних виданнях («Дiло», «Мета», «Новий час», «Нова хата», «Дзвони» та «Богослов’я»).
Авторитет Василя Лева як мовознавця такий високий, що митрополит Андрей Шептицький запрошуе його для роботи в Мiжепархiальнiй комiсii для уточнення та обговорення текстiв. Окрiм того, Василь Лев був завзятим мандрiвником, обожнював украiнськi Карпати. У гiмназii сестер василiянок та учительськiй семiнарii вiн i зустрiв викладачку Софiю Кандяк-Нагiрну, яка iнколи приеднувалася до мандрiвок. Подорож 1934 року, як стверджуе дослiдниця роду Наталiя Фiлевич, була якоюсь особливою для обох. Збереглось дуже багато свiтлин, де е Софiя Кандяк та ii дочка Іванка – Ася. «Товариськi стосунки, – пише Наталя Фiлевич, – переросли у велике почуття. – Історiя кохання Василя Лева та Софii, iх боротьба за право бути разом гiднi написання роману». Справдi, найдраматичнiшi сторiнки цього роману засвiдчили б неможливiсть цих закоханих бути разом. Але свое кохання вони вибороли разом. Часто зустрiчалися у власника аптеки «Пiд чорним орлом» Михайла Терлецького (1886–1966), що на площi Ринок. Там щосуботи вечорами сходилися лiтератори, науковцi, митцi – дискутували про полiтику, культуру, мистецтво, лiтературу, мову… У вереснi 1934 року Василь Лев бере участь у Другому Мiжнародному з’iздi славiстiв у Варшавi. Там були присутнi видатнi дiячi украiнськоi славiстичноi науки, як-от Степан Смаль-Стоцький, Фiларет Колесса, Олександр Колесса, Іван Огiенко, Кирило Студинський, Іларiон Свенцiцький, Василь Сiмович, Лука Луцiв. Почастiшали його зустрiчi у Михайла Терлецького з Софiею Кандяк-Нагiрною. Навколо молодоi пари кружляли всiлякi плiтки, мовляв, що собi думае той чоловiк – вона ж вiд нього на сiм рокiв старша, мае доньку…
У 1939 роцi Софiя Кандяк нарештi отримуе дозвiл на розлучення з Іваном Кандяком.
8 жовтня 1939 року Василь Лев та Софiя Нагiрна одружуються, а 4 липня 1940 року в них народжуеться син Володимир. Саме в цi роки Галичина потрапляе в епiцентр европейськоi геополiтики. У 1939 роцi вона стае частиною СРСР. Радянська влада, намагаючись використати лояльнi до неi iнтелектуальнi сили галицькоi елiти, запрошуе Василя Лева працювати доцентом слов’янськоi фiлологii у Львiвському унiверситетi iменi Івана Франка. Донька Софii вiд шлюбу з Іваном Кандяком, себто Іванна, стала рiдною для Василя Лева. Коли народився Володимир, вона, як кажуть у Галичинi, була вже панною. Як-не-як, мала 17 рокiв, була ученицею Академiчноi гiмназii (потiм – середя школа № 1).
Нацистська окупацiя Галичини принесла новi випробування для родини Василя Лева. Пiсля закриття унiверситету той втрачае роботу i разом iз сiм’ею змушений був переiхати у сiльську мiсцевiсть. Коли стало зрозумiлим, що нацистський режим зазнае поразки i у Галичинi от-от «запанують совети», родина вирушае спочатку до Польщi, а згодом – у Чехословаччину, щоб дiстатись уже до Вiдня. Але i там довго не затримались, переiхали до Нiдеркронштерна. Іванна, вже тепер Цiсик, розпрощалася iз мамою, з Василем Левом та братом Володимиром, (мали надiю, що вирвуться з того пекла, в якому опинились). Василь Лев з дружиною та сином вирiшили затриматися й не вирушати далi. Хтось подав надiю, що у Вiдень ось-ось увiйдуть американськi вiйська.
Натомiсть, поблукавши свiтами, Іванна та Володимир Цiсики разом з братом Володимира – Зеноном (який також працював скрипалем в Львiвському мiському театрi пiд час нацистськоi окупацii), повернулися до родини Левiв. Урештi неймовiрними зусиллями iм вдаеться досягти американськоi зони у мiстечку Графендобрасi, де вони потрапляють пiд опiку окремих органiзацiй вiд Органiзацii Об’еднаних Нацiй (там i застали звiстку про капiтуляцiю Нiмеччини). Із грудня 1946 до квiтня 1949 року родина Василя Лева перебувала в Мiттенвальдi (неподалiк Мюнхена) у таборi «Дi Пi», де розгортаеться дiяльнiсть Украiнського Вiльного унiверситету.
