Ніоба

скачать книгу бесплатно

Нiоба
Ольга Юлiанiвна Кобилянська

Рiдне
Ольга Кобилянська (1863–1942) – класик украiнськоi лiтератури, авторка модерноi прози. Їi творча спадщина велика й рiзноманiтна.

Трагiчну долю героiнi грецького мiфу Нiоби та ii дiтей переспiвували на свiй лад чимало митцiв ще вiд античних часiв. Ольга Кобилянська пояснювала свою зацiкавленiсть цiею iсторiею тим, що «… описана мною „Нiоба” iснувала справдi, i всi ii дiти були нещасливi… Нiобу знала моя мати особисто, а кiлькох з ii дiтей я також». У повiстi уособленням горя та страждань е дружина священника Анна Яхнович. Їй не дае спокою думка, чому щастя обiйшло ii дванадцятьох дiтей. Зрештою вона доходить висновку, що в усьому винна заздалегiдь визначена неминучiсть. Однак читач мае змогу ухвалити власне рiшення.

Ольга Кобилянська

Нiоба

1) Браття! Хоч би я говорив усiма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я мiддю, що дзвенить, або кимвалом що бринчить.

2) І хоч би я мав пророцтва дар i знав би всi таемницi, i тямив усi знаття, i якби мав усю ту вiру, що навiть гори перестановляе, та не мав би любови, то був би нiчим.

3) І хоч би роздав я всi своi маетки, i хоч би тiло свое вiддав спалити, а любови не мав би, то не було б менi користи нiякоi.

4) Любов довго терпить, вона милосердя мае, любов не заздрить, любов не пишаеться, не гордуе.

5) Не осоромлюе, не допоминаеться свого, не гнiваеться, не мислить зла.

6) Не радiе з неправди, а радiе з правди.

7) Вона все любить, всьому вiри дiймае, на все надiеться, все терпить.

8) Любов нiколи не зникае, хоч би й пророцтва Припинились, хоч би й мови замовкли, хоч би й знаття затратилися.

9) Бо ми тiльки частково знаемо й частково пророкуемо.

10) А як прийде довершене, тодi осе часткове непотрiбне буде.

11) Поки я був дитиною, то говорив, як дитина. І думав, як дитина, i мiркував, як дитина; а коли став дорослим, то вiдкинув дитяче.

12) Адже ми тепер бачимо, немов ворожачи наослiп, тодi ж – навiч; тепер я розумiю частково, а тодi – пiзнаю все так, як i мене самого пiзнано було.

13) Тепер же зостаються вiра, надiя, любов, три iх, але найбiльша з них – любов.

    (Лист апостола Павла до коринтiйцiв, глава XІІІ)

І

Панi Анна Янович, сiмдесятсiмлiтня вдова по унiятськiм пароху[1 - Унiятський парахвiяльний священик, настоятель.], в цiлiй околицi загальношанованiм, не пережила ще анi одноi недiлi правдиво святочно, вiдколи переiхала з села до свого сина в мiсто.

І нинi, хоча й знов недiля, день вже для неi попсований, без настрою до молiння. Нею заволодiло якесь чудне несупокiйне почування. Вона не молилася, хоч уже йшло до полудневоi пори, i вона зранку шептала молитви; досi все вона неначе боролася з усякими думками й спогадами. Чого iй тут не ставало й що вiдбирало в неi звичайну рiвновагу, – то це був брак сiльського супокою i малих, дрiбних дзвонiв сiльськоi церковцi, до котрих була звикла зверх п’ятдесят рокiв. Хоч як на самотi й у злиднях проживала вона там своi днi зi своiм молодшим сином-п’яницею, без чоловiка, та без iнших своiх дiтей, а все ж таки, коли наставала недiля або свято, вона це там скорше знала й iнакше себе почувала. Тодi й могла намолитися доволi, перед полуднем i по обiдi, за всiх своiх померлих i живих дiтей, котрих разом було в неi багато, стiльки, як число святих апостолiв, i котрих всiх любила однаково, пишалася й любовалася ними, а iнодi бувала за них така сильна й вiдважна, що, здавалося, була б iз самою долею ставала до боротьби, щоб iм тiльки добра здобути. Лиш коли невидиме горе, а то невмолима смерть ставала за iх плечима, вона не могла нiчого вдiяти й хилила покiрно голову, пересвiдчившись, що тут буде всяке ii змагання безнадiйне, i скiнчиться тим, пред чим вона якраз потерпала.

