скачать книгу бесплатно
– Ви говорите про людей, якi живуть у великому будинку по сусiдству, чи не так? – запитала одна з гостей. – Моя мати знае старого Лоренса, але каже, що вiн занадто зарозумiлий i уникае спiлкування зi своiми сусiдами. Вiн тримае свого онука пiд замком, виходити йому можна лише для вiдвiдування урокiв з верховоi iзди, i то, у супроводi вчителя. Бiдний хлопчик цiлими днями сидить у чотирьох стiнах i чахне над пiдручниками. Ми навiть запрошували його в гостi, але вiн так жодного разу i не прийшов. Мама каже, що в цiлому вiн дуже милий, але нiколи не розмовляе з нами, я маю на увазi з дiвчатами.
– Одного разу наша кiшка втекла, i вiн принiс ii нам. Ми навiть поговорили з ним трохи через огорожу, ну, там про крикет i таке iнше, а потiм вiн побачив, що наближаеться Мег i втiк з переляку. Але я все-таки хотiла б з ним потоваришувати, впевнена, що вдома вiн помирае вiд нудьги i буде радий поспiлкуватися з кимось, – рiшуче сказала Джо.
– Що ж, вiн милий i вихований хлопчик, такий собi юний джентльмен. Я зовсiм не заперечую, щоб ви при нагодi з ним познайомилися. До речi, квiти для вас принiс саме вiн, i менi, напевно, все ж слiд було запросити його залишитися на вечерю, особливо з огляду на те, як вiн прислухався до вашого реготу нагорi. Вiн виглядав таким задумливим i навiть трохи сумним, коли йшов. Впевнена, що йому дуже не вистачае спiлкування з однолiтками».
– Ах, шкода, що вiн не побачив нашу виставу! – засмiялася Джо, дивлячись на своi чоботи. – Обов'язково запросимо його на наш наступний спектакль. Можливо, ми навiть залучимо його до пiдготовки. Хiба це не було б чудово?
– Менi ще нiколи не дарували такий прекрасний букет! Як же красиво! – милувалася своiм букетом Мег.
– Квiти дiйсно прекраснi! Але все одно для мене немае нiчого прекраснiшого за троянди, якi вирощуе Бет, – сказала мiсiс Марч, дбайливо глянувши на вже трохи понурий бутон у себе на грудях.
Бет притулилася до неi i тихо прошепотiла:
– Шкода, що ми не можемо вiдправити квiти татовi, впевнена, це його порадувало б, адже, боюся, що у нього там Рiздво проходить не так весело, як у нас.
3
Хлопчисько Лоренс
– Джо! Джо! Де ти? – вигукнула Мег, стоячи бiля сходiв, якi вели на горище.
– Та тут я! – вiдповiв згори захриплий вiд тривалого мовчання голос.
Мег пiднялася на горище i знайшла там свою сестру, яка, закутавшись у кокон iз пледу сидiла на старiй канапi бiля вiкна. Вона захоплено гризла яблуко i лила сльози над «Спадкоемцем Редклiффа».[11 - «Спадкоемець Редклiффа» (1853 р.) – популярний роман англiйськоi письменницi Шарлотти М. Янг. На виховання в сiм'ю вiддають пiд опiку осиротiлого хлопчика з родини далеких родичiв. Але у сироти е одна важлива перевага – коли вiн досягне повнолiття, йому дiстанеться казковий спадок у виглядi величезного маетку. Це iсторiя про iнтриги, самопожертву i боротьбу за щасливе майбутне.] Горище було улюбленим притулком Джо. Тут вона любила усамiтнюватися, прихопивши з собою з пiвдесятка яблук та цiкаву книгу, щоб у тишi зануритися у пригоди персонажiв. Горище Марчiв уже давно облюбував щур, який за цi роки настiльки звик до компанii Джо, що не звертав на неi жодноi уваги. Джо навiть дала йому прiзвисько – мiстер Скреббл. Коли з'явилася Мег, щур блискавично зник у себе в норi, а Джо змахнула сльози, сiла рiвно i в очах ii стояло нiме питання, чому ii потривожили в такий кульмiнацiйний момент.
– Вгадай, що у мене е! Ось, ти тiльки подивися! Мiсiс Гардiнер запрошуе нас завтра до себе на святковий прийом! – вигукнула Мег, розмахуючи папiрцем i читаючи текст на ньому з непiдробним захватом.
– Мiсiс Гардiнер буде щаслива бачити мiс Марч i мiс Джозефiну[12 - Офiцiйне звернення у дев'ятнадцятому столiттi: старшу дочку називали на прiзвище, а молодших – по iменi.] на своему маленькому новорiчному балу. Мармi дозволила нам пiти. Потрiбно ретельно продумати та пiдготувати своi наряди.
– А що тут думати? Ти ж знаеш, що ми одягнемо нашi звичайнi поплiновi сукнi, тому що у нас бiльше нiчого немае, – вiдповiла Джо з набитим яблуком ротом.
– Ах, якби у мене була шовкова сукня! – зiтхнула Мег. – Мама каже, що купить, коли менi виповниться вiсiмнадцять, але чекати ще цiлих два роки – це цiла вiчнiсть.
– Впевнена, що нашi поплiновi сукнi анiтрохи не гiршi за шовк. У будь-якому разi, виглядають вони дуже непогано. Твоя взагалi як новенька, а ось у своiй я пропалила дiрку на спинi, ще й на помiтному мiсцi. Навiть не знаю, що тепер з нею робити.
– Ну, спробуй у гостях сильно не метушитися i не повертатися до людей спиною, спереду ж iз сукнею все гаразд. Я вплету в зачiску нову стрiчку, а ще Мармi обiцяла позичити менi свою маленьку шпильку з перлиною. Моi бальнi туфлi вже зачекалися виходу в люди, рукавички теж у повному порядку, хоча вони не такi гарнi, як менi б хотiлося.
– Я на своi впустила склянку з лимонадом, а на новi у нас немае грошей, тож обiйдуся без рукавичок, – сказала Джо, яка нiколи особливо не переймалася своiм зовнiшнiм виглядом.
– Ти повинна бути у рукавичках, iнакше я не пiду, – рiшуче вигукнула Мег. – Рукавички – це найважливiший елемент вечiрнього вбрання, ти не можеш танцювати без них. Якщо ти будеш без рукавичок, я просто згорю вiд сорому.
– Тодi я не буду танцювати. Та й не люблю я особливо цi твоi бальнi танцi. Не бачу нiчого цiкавого у вальсi. Я бiльше люблю танцi, де треба крутитися i стрибати.
– Так, просити у мами купити тобi новi рукавички ми точно не будемо, адже вони такi дорогi. Джо, ну хiба можна так недбало ставитися до речей? Мама ж говорила, що якщо зiпсуеш рукавички, нових вона не купить до наступного сезону. Може, iх все ж можна якось вiдiпрати? – з надiею запитала Мег.
– Нi, боюся вiдiпрати iх не вийде. Але я можу просто тримати iх у руках, нiхто i не помiтить, що вони забрудненi. Або ось як ми можемо зробити: кожна з нас одягне по однiй чистiй рукавичцi, а в руках триматиме брудну. Як тобi iдея? Генiально, чи не так?
– Твоi руки бiльшi за моi, i ти жахливо розтягнеш мою рукавичку, – сказала Мег, яка буквально пилинки здувала зi своiх рукавичок.
– Тодi пiду без них. Менi все одно, що скажуть люди! – крикнула Джо i почала демонстративно читати свою книгу.
– Добре, добре, вмовила! Тiльки не забрудни i моi рукавички. І намагайся поводитися пристойно – не ховай руки за спину, не витрiщайся та не кажи «Очманiти!», якщо щось тебе здивуе. Добре?
– Не турбуйся, буду поводитися, наче тi манiрнi ляльки i намагатимусь не ставити тебе у незручне становище. А тепер iди i дай вiдповiдь на запрошення, а я дочитаю цей чудовий твiр.
Мег пiшла «з вдячнiстю приймати запрошення». Потiм, не гаючи анi хвилини, вона прискiпливо оглянула свою сукню i, весело наспiвуючи, почала нашивати на неi мереживну шлярку. Джо теж часу не марнувала – вона дочитала книгу, з'iла решту яблук i погралася з мiстером Скребблом.
Напередоднi Нового року вiтальня в будинку Марчiв пустувала, бо поки двi молодшi сестри перевертали гардероб догори дригом, двi старшi наводили марафет перед балом. І нехай iх сукнi були дуже простими i скромними, але сестри носилися по кiмнатi, як очманiлi. У кiмнатi панувала метушня, смiх i … характерний запах спаленого волосся. Мег вирiшила, що iй термiново потрiбнi локони, i Джо завзято взялася орудувати гарячими щипцями i паперовими папiльйотках.
– А вони i повиннi так димiти? – запитала Бет, сидячи на лiжку i спостерiгаючи за усiм, що вiдбуваеться.
– У кiмнатi вогко, тому йде пара, – вiдповiла Джо.
– Що за дивний запах! Немов на вогнi смажать погано обскубану курку, – зауважила Емi, з самовдоволеним виглядом погладжуючи своi красивi кучерi.
– Ось зараз я знiму папiльйотки, i ви побачите хмару маленьких кучерикiв, – сказала Джо, вiдкладаючи щипцi в бiк.
Але хмару кучерикiв нiхто не побачив, тому що паперовi папiльйотки знiмалися разом з рештками волосся, i переляканий горе-перукар поклав перед своею жертвою ряд обгорiлих пучкiв волосся.
– О, нi! Що ж ти наробила? Все пропало! Я не можу пiти на бал у такому виглядi! Мое волосся, мое бiдолашне волосся! – заволала Мег, з вiдчаем дивлячись на обпалений завиток на лобi.
– Ох, даремно ти мене попросила, сестричко, у мене ж руки-крюки, вiчно я все ламаю. Вибач, менi так шкода! Мабуть, щипцi були занадто гарячими. Що ж я наробила! – простогнала Джо зi сльозами на очах.
– Все ще можна виправити, потрiбно зовсiм трохи пiдкрутити волосся i зав'язати стрiчку так, щоб кiнчики падали на лоба – таку зачiску зараз носять усi модницi. Я сама бачила, – намагалася втiшити сестру Емi.
– Я сама в усьому винна, намудрила i отримала по заслугах. Треба було просто бути собою, – роздратовано вигукнула Мег.
– Менi дуже подобаеться твое прекрасне рiвне волосся. Не хвилюйся, воно вiдросте, ти i оком не встигнеш моргнути, – сказала Бет i пiдiйшла поцiлувати сестру.
Переживши ще кiлька промахiв з вечiрнiм туалетом, якi, на щастя, були не настiльки масштабними, як iсторiя з зачiскою, Мег нарештi була готова до виходу. Об'еднаними зусиллями всього сiмейства зiбрали i Джо: волосся зiбрали у пучок i одягли сукню. Сестри виглядали дуже мило у своiх простих вбраннях – на Мег була срiблясто-сiра сукня з мереживною шляркою, яку прикрашала шпилька з перлиною, а волосся ii було перехоплене блакитною оксамитовою стрiчкою. На Джо було коричневе плаття iз суворим комiрцем-стiйкою, а единою ii прикрасою була бiла хризантема. Кожна з дiвчат одягла по однiй хорошiй рукавичцi, а забруднену несла у руках. Вердикт сiмейства був таким – «мило i невимушено». Бальнi туфлi на високих пiдборах були жахливо вузькими i натирали Мег ноги, але вона мовчки терпiла, а Джо здавалося, що всi дев'ятнадцять шпильок у пучку впивалися iй прямiсiнько у голову, що було, м'яко кажучи, теж не дуже зручно. Але що вже тут поробиш – краса вимагае жертв!
– Хай щастить, дiвчата! Гарно вам провести час, моi дорогенькi! – вигукувала мiсiс Марч, поки сестри спускалися сходами. – Не зловживайте ласощами i будьте готовi йти додому об одинадцятiй, я пришлю за вами Ганну.
Мег i Джо вже вийшли з двору, коли з вiкна пролунав голос:
– Дiвчатка, дiвчатка! Носовi хусточки не забули?
– Так, так, взяли, Мег свою навiть збризнула парфумами, – вигукнула Джо. – Думаю, Мармi запитала б про хусточки, навiть якби ми всi стрiмголов рятувалися вiд землетрусу, – усмiхаючись, додала вона.
– Тому що мама у нас натура аристократична, i дуже, до речi, правильно вона говорить, тому що справжню ледi завжди впiзнають по iдеально чистому взуттi, рукавичках i носовiй хустинцi, – вiдповiла Мег, яка i себе, звичайно, вважала натурою аристократичною.
Нарештi дiвчата дiсталися будинку Гардiнерiв.
– Отже, не повертайся спиною, щоб нiхто не побачив пляму на сукнi, Джо. Глянь, у мене там пояс не перекрутився? А як щодо моеi зачiски, все дуже погано? – без упину торохтiла Мег, нервово оглядаючи себе у дзеркалi в дамськiй кiмнатi.
– Про пляму на спинi можу i забути, тож якщо побачиш, що я роблю щось не так, просто пiдморгни менi, добре? – сказала Джо, поправивши комiр i поспiшно повернувши на мiсце кiлька неслухняних пасм волосся.
– Нi, пiдморгувати то вульгарно. Я пiднiму брови, якщо щось не так, i кивну, якщо все добре. А тепер розправ плечi, роби короткi кроки i навiть не думай тиснути руки, якщо тобi будуть когось представляти – ледi так не роблять.
– Стiльки правил, що голова йде обертом! Як тут нiчого не забути? Ой, що там за весела музика лунае знизу?
Дiвчата спустилися до вiтальнi, але почувались трохи нiяково, адже вони рiдко виходили в люди, i навiть не дивлячись на те, що прийом був маленьким i неформальним, для них це була грандiозна подiя. Мiсiс Гардiнер, статна лiтня дама, ласкаво привiтала iх i залишила в компанii старшоi зi своiх шести доньок. Мег знала Саллi Гардiнер, тож вже дуже скоро розслабилась i поводилась невимушено, а ось Джо, якiй було нудно слухати дiвочi теревенi та плiтки, стояла, притулившись до стiни, i почувалася не у своiй тарiлцi. В iншiй частинi кiмнати група хлопчакiв весело говорила про катання на ковзанах. Їй дуже хотiлося пiти i приеднатися до них, оскiльки катання на ковзанах було одним з ii найулюбленiших занять. Вона прошепотiла про свое бажання Мег, але ii брови так загрозливо пiднялися, що Джо не наважилася навiть поворухнутися. Нiхто не заводив з нею бесiду, дiвчата, якi стояли поруч, поступово розiйшлися, i Джо залишилася одна. Ходити по залi та веселитися вона не могла, адже хтось мiг помiтити дiрку на ii спинi, тож iй залишалося лише стояти бiля стiни i з тугою спостерiгати за гостям. Настав час танцiв. Маргарет одразу запросили танцювати i вона запурхала по паркету з такою грацiею i легкiстю, що глянувши на ii задоволену посмiшку, нiхто в життi не здогадався б, як вона мучилась у тих тiсних бальних туфлях. Джо помiтила, що високий рудоволосий юнак прямуе до неi, i, злякавшись, що вiн збираеться запросити ii на танок, пiрнула за портьеру, за якою, як виявилось, була нiша. Джо вирiшила просидiти залишок вечора у цьому безпечному укриттi. Звiдси вона могла спокiйно спостерiгати за балом i не боятися осоромитися. Але, на жаль, першим цю схованку знайшов iнший сором'язливий гiсть, тому, коли Джо закрила за собою портьеру, вона опинилася вiч-на-вiч з «хлопчиськом Лоренсом».
– Боже мiй, вибачте, я не знала, що тут хтось е! – затинаючись, пробурмотiла Джо, готуючись зникнути так само швидко та несподiвано, як i з’явилась.
Але хлопчик засмiявся i, намагаючись не виказувати свого подиву, ввiчливо сказав:
– Не звертайте на мене уваги, залишайтеся, якщо бажаете.
– А я вас не потурбую?
– Анiтрохи. Я сховався тут, тому що нiкого тут не знаю i почуваюся трохи чужим на цьому святi. Розумiете?
– Ви навiть не уявляете, як добре я вас розумiю. Я тут з тiеi ж причини. Ми можемо посидiти тут разом, якщо ви, звичайно, не проти моеi компанii.
Хлопчик сiв i став уважно розглядати своi туфлi, поки Джо щосили згадувала манiрнi слiвця Емi, щоб здаватися зараз максимально ввiчливою та невимушеною:
– Думаю, ми вже зустрiчалися ранiше з нагоди повернення Вами нашоi кицьки, вельмишановний мiстере Лоренс. Ви живете у маетку недалеко вiд нас.
– Так, я живу по сусiдству з вами. Вiн пiдняв голову i щиро розсмiявся – театральна манiрнiсть Джо здалася йому досить кумедною, коли вiн згадав, як вони весело базiкали про крикет, коли вiн принiс тодi iхню кiшку.
Джо трохи розслабилась, теж розсмiялася i сказала:
– Дякую за прекрасний подарунок на Рiздво, ми так добре провели час з сестрами.
– Це все мiй дiдусь.
– Але iдею пiдкинули йому ви, чи не так?
– Як себе почувае ваша чарiвна кiшка, мiс Марч? – запитав хлопчик з серйозним виглядом, але блиск його темних очей видавав iронiчнiсть запитання i Джо зрозумiла, що вiн насилу стримуе смiх.
– Чарiвно, дякую, мiстере Лоренс. Але я не мiс Марч, я всього лише Джо, – вiдповiла дiвчина з такою ж показною серйознiстю.
– А я не мiстер Лоренс, а просто Лорi.
– Лорi Лоренс – яке цiкаве iм'я!
– Взагалi, мене звуть Теодор, але менi не подобаеться це iм'я, тому що iншi хлопцi скорочують його до «Дора», тож я змусив iх називати мене Лорi.
– Я теж ненавиджу свое iм'я – воно звучить так сентиментально, немов я якась тендiтна ледi, яка непритомнiе з найменшого приводу! Я теж хочу, щоб усi називали мене Джо замiсть Джозефiна. А як ви змусили хлопчикiв не називати вас Дорою?
– Я iх побив.
– Ну, бити тiтоньку Марч я точно не буду, тож, думаю, доведеться терпiти, – i Джо смиренно зiтхнула.
– Хiба ви не любите танцювати, мiс Джо? – запитав Лорi, з явним задоволенням вимовляючи ii iм'я.
– Я обожнюю танцювати, але коли багато мiсця i всi веселяться. Тут я обов'язково що-небудь зачеплю чи зламаю, наступлю комусь iз гостей на ногу або зроблю ще щось жахливе, тож я тримаюся подалi вiд неприемностей i дозволяю Мег насолодитися цим вечором. А ви танцюете?
– Інодi. Бачте, я багато рокiв прожив за кордоном i ще не до кiнця розiбрався, що тут до чого.
– За кордоном! Як цiкаво! – вигукнула Джо. – О, розкажiть менi про це! Я так люблю слухати про подорожi.
Лорi явно не очiкував такого iнтересу i навiть трохи розгубився, не знаючи, з чого почати свою розповiдь, але лавина питань вiд Джо незабаром змусила його зiбратися з думками, i вiн розповiв iй, як ходив до школи у Веве,[13 - Веве – гарне мiсто на заходi Швейцарii, розташоване на березi Женевського озера. Популярний туристичний курорт.] що там не потрiбно було носити головнi убори, на озерi стояла цiла флотилiя човнiв, а на канiкулах хлопцi збиралися i всi разом вирушали в захоплюючi пiшi походи по околицям зi своiми вчителями.
– От би опинитися там! – вигукнула Джо. – А в Парижi ви бували?
– Ми провели там минулу зиму.
– І французькою вмiете говорити?
– У Веве нам тiльки так i було дозволено говорити.
– Скажiть що-небудь! Читати французькою я вмiю, але як правильно вимовляти слова не знаю.
– Quel nom a cette jeune demoiselle en les pantoufles jolis? – добродушно сказав Лорi.
– Як добре у вас виходить! Так, якщо я не помиляюся, ви запитали: «Хто ця юна ледi у гарних бальних туфлях?». Чи не так?
– Oui, mademoiselle[14 - Так, мадемуазель.].
– Це моя сестра Маргарет, i ви чудово знали це! Правда, вона красива?
– Так, вона нагадуе менi нiмецьких дiвчат, така ж охайна та вихована, i танцюе, як справжня ледi.
Джо дуже зрадiла такому комплiменту на адресу своеi сестри з боку юнака, i вирiшила, що обов'язково слово в слово передасть його Мег.
Ось так вони сидiли в нiшi за фiранкою, пiдглядали за гостями, робили критичнi ремарки, жартували i базiкали, немов давнi знайомi. Незабаром Лорi вже тримався невимушено i впевнено, бо дещо хлопчача поведiнка Джо розвеселила та заспокоiла його. Настрiй Джо теж покращився, бо iй вже не потрiбно було щосекунди думати про свою сукню i нiхто докiрливо не здiймав брови, дивлячись на неi. Джо була в захватi вiд «хлопчиська Лоренса», тому вона кiлька разiв уважно огледiла його з голови до нiг, щоб добре запам'ятати i потiм описати сестрам, адже у них не було братiв, а кузени жили далеко i вони практично не спiлкувалися. Тож, воно i не дивно, що хлопчики були для сестер Марч iстотами абсолютно невiдомими та загадковими.
– Так, кучеряве чорне волосся, смаглява шкiра, великi чорнi очi, гарний нiс, прекраснi зуби, маленькi руки i ноги, вищий за мене, що дуже важливо для хлопчика, i в цiлому простий i веселий хлопчина. Цiкаво, скiльки йому рокiв? – розмiрковувала Джо.
Це питання так i крутилося у неi на язицi, але вона вчасно стрималася i вирiшила все ж спробувати з'ясувати це обхiдним шляхом.
– Ви, мабуть, готуетеся до вступу в коледж? Я бачила, як ви зубрите своi пiдручники. Ой, тобто, я хотiла сказати «старанно вчитеся». І Джо почервонiла, бо не стрималась i використала жаргонне слiвце «зубрити».
Лорi посмiхнувся – але шоку чи образи на його обличчi вiд свого вульгарного слiвця Джо не помiтила – i, знизавши плечима, вiдповiв:
– У найближчий рiк або два точно нi. У коледж я пiду не ранiше, як менi виповниться сiмнадцять.
– А вам що, зараз п'ятнадцять? – запитала Джо, дивлячись на високого хлопця, якому вона дала б не менше сiмнадцяти рокiв.
– Буде шiстнадцять наступного мiсяця.
– Ах, як би я хотiла пiти вчитися до коледжу! Але от у вас я щось не бачу особливого ентузiазму.
– Так, ви маете рацiю, менi огидна сама думка про коледж! Там однi зубрилки i розбишаки. І взагалi менi не дуже подобаеться спосiб життя чоловiкiв у нашiй краiнi.
– А чого ж вам хочеться?
