скачать книгу бесплатно
Байда, князь Вишневецький
Пантелеймон Кулiш
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Байда, князь Вишневецький» Пантелеймона Кулiша – це iсторична драма, в основi якоi – сюжет з народно-iсторичноi «Пiснi про Байду»***. Пiсля марних шукань правди в «короля», «султана» та «царя» i гiрких розчарувань князь Вишневецький намагаеться знайти опору в силах народу, в козацтвi. П’еса е вiдомим твором автора на iсторичну тематику поруч з романом «Чорна рада», оповiданням «Сiчовi гостi» тощо.
Пантелеймон Кулiш
БАЙДА, КНЯЗЬ ВИШНЕВЕЦЬКИЙ
(Драма, 1553–1564)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Байда, князь Дмитрiй Вишневецький.
Тульчинський Самiйло, його чура, а потiм побратим.
Дворяне-побратими.
Посел Московський.
Посел Турецький.
Панцерний боярин.
Козаки-нетяги.
Козаки-дуки.
Радько Гузир, на прiзвище Турецький Святий.
Хома Пиндюр, на прiзвище Плахта.
Ганжа Андибер, гетьман Запорозький.
Костир, безрукий козак-характерник.
Козаки-сiчовики, козаки-зимовчаки, козацькi чури, громадськi мужi, кобзар, посланцi i вiстовцi.
Великий вiзир.
Сераскир.
Капудан-баша.
Беглербек.
Замковий ага.
Княгиня Вишневецька,
Байдина мати.
Катруся, ii небога.
Настя Горова, шинкарка степова.
Настина наймичка.
Сцена в Вишневцi над Горинню, на степу Вишневецькому, в Цариградi, на Босфорi i в Великому Лузi.
ПРОЛОГ
Три сотнi й два десятки лiт минуло,
Як згас у муках дух правдивий Байди,
А серце в нас лицарське не заснуло:
Так само на землi жадае правди.
Боронючи народну Гiпокрену,
Духовну зброю без устанку носим
І се на лицедiйную арену
Свою борбу за правду переносим.
О музо Мельпомено, правди мати!
Дай нам тобi достойно послужити,
Народний дух з занепаду пiдняти,
Гасителiв його посоромити
Нехай велика, люба нам тiнь Байди
Од нас лиця свого не одвертае,
Нехай признае в нас героiв правди
І на борбу святу благословляе!
АКТ ПЕРВИЙ
СЦЕНА ПЕРВА
Вишневець. Дуброва пiд замком.
Виходить Байда, за ним Тульчинський з кобзою.
Байда
У мене в грудях серце б'еться рiвно…
Султане, цiсарю, королю, царю!
Ваш гнiв мене довiку не злякае
І вашi милостi мене не куплять.
Чи жизнь, чи смерть, чи рай, чи пекло люте,
Про все байдуже Байдi Запорожцю.
Обiйме смерть вiн, жарко поцiлуе,
Коралями кiстяк ii закрасить
І заквiтчае голомозу пишно.
А жизнь – мов оковитоi горiлки
Коряк жемчужно-бульбашноi вип'е…
Чого ж хоробре, рiвноваге серце
Злякалося хмурних очей дiвочих,
Їх погляду сумного та гнiвного?
Великого колiна ти панятко,
Княжа Острозьке, Із'яславська вiтка…
Я – Руський князь з Олега й Святослава,
Що Цариградом пишним колотили.
Твоi маетностi… Я маю ширшi.
Мiй Вишневець повелiвае свiтом:
Велить султановi благати Байду,
Царевi – звати в гостi гайдабуру.
Та мати сина з дому проганяе
І турчином, i москалем лякае…
Гей, заспiваймо, чуро, про козацтво,
Про наше вольне, як наш дух, лицарство!
(Бере в Тульчинського кобзу).
Спiвають
Гомiн, гомiн по дубровi…
Туман поле покривае…
Мати сина проганяе:
«А йди, синку, прiч вiд мене,
Нехай тебе турчин вiзьме». —
«Мене, нене, турчин знае,
Срiблом-злотом надiляе».
Гомiн, гомiн по дубровi…
Туман поле покривае…
Мати сина проганяе…
«А йди, синку, прiч вiд мене,
Нехай тебе москаль вiзьме». —
«Мене, нене, москаль знае,
Давно в гостi закликае.
А в москаля добре жити:
Ласо iсти, гiрко пити,
Бусурмена в полi бити…»
Тульчинський
Мiй князю й батьку! на твоiй досадi
Будуе чура твiй свою надiю.
Заручено тебе ще малолiтком,
І дух козацький не злюбив неволi.
Тобi здаеться, наче рiдна мати
Тебе примусом з дому проганяе,