Сьогоднi була роздратована й без настрою, силкувалася спiймати з-помежи голосiв дзвонiв дзвiн церкви, до якоi належала вона, однак, дарма. Мiж дзвони, що вважала за «своi», тиснулися до ii слуху й дзвони церкви православноi, там знов протестантськоi, там знов католицького костела, i накликували на неi почуття, неначеб щось непрохане тиснулося в ii душу й випивало супокiй, котрого вона потребувала. Тимчасом як дзвони дратували ii душу, згадала вона своiх дiтей.

«Всi вони, – перетягнулося болiсно тремтячи крiзь ii душу, – всi дванадцятеро…»

Вона мимоволi похилила голову низько на груди й почала молитися. Тихенько i з невиразним бажанням у серцi, що то помирить щось важке, грiзне, непримиренне, що вже вiд довгих лiт тяжило на нiй, а тепер в оцiм домi ii сина, що мав за жiнку жидiвку й слiпого сина, все пригноблювало ii, – скiльки не повторяла б вона собi, що в тiм нещастю вже нiхто так не винний, як сама одна якась неприязна зловiсна сила… «Всi дванадцятеро, – переплила гадка, як перше болiсна, крiзь ii сумну душу, – всi дванадцятеро»; а звуки дзвонiв неначе насували на неi слова «кара Господня… кара Господня».

Але вона знала вже давно, що це була нiяка «кара Господня», лиш гра долi, що на нiй вiдбилася. Їi чоловiк, побожний, здатний i чесний, котрого парафiяни мало не пiв сотки рокiв на руках носили, – вiн i вона знали в життю лиш саму церкву, одну дорогу, одну цiль, знали «так» або «не так», i так проживали, доки господь дозволив. Але вже ii дiти, ii прекраснi, талановитi дiти, котрi становили колись ii гордiсть i втiху, поряд у всi дванадцятеро – особливо старшi, – вже вони…

Добродiйка Анна прижмурила очi, сперла втомлену голову на високе поруччя софи, неначе вiдтягалась вiд чогось немилого, i перестала думати… Годi було нинi… Годi було й молитися, при звуках тоi мiшанини дзвонiв, годi! Вона вже була в лiтах i без енергii, не посiдала бiльше тоi вiдпорноi сили давнiх лiт, яка допомагала iй перебувати все гiрке й болюче, життям наказуване. Тепер потребувала лиш супокою, того самого супокою, що ii муж i всi тi дiти, що розлучилися з нею, одно по другiм, спочивши вiчним супокоем.

Покинула насилу свого молодшого сина, нещасного п’яницю Андрушу, переiхала до старшого, одруженого з жидiвкою, Йосипа. І не задля себе i того кусника хлiба, що виживлював ii тут… нi, а задля нещасноi, свiтла позбавленоi його дитини, котрiй бракувало постiйноi щироi жiночоi опiки, бо мати (хоч i жилося всiм в достатках) не мала нi терпливости, нi часу жертвуватися нещасному синовi, як це його страшне калiцтво вимагало.

Насилу привiз син бабуню до двадцятилiтнього внука, насилу, бо вже само пожиття Йосипове з жiнкою спричинилося до того, що вона, вiд часу, як вiн заявив родичам, що вiзьме дiвчину-жидiвку за жiнку, не могла полюбити, ба навiть i пошанувати ту свою невiстку. Досi, себто за весь час, що перебувала тут коло двадцятилiтнього внука, не мала ще жадноi прикроi зустрiчi з жидiвкою, котроi неабияк боялася.

Але була цiлком вiдокремлена, i лиш десь, колись стрiчалася з невiсткою. Тодi звичайно переходила та повз стареньку мати мужа в шовках, бурхливо, або як семиголова змiя, в постатi ще гарноi жiнки, пробурмотiвши пiв-голосом «добрий день», або яке iнше слово ввiчливости, i гнала далi за своiми справами.

І хоча той ii син був з жидiвкою невимовно нещасливий, але тепер було годi стан речей змiнити. Все ж таки вона була мати його дитини. Любила ii на свiй спосiб, як син i ii любив, i хоч вона горе тоi дитини вiдчувала не так глибоко, як батько, то все-таки саме те горе в’язало i держало iх всiх при купi. Це було тепер так, – але двадцять рокiв тому рiч малася iнакше, i тодi Йосип сам хотiв свого нещастя.

Вiн, Йосип, був у них з ряду другий син (найстарший помер) i був при вiйську один з найздатнiших поручикiв свого регiменту[2 - Полк.] – люблений i почитуваний товаришами й старшими, а в товариствi боготворений, мов найкраща молода дiвчина.