Пiсля вiйни на територii Австрii та Нiмеччини опинилося понад 200 тисяч украiнцiв. Отже, баварський уряд легалiзував дiяльнiсть унiверситету на своiй територii у 1950 роцi. Василь Лев всю свою енергiю i сили доклав на те, щоб вiдновити унiверситет. Сiм’я проживала в Мiттенвальдi. Робота з вiдновлення унiверситету велась у Мюнхенi. Майже кожного дня вiн iздив туди i назад. Настав 1949 рiк. Вiд Кокольських, знайомих iз США, надiйшла заява про так зване спонсорство. Воно гарантувало, забезпечення родинi Левiв матерiального та фiнансового утримання – але при переiздi до США. Отак i вирушили до Америки – рано-вранцi 28 травня 1949 року. Першi два тижнi мешкали у Кокольських – Надii та Миколи, якi ще 1947 року емiгрували до США. Там зазнали перших емiгрантських випробуваннь (прибирали ночами в банку, працювали у столярнiй майстернi). Згодом йому разом з дружиною Софiею, викладачем хiмii i фiзики, таки вдалося повернутись до науковоi та викладацькоi дiяльностi.
1958 року Василь та Софiя Леви вже стають професорами Мерiвуд-Коледжу неподалiк м. Скрентона в Пенсильванii. Софiя стае професором математики та хiмii, а Василь Лев – професором нiмецькоi i росiйськоi мови та iсторii. Вiдтодi i аж до смертi у 1991 роцi Василь Лев – активний дiяч: працюе для розвитку Наукового Товариства iм. Т. Шевченка i в емiграцiйнiй громадi украiнцiв. Перелiк його опублiкованих та ще ненадрукованих праць налiчуе 400 позицiй. Вiн – незмiнний голова фiлологiчноi секцii НТШ, ректор Вiльного унiверситету в Мюнхенi. З кiнця 1950-х рокiв Василь Лев щолiта приiздив до Мюнхена, де працював деканом украiнознавчих студiй Украiнського Вiльного унiверситету, до вiдновлення якого доклав стiльки сил у повоеннi роки.
З 1965 року вiн iздить ще й до Риму, де отримав посаду професора слов’янськоi фiлологii в Украiнському католицькому унiверситетi iм. Святого Папи Климентiя.
1972 року Василь Лев виходить на пенсiю. Разом з дружиною вони знову переiхали до Нью-Йорка. З ними разом замешкала й Іванна Цiсик, уже на той час вдова.
Згодом Василь Лев повнiстю присвятив свiй час дiяльностi Наукового товариства iм. Шевченка.
17 сiчня 1984 року помирае дружина – Софiя. Вiн глибоко переживае смерть дружини, з якою прожив 44 роки. Ця трагiчна подiя дуже вплинула на Василя Лева та помiтно зменшила його творчо-дослiдницьку працю. Вiдтепер вiн живе пiд опiкою своеi доньки – Іванни Цiсик.
23 березня 1991 року, за п’ять мiсяцiв до проголошення Украiною незалежностi, вiн помер. Його з почестями поховали поруч на украiнському католицькому цвинтарi у Fox Chase коло Фiладельфii поруч iз дружиною та Володимиром Цiсиком (там пiзнiше знайде свое мiсце вiчного спочинку й Іванна Цiсик).
Оселя Василя та Софii Левiв у Мерiвудi (штат Пенсильванiя) була базою украiнства в Америцi. Батько постiйно переповiдав дiтям (серед них i Квiтцi, для якоi рiднiшого дiдуся не iснувало) про Львiв, про Карпати, якими мандрував у молодостi, пильнував, аби знали украiнську мову i культуру.
