скачать книгу бесплатно
Доводи розсудку
Джейн Остен
Свiт творiв англiйськоi письменницi Джсйн Остен (1775–1817) – свiт звичайних чоловiкiв i жiнок, доволi буденний, розмiрений i в той же час не позбавлений драматизму. Тонкий психолог i знавець людського серця, письменниця створила надзвичайно виразнi й правдивi образи. Їi героi – живi люди, з усiма iх достоiнствами i недолiками, здатнi i на високi почуття, i на великi помилки.
Ще зовсiм юною Енн Еллiот, героiня роману «Доводи розсудку», зустрiла свою любов, але змушена була вiдмовитися вiд коханого заради iнтересiв сiм'i. Довгi роки розлуки, що минули до iхньоi новоi зустрiчi, довели: час не власний над iстинними почуттями, i хоча крок до щастя зробити непросто, героi впевненi – лише доводи власного розсудку повиннi керувати нашими вчинками, стримувати пристрастi та застерiгати вiд зради, у тому числi вiд зради у коханнi…
Джейн Остен
Доводи розсудку
Роздiл І
Сер Волтер Еллiот з Келлiнч-холла в Сомерсетi був не такою людиною, щоб собi на втiху брати до рук iще якусь книгу, окрiм «Книги баронетiв». У нiй вiн шукав занять у години дозвiлля та розради в години смутку; в нiй вiн споглядав деякi грамоти, що збереглися зi стародавнiх часiв, пiдносячись духом вiд захоплення й пошани; у нiй вiн перегортав сторiнки з майже незлiченними iменами вискочнiв минулого столiття з жалем та зневагою, що легко звiювали його думки вiд обтяжливих домашнiх справ; у нiй, якщо жодна з iнших сторiнок була неспроможна допомогти, вiн завжди мiг прочитати власну iсторiю з жадiбною цiкавiстю, що нiколи не згасала; i саме на цiй сторiнцi звичайно вiдкривався улюблений том:
«ЕЛЛІОТ ІЗ КЕЛЛІНЧ-ХОЛЛА
Волтер Еллiот, народжений березня 1 дня 1760 року, взяв шлюб липня 5 дня 1784 року з Елiзабет, дочкою мiстера Джеймса Стiвенсона, маеток Саут-парк, що в Глостерському графствi. Вiд цiеi дружини вiн мав дiтей: Елiзабет, народжену червня 1 дня 1785 року; Енн, народжену серпня 9 дня 1787 року; мертвонародженого сина, листопада 5 дня 1789 року; Мерi, народжену листопада 20 дня 1791 року».
Саме в такому виглядi цей роздiл спочатку вийшов iз-пiд рук друкаря; але сер Волтер удосконалив його, додавши, для свого знання i знання членiв своеi родини, цi слова пiсля дати народження Мерi: «Побралася грудня 16 дня 1810 року з Чарлзом, сином та спадкоемцем мiстера Чарлза Мазгроува, маеток Апперкросс, що в Сомерсетському графствi», а також додавши найвищою мiрою точне число та мiсяць до того року, коли вiн утратив дружину.
Далi, як заведено, iшла iсторiя пiднесення давнього та шанованого сiмейства: як воно вперше оселилося в Чеширi i, як потiм згадувалося в iсторичних працях сера Вiльяма Дагдейла, подарувало округовi кiлькох шерифiв та представникiв у трьох парламентах пiдряд; як виявляли його сини вiрнiсть коронi i як було iх вшановано баронетським титулом у перший рiк правлiння Карла II, з перелiком усiх Мерi та Елiзабет, з якими вони одружувались; усе це становило цiлi двi сторiнки форматом в одну дванадцяту частину аркуша та закiнчувалося гербом i девiзом: «Головний маеток Келлiнч-холл, що в графствi Сомерсет»; пiсля чого – знову рукою сера Волтера – було написано: «Можливий спадкоемець – мiстер Вiльям Волтер Еллiот, правнук другого сера Волтера».
Марнославство було головною рисою характеру сера Волтера, цiлком задоволеного собою та своiм становищем. Вiн був надзвичайно вродливим за часiв своеi молодостi; залишався гарним i в п'ятдесят чотири роки. Лише деякi жiнки так дбають про свою вроду, як пiклувався про неi сер Волтер; i навряд щоб камердинер якогось новоспеченого лорда мiг бути бiльш задоволений тим мiсцем, яке йому належало в суспiльствi. Вище, нiж благословення краси, сер Волтер ставив лише благословення баронетства; i, поеднуючи в собi цi дари, вiн був постiйним об'ектом найтеплiшого самошанування й захоплення собою.
Проте його привабливiсть i титул вартi були такоi вдячливостi, адже лише завдяки iм вiн знайшов дружину, якiй значною мiрою поступався в усiх iнших вiдношеннях.
Ледi Еллiот була чудовою жiнкою, розумною i люб'язною; ii судження та вчинки, окрiм хiба що юноi легковажностi, через яку вона зробилася ледi Еллiот, нiколи потiм не мали потреби у виправданнях. Вона пристосовувалася до його вразливих мiсць, стримувала та приховувала iх, а також заохочувала тi його риси, що вважала гiдними, протягом сiмнадцяти рокiв. Хоч ii неможливо було назвати найщасливiшою iстотою на свiтi, але домашнiх турбот, обов'язкiв дружби та дiтей було достатньо, щоб прив'язати ii до життя, i тому iй було важко з ним розлучитися, коли довелося покинути iх.
Важко матерi залишити у спадок трьох дочок, iз яких двом старшим шiстнадцять i чотирнадцять рокiв; набагато важче довiрити iх керуванню та опiкуванню нерозумного й самовдоволеного батька. Проте вона мала близьку подругу, яка, нiжно ii люблячи, оселилася близько вiд неi – у селi Келлiнч – i на яку покладала всi надii, не маючи сумнiву, що ii поради та доброта допоможуть дочкам виконати останнi гiркi напучування матерi.
Ця подруга та сер Волтер не одружувались, хоча iхнi знайомi чекали вiд них саме цього. З того часу, як померла ледi Еллiот, минуло тринадцять рокiв, а вони були тiльки близькими сусiдами та щирими друзями; вiн залишався вдiвцем, а вона вдовою.
Те, що ледi Рассел, жiнка похилого вiку, зi спокiйною вдачею i неабиякими достатками, не думала про повторний шлюб, не потребуе виправдань перед публiкою, тому що ii невдоволення чомусь викликае та жiнка, яка одружуеться знову, а не та, яка не одружуеться; але те, що сер Волтер не оженився вдруге, потребуе пояснень. Нехай же буде вiдомо, що сер Волтер як люблячий батько (пiсля кiлькох таемних розчарувань, що були пов'язанi з вельми нерозсудливими проханнями) пишався тим, що не жениться заради своiх любих дочок. Заради однiеi дочки, найстаршоi, вiн i справдi був здатен зректися всього, чого тiльки не дуже бажав би зробити. У шiстнадцять рокiв Елiзабет успадкувала, наскiльки це було можливо, всi права та вплив своеi матерi, а через те, що вона була вродлива й уся в нього, вони жили душа в душу.