В якiй тяжкiй годинi завiв знайомство з молодою прегарною жидiвською дiвчиною, не могли вони про це в себе дома, на селi, при тяжкiй працi й клопотах з господарством та молодшими дiтьми, дiзнатися. Лише стiльки дiзналися, що вiдносини мiж ними пiшли так далеко, що ii, дiвчини, родина, заможна й зарозумiла через свiй маеток, погрожувала, що коли вiн з дiвчиною не ожениться, то вiн за ту «офiцерську забавку» заплатить своiм становищем. Одначе через те, що Йосип дiвчину дiйсно щиро любив i зрадити й покинути не гадав, – на що не дозволяли йому нi його чесна вдача, нi сумлiння, то, не задумуючись в своiм молодiм запалi довго, вийшов з вiйська й завiв без шуму й гуку з дiвчиною цивiльний шлюб, постанивши тим, як сам казав, «попiвсько-жидiвськiй родиннiй драмi» кiнець.

Про вихрещення жидiвськоi доньки не хотiли нi родичi, нi сама молода знати, i так вийшло, що хоч-не-хоч дiстала далеко й широко знана родина Яновичiв жидiвську невiстку. За тодiшнiх часiв був це випадок у попiвських родинах нечуваний, i нещаснi родичi молодого мужа мучилися вiд того вчинку сина мало не до розпуки. Одначе були проти молодоi сили сина зовсiм безсилi: Йосип був на вдачу упертий, прудкий, до того повнолiтнiй i родичами своеi «Рут» пiдбурюваний, – отже, всi прохання родичiв, якi благали його залишити свое нещасне рiшення, зоставалися без послуху й наслiдкiв.

II

Тяжка й незабутня була це хвилина, коли до них наспiла вiстка, що iх син уже одружився й незабаром перейде на якусь цивiльну службу далеко вiд рiднi й своеi батькiвщини. Їх другий син, котрому заповiдалася найкраща вiйськова кар’ера, – вiн сам свою долю покалiчив. Нещасний батько, пiсля прочитання звiстки, в першiй хвилинi став (хоч i як був уже приготований на такий несподiваний крок) мов громом пiдбитий, а пiсля того, не промовивши анi словечка до нiкого i приступивши до стiни, ударив так сильно головою об неi, що жiнка була певна, що це настала його остання година. Декотрi з дiтей, що саме тодi були присутнi в хатi, розплакалися вголос, а одна з молодших доньок, на iм’я Зоня, закричала так страшенно, неначе хто в неi стрельнув з пистоля. Потiм батько пiшов до своеi кiмнати, i, замкнувшися там надовго, побивався там за ним, мов за вмерлим. І лише вона, не маючи супокою, що з ним дiеться, упросилася до нього i вспокоювала й утихомирювала мужа, оскiльки це iй було самiй можливо. Тодi перший раз бачила, як ii муж плакав, бо пiсля того, хоч i якi бурi зривалися над ними, не бачила цього нiколи. Здавалося, по смертi найстаршого сина й утратi Йосипа через жидiвку, закам’янiв вiн проти всiх iнших нещастiв…

Тодi, окрiм розпуки батька, спала на неi ще сила допитувань iнших ii дiтей i iх молодий переполох над учинком брата, котрого були звикли вважати мiж собою за якогось бога. Проти дiтей i жалю свого мужа мусiла вона встоювати тодi сама, хоч мало що й сама з гризоти та розпуки не вiдхорувала те нещасне одружiння сина.

Тодi то були вже тяжкi i в смутку потопленi днi, котрi перебувала й перегрупувала своiми силами. І нiхто й досi не знав, як обставала тодi проти горя, шукаючи по ночах в молитвах полекшi. Так, наприклад, заходила через[3 - Пiдряд, один за одним.] чотирнадцять день щоночi до церкви; перележуючи тут же хрестом до бiлого дня, молячися та благаючи в Господа прощення за негiдний вчинок сина перед святою церквою й родичами.

Внук i син християнського походження i таких самих родичiв поеднався з жидiвкою! І вже тодi побоювалась вона кари Господньоi, молила вiдвернення кари, усунення наслiдкiв прокльону зболiлого батька, що, ослiплений жалем, не мiг настiльки запанувати над собою, щоб не проклясти гiрким словом молодшого сина. А вiн, той син, прийшов, мов олень, з пiднятою гордо головою до них по весiллю, коли, замiсть хоч формального дозволу на подружжя, одержав вiд батька лише саме одно слово, схоже на проклiн, а бiльш нi словечка.