«У нiй поедналися чотири дуже вiдомi родини: по матерi – це рiд Нагiрних i Левiв, а по батьковi – Цiсикiв i Герасимовичiв. Це були родини рафiнованоi iнтелiгенцii. Частими гостями в iхньому домi були вiдомi поети, художники, музиканти: Іван Труш, Петро Холодний, Роман Купчинський, Святослав Гординський, з яким вони товаришували вже i в далекiй Америцi, Фiларет Колесса, Іларiон Свенцiцький, Богдан Лепкий. Володимир Цiсик та Іванна Лев обое мали музичну освiту. Мама дуже гарно спiвала, i, мабуть, Квiтка успадкувала ii тембр i голос», – розповiдала Марта Качмар-Цiсик.
Загалом наскiльки добре вiдомi предки Квiтки Цiсик по материнськiй лiнii та лiнii ii вiтчима, однак мало достовiрного вiдомо не тiльки про ii предкiв по лiнii батька, а навiть про родину самого батька. Брат прадiда Квiтки, Олексiя, був дiдом Дарii – дружини iдеолога украiнського нацiоналiзму Лева Ребета.
За переказами, походили Цiсики iз Закарпаття. А писались вони – Тисики, бо нiбито iхнi предки, якi дали це прiзвище, як стверджуе Роман Горак, сплавляли лiс. А коли цiеi працi не стало, пiшли по свiтах i давно осiли в селi Рiздвянах що бiля Теребовлi (воеводство Тернопiльське).
Уперше прiзвище Цiсик було занесене у метричну книгу села Рiздвяни 24 сiчня 1793 року, коли у Матвiя Цiсика, власника земельноi посiлостi, занесеноi у Йосифiнську метрику, i його дружини Параскеви Бейгер народилася донька, яка при хрещеннi отримала iм’я Рафiя. Про те, чи Матвiй Цiсик був предком Квiтки Цiсик, судити важко, але цiлком можливо, адже дiдусь Квiтки Цiсик, Олексiй Цiсик (батько Володимира), народився на тому ж таки обiйстi в Рiздвянах 25 березня 1865 року. Його батьком був Тимофiй Цiсик, син Івана Цiсика та Анни Благiтки, i був восьмим з дев’яти новонароджених дiтей.
Батьки Володимира Цiсика, Олекса (Олександр) Цiсик та Марiя Пеньковська (також народилася у Рiздвянах у багатодiтнiй родинi Георгiя Пеньковського та Тетяни Ворони), одружилися 17 червня 1894 року. «Марiя Цiсикова (моя бабуся) народилася 1870 року в родинi Пеньковських (село Рiздвяни, воеводство Тернопiльське). Провадила мале господарство рiльниче i виховувала дiти. Померла в листопадi 1939 року. Похована на сiльському цвинтарi в Лiсках», – згадуе донька Іванни Цiсик Дарiя Висоцька, яка живе у Варшавi.
Олекса та Марiя Цiсики у шлюбi мали восьмеро дiтей: семеро синiв i сестру Іванку (Івасю, як ii називали в Лiсках). Володимир, батько Квiтки, з’явився на свiт останнiм.
Цiсики надто вирiзнялись з-помiж мiсцевих селян. Так, Тимофiй Цiсик прагнув дати своiм дiтям належну освiту. По закiнченнi народноi школи сина Олексу вiддали у школу, що готувала залiзничних охоронцiв. Серед вступникiв вiн вирiзнявся кмiтливiстю, а також добрим фiзичним розвитком. Пiсля успiшного закiнчення школи вiн отримуе посаду колiйового кустоша (охоронця) на залiзницi в Коршевi, на перегонi Станiслав—Коломия. В обов’язки кустоша входив контроль за станом залiзничноi колii та забезпечення надiйного руху потягiв. У той час робота на залiзницi була досить добре оплачуваною, i Олексiй Цiсик, накопичивши трохи статкiв, вирiшив продати свою частку поля в Рiздвянах та придбати одну з таких неподалiк Лiсок. Близько 1900 року Олексiй Цiсик нарештi купуе одну з таких дiлянок. Про Олексiя селяни подейкували, що вiн – майстер на всi руки, удався у свого татка Тимофiя. Отож невдовзi бiля Лiсок виникло цiле господарство – оселя, хазяйськi будiвлi, садок, пасiка. «Про Цiсикiв у Лiсках знали вiддавна, – розповiдае мiсцевий вчитель, краезнавець i поет Ярослав Ясинський, вiн чи не найкраще вивчив рiд Квiтки i може цiлком вважатися його лiтописцем. – У селi й тепер кажуть: Цiсикiв хутiр, а по ягоди чи гриби – коло Цiсика… Наразi залишився лише фундамент дiдiвськоi хати Цiсикiв. Вцiлiли величезнi старi липи, якi все пам’ятають, та ще фундамент».
