скачать книгу бесплатно
– Ви так вважаете? Ми були зайнятi приготуваннями. Палати потрiбно було прибрати. Тому, його нiхто не турбував, – вiдповiв Іринiй Сорока.
– Я зараз вiднесу двi своi валiзи i ви менi покажете, де у вас ця лазня….
– Слухаюсь, мiй любий пане…
Пан пiдкоморiй Іринiй Сорока був сама люб'язнiсть. Вiн став показувати прiору Зиновiусу Зарембi його гостьову кiмнату на другому поверсi. Адже на ранок пан прiор збирався вiдбути до себе в монастир, щоб не iхати вночi, коли можуть на дорозi орудувати зухвалi бандити. А пан воеводський писар Ян Лооз полiз всередину карети за своiм багажем. Тут вiн згадав про цей жовтий брелок, який вiн для смiху поцупив у пана прiора Заремби. Мовляв, зараз-зараз, мiй пане, я вам його поверну, лишень знайду на пiдлозi…
Ян Лооз засунув руку в кишеню… І… Здуськи! Як немае! Боже! Цього брелока там не було!.. Тодi пан воеводський писар зрозумiв, де ж ця втрата могла статися…
– Ну, я до вас iще доберуся упирi!
Вiн пiдняв двi своi дерев'янi валiзки i пiшов у свою палату. Через годину-пiвтори, умившись з дороги нагрiтою в камiнi водою – Ян Лооз мав з'явитися у воеводи Киселя. Отримати цiннi вказiвки… Але, на жаль, доповiдати воеводi довелося iз абсолютно iншого приводу…
ГЛАВА 3
… Отже, добротна Замкова лазня розташовувалася неподалiк вiд буцегарнi i казарм вартових. Це було дуже зручно. Спочатку за розкладом там мили, вiдтирали, прали i рятували вiд вошей, клопiв, гнид та iнших паразитiв ув'язнених – варнакiв. А потiм наступного дня там обслуговували вже саму охорону – вартових, жовнiрiв та офiцерiв.
– Наш завiдувач лазнею – iнтендант Ярема у нас з колишнiх солдатiв! Досвiдчений, бувалий. Незважаючи на те, що на правiй руцi у нього вiдсутня кiлька фаланг. Мабуть шаблею в рукопашному бою вiдхопили. Або ударили кинджалом… Наш пан iнтендант завiдуе всiм цим пральним господарством! Вiн стежить, щоб двiр чистили, вiники свiжi, води всiм було вдосталь! Але, на даний момент наш пан Ярема захворiв. Зжер десь в шинку несвiжоi риби, а також рiпи з медом й отруiвся. Третiй день у лiжку!.. – доповiдав пану воеводському писаревi пiдкоморiй Іринiй Сорока.
…Ян Лооз зайшов в лазню… Там всерединi пахло згорiлим воском. Іще не так давно дотлiла пара свiчкових недогаркiв. Пан воеводський писар кресалом чиркнув i запалив велику товсту свiчку. Вiн вiдразу зрозумiв, що тут щось сталося не так. Трясця! Лазня була до iх приiзду не натоплена. В нiй було вогко i холодно. Тхнуло сильно ще якоюсь страшною гниллю, якимось тлiном, що розкладаеться. Немов в один момент у це примiщення поклали разом всi гнилi ганчiрки з рибного ряду Житнього ринку. Цей запах просяк всю лазню. А потiм цi отруйнi лахмiття кудись прибрали… Ян Лооз зайшов всередину. Зняв з себе свiй каптан, поставив на пiдлогу вiдерце з водою… Вiн зрозумiв по нестерпнiй тишi, що тут щось моторошне сталося. І до того ж вiн спинним мозком вiдчув, що всерединi лазнi був iще хтось… Ян Лооз зробив кiлька обережних крокiв в середину роздягальнi, а потiм вiдкрив дверi i зайшов у свiтлицю – вiдпочивальню. Там був стiл, за яким, зазвичай, пили трав'янi вiдвари з квiтковим медом, вiдпочивали пiсля розпарення в самiй лазнi. Там було невелике вiконце i на стiл днем падав млявий промiнь свiтла. Втiм, його вистачало, щоб освiтити кiмнату. Овва! А за столом сидiв пан пiдкаштелян Пясота. Але як сидiв? Вiн нiби спав, склавши руки хрестом i схилив на них свою голову. Ян Лооз тихенько свиснув. Покликав його. Пан пiдкаштелян Антонiй Пясота нiяк не вiдреагував… Дивно!
– Ага. Звичайно. Було б тут тепло, а не вогкiстю могильною тхнуло, так би ти на мiй свист вiдразу прокинувся, – подумав Ян Лооз.
І правда, пан пiдкаштелян Антонiй Пясота, жодним чином не вiдреагував, навiть не хитнувся. Ян Лооз обережно наблизився до нього i поклав свою теплу долоню на шию.
– Тiльки цього нам не вистачало саме зараз!.. – подумав пан воеводський писар.
Шия пана пiдкаштеляна Антонiя Пясоти була крижаною. Вiн був мертвий. Ян Лооз обережно пiдняв голову вiд схрещених рук i зазирнув небiжчику в обличчя. У пана пiдкаштеляна було вiдсутне праве око. Наче хтось тицьнув йому туди гострою пiкою. А те, що колись було тим самим оком – витекло на дерев'яний стiл разом з бурою рiдиною i застигло, немов свiжий холодець.
– Йой!.. Кепськi справоньки у нас! Кому ж це вiн заважав? – знову подумав Ян Лооз. Вiн подивився на згорiлу свiчку i тут йому щось привидiлося. Права рука вiдразу схопилася за карбовану рукоять свого вiрного супутника – кривого османського ятагана, який вiн завжди носив iз собою пiд одягом на шкiряному поясi. Ян Лооз зауважив, що полум'я вiд його свiчки рiзко нахилилося. Немов затанцювало. Це означало одне – з'явився протяг! Значить, хтось зайшов у примiщення лазнi, або мiг його там побачити… Ян Лооз витягнув свiй ятаган i завмер…
– Нi, здалося!.. Дивно це все!.. Досить дивно…
Усерединi лазнi нiкого крiм нього самого i вже холодного трупа пана пiдкашетляна Пясоти – насправдi не було… Ян Лооз сховав свiй ятаган i вирiшив, що, раз вiн – писар i слуга особливих доручень, то йому, на жаль, треба йти доповiдати своему господаревi – воеводi Адаму Киселю про цю трагiчну подiю, яка сталася саме в день iх приiзду до Киева…
…Ян Лооз вийшов з лазнi i свиснув у два пальцi. Через мить перед ним постав якийсь здоровань. Людина в захисному металевому панцирi, сталевому шоломi, з короткою польською шаблею на поясi i гострою пiкою в руцi.
– Командор нiчноi варти, двудесятник Мiхал Жмайло! – вiдрапортувала людина i дзенькнула своiми обладунками. Ян Лооз показав йому срiбного орла з короною на головi на тонкому на натiльному ланцюжку. Символ королiвськоi влади. Двудесятник Жмайло з розумiнням кивнув головою.
