скачать книгу бесплатно
Чуття i чутливiсть
Джейн Остин
Істини
Джейн Остен (1775—1817) i досi по праву вважаеться «першою ледi» англiйськоi лiтератури. Їi «романи звичаiв» пiдкоряють ось уже трете столiття щирiстю, тонким психологiзмом, iстинно англiйським гумором i е обов’язковими для вивчення в коледжах i унiверситетах Великоi Британii.
У романi «Чуття i чутливiсть» вперше в европейськiй прозi з’являеться героiня з новим типом характеру: розумна, iронiчна, рiшуча, доля якоi стала запереченням розхожих уявлень того часу про романтичну пристрасть як вершину людських почуттiв.
Джейн Остен
Чуття i чутливiсть
Роздiл 1
Родина Дешвудiв жила в Сассексi вже давно. Маеток вони мали великий, а помешкання iхне було в Норленд-парку – в самому центрi iхнiх володiнь. Дешвуди вели життя цiлком добропристойне i здобули прихильнiсть i повагу своiх сусiдiв. Колишнiй власник цього маетку, що вже помер, був одинаком, дожив до похилого вiку, упродовж багатьох рокiв його сестра була i нерозлучним товаришем, i економкою. Але пiсля ii смертi, що трапилася за десять рокiв до того, як помер вiн сам, у його домiвцi сталася велика перемiна – пiсля смертi сестри хазяiн запросив до себе i поселив у своему помешканнi родину свого племiнника мiстера Генрi Дешвуда – законного спадкоемця Норлендського маетку i людину, якiй вiн мав намiр передати цей маеток у спадок. Отож останнi своi роки поважний старий щасливо провiв у товариствi свого племiнника, племiнницi та iхнiх дiтей. Вiн у них душi не чув. Постiйна увага з боку подружжя Дешвудiв до його забаганок, що йшла не тiльки вiд необхiдностi, але й вiд доброти серця, забезпечувала йому увесь той комфорт, на який заслуговував його похилий вiк; а життерадiснi дитинчата скрашували його життя.
Вiд першого шлюбу мiстер Генрi Дешвуд мав одного сина; теперiшня його дружина народила йому трьох дочок. Син, респектабельний молодик твердоi вдачi, був добре забезпечений завдяки чималому статку його матерi, половина якого вiдiйшла йому пiсля досягнення ним повнолiття. Одруження, що сталося невдовзi, зробило його ще заможнiшим. Тому норлендський маеток цiкавив його як спадщина набагато менше, нiж сестер, бо iхнi статки були незначними, якщо не брати до уваги те, що могло перепасти iм пiсля успадкування маетностi iхнiм батьком. Мати iхня не мала нiчого, батько ж мав у своему розпорядженнi лише сiм тисяч фунтiв; бо друга половина статку його першоi дружини теж призначалася ii дитинi, i вiн мав з неi лише прижиттевий процент.
І ось старий джентльмен помер; зачитали його заповiт; i, як усякий iнший заповiт, вiн спричинився i до задоволення, i до розчарування. Небiжчик не був такий несправедливий i невдячний, щоб позбавити свого племiнника маетку, але залишив вiн його у спадок на таких умовах, що наполовину зменшили цiннiсть самого заповiту. Не так для себе, як для своеi жiнки та дочок хотiв мати мiстер Дешвуд цей маеток; але останнiй мав дiстатися його сину, потiм – синовi сина, чотирирiчному хлопчиковi, до того ж на таких умовах, котрi не давали йому можливостi забезпечувати найдорожчих йому людей – чи то якимись доходами з маетку, чи то за рахунок продажу цiнноi деревини з навколишнiх лiсiв. Усе було задумано на користь оцього хлопчика, який протягом своiх нечастих вiдвiдин Норленда зi своiми матiр’ю та батьком встиг завоювати таку велику симпатiю хазяiна маетку звичайними для маленьких дiтей принадами: впертiстю, шепелявiстю, шумливiстю та хитрими витiвками, що симпатiя ця переважила всю ту увагу та повагу, з якими довгi роки ставилися до нього дружина його племiнника i ii дочки. Однак старий джентльмен аж нiяк не мав намiру бути недобрим i невдячним, отже, на знак своеi любовi до цих трьох дiвчат – кожнiй з них вiдписав по тисячi фунтiв.
Спочатку розчарування мiстера Дешвуда було великим. Але вдачу вiн мав веселу i життерадiсну i тому небезпiдставно мiг сподiватися на те, що проживе ще довгi роки, протягом яких – живучи ощадливо – спроможеться зекономити кругленьку суму з доходiв вiд продукцii маетку, якi i так були чималими i якi можна було збiльшити досить швидко. Але лише рiк випало йому розпоряджатися багатством, якого вiн так довго дожидався. Лише на рiк вiн пережив свого дядька; i все, що лишилося його вдовi та дочкам, – були десять тисяч фунтiв, включаючи останнi надбання.
Щойно стало вiдомо про загрозу його життю, послали за сином; i мiстер Дешвуд – з усiею наполегливiстю й переконливiстю, до яких змушував перебiг хвороби, – доручив йому турботу про мачуху та сестер.
До решти сiм’i мiстер Джон Дешвуд не мав тих сильних родинних почуттiв, якi вiн мав до батька, i був глибоко вражений проханням, з яким батько звернувся до нього в такий сумний час, проте пообiцяв зробити все, що вiн зможе, щоб мачуха та сестри жили в достатку. Зачувши таке запевнення, його батько заспокоiвся, i в мiстера Джона Дешвуда з’явилася вiльна година, аби подумати – а що ж реально вiн зможе для них зробити.
Мiстер Джон Дешвуд не був жорстокосердим молодиком, якщо не вважати жорстокосердiстю певну холоднiсть вдачi та певну егоiстичнiсть; але загалом вiн був людиною шанованою, бо у вiдправленнi своiх щоденних обов’язкiв поводився як годиться i з належною доброчиннiстю. Якби дружина його була людиною бiльш доброзичливою, то до нього б ставилися з iще бiльшою пошаною – може, вiн i сам став би людиною бiльш доброзичливою, бо одружився вiн у дуже молодому вiцi i дуже любив свою дружину. Але дружина Джона Дешвуда була лише його смiховинною карикатурою – ще обмеженiшою i ще егоiстичнiшою.
Коли вiн дав своему батьку таку обiцянку, то вiн i справдi сам для себе вирiшив зробити своiм сестрам подарунок, збiльшивши на тисячу фунтiв статок кожноi з них. У ту хвилину йому й справдi здавалося, що вiн здатен на таке. Перспектива чотирьох тисяч фунтiв на рiк на додаток до його теперiшнього доходу, а ще призначена йому половина багатства його матерi зiгрiвала його серце i сповнювала його великодушнiстю та поблажливiстю. Так, вiн видiлить iм три тисячi фунтiв: з його боку це буде такий щедрий та красивий жест! Цiеi суми iм буде достатньо для безхмарного iснування. Три тисячi фунтiв! Таку значну суму вiн зможе заощадити без якихось суттевих незручностей для себе. Джон Дешвуд думав про це цiлий день, а потiм багато днiв пiдряд i зовсiм не жалкував з приводу свого рiшення.
Не встигли поховати батька, як дружина Джона Дешвуда, не попередивши свою свекруху, прибула зi своею дитиною та слугами. Нiхто не ставив пiд сумнiв ii права приiхати – будинок належав ii чоловiковi з моменту смертi його батька, але цей приiзд лише пiдкреслив неделiкатнiсть ii поведiнки. Будь-якiй жiнцi з пересiчною чутливiстю, яка опинилася б у становищi мiсiс Дешвуд, такий вчинок не сподобався б, але для останньоi, з ii високими поняттями про честь та романтичними уявленнями про великодушнiсть, вiн раз i назавжди став причиною невимовноi огиди. Нiхто з ii родини нiколи не вiдчував особливоi симпатii до мiсiс Джон Дешвуд, але досi вона не мала нагоди продемонструвати, з якою зневагою до комфорту i до почуттiв iнших людей вона може поводитися.
Мiсiс Дешвуд була так вражена негiдною поведiнкою i таким щирим було ii почуття вiдрази до своеi невiстки, що вона вже вирiшила була назавжди покинути маеток, коли б не благання ii старшоi доньки i ii власна нiжна любов до своiх трьох дiтей, заради яких не варто було сваритися з iхнiм братом. Перше змусило ii замислитися над доречнiстю такого кроку, а друге – трохи згодом – змiцнило ii у бажаннi залишитися.
Елiнор, ii найстарша дочка, чия порада виявилася такою дiевою, була проникливо-розумна i розважлива у своiх судженнях, i це дозволяло iй, незважаючи на ii дев’ятнадцять рокiв, бути порадницею своеi матерi i часто давало змогу – на загальну користь – протидiяти тiй жвавостi характеру мiсiс Дешвуд, яка зазвичай призводила до необдуманих вчинкiв. Вона мала надзвичайно добре i нiжне серце; почуття ii були сильними, але вона добре вмiла ними керувати: це було те вмiння, якому ii матерi ще тiльки слiд було навчитися i якому одна з ii сестер вперто не бажала вчитися.
Здiбностi Марiанни багато в чому не поступалися здiбностям Елiнор. Вона була чутлива i розумна, але нестримна у своiх почуттях; нi у своiх печалях, нi у своiх радощах мiри вона не знала. Вона була великодушна, доброзичлива, цiкава: вона була яка завгодно – тiльки не розважлива. Їi схожiсть з матiр’ю була вражаюче сильною.
Елiнор ставилася до надмiрноi чутливостi своеi сестри iз занепокоенням, але мiсiс Дешвуд цю надмiрну чутливiсть всiляко плекала i цiнувала. І тепер вони пiдтримували i заохочували одна одну у всiй нестримностi своiх згорьованих почуттiв. Ту агонiю нещастя, що поглинула iх на самому початку, вони – за власним бажанням – невпинно пiдтримували; вони прагнули ii, вони створювали ii знову i знову. Вони цiлковито вiддалися своiй печалi, намагалися посилити своi страждання усiма тими спогадами, котрi могли iх посилити, i твердо вирiшили, що не буде iм розради нi тепер, нi в майбутньому. Елiнор теж була глибоко засмучена, але, однак, здатна була боротися, здатна була докладати зусиль. Вона знайшла в собi сили порадитися зi своiм братом, змогла прийняти свою невiстку по прибуттю тiеi i поставитися до неi з належною повагою, вона виявилася здатною надихнути свою матiр на подiбнi вчинки i спонукати ii до вияву необхiдноi поблажливостi.
Ще одна iхня сестра, Маргарет, була веселим i добродушним дiвчиськом, але оскiльки вона вже встигла всотати в себе чималу частку романтичностi Марiанни, при цьому далеко поступаючись iй розумом, то у своi тринадцять рокiв вона не обiцяла зрiвнятися зi своiми сестрами у бiльш дорослому вiцi.
Роздiл 2
Невдовзi дружина Джона Дешвуда утвердилася як хазяйка Норленда, а ii свекруха з дочками були зведенi до жалюгiдного становища гостей. Однак, якщо вважати iх за гостей, то вона ставилася до них зi спокiйною чемнiстю; ii ж чоловiк ставився до них з такою ж мiрою доброти, з якою вiн мiг ставитися до всiх, окрiм себе, своеi дружини та своеi дитини. Вiн – не без певноi щиросердостi – намагався зробити так, щоб вони вважали Норленд своею домiвкою; з його намаганнями погодилися, бо жодний iнший план не виглядав для мiсiс Дешвуд таким доречним, як перебування в маетку, доки не буде знайдене нове помешкання поблизу.
Необхiднiсть жити там, де все нагадувало iй про ii колишнi втiхи, якраз i було тiею пропозицiею, котра цiлком вiдповiдала ii характеру. В перiоди веселощiв жодна людина не могла зрiвнятися з нею веселiстю вдачi або життерадiсним очiкуванням щастя, яке, власне, i е щастям. Але в печалi ii уява так само сильно заволодiвала нею, i тодi вона бувала такою ж невтiшною у своему горi, як i непогамовною у радостi.