Олекса Цiсик був добрим бджолярем, мав поблизу величезну пасiку, обсаджену липами, окрiм того, був чудовим стельмахом та кравцем. Вiн тримав «челедникiв» (учнiв): два роки вони працювали на майстра, а вже третiй вiн iх навчав.
Усi Цiсики були талановитi, особливо до музики. У них був чудовий слух та голос. Обдарованi дiти Цiсикiв майже всi у майбутньому проявили себе в культурно-мистецькому та громадському життi: Евген, Зенон та Володимир стали вiдомими музикантами, Іванна працювала вчителькою в Польщi, була доброю скрипалькою. Найбiльше в тiй мiсцевостi прославився син Микола – один iз трьох найактивнiших просвiтникiв села, мiсцевий вчитель, керiвник народного театру.
«Про Миколу Цiсика менi розказувала колись моя мама. Вiн був головою «Просвiти» в нашому селi, керував народним театром, вчителював тут у мiсцевiй школi», – розповiдае мiсцевий вчитель, краезнавець i поет Ярослав Ясинський.
Коли всi дiти Олекси та Марii Цiсикiв порозлiталися по свiтах, у хатi Цiсикiв у Лiсках зi стареньким батьком залишився син Микола.
Марiя Цiсик померла незадовго перед тим, як обое Цiсикiв – батько та син – були репресованi. Миколу репресували наприкiнцi 1939 року. Ярослав Ясинський пригадував: «Коли його просто посеред уроку арештували енкаведисти, усi дiти плакали. Останнiми словами Миколи Цiсика до дiтей були: «Будьте чемнi, дiти, гарно вчiться i любiть Украiну». Вочевидь, його розстрiляли в Дем’яновому Лазi… Старого Олексу Цiсика, як «ворога народу», забрали восени 1940 року… З хати на пiдводу – i в Казахстан. Вiн уже навiть хату за собою не замкнув на ключ – не було для кого… Коли везли його через село, люди були на полi, й вiн ще iм рукою встиг махнути». Через три роки Олекса Цiсик помер, похований у Казахстанi.
У Лiсках залишились тiльки могили бабусi Квiтки та одного iз братiв ii батька, ще один похований у Коломиi.
Цiсикiв розкидало по свiту. Єдина сестра Володимира Цiсика, Іванна, виiхала з дочкою до Польщi. А частина родини Цiсикiв емiгрувала до США, зокрема й Володимир Цiсик. Там у нього й народились двi доньки – Марiя та Квiтка.
Про родину Цiсикiв донька одного iз синiв – Ізидора – Люба Павлик (США) у листi до поета i краезнавця, громадського дiяча та органiзатора лiтературно-мистецьких вечорiв i фестивалiв Ярослава Ясинського писала: «Я дуже добре пам’ятаю всiх моiх стрийкiв, братiв мого батька, – окрiм одного, який виiхав молодим до Аргентини. Найстарший був Евген Цiсик – диригент Коломийського театру. Ізидор Цiсик (мiй батько) був головним бухгалтером на станцii колiйовiй в Станiславовi. Корнелько Цiсик, маючи вiсiмнадцять рокiв, виiхав до Аргентини. Микола Цiсик, дуже добре пам’ятаю, мав улики, пчоли. Іванна Цiсик – одинока сестра братiв Цiсикiв, Зенон Цiсик був знаний п’янiста. А наймолодший брат Цiсикiв – то був Володимир, якого ми всi кликали «Дзюньо». Знаний скрипаль – «Вiртуозо». Стрийкова дружина називалася Іванка, – була родом зi Львова. Вони мали двi доньки: Марiю i Квiтку. Марiя Цiсик була пiанiсткою, навiть акомпанувала батьковi на концертi тут, в Америцi. На жаль, стрийко Дзюньо i його дружина, та Маруся i Квiтка повмирали. Маруся лишила двi доньки i чоловiка, а Квiтка – сина i чоловiка. Ще перед вiйною, я тодi мала сiм рокiв, все на Рiздвянi свята приiжджали до Лiсок. А з села колядники приходили з Вертепом найперше до Цiсикiв».
Роздiл третiй
Квiтослава-Орися
Я – квiтка степова,