– Найстаршого забрав нам Бог, – звернувся тодi ii чоловiк до неi, що стояла вiддалiк пiсля привiтання й заходилася плачем: зустрiч бо iз сином вiдбулася мов похорон, i нiколи вона ii не забуде. – Найстаршого забрав нам Бог, – повторив батько, – а другого пожерла жидiвка. Чи чуеш ти, жiнко? – Жидiвка! Донька першого лихваря. Внука священика, i сина священика! Іди собi, сину, iди собi з Богом! – звернувся вiн тим словом до сина, – я не годен на тебе тепер, як давно, глядiти: ти надто мою душу розшарпав!

А вiн, блiдий, мов смерть, очевидно влучений в саму глибиню душi батьковими словами, вiдкрив уста до оборони, та не з супокоем i з упокоренням, як це було б йому пiд ту хвилину пристояло, але непогамовано – зi зворушення – аж мало не з дикою бурхливiстю.

– Я пiду, – обiзвався тремтливим, погаслим голосом, – я пiду, але перше заким[4 - Поки.] пiду, звертаю вам все ваше «релiгiйне» виховання й душевнi засоби, якими ви випосажили мене на життя. Вашi душi переповненi фанатизмом, вузькими почуваннями й батькiвським егоiзмом. Не про правду розходиться вам i не про людину в жiнцi, котра злучила все свое життя зо мною, – лиш про слiпу, стару тисячолiтню ненависть, котра не мала мiсця в моiй душi проти тiеi жiнки. В тiм напрямi я не можу з вами нiчого спiльного мати, i не потребую вiд вас бiльше нiяких наук.

Я вже дозрiлий i приготований до дальшого життя, i буду з ним боротися, як i де покаже менi те мое сумлiння, честь, освiта й сила моеi вдачi. А щодо моiх поглядiв на вiру, то я атеiст i повторяю те саме, що повторяли й iншi передо мною, вважаючи релiгiю за гарну iлюзiю, придуману на те, щоб держати народ в руках, а бiльше нiчого. За себе я буду перед Богом сам вiдповiдати. А щастя мого життя я не буду через вiросповiдання нищити й матiр своеi дитини, хоч би була й поганкою, покидати. Це було б найтяжчим проти справжньоi моралi. А що ми в тiм, очевидно, не погодимся, то воно буде й лiпше, коли я попрощаюся з вами таки зараз, бо того ж я й приiхав сюди. Вже й так крайня пора менi обняти нову посаду. Прощаюся з вами, родичi, i брати i сестри! Не вдавайтеся за мною в жалi й журбу, бо я, хоч би i як розчарувався в своiх життьових надiях, не годен вже нi в чiм назад завернутися. А нарiкання на свою долю ви вiд мене також не почуете, бо в мене своя честь i гордiсть, i вони поможуть менi всi трати й розчарування в життю перенести не жалiючися, яких воно, певно й для мене, як i для всiх iнших смертельних[5 - Смертних, умирущих.], зберiгае. Далi, дорогi, простiть менi, коли я вас заглибоко влучив у душу, але я не бачу нiякоi справдешньоi провини в моiх учинках, хiба що пiшов проти старих традицiй i поглядiв. Але заспокойтеся! Я не перший з попiвськоi родини, що завернув на iнший шлях, – я не кажу «новий» шлях, – але пiдуть за мною й iншi, вражаючи, може, ще гiрше серця й душi своiх батькiв i рiдних, нiж я тепер. Мене лиш любов i честь, а головне мое сумлiння викинуло з традицiйного сiдла, а бiльш нiчого; мое оправдання подаю вам лиш у двох словах: я молодий i любив щиро.

Дай, Боже, щоб вам молодшi дiти лiпше й бiльше вiдповiдно до ваших iдеалiв удавалися, як ваш другий син. Окрiм мене маете iх ще семеро.

A propos[6 - Мiж iншим.] – звернувся вiн до молодшого кiльканадцятьлiтнього хлопця, званого Андрушою, що стояв босоногий коло вiкна i глядiв змiшано й перелякано на брата, – чому ти не в школi, Андрушко? Чи у вас тепер вакацii?

Нi, – вiдповiв цей, – тато забрав мене зi школи. Я не здатний до науки й буду господарем!

Так? – сказав Йосип холодно, – я гратулюю до нового поля[7 - Вiтаю, поздоровляю з новим фахом.]. Ти мав пiсля закiнчення шкiл вступити до семинару. Отже, ще один «вiдпалий». Як видко, попи не хотять вдаватися в нашiй родинi, помимо попiвськоi крови й предкiв. Найстарший, Іван, помер правником, я… от, як я. – Так, так, – додав якось дражливо, – доки русини[8 - Галицькi, буковинськi украiнцi.] хотять лише «попити»[9 - Попувати.], то й не будуть в силi творити iншi дiла, як попiвськi. Але нехай вiдтак[10 - Пiсля цього.] i не жалiються, що iхня доля повна церковно-жалiбного спiву. А ти, козаче? – звернувся потiм живо до наймолодшого, що сидiв спокiйно при столi, прислухаючись уважно до всього, – ким ти хочеш бути?

– Я хочу бути моряком, або там чим iншим таким на морi.

– Чи ти знаеш, що там дуже тяжко? – спитав Йосип усмiхаючись.

– Я не боюся, там же будуть i iншi.

– Твоя правда. To ж iди! А нехай би море i як хвилювало i лютилося, ти пам’ятай, – вихрi в душi бувають iнодi для нас тисячу раз тяжчi i грiзнiшi, як море. Воно поводиться з нами все ж таки смирнiше й прямiше, нiж люди, нехай би якими коректними й добрими на вигляд вони нам здавалися. Остаточно бувають це все-таки вони, що творять нашу долю, i не раз гiршу, нiж море.

– Будьте здоровi!

Вiдтак пiшов. Хотiв ще батьковi на прощання поцiлувати руку, одначе уражений батько вiдтягнув ii, не дозволяючи цього.

Але мати цiлувала його й притискала так сильно до грудей, придержуючи його тут мовчки добру хвилину, що вiн, хоч i мужчина й «вояк», захлипав iз зворушення. Вiдтак, вирвавшися з ii обiймiв i проведений братами й сестрами, пiшов.

III

Мiж старими в хатi щось завмерло. Нещастя й горе засiли пiсля вiд’iзду сина в iхнiй тихiй хатi, мов причарованi, бо вiд того часу, здаеться, не було в нiй вже бiльше безжурноi хвилини.

Прийшла черга на молодших братiв i сестер терпiти[11 - Страждати, мучитися.]. І все, що вiдтепер до тiеi хвилини, коли вона переiхала до сина, трапилося, потребувало повних двадцять рокiв.

За той час утратила вона й мужа, найлiпшого й найвiрнiшого приятеля свого, i зосталася сама одна з сином Андрушою, що розпився до краю й управляв недбало дрiбне, сiльське, незначне господарство, в недостатках i найглибшiй самiтностi.

А тая самiтнiсть мала також свою iсторiю, переповнену невидимими драмами, доки не повернув назад до рiдного краю з своею родиною син Йосип. Не на вiдвiдини приiхав до матери, бо в листах вiн все довiдувався про життя матерi, братiв i сестер, допомагаючи матерiально, скiльки мiг. Але приiхав до неi, щоб забрати ii з собою.

І не прибув вiн енергiйним, певним своеi сили чоловiком, яким вiд’iхав вiд них, а зламаним, постарiлим передчасно, горем прибитим, iз тяжкою раною в душi. Єдина його дитина, вся радiсть його, що покладав усю свою надiю в життю, син, стратив пiсля тяжкоi недуги на п’ятнадцятiм роцi життя зiр, i не вважаючи на всякi старання лiкарiв i подорожi до всяких корифеiв, зостався на вiки слiпцем.

Його гарна, життя жадiбна, легкодушна мати, в найкритичнiший час нещасноi недуги сина, спустилася надто на слуг, що були при хорому – i нещастя згодом сталося, не раптом вражаючи, лише звiльна, ступнево, а врештi перейшло в повну темноту, що вже нiколи бiльше нещасного хлопця не покинула.

З тим настала й розпука. Правда, вона була така, що серце розривала, як i сам випадок. Це ж було страшне горе – мати однiсiньку свою дитину слiпою! Коли першi роки нещастя минули i мати з своiм горем усвоiлася, взяла безжурна, легка вдача ii знов верх, i гарна жiнка стала в товариствах i забавках та iнших товариських разривках шукати розради. На умовляння й закиди мужа, що засуджував безмилосердно й гiрко легкодушнiсть i безжурнiсть жiнки до нещастя сина, – вона знаходила все викрути й оправдання на своi вчинки.

Спихала не задумуючись, як це бувае звичаем безжурних i малоiнтелiгентних iстот, вину свого нещастя на проклiн батька i, як викручувалася на недбалий догляд «християнськоi» слуги, що обходила й доглядала хорого в найкритичнiшiй порi. Це доводило до бурхливих суперечок, пiзнiше до сцен, котрi чимраз то частiше поновлялися, а з лiтами, однаково поновлюючись, усе загострювалися. Нарештi дiйшло до того, що подружжя побачило себе в зовсiм iншiм, неначе досi незнанiм, новiм свiтлi, нiж було звикло на себе за давнiх лiт глядiти.

Вiн закидав iй орiентальну недбалiсть, брак чуття, та що ii душу держить в руху лиш жадоба легкого життя, коли натомiсть вона йому при кожнiй нагодi закидала всякi нещасливi пригоди й випадки в його родинi, мотивуючи iх тим, що всi з його родини з кореня лихi люди; коли б, мовляла, були добрi, за яких себе вважали, то Бог був би iх подружжя таким нещастям, як ослiплення сина, не карав.

Але ти, – говорила чоловiковi, – ти такий самий, як твоi брати й сестри, а тi такi, як родичi i вся ваша «вiруюча» раса, i тому нещастя напали вашу хату.

Потiм дорiкала йому його становищем, котре одержав, щоправда, за допомогою ii маетку, неначе погiрдливу залежнiсть вiд неi, i тим було з ii боку зроблено найтяжчий привiд до незгоди. Коли одного разу, – оповiдав матерi з вiдверненим обличчям, – зневажила його знов на тiм пунктi перед слугою нечуваною сценою, – вразила його, здаеться, в найтоншу струну його душi, викликавши тим таке пекло почувань у його серцi, що вiн не здолав над собою довше запанувати. Вже доволi довго вона його з болотом мiшала, доволi мучила, кривдила, – тож не диво, щораз i в нiм терпець урвався i вiн… пiдняв руку на неi. Вона закричала.

Так поводяться з дикими звiрями, що все нападають на наше життя фiзичне, чи психiчне, – вистогнав вiн погаслим голосом, – так обороняються вiд звiрiв…

А вона, гадюкою вчепившись за його, мов божевiльна, не вгаваючи кричала на всю хату:

На твою жiнку пiдносиш ти руку, лихий чоловiче? На твою жiнку, що поставила тебе на ноги?.. Старче ти, як i всi тiеi вiри, до котроi належиш! Чи ти в додатку до твоеi нiкчемностi ще й збожеволiв?..

Я жалую[12 - Менi шкода.], що вже давнiше не «збожеволiв», а то, може, мое серце знаходилося б нинi в iншiм настрою, нiж тепер, а чесне iм’я мого батька не було би пiд твоiми ногами. Низька ти, орiентальна породо, що не знае нiчого iншого, жадних шляхетнiших зворушень душi, крiм жадоби за мамоною. Я жалую, – кажу ще раз, – що не «збожеволiв» давнiше, бо в такiм разi не стояв би я нинi в очах свiта i своеi родини яко нужденний чоловiк, котрому донька звiсного лихваря справляе зневаги, безсоннi ночi й бiль.

– Але я був боягузом, – казав вiн далi, – пiдлим боягузом, з самого початку, як тiльки виявила ти свiй правдивий характер i показала свою нiкчемнiсть; я вже тодi був повинен iнакше до тебе поставитися. Але тому, що я боявся, стала ти горою[13 - Твое стало зверху.], а з тобою всi твоi низькi й нiкчемнi iнстинкти. На мое оправдання й оборону маю лиш те, що я тебе боготворив, любив, уважаючи тебе за якусь справдi прекрасну, бездоганну побожну «Рут» з Бiблii, задля якоi «Рут» я в захватi офiрував свою кар’еру, любов родичiв, iх спокiй i надii на мене, i, як бачу, занапастив усе свое життя. Але ти, – ти не була нiколи чим iншим, як донькою вiдомого лихваря, котрого iм’я згадуе ще й нинi простий народ з огидою i жахом, мов упиря. Ти, по правдi, нiколи не розумiла i не знала святого чуття любови i тому нагородила мене в твоiм порожнiм життi тiльки зневагою, горем i розчаруванням! Тому знай, я гордую не лиш тобою, але й собою, а коли ти хоч трохи здiбна зрозумiти далекосяжнiсть оцих моiх смутних слiв, то йди i роздумуй над ними!

– Ти, старче! – повторила вона замiсть усякоi iншоi вiдповiдi, – чи я мушу тобi вдруге пригадувати, кому ти маеш твое становище завдячити? Прiч менi зараз з-перед очей, а то я скличу зараз усю свою родину!