Двi iншi дочки не дуже були йому до вподоби. І якщо Мерi ще змогла пiднятися в його очах, ставши «мiсiс Чарлз Мазгроув», то Енн, з ii вишуканим розумом та м'якою вдачею, за якi ii могли б глибоко поважати тi, хто вмiе по-справжньому розумiти людей, для батька та сестри була нiким. Їi думки не питали, на неi не зважали – вона була всього лише Енн.
Проте ледi Рассел вважала ii найдорожчою хрещеницею, улюбленицею i другом. Ледi Рассел любила всiх трьох сестер, але, лише дивлячись на Енн, вона нiбито знову бачила перед собою ледi Еллiот.
Усього кiлька рокiв тому Енн Еллiот була гарненькою, але ii краса рано зiв'яла. Навiть тодi, коли Енн була в розквiтi своеi вроди, ii батько знаходив у нiй мало привабливого (настiльки вiдрiзнялись ii делiкатнi риси й лагiднi темнi очi вiд його власних), то тепер, ставши блiдою та худою, вона вже нiчим не могла викликати його прихильнiсть. Вiн i ранiше не дуже сподiвався, а тепер i взагалi втратив останню надiю колись прочитати ii iм'я на другiй сторiнцi улюбленоi книги. Тiльки Елiзабет могла пiдтримати честь родини, тому що Мерi лише зв'язала себе зi старовинною помiщицькою сiм'ею, поважною та заможною, зробивши iм честь, а для себе не здобувши нiякоi; а ось Елiзабет рано чи пiзно знайде собi чоловiка до пари.
Інодi жiнка у двадцять дев'ять рокiв бувае гарнiшою, нiж була вона десять рокiв тому; i, якщо тiльки не втрутились хвороба чи турбота, навряд щоб у цьому вiцi вона втратила хоч трохи своеi чарiвностi.
Так було i з Елiзабет, яка залишалася такою ж красунею, якою була вона тринадцять рокiв тому. Серовi Волтеру можна пробачити, що вiн забував ii вiк, у всякому разi, не визнавати його безнадiйно дурним через те, що вiн вважав себе та Елiзабет у розквiтi в той час, як усi iншi втрачали свою привабливiсть, адже вiн мiг ясно бачити, як старiють його родичi та знайомi. Енн змарнiла, Мерi огрубiла, спали з лиця всi його близькi; i дуже довго для нього було справжнiм лихом бачити зморшки навколо скронь ледi Рассел.
Елiзабет була не настiльки задоволена собою, як ii батько. Тринадцять рокiв була вона господинею Келлiнч-холла, де управляла й головувала iз самовладанням i рiшучiстю, якi нiкого не наштовхнули б на думку про те, що вона молодша за своi лiта. Протягом тринадцяти рокiв вона вiддавала розпорядження, укладала домашнi закони, першою йшла до карети й вiдразу пiсля ледi Рассел виходила з будь-якоi вiтальнi чи iдальнi округу. Протягом тринадцяти рокiв зимовi морози були свiдками того, як вона вiдкривала в цьому пустельному краi нечастi бали, а коли садки вкривалися весняним цвiтом, подорожувала з батьком до Лондона, щоб провести кiлька приемних тижнiв у свiтському товариствi. Усе це вона добре пам'ятала, а коли згадувала про те, що iй уже двадцять дев'ять рокiв, це ii трохи засмучувало i трохи турбувало. Вона була цiлком задоволена з того, що залишилася такою ж вродливою, як i ранiше, але наближався критичний вiк, i iй хотiлося бути впевненою в тому, що через рiк або два в неi з'явиться щирий прихильник iз баронетською кров'ю в жилах. І тодi вона зможе взяти до рук книгу книг iз такою ж радiстю, як i за своiх юних лiт, але тепер iй не хотiлось ii читати. Елiзабет не хотiла навiть бачити цю книгу – адже пiсля дати свого народження вона не знаходила жодноi дати одруження, окрiм тiеi, що йшла пiсля дати народження молодшоi сестри, i тому не раз, коли батько залишав улюблену книгу на столику бiля неi, вона вiдводила очi й вiдкладала ii вбiк.
До того ж ця книга, i особливо iсторiя ii власного сiмейства увесь час нагадувала iй про одне розчарування, ii розчарував можливий спадкоемець, той самий мiстер Вiльям Волтер Еллiот, чиi права так великодушно пiдтверджував ii батько.
Ще зовсiм юною дiвчиною вона дiзналася про те, що вiн стане баронетом, якщо в неi не буде брата, i тому вирiшила вийти за нього. Батько завжди схвалював це рiшення. Вони не знали його хлопчиком, але незабаром пiсля смертi ледi Еллiот сер Волтер шукав знайомства з ним i, хоча його намагання були зустрiнутi не дуже привiтно, наполегливо продовжував своi старання, вибачаючи молодому чоловiковi нерiшучiсть, властиву його вiку; i пiд час однiеi з iхнiх подорожей до Лондона, коли краса Елiзабет тiльки почала розцвiтати, мiстеровi Еллiоту довелось-таки iм вiдрекомендуватися.
Вiн був тодi ще зовсiм молодим, захопленим вивченням права. Елiзабет визнала його дуже милим та укрiпилася у своiх намiрах. Його запросили до Келлiнч-холла, де до кiнця року вiн був предметом розмов. Але гiсть, якого так очiкували, не приiхав. Наступноi весни його знову побачили в Лондонi, визнали таким самим милим, знову люб'язно запросили, очiкували – i вiн знову не приiхав. Наступною новиною про нього було те, що вiн одружений. Замiсть того, щоб стати щасливим спадкоемцем дому Еллiотiв, вiн купив собi незалежнiсть, зв'язавши себе з багатою жiнкою бiльш низького народження.
Це образило сера Волтера. Як глава родини вiн вважав, що треба було спочатку порадитися з ним, особливо пiсля того, як вiн привселюдно удостоював його увагою. «iх могли бачити разом, – зазначив вiн, – одного разу в Таттерсолзi та двiчi в кулуарах Палати громад». Сер Волтер висловив свiй осуд, але на нього явно не зважили. Мiстер Еллiот навiть не намагався вибачитись i виявляв байдужiсть до вiдсутностi будь-якоi уваги з боку сiмейства такою ж мiрою, якою, на думку сера Волтера, вiн був цiеi уваги недостойний. Їхне знайомство було припинено.
