Перші півні

скачать книгу бесплатно

Першi пiвнi
Остап Соколюк

Любовь и волшебство #1
Даниiл i Захар – мисливцi за Нечистю. За дорученням Гiльдii Чистих вони подорожують гiрськими селами, шукаючи i знищуючи Ясикiв – останнiх створiнь Нечистi. Проте у одному iз поселень все йде шкереберть: спочатку тутешня Нечисть, що з’являеться у виглядi двох хлопчикiв близнюкiв, безперешкодно вiддае свое Мiсце Сили, а потiм Дан ще й на свою голову безнадiйно закохуеться у мiсцеву дiвчину Ладу. Тим часом iз сусiднього села на допомогу злим силам уже вiдправляеться iнша почвара…

Остап Соколюк

Першi пiвнi

«Проси страху. Прошу тебе, проси страху»

    Іздрик «Воццек»

«Якби я знав, що там мене вб’ють, то точно не ходив би туди»

    Остап Черешня

Дорога вела iх вгору i ще вище, озираючись довкола чи нiхто не чигае з хащiв. Дорога вела iх, сутулячись бiля гiр. А гори мовчали, наче вислуховували, когось хто прийшов до них, подолавши сотнi i сотнi миль, сотнi i сотнi рiчок i одну велику стiну, яку досi нiхто не долав, бiля якоi зупиняються, щоб поплакати i повернутись назад. Небо ж було – рання весна.

Двое вершникiв неквапливо iхали дорогою. Один був старшим, рокiв за сорок, iнший – ще зовсiм молодий, рокiв двадцяти.

– Знаеш, що я тобi скажу: нема у ньому нiчого особливого. Зовсiм не розумiю, чому ним так всi захоплюються, – провадив розмову молодший.

– Бо цей автор цiкавий. І розумний, – вiдгукувався старший, котрого звали Захаром.

– Я знаю, чому вiн нiбито цiкавий. Просто один вельможа знiчев’я прочитав його i сказав, що це «ого-го». Через це iнший його прочитав i подумав: «Може, я чогось не розумiю, може, дiйсно ого-го?» – i порадив ще одному багатiю почитати. Так i повелося. А розумнi люди його не читають. Я от не знаю, якого ясика ти його так захищаеш, – говорив Даниiл.

– Ти прочитав останнiй роман?

– Прочитав. І що? Ти хочеш про нього поговорити?

Захар звiв очi до неба.

– А що ще робити? – промовив вiн.

– Так ось: що там розумного? Сюжет затягнутий, дiалоги – непутящi. У кiнцi взагалi: головнi героi якось по-дурному гинуть, а все вирiшуе один бовдур, котрий там, якщо подумати, нi в тин, нi в ворота, якийсь приблуда.

– У цьому ж вся суть, – заперечив чоловiк.

– Що свiт рятують усiлякi телепнi? – iронiчно запитав Даниiл.

– Точно. Краще не скажеш.

Юнак теж звiв очi до неба, наче перевiряючи, що весна й досi там.

– Бiдолашний свiт. Інодi менi його шкода. Може, його краще не чiпати? Може, вiн сам себе врятуе? – iз надiею поглянув Дан на Захара.

Старший чоловiк повернув голову i строго промовив:

– Нi. Телепнi знають, що роблять.

– Телепнi знають, телепнi зроблять.

Обое розреготались, i Захар схвально хитнув головою.

– Так отож!

Дорога йшла вгору i озиралась на хащi – чи бува хто не йде назирцi. А гори мовчали, вислуховуючи кожного, хто пройшов сотнi i сотнi, тисячi i тисячi. Миль, рiчок, вiйн.

– Ти будеш добрим телепнем, – лукаво промовив Захар.

– Чого це?

– Бо ти тупий.

– А-а, – почухав потилицю юнак. – Краще не скажеш. Тупий так тупий.

– І почуття гумору у тебе нiкуди не годиться.