Мiсiс Джон Дешвуд геть несхвально ставилася до намiрiв свого чоловiка облагодiяти своiх сестер. Вона вважала, що забрати три тисячi фунтiв зi спадщини, яка дiсталася ii дорогенькому малюковi, – це було рiвнозначно доведенню його до краю злиднiв. Вона благала чоловiка iще раз помiркувати на цю тему. Де ж це таке бачено: позбавити власну дитину – до того ж едину дитину – такоi великоi суми? І взагалi – яке право мають сестри Дешвуд розраховувати на те, щоб вiн так щедро вiддавав iм такi великi грошi? Вони ж е лише його зведеними сестрами; хiба ж це рiдня? Нiяка вони не рiдня. Всi добре знають, що не може бути нiякоi симпатii мiж дiтьми одного чоловiка вiд рiзних жiнок; чому ж тодi вiн мусить доводити до злиднiв себе i iхнього бiдолашного Гарика, вiддавши всi своi грошi зведеним сестрам?
– Перед смертю мiй батько попрохав мене, – вiдповiв ii чоловiк, – щоб я допомагав його вдовi та дочкам.
– Та вiн, мабуть, уже погано усвiдомлював, що каже; б’юся об заклад, що в той момент вiн уже був не сповна розуму. Якби вiн був при здоровому глуздi, то вiн нiколи б не став прохати тебе вiддати половину статку твоеi дитини.
– Мiй батько не намагався обумовити якусь конкретну суму, люба моя Фаннi; просто вiн у загальних виразах попрохав мене зробити iхне становище бiльш надiйним та комфортним, нiж це змiг зробити вiн. Батько мiг би про це i не говорити – хiба ж я можу не потурбуватися про своiх сестер? Але йому потрiбна була моя обiцянка, тож я i дав ii, бо зробити це було неважко: принаймнi так менi тодi здавалося. Але я обiцянку дав, i ii треба виконувати. Коли вони поiдуть з Норленда до новоi домiвки, то треба буде неодмiнно що-небудь для них зробити.
– Ось i зроби для них що-небудь, але це «що-небудь» не повинно бути трьома тисячами фунтiв. Подумай про те, – додала дружина, – що, розпрощавшись з грошима, назад повернути iх уже не можна нiколи. Твоi сестри вийдуть замiж – i плакали нашi грошi! Ось якби iх можна було знову повернути нашому бiдолашному хлопчику…
– Так, звичайно, – мовив мiстер Джон Дешвуд занепокоеним тоном, – це мiняе справу. Може настати час, коли Гаррi пожалкуе, що позбувся такоi великоi суми грошей. Наприклад, у нього буде багато дiтей, i тодi цi грошi стали б дуже вагомим додатком.
– Авжеж!
– Тодi, може, для всiх було б краще, коли б цю суму зменшили удвiчi? – П’ятсот фунтiв – це буде щедрою набавкою до iхнiх статкiв! Щедрою – навiть не те слово! Де ще знайти такого брата, котрий дав би хоч половину цих грошей своiм справжнiм сестрам, не те що зведеним? Твоя великодушнiсть просто не знае меж!
– Я не хочу бути скупим, – вiдповiв Джон Дешвуд. – У подiбному випадку краще переборщити, нiж навпаки. Принаймнi нiхто не закине менi, що я зробив для своiх сестер недостатньо: вони й самi, мабуть, не розраховують на бiльше.
– Нiхто не може знати, на що саме вони розраховують, – сказала його дружина, – але нас не повиннi турбувати iхнi розрахунки; питання полягае в тому, скiльки ти в змозi iм дати.
– Звичайно ж! Гадаю, що я у змозi дати iм по п’ятсот фунтiв кожнiй. Навiть без моеi набавки кожнiй з них i так припаде по три тисячi фунтiв пiсля смертi iхньоi матерi. Це – чималенька сума для будь-якоi молодоi жiнки.
– Аякже! До того ж менi здаеться, що вони прекрасно обiйдуться i без твоеi набавки. Вони роздiлять мiж собою десять тисяч фунтiв. Коли вони вийдуть замiж, то достаток iм буде гарантований, а якщо не вийдуть, то процентiв з десяти тисяч вистачить iм усiм для безбiдного iснування.
– Істинна правда! Тож я гадаю, що краще зробити щось для iхньоi матерi, поки вона жива, нiж для них, – я маю на увазi щось типу щорiчного доходу. – Користь вiд цього буде не тiльки iй, а й моiм сестрам. Їм усiм цiлком вистачить i сотнi на рiк.
Однак його дружина трохи завагалася, перш нiж погодитися iз цим планом.
– Певна рiч, – мовила вона, – це краще, нiж розставатися з п’ятнадцятьма сотнями фунтiв вiдразу. Але ж якщо мiсiс Дешвуд проживе п’ятнадцять рокiв, то нам буде вельми сутужно.
– П’ятнадцять рокiв! Фаннi, люба моя, та ii життя не варте й половини цих грошей!
– Звичайно ж, не варте; але зверни увагу – люди зазвичай живуть вiчнiсть, якщо iм платять хоч якийсь щорiчний дохiд, до того ж мiсiс Дешвуд – жiночка дебела i здорова, iй ще й сорока немае. Щорiчний дохiд – то е справа дуже серйозна: його треба платити кожен рiк i здихатися його не можна нiяк. Ти просто погано усвiдомлюеш, на що ти йдеш. Я сама знаю, що то за клопiт – виплата щорiчного доходу, бо моя мати буквально вибивалася з сил, виплачуючи, згiдно iз заповiтом свого батька, явно завеликий щорiчний дохiд трьом колишнiм слугам, i я просто диву дивувалася – наскiльки затяжкою для неi була ця справа. Виплати слiд було здiйснювати двiчi на рiк, а ще треба було морочити голову з доставкою цих грошей отим слугам; якось сказали, що один з них помер, потiм з’ясувалося, що нiчого подiбного не сталося. Мою матiр вiд усього цього просто нудило. Вона часом казала, що вiд отих безперервних зазiхань вона не може розпоряджатися своiм же доходом на власний розсуд i що ii батечко вчинив украй немилосердно, бо iнакше усi цi грошi належали б iй i бiльше нiкому, i вона змогла б витрачати iх без будь-яких обмежень взагалi. Пiсля усього цього я страшенно боюся щорiчних виплат i нi за що у свiтi не стала б зв’язуватися iз виплатою навiть одного щорiчного доходу.