Ця неприемна iсторiя з мiстером Еллiотом i через декiлька рокiв викликала гнiв у Елiзабет, адже вiн подобався iй i сам по собi, i особливо як спадкоемець батька, i лише його вона, з ii непохитною фамiльною гордiстю, вважала гiдним чоловiком для старшоi дочки сера Волтера Еллiота. Вiд першоi до останньоi лiтери алфавiту вiн був единим баронетом, якого вона так щиросердно визнавала рiвним собi. Але вiн повiвся так низько, що навiть тепер (улiтку 1814 року), носячи чорнi стрiчки на знак жалоби по його дружинi, вона не могла вважати його вартим своiх думок. Сором першого шлюбу ще можна було вибачити, тим бiльше що не було пiдстав подумати, що вiн був увiчнений спадкоемцем, якщо тiльки мiстер Еллiот не зробив чогось жахливiшого; але вiн, як повiдомляли добрi друзi, говорив про них усiх нешанобливо, з нехтуванням i презирством згадував рiд, до якого належав, i честь, яка йому випадала. А це вже пробачити неможливо.
Такими були думки та почуття Елiзабет Еллiот, такi турботи затьмарювали, такi хвилювання рiзноманiтили монотоннiсть, витонченiсть, добробут i пустоту ii життя; такi почуття робили цiкавiшим довге та спокiйне перебування в селi, тому що вона не мала нi звички допомагати ближнiм, нi талантiв та захоплюючих занять, якi могли б скрасити його одноманiтнiсть.
Та ось думками Елiзабет оволодiла нова турбота. Батька дедалi бiльше непокоiли грошовi справи. Вона знала, що тепер вiн брав до рук «Книгу баронетiв», аби вiдвернути своi думки вiд численних рахункiв своiх купцiв i неприемних натякiв мiстера Шеперда, свого повiреного. Келлiнч був гарним маетком, але вiн не повною мiрою вiдповiдав уявленням сера Волтера про те, що личить його володарю. Поки була жива стримана й ощадлива ледi Еллiот, сер Волтер провадив життя, яке вiдповiдало його доходу; але з нею вмерла й уся ця розсудливiсть, i з того часу вiн витрачав бiльше, нiж дозволяв дохiд. Було неможливим тратити менше; вiн дозволяв собi лише те, що було життевою необхiднiстю для сера Волтера Еллiота, але, незважаючи на свiй бездоганний спосiб життя, вiн щодалi бiльше залiзав у борги, i йому так часто про це нагадували, що всi намагання приховати своi борги вiд дочки, навiть частково, бiльше не мали сенсу. Минулою весною в мiстi вiн щось сказав iй наздогад i навiть насмiлився запитати: «А чи не зменшити нам нашi витрати? Тобi нiколи не спадало на думку, що ми могли б на чомусь заощаджувати?» Елiзабет, треба вiддати iй належне, у першому запалi жiночоi чуйностi з усiею серйознiстю замислилася над тим, що можна було б зробити, i зрештою запропонувала такi два заходи: вiдмовитися вiд непотрiбноi благодiйностi та не обставляти вiтальню наново; i лише потiм до цих мiркувань додалась ii щаслива думка про те, що цього разу можна й не везти з Лондона подарунок для Енн, як вони робили щороку. Але цих заходiв, хоча вони були розумними самi по собi, було недостатньо для вiдвертання лиха, яке незабаром пiсля цього серовi Волтеру довелося вiдкрити перед нею повнiстю. Нiчого бiльше дiевого Елiзабет уже не могла запропонувати. Вона вважала себе нещасною та обiйденою, як i ii батько; i жодне з них не знало, як зменшити iхнi витрати, не втрачаючи при цьому гiдностi та не вiдмовляючись од своiх утiх.
Сер Волтер мiг розпоряджатися лише невеликою частиною маетку, але навiть якщо б кожен акр землi був пiд його орудою, нiчого б не змiнилося. Вiн зболив заставити ту частину, що була в його розпорядженнi, але щось продати вiн би нiколи не змiг. Нi, вiн нiколи так не зганьбить свое iм'я. Маеток Келлiнч мусить перейти до нащадкiв суцiльним та неподрiбненим, яким колись перейшов до нього.
Двое друзiв, що користувались найбiльшою довiрою, – мiстер Шеперд, який жив у ближньому мiстечку, i ледi Рассел були запрошенi, щоб дати пораду; i батько, i дочка очiкували, що хтось iз них пiдкаже iм, як позбутись обтяженостi боргами та зменшити витрати, не нашкодивши при цьому нi смаку, нi честi.
Роздiл II
Бувши ввiчливим та обачним адвокатом, мiстер Шеперд, хоч би як вiн ставився до сера Волтера, не хотiв викликати його невдоволення i тому, вiдмовившись дати навiть малесенький натяк, радив покластися на безпомилкову розсудливiсть ледi Рассел i сповна очiкував од ii здорового глузду саме тих рiшучих заходiв, якi, на його думку, були единим виходом iз цього скрутного становища.
Ледi Рассел була надзвичайно стурбована цим дiлом i довго й ретельно мiркувала над ним. Їi рiшення завжди були скорiше розважливими, нiж швидкими, а цей випадок виявився для неi вкрай важким через його суперечливiсть. Вона була жiнкою з чистим серцем та тонким почуттям честi. Але вона так боялася завдати прикростi серовi Волтеру, так пiклувалася про добре iм'я його сiм'i, оцiнювала його потреби з таким аристократизмом, як могла тiльки людина, надiлена розумом та чеснiстю. Вона була доброю, чуйною та великодушною жiнкою, здатною на мiцнi прихильностi, а ii манери, бездоганна поведiнка i суворi правила вважались взiрцем умiння поводитись. Вона мала витончений розум i була, загалом кажучи, практичною та послiдовною, але ставилася з упередженням до походження; вона високо цiнувала звання та суспiльний стан i не помiчала вад тих, хто iх мае. Оскiльки ii чоловiк мав бiльш низьке звання, вона вiддавала все належне чину баронета, i сер Волтер, не тiльки як давнiй знайомий, уважний сусiд, у селi якого вона жила, чоловiк ii найкращоi подруги, батько Енн та ii сестер, а лише тому, що вiн був сером Волтером, заслуговував, на ii погляд, найдбайливiшого ставлення та найтеплiшого спiвчуття до своiх нинiшнiх труднощiв.
Вони мусять витрачати менше – це не викликало жодного сумнiву. Але ii дуже непокоiло, як це можна зробити, не завдавши кривди йому та Елiзабет. Вона накидала плани економii, здiйснила точнi розрахунки, а також зробила те, до чого нiхто не додумався: вона порадилася з Енн, яку нiколи не заносили до числа зацiкавлених у справi. Їi поради певною мiрою вплинули на план економii, який накидала ледi Рассел. Нарештi, цей план подали на розгляд сера Волтера. Усi поправки Енн було зроблено на користь чесностi та проти марнославства. Вона добивалася бiльш рiшучих заходiв, повнiшого оновлення, швидшого врятування вiд боргiв та вищоi байдужостi до всього, окрiм справедливостi.
– Якщо ми зможемо вмовити твого батька, – сказала ледi Рассел, переглядаючи папiр, – багато чого можна зробити. Якщо вiн згодиться з цими настановами, через сiм рокiв у нього буде все гаразд. Сподiваюсь, ми зможемо переконати його та Елiзабет, що зменшення витрат не пошкодить статечностi Келлiнч-холла, а сер Волтер Еллiот не втратить належноi гiдностi в очах людей розумних, якщо вiн буде поводитись як людина з твердими принципами. Та й справдi, що йому залишаеться зробити, як не те, що вже зробило багато з наших найзнатнiших сiмейств, та й iншим це б не завадило? Нiчого дивного в цьому не буде, i саме побоювання видатися дивним часто примушуе нас страждати або спонукае до безглуздих вчинкiв. Я покладаю великi надii на нашу перемогу. Ми мусимо бути серйозними та рiшучими: зрештою, борг треба повертати. Хоча почуття джентльмена та власника маетку багато значать, репутацiя чесноi людини мае бiльше значення.
Енн вважала, що ii батько мусить дiяти згiдно з цим правилом, i друзi мають довести йому це. Вона вважала доконечним обов'язком задовольнити всiх кредиторiв так швидко, як тiльки можна це зробити за допомогою розважливих обмежень, i це було, на ii думку, единим вiрним рiшенням. Вона хотiла, щоб усi iншi визнали це своiм обов'язком. Вона не мала сумнiву, що ледi Рассел зможе на них вплинути, а щодо великих жертв, яких вимагала ii власна совiсть, вона думала, що буде трохи важче схилити iх до повного оновлення, нiж до часткового. Знаючи батька та Елiзабет, вона гадала, що для них навряд чи буде легше залишитися без однiеi пари коней, нiж без обох, i так далi стосовно всього списку недостатнiх скорочень ледi Рассел.
Як могли сприйняти суворi вимоги Енн, – не так важливо. Ледi Рассел не мала нiякого успiху: те, що вона запропонувала, було визнане за неможливе та нестерпне. «Як! Вiдмовитися вiд усiх радощiв життя? Подорожi, Лондон, слуги, конi, стiл – усюди зменшення в обсязi, обмеження! Вiдмовитися вiд того, що мають навiть здрiбнiлi дворяни! Нi, вiн краще вiдразу залишить Келлiнч-холл, нiж буде там жити за таких ганебних умов!»
«Залишить Келлiнч-холл!» Цей натяк одразу почув мiстер Шеперд, якого особисто стосувалося рiшення сера Волтера зменшити витрати i який був цiлком упевнений у тому, що нiчого не можна зробити без змiни мiсця. «Якщо це вперше спливло на думку серовi Волтеру, вiд якого й залежить остаточне рiшення, то вiн зi свого боку буде не проти. Навряд щоб сер Волтер щось змiнив у своему домi, який завжди славився гостиннiстю та вiрнiстю традицiям. У будь-якому iншому мiстi сер Волтер може жити так, як йому заманеться; i, хоч би який спосiб життя вiн вибрав, до нього будуть ставитися з повагою, як до людини, що живе вiдповiдно до своiх коштiв».
Отже, сер Волтер покине Келлiнч-холл. Пiсля декiлькох днiв сумнiву й нерiшучостi, найважливiше питання, де саме оселитися, було вирiшене, i плани великих змiн були загалом намiченi.
Треба було вибрати одне з трьох: Лондон, Бат або iнший будиночок у селi. Енн усiею душею жадала останнього. Маленький будиночок по сусiдству, де вони залишаться неподалiк вiд ледi Рассел i Мерi та iнодi будуть бачити галявини й гаi Келлiнч-холла, – i нi про що iнше вона не хотiла й думати. Але доля нiколи не була надто доброю до Енн, i цим разом ii бажанням знову не судилося здiйснитись. Їй не подобався Бат, вона навiть вважала його шкiдливим для себе, – i саме в Батi вона мала оселитися.
Спочатку сер Волтер був бiльш прихильним до Лондона, але мiстер Шеперд подумав, що в Лондонi сер Волтер може втратити свiй вплив, i вмiло переконав його вiддати перевагу Бату. Дворянину, що опинився в такому скрутному становищi, там буде набагато краще, – зменшення витрат нiяк не завадить його мiсцю в суспiльствi. Вагому роль у прийняттi рiшення на користь Бата зiграли два iстотнi докази: було зручнiше добиратися туди з Келлiнча – треба було проiхати лише п'ятдесят миль; i, по-друге, щороку ледi Рассел приiжджала туди взимку; i, що дуже тiшило ледi Рассел, яка з самого початку радила iм обрати Бат, сер Волтер i Елiзабет нарештi зрозумiли, що там вони займуть належний стан у суспiльствi, а iхне життя залишиться сповненим радощiв.
Ледi Рассел вважала своiм обов'язком не погодитися з бажанням своеi милоi Енн. Очiкувати, що сер Волтер зволить жити в маленькому будиночку по сусiдству, було б занадто. Згодом Енн i сама б за цим пожалкувала, а для сера Волтера таке життя було б мукою з мук. Що ж до неприязнi Енн до Бата, то вона вважала ii упередженням, викликаним, по-перше, тим, що там вона три роки ходила до школи одразу ж пiсля смертi матерi; а по-друге, тим, що тiеi единоi зими, яку вони потiм провели там удвох, вона була не в дусi.
Коротше кажучи, ледi Рассел любила Бат i схилялась до думки, що вiн пiдiйде iм усiм, а щодо здоров'я ii юноi подруги, то будь-яка небезпека мине пiсля того, як вона проведе з нею всi теплi мiсяцi в Келлiнч-лоджi, i ця змiна справдi буде корисною i для здоров'я, i для настрою. Енн майже завжди сидить удома, нiчого не бачить. Вона завжди сумна. Товариство ii звеселить. Ледi Рассел хотiла, щоб у Енн було бiльше знайомих.
Жити неподалiк у iншому будинку було неможливим для сера Волтера ще з однiеi дуже вагомоi причини, щасливо передбаченоi на самому початку роздумiв над змiною мiсця. Йому доведеться не тiльки залишити свiй дiм, але й побачити його в чужих руках; випробування стiйкостi надто суворе i для бiльш твердих душ. Келлiнч-холл вирiшили здати в оренду. Це, однак, трималося в таемницi; нiхто зi стороннiх нi в якому разi не мав дiзнатися.
Сер Волтер не перенiс би приниження, якби дiзналися про його намiр здати дiм внайми. Якось у розмовi з ним мiстер Шеперд згадав «оголошення», але бiльше вiн i не наважувався говорити з ним на цю тему. Сер Волтер вiдкинув iз презирством це пропонування й заборонив навiть найтоншi натяки на його намiр. Вiн узагалi збирався здати дiм в оренду лише тодi, коли його раптом вблагае якийсь бездоганний прохач, на своiх умовах i як велику милiсть.
Так швидко ми знаходимо пiдстави, аби похвалити те, що хочемо! У ледi Рассел пiд рукою була ще одна чудова причина радiти, що сер Волтер i його сiмейство бiльше не будуть жити в селi. В Елiзабет нещодавно з'явилася нова подруга, i ледi Рассел хотiла покласти кiнець цiй дружбi. То була дочка мiстера Шеперда, яка пiсля невдалого замiжжя повернулася з двома дiтьми у будинок батька. Вона була кмiтливою молодою жiнкою, що володiла мистецтвом подобатися; принаймнi вона сподобалась усiм у Келлiнч-холлi i так ввiйшла в довiру до мiс Еллiот, що вже не раз у неi гостювала, незважаючи на те, що ледi Рассел невпинно застерiгала Елiзабет вiд цiеi дружби, вважаючи ii недоречною.