– Тому що я не розумiю твоiх жартiв?

– Нi, тому що ти сам не вмiеш жартувати.

– Та йди ти!

Юнак спробував ударити Захара, але той ухилився i погнав коня вперед. Дан кинувся за ним.

Дорога пiднiмалась вище, сумно мiркуючи, що вона нiколи не закiнчуеться, а подорожнi на нiй – колись таки звертають вбiк, щоб знайти свою домiвку.

* * *

– Приготуйся: вiн iде, – зашипiв Захар i причаiвся.

Даниiл завмер. Замiсть зброi в руках у обох були великi, дерев’янiй, красиво вирiзьбленi палицi. Вони стояли на краю села, десь мiж цвинтарем та болотами. Над ними мерехтiв безкiнечний чан зiрок.

– Бачиш? – почулося напружене вiд старшого чоловiка.

– Нi, – мотнув головою юнак.

– Пре на нас…

Нарештi i другий побачив чорну постать, що сунулась крiзь темряву. Це була велетенська iстота, немов зiткана iз опiвнiчних жахiть. Позаду чорноi фiгури теж щось ворушилось, лише значно дрiбнiше.

– Готуй свiтлячка, – прошепотiв Захар.

Двое мисливцiв на нечисть вичiкували влучну мить. Істота наближалась. Вона була понад два метри на зрiст i, здавалось, що ще росла. Велетень рухався беззвучно, а позад нього щось ворушилось.

– Зараз… зараз, – повторював Захар, а Даниiл подумки вистукував той самий ритм. У руцi юнак стискав невеличку кулю.

Велетень рiс,

стискав i вистукував

а за ним – вистрибувало, перебiгало з мiсця на мiсце.

– Зараз. Зараз! Давай!!!

Дан пожбурив кулю на кiлька метрiв вiд себе. Круглий предмет впав на землю i засяяв. Проте свiтло нiкого не налякало i не змусило кинутися врозтiч, а навпаки – прискорило подii. Гладкий, цiлком голий нелюд iз зарослим лицем несподiвано побiг значно швидше, нiж вiд нього можна було сподiватися.

Даниiл ще мiцнiше вперся ногами в грунт. Здавалося, що ця гола глиба зараз змете iх, як голодний ведмiдь достиглу малину.

– Стояти! – кричав Захар.

– Іди сюди! Давай! – кричав Даниiл.

Вiдстань мiж ними зникла. В останню мить обое подалися вперед, виставивши круглi кiнцi палиць. Велетень зi всiеi сили налетiв на цю дивну зброю i заточився назад, нiби малина ведмедю видалась не до смаку. Вiн хапнув повiтря ротом та випустив низький черевний звук. Але вiд потужноi атаки Даниiл не впорався з рiвновагою – нога зiсковзнула i зрадливо пiдвернулась. Юнак опинився на землi.

– Вставай! Бий його! – командував Захар, насуваючись на нiчну почвару.

Його напарник скривився вiд болю в колiнi, але швидко звiвся на ноги.

– Давай!

Вони накинулись на нелюда. Дан спробував дiстати його голову, проте не дотягнувся. Захар же влучив громилi в живiт, вiд чого той знову вiдступив назад.

– Бий його в живiт! В живiт! Чув?!

– Я чую!

У коло свiтла нарештi потрапило створiння, що перебувало позаду велетня. Це були два хлопчики, якi трималися за руки i пританцьовували, якось зовсiм неприродно пересуваючись у просторi. В одного було серйозне обличчя i, здаеться, щось негаразд з очима. Інший навпаки посмiхався та чомусь радiв.

Раптом громило неочiкувано спритно кинувся вперед i дiстав лапою Захара. Чоловiк оступився i зашипiв, наче кiт, який побачив собаку. Даниiл вчасно прийшов на допомогу – у ту ж мить вiн нанiс потужний удар велетневi в бiк, i той не встиг накинутись на Захара.