– Звичайно, – це рiч неприемна, – вiдповiв мiстер Дешвуд, – мати отакi дiрки у доходi, через якi щорiчно витiкають грошi. Як доречно зазначае твоя матiр, ти не е хазяiном власного статку. Коли людина прив’язана до виплати певноi суми у призначений день, то це позбавляе ii незалежностi.
– Безсумнiвно; до того ж нiхто тобi за це i спасибi не скаже. Вони почуватимуться забезпеченими, ти зробиш не бiльше, нiж вiд тебе очiкуеться, i нiякоi вдячностi у них не виникне взагалi. Я на твоему мiсцi все робила б так, щоб не зашкодити власним iнтересам. Можуть траплятися такi роки, коли недоречно буде зменшувати нашi витрати на сто i навiть на п’ятдесят фунтiв.
– Здаеться, люба, ти маеш рацiю. В даному разi краще не здiйснювати щорiчних виплат; подарунки, якi я час вiд часу робитиму Дешвудам, принесуть iм набагато бiльше користi, нiж щорiчне утримання, бо коли забезпечити iм бiльший дохiд, то вони лише збiльшать своi витрати i в кiнцi року не стануть анi на шеляг багатшими. Напевне, це i стане найкращим виходом у данiй ситуацii. Подарунок у п’ятдесят фунтiв, зроблений у той чи iнший час, назавжди позбавить iх грошовоi скрути, i його стане цiлком достатньо, щоб виконати обiцянку, яку я дав своему батьку.
– Безперечно. Правду кажучи, в душi моiй я переконана, що твiй батько взагалi не мав на увазi, що ти допомагатимеш iм грошима. Вiн думав лише про ту допомогу, яку, смiю сказати, можна було реально вiд тебе очiкувати. Наприклад, знайти для них зручний будиночок, допомогти з переiздом, а у вiдповiдний сезон дарувати iм рибу або дичину. Присягаюся своiм життям: нiчого бiльшого на увазi вiн не мав, а якби мав, то це було б дивним i позбавленим здорового глузду. Ви тiльки уявiть собi, шановний мiстере Дешвуд, як добре житиметься вашiй мачусi та ii дочкам на вiдсотки з семи тисяч фунтiв, окрiм тiеi тисячi, що належить кожнiй iз дiвчат i щорiчно дае кожнiй з них п’ятдесят фунтiв, а з цих п’ятдесяти фунтiв вони платитимуть матерi за проживання. Загалом вони матимуть на чотирьох п’ятсот фунтiв на рiк, а чого iще треба бажати чотирьом жiнкам? Бо ж вони житимуть так скромно! Витрати по господарству будуть взагалi нiякими. Їм не доведеться тримати анi карети, анi коней; i може, навiть слуг. У товариствi вони не буватимуть; та iм взагалi грошi нiкуди буде витрачати! Ти тiльки уяви, як безтурботно вони житимуть! П’ятсот фунтiв на рiк! Я навiть не уявляю, як вони зможуть витратити хоч половину цих грошей; смiшно навiть i думати про якусь набавку. Це скорiш вони зможуть тобi щось набавити.
– А й справдi, – вiдповiв мiстер Дешвуд, – ти маеш цiлковиту рацiю. Не мiг мiй батько прохати вiд мене бiльшого за те, про що ти кажеш. Тепер я це добре розумiю i чiтко дотримуватимуся своеi обiцянки, здiйснюючи щодо моеi мачухи та ii дочок саме такi акти доброчинностi, якi ти щойно змалювала. Коли моя мати переiжджатиме в iнший будинок, я допоможу iй усiм, чим зможу. Тут якраз доречно було б купити iй якийсь предмет обстановки.
– Ну звичайно ж, – вiдказала йому дружина. – Але наразi треба врахувати ось що. Коли твоi батько та матiр переiздили до Норленда, то всi меблi зi Стенхiлла вони продали, але зберегли усю порцеляну, металевий посуд та бiлизну; усе це тепер залишилося твоiй матерi. Тож коли вона перебереться до нового будинку, то меблiв та посуду iй навряд чи бракуватиме.
– Це, безперечно, суттеве мiркування, бо меблi, посуд та бiлизна е дуже цiнним спадком. До речi, дещо з цього посуду i нам знадобилося б!
– Отож; а iхнiй набiр снiданковоi порцеляни набагато гарнiший за наш. На мою думку, вiн буде напрочуд гарним у будь-якому помешканнi, котре вони зможуть собi дозволити. Однак нехай буде так, як воно е. Твiй батько думав лише про них. Я ж мушу сказати таке: тобi нема за що бути йому вдячним i виконувати його прохання, бо ми чудово знаемо, що коли б вiн змiг, то майже все залишив би iм.
Це був невiдпорний аргумент. Вiн надав його намiрам тiеi рiшучостi, якоi ранiше бракувало. Тому зрештою мiстер Дешвуд визнав абсолютно непотрiбним – а може, навiть i непристойним – робити для вдови та дiтей ii батька щось бiльше, нiж тi прояви доброзичливостi та ввiчливостi, про якi говорила його дружина.
Роздiл 3
Мiсiс Дешвуд залишалася в Норлендi ще кiлька мiсяцiв; i не тому, що iй не хотiлося покидати маеток пiсля того, як кожна цяточка в ньому припинила викликати в неi хвилю бурхливих емоцiй, як це було протягом певного часу. Навпаки, коли ii душа трохи ожила, а розум набув здатностi хоч трохи вiдволiкатися вiд постiйних меланхолiйних спогадiв, iй захотiлося якомога швидше виiхати, i вона почала невтомнi пошуки помешкання, яке б iй пiдiйшло, поблизу Норленда, бо переiзд кудись далеко вiд улюбленого мiсця видавався iй просто неможливим. Але поки що не траплялося такого будинку, який би вiдповiдав ii уявленням про комфорт та спокiй i проти якого не постав би здоровий глузд ii старшоi дочки, чия розважливiсть i бiльша здатнiсть до тверезих суджень спричинилася до вiдмови вiд кiлькох завеликих для iхнього доходу будинкiв, до яких ii матiр поставилася б схвально.