– Ти маеш слушнiсть, коли вживаеш проти мене слово «забув», бо я не повинен був забути, що я не нащадок якогось там крамаря, але нащадок староi чесноi працьовитоi, шанованоi родини. Так, жiнко; а що я про те забув, заслiпившися лише твоею гарною вродою, то от тепер, протверезившися, i бачу свою до краю покалiчену долю i змарноване життя, переповнене зневагою. Коли б не було оцеi нещасноi дитини, – котроi матiр’ю ти еси, – то не бачила б мене нiколи в оцiм домi. Але, – додав вiн, найглибше вражений гiркою правдою, – поновляеться тисячами разiв у життi, що «де люди люблять, – мусить найбiльше упокоритися той, котрий найбiльше любить». Мiж нами обома – припала та роля менi. Але я не маю навiть того задоволення, що ти мою ролю розумiеш. А тепер кажу, – iди! Розбери моi слова й читай у своiм талмудi…

Матерi здавалося при синовiм оповiданню, що ii уста немов стали паралiзованi, – до такоi мiри не могла вона на яке там слово здобутися. Одначе вона лише невимовно страждала. Здавалося, що весь супокiй, якого пiд час його оповiдання додержувала, був лише хоробливим станом, що його вона кожноi хвилини може порушити, i то лише на те, щоб уже дальшоi хвилини вчинити щось грiзне. Але число смутних i гiрких днiв, котрi ламали ii енергiйну вдачу, було мабуть завелике, щоб ii врештi не перемогло. Замiсть усяких слiв зцiпилися ii руки пальцями докупи, i вона притискала iх безмовно до грудей, спираючися, мов у млостях, на софу. От так чинила це раз у раз.

Тодi, при тiй короткiй характеристицi його життя з невiрною, вона не могла на свого сина глянути. Його горе було завелике, а покiйний батько й вона вже надто впевнено пророчили йому нещастя з такого подружжя, щоб була вона тепер в силi сказати йому яке слово. Чогось утiшного не могла вона сказати, бо загородив вiн своiми вчинками проти них, вiд’iжджаючи, поле, а на докiрливе… не було вiдваги. Тож мовчання, що само собою прийшло, було саме добрим у тiй хвилi… Тодi в своiм любовнiм захватi розмахнувся вiн чи не проти цiлого свiту до боротьби за свою прекрасну «Рут» i за щастя з нею. Тепер же було в нiм усе занадто збезсилене та розчароване, а вона занадто немiчна, щоб хоч у дечiм стати йому до помочи.

Мамо!..

Вона не розкривала очей, лиш кивнула головою, на знак, що почула його.

Мамо! – повторив вiн стиха, – тепер розумiете мене чи не до глибини душi?..

– Розумiю, мiй красний, колись такий себе певний сину! Розумiю, i бачу, що жiнка може з душi чоловiка зробити. Та хоча й як благала я тодi, пiсля твого вiд’iзду Господа Бога охоронити тебе вiд горя й недолi, i хоча й як начувалася я й батько, що нещастя не мине тебе, одначе що злука твоя з невiрною поставить тебе в таке пекло – цього а нi я, а нi вiн не сподiвалися!

Це одно, мiй сину. Одно, що я розумiю i розумiти мушу, але одного я все-таки не в силi собi з’ясувати. Ти, сину мiй, свого часу такий честолюбний i гордий, – такий вражливий на всяке, навiть найменше слово, що дратувало твою гiднiсть, – як мiг ти, в свiдомостi твоеi доброi колишньоi слави i чести, допустити, щоб тая жiнка, ii деспотизм, взяли до такоi мiри над тобою верх?!

Я розумiю, сину, – тягнула вона далi, – що iстоту, для котроi стiльки пожертвувалося, як ти пожертвував… i все надаремне, можна, помимо всяких ii хиб, завше любити; але що твоя мужеська честь i гiднiсть зносили так довго всякi особистi зневаги з ii боку терпливо, я, при твоiй колишнiй гордостi й палкiй вдачi, не розумiю… І, по-правдi кажучи, – простити тобi не можу!

На це розповiв вiн iй цiлий ряд сцен, якi йому вчиняла i якi зносив терпливо задля сина, щоб не розлучити його з матiр’ю, до котроi був, ще в перших лiтах свого калiцтва, мов мала дитина прив’язаний. Не хотiв, отже, його виривати з обставин, котрi, будь-що-будь, все-таки, завдяки ii маетку, були для хлопця корисними i бiльше уможливлювали вигiднiше життя, нiж коли б вiн, розлучившися з нею, забрав його з собою й удержував з власноi працi. А без нього вiн не мав би сили жити. Вiн же в нього його дитина, хоч i нещасна, без вини нещасна, але його дитина, син дорогий його! Чи мати його тепер розумiла?