Навряд щоб ледi Рассел справдi могла хоч трохи вплинути на Елiзабет. Здавалось, вона любила ii скорiше тому, що хотiла любити, а не тому що Елiзабет заслуговувала на ii любов. Вона нiколи не одержувала вiд неi чогось бiльше, нiж поверхових ознак уваги та звичайноi ввiчливостi; нiколи вона не могла нi переконати Елiзабет у чомусь, нi, тим бiльше, вiдрадити ii вiд чогось. Не раз вона добивалася того, щоб Енн могла iздити з батьком i сестрою до Лондона, добре розумiючи егоiстичнiсть i несправедливiсть такого ставлення; i в менш важливих випадках вона намагалася показати Елiзабет перевагу своiх вiрних суджень та цiнного життевого досвiду – i все даремно. Елiзабет завжди йшла своiм власним шляхом; i нiколи вона не йшла так невiдступно проти ледi Рассел, як у своiй прихильностi до мiсiс Клей, i вiдвернулася вiд товариства такоi гiдноi сестри, вiддавши всю свою дружбу й довiру тiй, з ким iй слiд би бути просто привiтною, i нiчого бiльше.
На думку ледi Рассел, мiсiс Клей була нерiвнею Елiзабет за своiм суспiльним станом, а щодо ii вдачi, то вона могла якнайшкiдливiше вплинути на Елiзабет, i тому переiзд, який вiддалить мiс Еллiот вiд мiсiс Клей та надасть iй можливiсть здобути бiльш пiдхожих подруг, був справою першорядноi важливостi.
Роздiл III
– Дозволю собi зазначити, сер Волтер, – сказав мiстер Шеперд одного ранку в Келлiнч-холлi, вiдклавши прочитану газету, – що союз, який зараз укладають, нам дуже на користь. Це замирення вижене на сушу всiх наших багатих морських офiцерiв. Кожен з них буде шукати собi дiм. Кращого часу й не уявити, сер Волтер, – так багато наймачiв, i дуже вiдповiдальних. Пiд час вiйни не один дворянин збiльшив свое багатство. Якби нам зустрiвся якийсь заможний адмiрал, сер Волтер…
– Йому б дуже пощастило, Шеперде, – вiдповiв сер Волтер, – ось усе, що я можу сказати. Келлiнч-холл став би для нього справжньою нагородою, вищою за всi нагороди, що вiн коли-небудь одержував, чи ж не так, Шеперде?
Мiстер Шеперд увiчливо засмiявся з цього жарту, а потiм додав:
– Насмiлюся зазначити, сер Волтер, що з моряками мати справи непогано. Мiй досвiд дозволяе менi сказати, що це люди з найшляхетнiшими поняттями, i я впевнений, що вони не можуть бути поганими наймачами. Тому, сер Волтер, я дозволю собi сказати, що в разi чуток про ваш намiр, що е цiлком можливим, бо однiй половинi свiту дуже важко приховувати своi вчинки й задуми вiд уваги та допитливостi другоi, i цi наслiдки треба брати до уваги; я, Джон Шеперд, можу приховати будь-якi своi сiмейнi справи, тому що навряд щоб хтось витрачав свiй час на те, щоб за мною спостерiгати; а от серовi Волтеру не так легко уникнути стороннiх поглядiв, отже, ризикну повiдомити вам, що мене не дуже здивуе, якщо, при всiй нашiй обережностi, усе ж таки хтось дiзнаеться про те, що ми насправдi збираемося зробити, а в такому випадку, як я вже казав, оскiльки скоро безперечно з'являться прохання, я звернув би особливу увагу на будь-якого з наших багатих морських офiцерiв; i, дозволю собi додати, у будь-який час для мене буде достатньо двох годин, аби звiльнити вас вiд клопоту з переговорами.
Сер Волтер лише кивав. Але незабаром вiн пiдвiвся, почав ходити по кiмнатi й iронiчно зазначив:
– Гадаю, що мало хто з морякiв не здивуеться, опинившись у такому будинку.
– Без сумнiву, вони благословили б долю, оглянувшись навколо, – сказала мiсiс Клей, яка теж була присутня: батько привiз ii сюди, бо для здоров'я мiсiс Клей не було нiчого кращого, нiж поiздка до Келлiнча, – але я цiлком згодна з батьком у тому, що моряк може бути чудовим наймачем. Я добре знаю цих людей. Вони й справдi шляхетнi, i iм завжди можна довiряти! Якщо ви вирiшите залишити тут вашi коштовнi картини, сер Волтер, вони будуть у цiлковитiй безпецi! За будинком i парком будуть ретельно доглядати. Сади й чагарники будуть у порядку, майже такому ж бездоганному, у якому вони зараз. Ви можете не побоюватися, мiс Еллiот, що знайдете занедбаними вашi чудовi квiтники.
– Щодо всього цього, – холодно заперечив сер Волтер, – якщо я й вирiшу здати дiм в оренду, я ще не знаю, на яких умовах. Я не дуже схильний багато дозволяти наймачевi. Звичайно, нехай гуляе собi по парку, – рiдко хто з морських офiцерiв, та й не тiльки iх, звик до таких просторiв; але вiн не буде робити тут усе, що йому заманеться, i це вже iнша рiч. Я не хочу, щоб хтось топтав моi чагарники, а мiс Еллiот я порадив би краще пильнувати своi квiтники. Будьте впевненi, я зовсiм не схильний потурати всiм забаганкам свого наймача, чи буде вiн моряком, чи солдатом.
Трохи помовчавши, мiстер Шеперд дозволив собi зазначити:
– Все це передбачено запровадженим звичаем, що допомагае господаревi й наймачевi легко та просто прийти до згоди. Вашi iнтереси, сер Волтер, у дуже надiйних руках. Я не дозволю жодному наймачевi виходити за межi закону. Ризикну сказати, що сер Волтер Еллiот не печеться про свою власнiсть i наполовину так ревно, як дбае про неi Джон Шеперд.
Раптом заговорила Енн.
– Гадаю, моряки, якi так багато для нас зробили, принаймнi не менш за iнших заслуговують на всi зручностi та вигоди, якi може надати будь-який дiм. Важко iм дiстаеться вiдпочинок, у цьому ми всi мусимо згодитися.
– Звичайно, це так. Безсумнiвно, мiс Енн мае рацiю, – вiдповiв мiстер Шеперд.
– О, безперечно! – пiдтвердила його дочка. Але сер Волтер, помовчавши, зазначив:
– Заняття не без корисностi, але я б не хотiв, щоб хтось iз моiх друзiв його обрав.
– Але чому? – була вiдповiдь, супроводжена здивованим поглядом.
– Тому що тут е двi речi, котрi дуже мене дратують, двi поважнi пiдстави бути проти цього заняття. По-перше, воно дае людям темного походження незаслуженi вiдзнаки й почестi, про якi iхнi батьки та дiди нiколи й не мрiяли. По-друге, воно безжально забирае в людини юнiсть i сили – моряк старiе ранiше, нiж будь-хто iнший. Усе свое життя я це помiчаю. Моряк найбiльш за всiх наражаеться на небезпеку побачити дошкульне пiднесення того, з чиiм батьком його батько не зволив би й розмовляти, або самому стати предметом вiдрази для iнших. Якось минулоi весни, у мiстi, був я в товариствi двох людей, якi являли собою переконливий доказ того, про що я вам розповiдаю. Один iз них був лорд Сент-Івз, чий батько, як ми всi знаемо, був сiльським вiкарiем без копiйки грошей; i цьому лордовi Сент-Івзу я мусив поступитися мiсцем. Другий був якийсь адмiрал Болдуiн, особа неймовiрно жалюгiдного вигляду: обличчя кольору червоного дерева, грубе до краю, усе в зморшках, на головi з бокiв три сивi волоски, а макiвка, на якiй узагалi не було анi волосинки, посилана пудрою. «Боже мiй, хто цей дiдуган?» – запитав я свого друга, який стояв поряд зi мною (сера Безiла Морлi). «Дiдуган! – вигукнув сер Безiл. – Це адмiрал Болдуiн. Як ви гадаете, скiльки йому рокiв?» «Шiстдесят, – вiдповiв я. – Або, мабуть, шiстдесят два». «Сорок, – вiдповiв сер Безiл, – сорок, i не бiльше». Уявiть собi, як я був здивований. Нi, я нiколи не забуду адмiрала Болдуiна. Це найяскравiший приклад того, що море робить iз людьми, але, певною мiрою, я знаю, що така доля iх усiх: подорожуючи по всьому свiту, завжди на повiтрi – i в мороз, i в спеку – вони мандрують, поки на них не стане огидно дивитись. Краще iм одразу загинути, нiж дожити до лiт адмiрала Болдуiна.
– Ах, сер Волтер, – вигукнула мiсiс Клей, – ви надто суворi! Пожалiйте бiдолах. Не всiм же бути вродливими. Звичайно, море нiкого не робить гарним; моряки справдi передчасно старiють, я й сама помiчала: вони рано прощаються з юнiстю. Але ж чи не трапляеться те ж саме з iншими людьми, i навiть майже з усiма? Солдатам на вiйськовiй службi аж нiяк не легше; i навiть люди бiльш спокiйнiших занять, що вимагають зусиль не вiд тiла, а вiд розуму, виглядають старшими, нiж вони е насправдi. Судовик гне спину над паперами до знесиленостi; лiкар завжди на ногах, i його можуть викликати в будь-яку погоду; i навiть священик… – вона зупинилася на хвилинку, щоб помiркувати над долею священика, – i навiть священику, як ви знаете, доводиться вiдвiдувати небезпечно хворих та ризикувати своiм здоров'ям, заходячи до кiмнат iз зараженим повiтрям. Насправдi, i я в цьому впевнена, хоч кожне заняття необхiдне й почесне по-своему, лише той, хто не мае потреби вiддавати себе будь-якому iз них, хто мае можливiсть жити собi на втiху, на вiльному сiльському повiтрi, самому розпоряджатися власним часом, робити, що заманеться, жити на свiй кошт i не намагатися збiльшити своi прибутки, – лише той, я кажу, зберiгае свое здоров'я та квiтучий вигляд до останку; а ось усi iншi втрачають свою привабливiсть, як тiльки минае iхня юнiсть.
Мiстер Шеперд, який так наполегливо схиляв сера Волтера на користь флотського офiцера в якостi наймача, був нiбито надiлений даром передбачення, бо першим, хто схотiв оселитися в домi, був якийсь адмiрал Крофт, що з ним вiн невдовзi зустрiвся на квартальному засiданнi в Тонтонi, а потiм довiдався про нього через свого лондонського знайомого. Згiдно з цими вiдомостями, якi мiстер Шеперд одразу ж поспiшив надати до Келлiнч-холла, адмiрал Крофт був уродженцем Сомерсет-ського графства, який, надбавши великих грошей, бажав оселитися в рiдних мiсцях i приiхав до Тонтона, щоб наглядiти собi якесь мiсце з тих, що пропонують внайми в найближчому сусiдствi, але жодне з них йому не сподобалося. Проте, випадково почувши (тут мiстер Шеперд зазначив, що, точнiсiнько як вiн i передбачав, намiри сера Волтера не могли довго триматися в таемницi), що Келлiнч-холл можуть здати внайми, i дiзнавшись про взаемини його (мiстера Шеперда) та господаря, познайомився з ним, аби про все розпитати, i пiд час довгоi бесiди висловив таке жваве зацiкавлення будинком, на яке тiльки була здатна людина, що була знайома з ним лише за описом; а докладно розповiвши про себе, справив на мiстера Шеперда враження людини вiдповiдальноi та з усiх поглядiв гiдноi того, щоб стати наймачем Келлiнч-холла.
– І хто такий цей адмiрал Крофт? – недовiрливо запитав сер Волтер.
Мiстер Шеперд вiдповiв, що адмiрал iз шляхетноi родини, i назвав маеток. Запала тиша, а потiм Енн додала:
– Вiн контр-адмiрал у вiйськовому флотi. Брав участь у Трафальгарськiй битвi, а потiм вирушив до Ост-Індii, де, здаеться, прослужив декiлька рокiв.
– Тодi я не маю сумнiву, – зазначив сер Волтер, – що обличчя в нього жовтогаряче, як плащi й вилоги моiх слуг.
Мiстер Шеперд поспiшив запевнити його, що адмiрал Крофт – бадьорий i привiтний чоловiк iз приемною зовнiшнiстю; звичайно, загартований бурями, але не бiльше того; з манерами та поняттями справжнього джентльмена. Домовитися з ним буде анiтрохи не важко: вiн бажав лише оселитися в затишному домi i якомога швидше; вiн знае, що за своi вигоди треба платити, уявляе собi приблизну цiну за наймання такого будинку, але не здивуеться, якщо сер Волтер попросить бiльше; розпитував про маеток. Адмiрал буде задоволений, якщо до нього надiшлють депутацiю, але це не обов'язково; сказав, що iнодi вiн ставав до зброi, однак нiколи не вбивав, – справжнiй джентльмен.
Мiстер Шеперд був дуже красномовним; вiн пiдкреслив усi обставини сiмейного життя адмiрала, якi додавали йому як наймачевi особливих переваг. Вiн був одружений, дiтей не мав, а саме такий наймач i е найкращим. Нiхто не дбае про дiм так добре, – зазначив мiстер Шеперд, – як робить це жiнка; невiдомо, де меблi бiльше псуються – там, де немае жiнки, чи там, де багато дiтей. Нiхто у свiтi не збереже меблi краще, нiж бездiтна жiнка. Вiн знайомий i з мiсiс Крофт – вона в Тонтонi з адмiралом, i майже весь час, коли вони обговорювали цю справу, вона була поруч.
– Вона, здаеться, дама тонка, чемна й гречна, – продовжував вiн, – вона ставила менi бiльше запитань про дiм, умови та податки, нiж сам адмiрал. Наскiльки я зрозумiв, вона бiльш обiзнана в таких речах. Бiльше того, сер Волтер, я дiзнався, що вона певною мiрою пов'язана з нашими краями, бiльш нiж ii чоловiк; тобто вона сестра джентльмена, що колись тут жив, як сама менi розповiла; сестра джентльмена, який жив у Манкфордi п'ять рокiв тому. Господи! Як же його звуть? Нiяк не можу згадати його iменi, хоч почув його зовсiм недавно. Пенелопо, донечко, чи не нагадаеш менi iм'я того джентльмена, що жив у Манкфордi – брата мiсiс Крофт?
Але мiсiс Клей була так захоплена розмовою з мiс Еллiот, що не почула запитання.
– Уявлення не маю, про кого ви говорите, Шеперде. Я не пам'ятаю жодного джентльмена в Манкфордi ще вiдтодi, коли губернатором був старий Трент.
– Господи! Як дивно! Скоро, мабуть, я забуду, як мене самого звуть. Я так добре знаю це iм'я, та й самого джентльмена – сто разiв його бачив. Колись вiн прийшов порадитися зi мною, пригадую, зi скаргою на сусiда. Слуга цього сусiда забрався до його саду й викрадав яблука. Огорожа обвалилася. Злодiй був спiйманий на гарячому, але пiзнiше, всупереч моему вироку, прийшли до сердечноi згоди. Оце так чудасiя!
Усi замовкли.
– Мабуть, ви маете на увазi мiстера Вентворта? – раптом запитала Енн.
Мiстер Шеперд був сповнений вдячностi:
– Так, саме Вентворт! Саме так його звуть. У нього була парафiя в Манкфордi, як ви знаете, сер Волтер, два чи три роки тому. Здаеться, вiн туди приiхав приблизно в п'ятому роцi. Я впевнений, що ви його пам'ятаете.
– Вентворт? О, так! Мiстер Вентворт, манкфордський вiкарiй. Ви ввели мене в оману, сказавши «джентльмен». Я гадав, що ви говорите про заможну людину; мiстер Вентворт був нiким, без роду i племенi, i не мав нiчого спiльного зi Стреффордами. Дуже дивно, як це нашi найшляхетнiшi iмена переходять хтозна до кого.
Зрозумiвши, що спорiднення Крофтiв з мiстером Вентвортом не пiдiймае iх у очах сера Волтера, мiстер Шеперд бiльше про нього не згадував, знову заходившись пiдкреслювати бiльш сприятливi обставини: iхнiй вiк, склад сiм'i, багатство, високу думку, яка склалася в них про Келлiнч-холл, та прагнення там оселитись; усе це свiдчило про те, що нiчого вони не ставлять вище за щастя бути наймачами сера Волтера Еллiота, з надзвичайною тонкiстю здогадуючись, якi саме якостi сер Волтер цiнуе в наймачах.
Проте старання мiстера Шеперда мали успiх; i, хоч сер Волтер вiдчував неприязнь до всякого, хто збирався оселитися в його домi, i дивився на нього, як на неймовiрного багача, якому можна призначити найвищу цiну; мiстер Шеперд добився нарештi вiд сера Волтера згоди почати переговори й був вiдряджений до Тонтона, щоб домовитися з адмiралом Крофтом про день, коли вiн приiде оглядати дiм.
Сер Волтер не вирiзнявся глибокою мудрiстю, але вiн мав достатньо життевого досвiду, щоб зрозумiти, що наймача, бiльш пiдхожого в усiх вiдношеннях, нiж адмiрал Крофт, йому не знайти. Такою була його думка; крiм того, його самолюбство тiшило те, що адмiрал посiдав високе мiсце в суспiльствi, але не занадто. «Я здав будинок в оренду адмiраловi Крофту» – звучить прекрасно, набагато краще, нiж просто якомусь мiстеровi; мiстер (окрiм, мабуть, з пiвдюжини осiб у всiй краiнi) завжди потребуе пояснень. Адмiрал сам за себе говорить, та й баронет поряд з ним нiчого не втрачае. У всiх справах i переговорах усi переваги залишаться за сером Волтером Еллiотом.
Жодне рiшення не приймалося без Елiзабет, але iй самiй дедалi бiльше кортiло залишити село, i вона була дуже рада, що все вже вирiшено i знайшли хорошого наймача, тому вона не обмовилася жодним словом про вiдстрочення.
Улагодити цю справу було цiлком довiрено мiстеровi Шеперду, i, як тiльки вона дiйшла щасливого кiнця, Енн, яка прислухалася до розмови уважнiше вiд усiх, вийшла з кiмнати, щоб пiдставити прохолодному повiтрю зашарiлi щоки; i, гуляючи своею улюбленою алеею, вона сказала, тихо зiтхнувши: «За кiлька мiсяцiв, мабуть, вiн буде тут гуляти».
Роздiл IV
Вiн – але не мiстер Вентворт, колишнiй манкфордський вiкарiй, як це могло здатись, а його брат – капiтан Фредерiк Вентворт, який брав участь у битвi при Сан-Домiнго; тодi вiн i одержав звання капiтана, але не вiдразу був прийнятий на службу, приiхав до Сомерсетського графства влiтку 1806 року i, не маючи батькiв, на пiвроку оселився в Манкфордi. Вiн був тодi дуже привабливим юнаком, з неабияким розумом i шляхетною душею, а Енн – надзвичайно гарненькою дiвчиною, надiленою добротою, скромнiстю, гарним смаком i щирiстю. Мабуть, i половини всiх цих чеснот було б достатньо, бо йому тодi було нiчого робити, а iй – нiкого кохати, а при такiй кiлькостi достойностей iхня доля не могла скластись iнакше. Вони поступово знайомились, а познайомившись, одразу ж закохались до нестями одне в одного. Важко сказати, хто з них бiльше обожнював iншого та хто був бiльше щасливим: вона, коли вiн iй запропонував руку i серце, чи вiн, коли вона дала свою згоду.
Настала пора щастя, нiчим не отьмареного, але дуже недовга. Незабаром постали перешкоди. Сер Волтер, коли до нього звернулися, не те щоб насправдi не дав своеi згоди або сказав, що цього нiколи не буде, проте вiдповiв iз таким здивуванням, такою холоднiстю й таким мовчанням, що Енн одразу зрозумiла, як вiн до цього ставиться. Вiн вважав цей союз дуже принизливим для своеi родини; i ледi Рассел, хоч ii гордiсть була бiльш помiрною та вибачливою, подiляла його думку.
Енн Еллiот, з ii походженням, красою й розумом – i в дев'ятнадцять рокiв погубити свое життя, у дев'ятнадцять рокiв зв'язати себе з людиною, яка нiчого не мае, окрiм своiх особистих чеснот, якiй нiколи не набути багатства, заняття якоi вкрай непевне i яка до того ж не мае знайомств, аби просунутися. Нi, – зi смутком думала ледi Рассел, – це дiйсно означае погубити себе. Енн Еллiот, така юна, ii ще майже нiхто не знае, i дiстатися першому стрiчному, без достаткiв i знайомств; iз ним вона змарнуе свою молодiсть у стомливих турботах i принизливiй залежностi! Нi, цього нiколи не буде, якщо тiльки справедливе втручання та представництво тiеi, хто любить Енн майже як мати й надiлена майже материнськими правами, зможуть завадити.
Капiтан Вентворт не був багачем. Йому щастило на службi, але, легко витрачаючи те, що йому легко дiставалося, вiн так нiчого й не зберiг. Хоча вiн був упевнений, що незабаром стане багатим: сповнений запалу й завзяття, вiн знав, що невдовзi в нього буде свiй корабель, а його новий стан забезпечить йому все, про що вiн мрiе. Йому завжди щастило; вiн знав, що так буде й далi. Запальностi цього переконання та жвавостi, з якою вiн його висловлював, було достатньо для Енн, але ледi Рассел бачила це зовсiм у iншому свiтлi. Його безстрашнiсть i весела вдача були iй зовсiм не до вподоби. На ii погляд, вони тiльки збiльшували зло; вiн через це здавався iй небезпечнiшим. Вiн був розумним, гострим на язик та завзятим. Ледi Рассел не дуже високо цiнувала дотепнiсть; набагато гiршоi думки була вона про необачнiсть. Вона була рiшуче проти цього шлюбу.
Це вже було занадто. Юна та лагiдна, Енн ще могла витримати неприязнь батька до свого обранця, хоч сестра ii не пiдбадьорювала жодним словом чи поглядом, а ось ледi Рассел, яку вона так любила та якiй так довiряла, переконувала ii з такою наполегливiстю й нiжнiстю, що ii поради не могли не подiяти. Їi переконали, що цi змовини е помилкою, викликаною ii нерозсудливiстю; вiн ii не вартий i не зможе зробити ii щасливою. Але не себелюбна обережнiсть змусила Енн розiрвати змовини. Якби вона не думала, що для нього так буде краще, навряд би вона це зробила. Думка про те, що вона йде на самопожертву перш за все заради його блага, була ii розрадою пiд час гiркого прощання, останнього прощання; а вона потребувала розради, бо, до того ж, вiн iй не повiрив, не згодився з нею i був конче скривджений такою рiшучою вiдмовою. Вiн одразу ж покинув село.
Вони були знайомi кiлька мiсяцiв; але Енн страждала довше. Сум i туга надовго захмарили iй усi втiхи юностi, вона занепала духом i передчасно зiв'яла.
Понад сiм рокiв минуло пiсля того, як ця маленька сумна iсторiя дiйшла кiнця; i час багато що змiнив: прихильнiсть Енн, що завдала iй стiльки болю, майже зовсiм згасла, але лише час мiг тут подiяти; не допомогла нi змiна мiсця (за винятком поiздки до Бата невдовзi пiсля розриву), нi новi знайомства. Жоден iз тих, хто приiжджав до Келлiнча, не витримував порiвняння з Фредерiком Вентвортом, яким вiн залишався в ii пам'ятi. Друга прихильнiсть, що стала б зараз для неi единим природним, щасливим i надiйним вилiкуванням, була неможливою при ii вишуканому розумi, вимогливому смаку й вузькому колi знайомств. Коли iй було близько двадцяти двох рокiв, один молодик запропонував iй змiнити iм'я, але вiн незабаром зустрiв бiльшу готовнiсть у ii молодшоi сестри, i ледi Рассел тодi нарiкала на ii вiдмову, бо Чарлз Мазгроув був старшим сином людини, яка в усьому селi поступалася своiм багатством i суспiльним станом лише серовi Волтеру, i до того ж мав приемну вдачу й був гарним на вроду; коли Енн було дев'ятнадцять рокiв, ледi Рассел ще б могла бажати для неi чогось бiльшого, але нинi iй уже було двадцять два, i ледi Рассел хотiла, щоб вона залишила батькiвський дiм, з гiднiстю вiддалившись од пристрастi й несправедливостi, та назавжди оселилася десь неподалiк вiд неi. Але на цей раз Енн не прислухалася до ii поради; i, хоч ледi Рассел, яка завжди пишалася своею розсудливiстю, нiколи не жалкувала за минулим, вона, проте, уже почала непокоiтись i майже втратила надiю, що коли-небудь з'явиться якийсь гiдний чоловiк з достатками i Енн заживе тим життям, для якого вона й створена з ii нiжнiстю та хазяйновитiстю.
Жодна з них не знала, що думае iнша з цього приводу i чи змiнилася ця думка; i ледi Рассел не знала головного, чим керувалась у своiй поведiнцi Енн, цiеi теми нiколи не торкались, але у двадцять сiм рокiв Енн думала вже зовсiм не так, як ii змусили думати в дев'ятнадцять. Вона нi в чому не звинувачувала ледi Рассел, не докоряла й собi за те, що дозволила iй вирiшити свою долю; але тепер, якби якась юна особа за схожих обставин звернулася до неi за порадою, Енн нiколи не порадила б iй неминучого горя в найближчому майбутньому заради можливого далекого щастя. Вона була впевнена, що, незважаючи на всi неприемностi, до яких би призвело несхвалення рiдними ii вибору, на його неспокiйне заняття, сповнене страхiв, затримок i розчарувань, вона була б щасливiшою, якби не розiрвала змовини; навiть тодi, була цiлком впевнена, якщо б iм судилися звичайнi турботи та клопоти, або важчi за звичайнi; але ж доля дарувала йому набагато бiльше, нiж могли б собi уявити розсудливi порадники. Усi його найсмiливiшi прагнення збулися, всi його найпалкiшi надii виправдалися. Його розум i завзятiсть нiбито проклали йому шлях до успiху. Незабаром пiсля розриву змовин вiн знову почав служити; i тодi все вiдбулося так, як вiн iй розповiдав. Вiн вiдзначився, його швидко пiдвищили по службi, й нинi, при такiй удачливостi, вiн, мабуть, зробився дуже багатим. У ii розпорядженнi були флотськi вiдомостi й газети, але вона не мала сумнiву щодо його заможностi i, довiряючи його постiйностi, не мала пiдстав думати, що вiн одружений.
Якою красномовною могла б стати Енн Еллiот! З яким красномовством принаймнi могла б вона захищати нiжну прихильнiсть своеi юностi та радiсну вiру в майбутне вiд жахливоi обережностi, яка нiбито сумнiваеться в тому, що призначено Провидiнням. У юностi ii змусили бути передбачливою, у бiльш зрiлi роки вона стала мрiйницею, що було природним продовженням неприродного начала.