Перед своею смертю чоловiк мiсiс Дешвуд повiдомив iй про урочисту обiцянку потурбуватися за них, що дав ii його син i що полегшила останнi хвилини його життя. У щиростi цих запевнень вона анiскiльки не сумнiвалася, так само як i ii покiйний чоловiк; iй було приемно думати про цю обiцянку i про ту користь, що буде вiд неi ii дочкам, хоч у глибинi душi була переконана, що iй цiлком би вистачило i суми набагато меншоi, нiж сiм тисяч фунтiв. Вона радiла за брата своiх дiтей, радiла щедростi його натури i докоряла собi за колишне несправедливе ставлення до нього, за те, що не оцiнила його належним чином i вважала його не здатним на щедрiсть. Його ввiчливе ставлення до неi та до сестер переконало мiсiс Дешвуд у тому, що мiстер Джон Дешвуд небайдужий до iхнього добробуту; i вона довго твердо покладалася на благородство його намiрiв.
Презирство, яке мiсiс Дешвуд вiдчула до своеi невiстки з перших же хвилин iхнього знайомства, дуже посилилося, коли вона, проживши пiвроку пiд одним дахом, змогла краще зрозумiти ii вдачу. Попри всi мiркування про ввiчливiсть i попри всi можливi прояви материнськоi любовi з боку старшоi з цих двох жiнок, вони не змогли б уживатися так довго, якби не одна обставина, виникнення якоi, на думку мiсiс Дешвуд, дало бiльш нiж вагомi пiдстави для подальшого перебування ii дочок у Норлендi.
Ця обставина полягала у симпатii, яка чимдалi зростала, мiж ii найстаршою дочкою та братом дружини мiстера Джона Дешвуда – шляхетним i приемним молодиком, якого представили iм невдовзi пiсля того, як його сестра переiхала до Норленда i який вiдтодi майже постiйно гостював там.
Хто iз матерiв заохочував би цю дружбу з корисливих мiркувань, бо Едвард Феррар був старшим сином чоловiка, який помер дуже багатим; iншi ж могли б i перешкоджати iй через обачливiсть, бо за винятком смiховинно малоi суми, усе його багатство залежало вiд заповiту його матерi. Але мiсiс Дешвуд не керувалася жодним iз цих мотивiв. Їй було достатньо, що вiн був людиною порядною i що вiн кохав ii дочку, а Елiнор вiдповiдала взаемнiстю. Усьому ii еству була чужою думка про те, що, незважаючи на симпатiю та схожiсть характерiв, чоловiку й жiнцi слiд уникати одне одного за умови великоi рiзницi мiж iхнiми статками; поза розумiнням мiсiс Дешвуд була i та думка, що Елiнор може колись не подобатися всiм, хто ii знав.
Спочатку Едвард Феррар не звернув на себе iхню увагу якимись достоiнствами характеру чи поведiнки. Вiн не був красенем, а манери його можна було назвати приемними, тiльки ставши його другом. Вiн був надто невпевнений у собi, щоб сповна проявити своi чесноти; але, подолавши свою природну нiяковiсть, своею поведiнкою вiн засвiдчив, що мае вiдкрите i нiжне серце. Едвард Феррар був розумною людиною, а освiта надала його розумовi витонченостi. Однак нi його здiбностi, нi його вдача не вiдповiдали бажанням його матерi та сестри, котрi хотiли, щоб вiн став видатним, як… як вони самi не знали хто. Вони хотiли, щоб Едвард у той чи iнший спосiб став людиною вiдомою. Його мати мрiяла, щоб вiн зацiкавився полiтикою i потрапив до парламенту або ж породичався з кимось iз сучасних знаменитостей. Дружина Джона Дешвуда бажала того самого, а доки хоч одне з цих неземних благ буде досягнуте, ii амбiцii цiлком вдовольнилися б, коли б вона побачила, як Едвард керуе ландо. Та Едвард не мав схильностi нi до того, щоб стати знаменитiстю, нi до керування ландо. Всi його бажання зосередилися на домашньому затишку та принадах приватного життя. До того ж, на щастя, вiн мав молодшого брата, який подавав бiльшi надii.
Лише через кiлька тижнiв свого перебування в будинку змiг Едвард привернути хоч якусь значну увагу з боку мiсiс Дешвуд, бо в той час вона була така згорьована, що стала байдужою до всього, що ii оточувало. Вона помiтила лише, що був вiн тихий i ненав’язливий, за що iй i сподобався. Едвард не збурював ii нещасну душу невчасними i недоречними розмовами. Пильнiше придивитися до нього i поставитися до нього iще бiльш схвально змусило ii зауваження, що його одного дня зробила Елiнор, вказавши на рiзницю мiж ним та його сестрою. Таке порiвняння стало для мiсiс Дешвуд найкращою рекомендацiею.
– Достатньо сказати, що вiн не такий, як Фаннi, – зазначила вона. – І це вже означатиме численнi достоiнства. Я вже його люблю.
– Гадаю, що вiн сподобаеться тобi ще бiльше, коли ти хоч трохи його взнаеш.
– Сподобаеться?! – посмiхнулася у вiдповiдь мати. – Менi не знайома така симпатiя, що була б слабшою за любов.
– Ну тодi просто поважай його.
– Я нiколи не могла вiдокремити любов вiд поваги.
Мiсiс Дешвуд доклала значних зусиль, щоб заприязнитися з ним. Манери вона мала привабливi i невдовзi змогла подолати стриманiсть Едварда. Вона швидко зрозумiла всi його чесноти; можливо, в цьому iй допомогло усвiдомлення його симпатii до Елiнор, але мiсiс Дешвуд справдi вiдчула, що вiн – людина, яка заслуговуе поваги: навiть спокiйнi його манери, що суперечило ii уявленням про поведiнку молодих людей, уже не здавалися iй нудними, коли вона переконалася, що Едвард мае палке серце i нiжну вдачу.
Не встигла вона розпiзнати першi ознаки кохання в його ставленнi до Елiнор, як вiдразу ж почала вважати, що це – серйозно, а значить, одруження – уже не за горами.
– Ну що ж, Марiанночко, – сказала вона, – скорiш за все, через кiлька мiсяцiв Елiнор вийде замiж. Ми за нею скучатимемо, зате вона знайде свое щастя.
– Ой, мамо! Як же ми без неi будемо?
– Серденько, я певна, що це не буде справжньою розлукою. Ми мешкатимемо за кiлька миль одне вiд одного i зустрiчатимемося щодня. До того ж невдовзi ти матимеш зятя – справжнiсiнького люблячого зятя. Понад усе на свiтi я цiную добре серце Едварда. Але ж чому ти не радiеш, Марiанно? Ти що – не схвалюеш вибору своеi сестри?
– Я просто трохи здивована, – вiдповiла Марiанна. – Едвард дуже приязний, i я почуваю до нього нiжну симпатiю. Але все ж таки… вiн якийсь не такий… йому наче чогось бракуе… i статура його аж нiяк не вражае – в нiй зовсiм вiдсутня та грацiознiсть, яка, на мою думку, змогла б серйозно привабити мою сестру. Його погляду бракуе тiеi жвавостi, того вогню, за якими вiдразу видно людину доброчесну й розумну. І крiм усього цього, мене ще непокоiть, мамо, що Едвард не мае справжнього смаку. Здаеться, музикою вiн майже не цiкавиться, а якщо i захоплюеться малюнками Елiнор, то це не е захопленням людини, яка щось справдi тямить у малюваннi. І хоч би як часто вiн пiдходив до Елiнор, коли та малюе, цiлком очевидно, що насправдi вiн у цьому нiчого не тямить. Вiн захоплюеться ii малюнками не як знавець, а як закоханий. Щоб сподобатися менi, треба бути i закоханим, i знавцем. Я не матиму щастя з чоловiком, чиi смаки не збiгаються в усьому з моiми. Вiн мусить проникати в усi моi почуття; нас мусять чарувати тi самi книжки, та сама музика. Ой, мамо, а як нецiкаво, як нудно читав нам Едвард учора ввечерi! Менi стало страшенно шкода своеi сестри. Однак вона виявила неабияку витримку i зробила вигляд, наче нiчого не помiтила. Я ледь змусила себе всидiти на мiсцi – так менi хотiлося встати i вийти, аби тiльки не чути, як цi прекраснi рядки, що так часто доводили мене майже до нестями, вимовляються з таким цiлковитим спокоем, з такою страхiтливою байдужiстю!
– А й справдi – просту й елегантну прозу вiн би прочитав набагато краще. Саме це спало менi на думку в ту хвилину, але ти наче навмисне пiдсунула йому Купера.
– Та нi, мамо! Що вже казати про прозу, коли його не може розбурхати навiть Купер! Проте все ж, напевне, треба враховувати рiзницю смакiв. Елiнор не така чутлива, як я, тому вона може не надавати цiй вадi великого значення i почуватися з ним щасливою. Але коли б я кохала його i почула, як вiн читае з такою байдужiстю, то точно розлюбила б. Мамо, що бiльше я пiзнаю людей, то бiльше переконуюсь, що нiколи не зустрiну чоловiка, якого змогла б покохати по-справжньому. Я така вибаглива! Такий чоловiк мусив би мати всi Едвардовi чесноти, прикрашенi всiма можливими достоiнствами характеру та манер.
– Пам’ятай, серденько, що тобi ще й сiмнадцяти не виповнилося. Ще рано тобi втрачати надiю на таке щастя. І чому це тобi мусить поталанити в життi менше, нiж твоiй матерi? І лише в одному нехай твоя доля, люба моя Марiанно, буде несхожою на материну!
Роздiл 4
– Як жаль, Елiнор, – сказала Марiанна, – що Едвард не мае смаку до малювання.
– Не мае смаку до малювання? – вiдказала Елiнор. – А звiдки ти це взяла? Сам вiн справдi не малюе, але йому дуже подобаеться спостерiгати, як це роблять iншi люди, тож запевняю тебе: йому цiлком вистачае природного смаку, хоча вiн не мав можливостi розвинути його. Якби йому довелося вчитися, то я певна, що вiн малював би дуже добре. У подiбних справах Едвард нiколи не довiряе власнiй думцi, тому завжди неохоче висловлюеться про той чи iнший малюнок, але вiн мае природженi правильнiсть i простоту смаку, якi дають йому змогу робити в цiлому точнi висновки.
Марiаннi не захотiлося ображати сестру, i тому вона з цього приводу не сказала бiльше нiчого; але те схвалення, що, за словами Елiнор, викликали у Едварда малюнки iнших людей, дуже мало нагадувало бурхливе захоплення, яке, на думку Марiанни, було безперечним свiдченням справжнього смаку. І хоча в душi Марiанна посмiювалася над хибною думкою Елiнор, все ж вона вiддала сестрi належне за ту некритичну симпатiю до Едварда, котра до цiеi помилки спричинилася.
– Сподiваюся, Марiанно, – продовжила Елiнор, – ти бiльше не вважатимеш, що Едвардовi бракуе смаку. Гадаю, що насправдi ти так не думаеш, бо твое ставлення до нього е винятково доброзичливим. Якби було навпаки, то, менi здаеться, ти нiколи не змогла б бути з ним ввiчливою.
Марiанна не знала, що й казати. Їй аж нiяк не хотiлося ображати почуття своеi сестри, однак кривити душею вона не могла. Нарештi вона вiдповiла:
– Не ображайся, Елiнор, якщо моя думка про нього в чомусь рiзнитиметься з твоiм уявленням про його чесноти. Я не мала таких численних можливостей, якi мала ти, для того щоб належним чином поцiнувати тонкощi його iнтелекту, його нахили та смаки, але я надзвичайно високо цiную його доброту й розум. Я гадаю, що вiн е втiленням доброчесностi та доброзичливостi.
– Я певна, – вiдповiла з усмiшкою Елiнор, – що його любим друзям сподобаеться така похвала. Я навiть не чекала, що ти висловишся про нього так тепло.
Марiанна дуже зрадiла з того, що iй пощастило догодити своiй сестрi.
– У його доброчесностi та доброзичливостi, – продовжила Елiнор, – не сумнiватиметься жоден, хто бачив Едварда достатньо часто i мав з ним невимушену розмову. Витонченiсть його розуму i добропристойнiсть його принципiв ховаються хiба що за скромнiстю Едварда, яка часто змушуе його мовчати. Ти знайома з ним достатньо, щоб вiддати належне його спокiйнiй розважливостi. Що ж до тонкощiв його iнтелекту, то я, зважаючи на певнi обставини, справдi знаю про них бiльше, нiж ти. Доки ви мило бесiдували з матiнкою, ми доволi часто з ним спiлкувалися. Я багато придивлялася до нього, вивчала порухи душi й вислуховувала його думки на предмет лiтератури та смакiв. Тож тепер, загалом, я маю повне право сказати, що Едвард е людиною освiченою i обiзнаною, що вiн надзвичайно любить читати книжки, що вiн мае жваву уяву, що судження його е справедливими i правильними, а смаки – витонченими й чистими. Коли знайомишся iз ним ближче, то починаеш бачити не тiльки його гарнi манери та добру вдачу, а i його рiзностороннi здiбностi. Справдi – з першого погляду його поведiнка нiчим не вражае, i вродою навряд чи вiн гарний, доки не завважиш теплоти його очей i нiжного виразу обличчя. Але ж тепер, знаючи його дуже добре, я гадаю, що вiн – справдi гарний, або принаймнi симпатичний. Що ти на це скажеш, Марiанно?
– Що незабаром вважатиму його красенем, хоча зараз я так не вважаю, Елiнор. Коли ти скажеш менi, щоб я любила його як зятя, то тодi я бiльше не бачитиму жодних вад у його зовнiшностi, як я не бачу iх зараз у його душi.
Елiнор аж сiпнулася вiд таких слiв i пожалкувала, що дозволила собi говорити про Едварда так вiдверто. Вона вiдчувала до нього велику повагу й симпатiю i вiрила у взаемнiсть цих почуттiв. Але Елiнор потребувала бiльшоi впевненостi в цьому, аби спромогтися зробити так, щоб розповiдь про iхнi стосунки була приемною для Марiанни. Вона знала, що у Марiанни та матерi здогадка вiдразу ж перетворювалася на переконанiсть, що для них бажання означало надiю, а надiя означала очiкування уже чогось реального. Тож вона спробувала пояснити своiй сестрi справжнiй стан справ.
– Не буду заперечувати, – мовила вона, – що у мене про Едварда дуже висока думка – я дуже його поважаю i симпатизую йому…
Тут Марiанна аж вибухнула вiд обурення:
– Поважаю! Симпатизую! Що за стриманiсть така, Елiнор! Навiть гiрше нiж стриманiсть! Ти що – соромишся висловлювати своi справжнi почуття? Ще раз таке скажеш – i я вiдразу ж полишу кiмнату.
Елiнор не втрималася i розсмiялася.
– Вибач, – сказала вона, – висловлюючи своi почуття так обережно, я аж нiяк я не мала намiру дошкулити тобi, справдi це так. Вiр у те, що почуття моi е сильнiшими, нiж я iх схарактеризувала; коротше кажучи, вiр у моi почуття так само, як ти вiриш у достоiнства Едварда; можеш навiть – у розумних межах – робити здогадки про його сильну симпатiю до мене i вiрити, що так воно i е насправдi. Але далi твоя вiра сягати не повинна. Я зовсiм не впевнена в його любовi до мене. Бувають моменти, коли я сумнiваюся в силi його почуттiв. Тож допоки повнiстю не пiдтвердяться його почуття, нехай тебе не дивуе мое прагнення уникнути будь-якого заохочення своеi власноi небайдужостi через намагання видати ii за щось бiльше чи змальовувати ii як щось бiльше. В глибинi душi я мало сумнiваюся – майже не сумнiваюся – в тому, що вiн мене кохае. Але, крiм цього, треба зважити й на iншi мiркування. Вiн не мае коштiв для незалежного iснування. Ми нiчого достеменно не знаемо про його матiр; але з того, що ми час вiд часу чули про ii поведiнку вiд Фаннi, немае нiяких пiдстав вважати ii людиною доброзичливою. Гадаю, що я не сильно помилюся, якщо скажу, що Едвард i сам усвiдомлюе тi труднощi, з якими вiн зiткнеться, коли захоче одружитися на жiнцi не надто родовитiй чи без великого багатства.
Марiанна була вкрай здивована, виявивши, що ii та материна уява набагато випередила реальний стан речей.
– Так ви ще навiть не зарученi! – вимовила вона. – Однак це неодмiнно станеться найближчим часом. Але ця затримка матиме двi вигоди. Менi не доведеться з тобою розлучатися так швидко, як я гадала, а Едвард матиме бiльше можливостей покращити свiй природний смак до твого улюбленого заняття, бо без цього ти не уявляеш свого майбутнього щастя. От якби твiй генiальний талант вплинув на нього так сильно, що вiн i сам почав би малювати! Це було б просто здорово!
Елiнор висловила сестрi свою справжню думку. Вона не вважала, що iхнi стосунки з Едвардом мають таку безхмарну перспективу, як це здавалося Марiаннi. Інколи в ньому вiдчувався брак бадьоростi, який наштовхував на думку про його байдужiсть до неi чи про щось ненабагато краще. Якщо припустити, що вiн сумнiвався у взаемностi почуттiв Елiнор, то це спричинилося б до певного неспокою – але не бiльше. Навряд чи подiбний сумнiв викликав би той пригнiчений настрiй, у якому вiн часто перебував. Бiльш вiрогiдна причина могла б полягати в тому залежному станi, який перешкоджав Едвардовi йти за покликом свого серця. Елiнор знала, що його мати не тiльки поводилася з ним так, що наразi унеможливила його перебування вдома, але й не давала йому нiяких гарантiй щодо придбання для нього власноi домiвки, якщо Едвард суворо не дотримуватиметься ii планiв i не намагатиметься стати знаменитiстю. Знаючи це, Елiнор не могла почуватися спокiйно. Вона була зовсiм не впевненою в тому, що його кохання до неi спричиниться саме до того результату, на який сподiвалися ii мати та сестра. Бiльше того, що бiльше часу вони проводили разом, то бiльше сумнiвiв викликала природа його симпатii до неi; були навiть болiснi моменти, коли iй здалося, що це не бiльше, нiж просто дружнi почуття.
Хоч би якими були справжнi межi Едвардових почуттiв, iх наявностi, однак, вистачило для того, щоб його сестра не на жарт занепокоiлася i вiдразу ж почала поводитися нечемно (чогось iншого, мабуть, годi було й чекати). Вона скористалася першою ж нагодою, щоб образити свою свекруху, заговоривши при нiй про грандiознi плани свого брата, про твердий намiр мiсiс Феррар сприяти вигiдному одруженню обох ii синiв i про тi неприемностi, якi очiкують кожну дiвчину, котра насмiлиться затягти Едварда у своi тенета. Сказала вона це з таким викликом i так промовисто, що мiсiс Дешвуд не змогла анi удати, що нiчого не второпала, анi стриматися i спробувати вiдреагувати спокiйно. Вона дала iй вiдповiдь, сповнену огиди та презирства, i вiдразу ж полишила кiмнату, вирiшивши, що ii кохана Елiнор бiльше нiколи не стане жертвою подiбних iнсинуацiй, хоч би з якими незручностями чи витратами був пов’язаний iхнiй раптовий переiзд.
Саме в такому настроi i перебувала мiсiс Дешвуд у ту хвилину, коли iй принесли з пошти листа, який мiстив пропозицiю, що була дуже доречною. Ця пропозицiя стосувалася оренди – на дуже необтяжливих умовах – невеличкого будинку, який належав ii родичевi – одному шанованому й заможному джентльмену з Девонширу. Цей лист, написаний щиросердно з бажанням надати дружню послугу, надiйшов саме вiд нього. Вiн розумiв, що iй конче потрiбне житло, i хоча пропонований ним будинок являв собою всього лише котедж, цей пан запевняв, що коли вона прийме його пропозицiю, то в цьому помешканнi будуть зробленi всi необхiднi для неi змiни. Давши детальний опис будинку та парку, автор листа настiйно просив ii приiхати разом iз дочками до Бартон-парку, де вiн сам мешкав, щоб там мати змогу поговорити про те, чи пiдiйде iй Бартон Котедж пiсля всiх необхiдних переробок (бо це житло знаходилося в тiй самiй парафii). Було цiлком очевидно, що цей пан i справдi хоче iм допомогти, бо увесь його лист був написаний у такiй дружнiй манерi, що вiн просто не мiг не сподобатися його кузинi, особливо в той момент, коли вона страждала вiд холодного i безсердечного поводження з боку своiх найближчих родичiв. Їй не потрiбен був час на роздуми та розпитування. Рiшення прийшло вiдразу, ще тодi, коли вона читала листа. Мiсцезнаходження Бартона – аж у графствi Девоншир, далеко вiд Сассекса – лише кiлька годин тому було б перешкодою, яка могла переважити всi можливi вигоди, притаманнi цiй мiсцевостi; але тепер воно стало найкращою рекомендацiею. Вiд’iзд з Норленда бiльше не здавався бiдою; навпаки – вiн став бажаною подiею, просто даром Божим порiвняно з ганьбою i приниженням iснування в ролi гостi своеi невiстки. Виiхати назавжди з цього улюбленого мiсця було б меншим лихом, нiж мешкати пiд одним дахом з такою хазяйкою або ж робити iй вiзити. Мiсiс Дешвуд негайно написала серу Джону Мiдлтону вiдповiдного листа, в якому висловила свою подяку за його доброту i дала згоду на його пропозицiю; потiм вона показала обидва листи своiм донькам, щоби заручитися iхньою пiдтримкою ще до того, як надiслати вiдповiдь.
Елiнор завжди вважала, що iм краще було б оселитися десь подалi вiд Норленда, а не поблизу, серед своiх теперiшнiх знайомих. Тому саме щодо цього вона не могла суперечити намiру своеi матерi переiхати до Девонширу. І будинок – якщо вiрити описовi сера Джона – був такий простий i скромний, i орендна плата була такою незвично помiрною, що тут Елiнор просто не мала права прискiпатися нi до першого, нi до другого; тому вона i не намагалася умовляти свою матiр, щоб та не давала своеi листовноi згоди, хоча цей план не викликав у неi захвату, бо з певних причин iй зовсiм не хотiлося виiжджати так далеко вiд Норленда.
Роздiл 5
Щойно листа було вiдправлено, як мiсiс Дешвуд зробила собi приемнiсть i сказала своему названому сину та його дружинi, що знайшла собi житло i тому обтяжуватиме iх своею присутнiстю iще рiвно стiльки, скiльки пiде часу на пiдготовку будинку до переiзду в нього. Вони вислухали ii з подивом. Дружина Джона Дешвуда не сказала нiчого, а ii чоловiк чемно висловив надiю, що вона оселиться неподалiк вiд Норленда. З величезною для себе насолодою мiсiс Дешвуд вiдповiла, що вони вiд’iжджають до Девонширу. Зачувши таке, Едвард швидко повернувся до неi i голосом, сповненим подиву й тривоги, причину якоi iй не треба було довго пояснювати, перепитав:
– Девоншир? Ви i справдi зiбралися туди iхати? Це ж так далеко звiдси! А в яку частину графства?
Мiсiс Дешвуд пояснила йому, в яку саме. Це мiсце знаходилося за чотири милi на пiвнiч вiд Ексетера.
– Хоча цей будинок – усього лише котедж, – повела вона далi, – проте я сподiваюся, що зможу приймати в ньому своiх друзiв. До нього легко можна буде добудувати пару кiмнат; i коли моiм друзям неважко буде податися в таку далечiнь, щоб побачитися зi мною, то менi i поготiв неважко буде знайти для них мiсце у своему домi.