Розумiла.

Мати мала право йому за те докоряти, мала сотню разiв право, – вiдповiв вiн з поважною покiрнiстю, – i був би навiть дивувався, коли б вона йому цього, остаточно зрозумiвши його нужденне життя, не зробила.

Всi, що його в життю коли-небудь шанували й цiнили, ба навiть любили, мали те питання проти нього в душi, але нiколи йому не було так гiрко при тiм питанню, як уперше перед нею, матiр’ю, котру i батька колись так сильно вразив. А вдруге, – вiн усмiхнувся гiрко, – коли це питання пiшло до нього око в око, з молодих дiвочих уст!

Так дивно iнодi укладаеться нам життя, мамо, – розповiдав вiн далi, – що чоловiк, переживши десятки лiт, доперва приходить до пiзнання, що вiн у свiтi i в життю нiщо iнше, як тiльки якийсь автомат або низки випадкiв, або якоi одноi могутньоi сили, що ним орудуе, i чоловiк проти неi, в своiй немiчнiй вдачi – нiщо.

Одна далека своячка Рут, його жiнки, – оповiдав далi похмуро, – вихрещена вже, i при тiм учителька, перебувала одного разу довше в iх домi, готуючись до останнього свого iспиту. Була вона, мамо, тонка й чутлива вдача, i я помiчав часто, як вона терпiла пiд час сцен, що вiдбувалися мiж нами, i як уникала залишитися з нами обома на самотi, щоб не бути свiдком прикрих i не раз дуже бурхливих сцен мiж нами. Була б напевне й скорiше вiд нас утекла, але що лагодилася, як кажу, до iспиту i Рут ii мало не силомiць при собi держала, то зосталася вона в нас довше.

Чи ви слухаете, мамо, що я вам розказую? – спитав син нараз[14 - Раптом.], коли вона сидiла непорушно, вслухаючись уже тепер бiльше в дорогий iй голос сина, нiж у його слова.

Слухайте, – додав вiдтак живiше. – Менi хочеться цей дрiбненький скарбик, що я його вiд часу того одружiння з Рут у життю найшов, iз кимсь подiлити. Вiн такий нiжний i малий, що хiба в ваше святе перемучене серце, що нiколи не зрадило й не зрадить, на вiки заховаю, – i бiльш нiчого.

Все, що нам життя в своiм бiгу дае, все воно не те, що нам дiйсно потрiбне, а, звичайно, щось iнше. Тiльки тодi, коли нашу житьову енергiю вже зламано, i ми наново свою долю перебудувати не годнi, – кидае воно нам квiтки на груди, мов на розраду за нашi гiркi розчарування. Слухайте, мамо!

Мати слухала.

– Одного разу зiбралося, – оповiдав далi, – в iх домi численне товариство, i гостi бавилися до того, що розгулялися.

Дiвчина, про котру вiн згадував, не гуляла, вiдмовляючись, що гуляти не вмiе, i вступила до сусiдньоi кiмнати, де якраз непомiчений знаходився вiн. Вiн пiдсунув iй крiсло i дивився мовчки хвилину на неi. Вона мала щось симпатичного в своiх рисах для нього, щось тонкого i доброго, хоча, по правдi, не можна було ii гарною назвати. Лиш очi ii вiн любив, хоч i вони завсiгди проти нього зорiли, неначе з хороi душi, що вiн iй не раз говорив, а вона його за те висмiювала.

Нараз, без усяких iнтродукцiй, ставить йому таке питання:

Чи вам щось важить одвертiсть жiнки?

Вiн здивувався на таке питання.

Ну, як же? Так, чи нi? – спитала, звертаючи своi милi оченята на його уста.

Ну, – вiдповiв вiн, ухиляючися вiд прямоi вiдповiди, – власне, мало що поклав би на те. Жiнка не бувае нiколи одвертою, хiба в дуже рiдких i критичних моментах. Звичайно вона удае, бо акторство лежить в ii натурi.

Може, правда й на вашому боцi, – вiдповiла вона задумано, одвертаючи очi вiд нього, а вiдтак сказала: чи думаете, Йосипе, що воно мусить так бути, що тiльки мужчинi вiльно про свою любов заявляти жiнцi, тим часом коли iй це не личить?..