– Разом!

Захар, схоже, оговтався. І тут нiчна iстота вчинила щось дуже несподiване. Вона вiдштовхнулась вiд землi i, зробивши гiгантський стрибок, сальтом перелетiла через людей. Проте це неймовiрне видовище не застало нападникiв зненацька.

– Назад! Ноги!

Даниiл за командою рвучко крутнувся на мiсцi i пригнувся, щоб вдарити по ногах. Почувся трiск, але то були не палицi. Палицi були значно мiцнiшi, нiж могло здатися. Створiння знову видало низький черевний звук та впало на колiна.

Наступного наказу юнак не чекав. Вiн першим замахнувся i вiдчайдушно вперiщив своею зброею по волохатiй головi. Та несподiвано легко вiдiрвалась. Незвична куля полетiла назад у темряву. Тiло хитнулось i впало на землю вже купою чорного грунту, наче щойно насипана могила.

Важко дихаючи, обое розвернулись, проте два хлопчики, не рознiмаючи рук, вже тiкали.

– За ними, – стомлено гаркнув Захар. Вiн тримався за плече.

* * *

Вона сидiла на березi поривчастоi гiрськоi рiчки. Була юна весна. Пiд себе дiвчина пiдстелила невелике покривало i якомога зручнiше вмостилась на ньому. У руках тримала книжку. Довкола – нi душi. Лише гори та дерева, схилившись з урвищ над рiчкою, оточували ii. Старi гори, в яких i почались колись Часи Загрози, з яких i виринула Нечисть. І багато-хто тодi звинувачував людей, котрi тут жили в грiховностi. І багато хто проклинав iх, сам породжуючи нечисть. А гори змовчали. Гори i зараз не подавали голосу, занiмiлi, задумливi, старi.

Дiвчина на березi може й вiдчувала себе якоюсь крихiтною часткою цих велетiв, але не надавала цьому великого значення. Гори та й гори. Це був ii дiм, в будь-якому разi. Сказати по правдi, чи могла вона пам’ятати про Часи Загрози? Що вона могла пам’ятати? Для неi були важливими iншi речi. От хоча б книжка, яку проте дiвчина читала не довго, звернувши всю увагу на рiчку. А рiчка… глибока i поривчаста, переходила в спокiйну i нiжну. Вона дивилася на неi. Вона дивилася. На неi.

Здавалося юнiй дочцi гiр, що в рiчцi приховано саме та упокоренiсть, напоенiсть, що так гаряче шукае вона. Та розважливiсть, яку потребуе вона, вiчна втiкачка вiд своi думок. Та покiрнiсть, що так потрiбна вiчнiй втiкачцi. І шукалося юнiй дочцi в рiчцi.

Вона дивилась на неi. Вона – на неi.

«Скажи як? Покажи? Я втечу за тобою».

Рiчка змовчала. Рiчка мовчала.

* * *

Вони зупинились в закинутiй хатинцi, котра знаходилась зовсiм не окрай села. Та люди вважали ii проклятою i здавалося навiть, що сусiднi будиночки вiдхиляються вiд неi. Говорили, мовляв, колись давно господар зарубав там свою жiнку з дiтьми, а потiм зник. Вбивцю так i не знайшли. Вiдтодi щось жахливе дiеться в тiй хатинi…

Даниiл iз Захаром оглянули помешкання i радо погодились там жити. У вiдповiдь вiйт лише почухав потилицю i пiшов. Вiн знав, що це був лише зайвий привiд… І без того зайвий.

* * *

Дан пiдiйшов до брами i зупинився. На подвiр’i загавкав пес. Юнак вирiшив почекати бiля хвiртки, допоки на галас не вийде хтось iз хати. Вiн не помилився – незабаром в дверях з’явилась дiвчина. Вона поглянула на чужака з недовiрою, наморщивши свое красиве обличчя. Дан смiливо вiдповiв посмiшкою: