скачать книгу бесплатно
– Не зношу його й сумнiваюсь, чи зможу ще кого-небуть у життi полюбити. Се вам вiдомо, пане доктор. А подружжя без любовi – се, на мою думку, бруднi вiдносини. А я не хочу в нiякi такi входити.
– Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що можна й полюбити се, що ненавидiлось.
– Так, але папiроска – се не людина.
– О Олено, Олено, – кликнув вiн, – у що ви вжилися? Куди загонюетеся ви у своiй хоробливiй, пересадженiй уявi?
Вона, неначе гадина та, звинулась, випростувалась та й так чатувала на його слова.
– Подумайте, ради Бога, й про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих родичiв. Не залишайте задля якоiсь уяви стати для них пiдпорою. І ви можете колись бути матiр’ю!
– Дальше, пане доктор, дальше…
– Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди дiнуться вашi родичи, наколи не прийдуть звичайнi мiсячнi грошi? До найстаршоi сестри? Вона мае сама вже дiти i, як нам обоiм звiсно, хоробливо скупа. До Ірини? Доходи учителя музики, хоч i спосiбного й дуже iнтелiгентного, худенькi. Крiм того, вiн хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звiсно менi аж надто добре, а i вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батьковi й матерi аби не було де на старiсть i голову склонити?!
– Чи ж я тому винна, пане доктор?
– Сього я не кажу; однак ви не смiете забувати, що вiн i ваш батько!
– Вiн мiй батько, а я його донька…
Старого чоловiка обгорнула сильна нетерпеливiсть.
– Ради Бога! – скликнув. – Адже дiти мають якiсь обов’язки супроти родичiв! Се би вам прецiнь знати! А наколи всього iншого не хочете узнавати, то мусите признати, що вiн вас живив!
Їi очi замиготiли.
– Тут i дiйшли ми до мети… – сказала вона з зимним усмiхом, пiд час коли з ii лиця неначеб зникла й остання крапелька кровi. – Живив мене. Сього я не можу забути й нiколи не забуду, пане доктор, нiколи! – сказала врочисто. – Вiдповiдно до моiх сил, вiдповiдно до моiх здiбностей, а властиво, вiдповiдно до мого знання, котрим мене мiй батько i теперiшнiй устрiй суспiльний вивiнували, хочу собi сама заробляти на кусник хлiба, а заробленим щиро дiлитись з родичами… Однак задля обов’язку проти волi сковуватись з мужчиною, з обов’язку його i себе оббрiхувати… В чiм менi тут добачувати святiсть обов’язку, коли самий сей обов’язок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане доктор! – сказала, глибоко вiддихуючи i слабо усмiхаючись. – Я не вернусь бiльше з раз обраного шляху. Бачите? – додала вона. – Я дiйсно одна з тих «розважних, критичних умiв», котрi анi себе, анi других не щадять. Я все аналiзую i не маю милосердя нi над собою…
– Нi над вашим батьком?
– Так, пане доктор.
– З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоiзм, якась божевiльнiсть. Нi, – говорив вiн згiрдливо, – ви справдi не спосiбнi до самопожертвування!
– Називайте се в мене егоiзмом, однак не забувайте, що се, що силуе мене виходити замiж за К-го, зi сторони моiх… також самолюбство…
– Ви софiстка!
– А ви лихий оборонець правди, пане доктор…
– Гiрко будете ви колись сього жалувати! – кликнув вiн. – Ви ще не знаете життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з ваших заслiплених очей! Страшна буде для вас тота хвиля, в котрiй каяння й сумлiння обiзвуться у вашiм серцi!
– Я супроти усього озброена! – говорила вона з тим самим слабим усмiхом, а ii очi стали мимоволi вогкi.
– Не проти усього, Олено; проти безмилосердноi прози життя – нi. Опроче, вже й сильнiшi характери, як ви, зламалися.
– Як ви се розумiете?
– Бiда ломить i залiзо, а ви лиш людина…
Вона здригнулася i глянула на нього несамовитим поглядом.
– Нiколи, пане доктор, – вiдповiла опiсля з супокiйною гордiстю… – Власне, для того, що я людина.
По його лицi промайнув якийсь загадочний усмiх. Вiн пiднявся i схопив капелюх.
– Зносiть з гiднiстю наступаючий удар! – сказав i подав iй руку на прощання.
– Дякую вам за ваше спiвчуття, пане доктор! – вiдповiла холодно.
* * *
Щось у двi недiлi пiсля сеi розмови вернув радник сильно пiдпитий додому. Доктор оповiстив йому результат своеi розмови з Оленою, а внаслiдок сього i внаслiдок випорожнених багатьох пляшок був вiн у лихiм настроi.
Вiн змагався з жiнкою, котра робила йому гiркi докори з причини його нещасного налогу й наслiдкiв, якi вiн тепер на них спровадив. Вiн вiдгукувався iй грубими словами, заявляючи, що не мае зовсiм намiру так поводитись, як се дурним бабам захочеться. Вiн був уже доволi довго терпеливим, тепер, однак, не стае вже i йому тоi сили…
– Як можеш такi дурницi плести, чоловiче? – боронилась радникова. – Хто оставався завсiди паном своеi волi i розпоряджував грiшми? Хiба ж я? Слiпа я була i недосвiдчена, що не наложила тобi зараз з першого разу поводiв; не найшлась би я нинi в такiм положеннi, котре доводить мене до розпуки. Тобi маю завдячити, що нинi люди показують на мене пальцями; на своi старi лiта буду жебрати кусника хлiба у дiтей або у зарозумiлих своякiв! Однак лучче умру, доки се справдиться!
– Ха-ха-ха! – розсмiявся чоловiк замiсть усякоi вiдповiдi.
Радникова стривожено повернула до нього свое лице, що в останнiм часi сильно вихудiло.
– Ще й смiешся? – питала вона гiрко-згiрдливо.
– Ти менi хотiла би поводи наложити? – реготався вiн злосливо. – Ти, що не маеш навiть настiльки сили, щоб супроти своеi доньки показати свiй материнський авторитет? Зноси ж тепер наслiдки свого лiберального виховання i любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною. Вона не хоче й чути про К-го.
Радникова так i здригнулась при його словах; було по нiй видно, що вона угиналась пiд iх тягарем.
– Чи се дiйсно правда, Епамiнондасе? – питала вона несмiливо й нервово дрижачою рукою вiдсунула на столi лампу набiк, щоби лiпше заглянути йому у лице. Се не могла бути правда. Адже се подружжя мусило статись рятунковим средством супроти всякоi нужди для неi i для ii бiдненькоi наймолодшоi дитини.
– І я хотiв би, щоби се не було правдою… – вiдповiв радник насмiшливо. – Тепер можеш iти до неi i iй подякувати. А коли нi, то наложи iй поводи… Чому ж нi? Дрантя бабське! – пробурмотiв пiд нiс i зачав нервово ходити по хатi.
Жiнка сiла та лиш закрила лице руками…
– З наймолодших лiт мала вона завсiди свiй розум! – лютував вiн дальше. – Робила мiй дiм посмiховиськом та метою всяких дотепiв. А тепер ще хочеться iй доповнити мiрку безталання? Те вже iй не вдасться. Ще живу я; а коли до сього часу з батькiвською волею ще не познакомилась, то познакомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти!
– Сього вона не вчинить, Епамiнондасе! – простогнала радникова. – О, коли б я була тодi передчувала, що той буде причиною ii нинiшнього поведення! Якою ненависною, якою незносною бувала для мене його присутнiсть!
– За твоею спиною пiддержувала вона любовнi зносини, кореспондувала, а ти була слiпою й глухою! – говорив радник дальше. – Тепер збирай, що посiяла! Що мене стосуеться, то кажу ще раз, що я покажу iй, хто голова родини. Не буду терпiти, щоби вона противилась моiй волi задля якогось божевiльного фарсу. Буду… – i вiн замовк нагло. В покоях почулися легкi кроки, а трохи згодом стала Олена на порозi. Була одягнена в темний плащ, голову завила в чорну хустку, а пiд пахою держала грубий звiй нот. Здавалось, що вступае дуже неохотно, однак, побачивши радника й зламану матiр, в одну мить усе зрозумiла й приступила ближче.
– Іду до Маргарети, мамо, – сказала вагаючись, – i не буду дома на вечерi. Ключ вiд мого покою забираю з собою, бо, правдоподiбно, забавлюсь довше, а повернувши, не хотiла б я нiкого будити.
Радникова кивнула лиш головою, однак радник станув визиваюче перед нею.
– Що за дiло маеш тепер у вчительки музики? Надворi лле дощ немов з коновки, i я думаю, що в такий час не виходиться, як не муситься.
– Справдi так, тату; i я мушу.
– Чого?
– Маю там дiло, – вiдповiла неохотно.
– Що ти можеш увечерi у староi вчительки за дiло мати? Може, знов яку тайну? Яке rendez-vous[22 - Побачення (фр.).]? Бережись! Все мае своi границi, i я перестав бути зглядним i терпеливим!
Молода дiвчина приступила скоро до стола й поклала звиток нот. Їi бiле змарнiле лице вiдбивало сильно вiд чорноi хустки, а в тiй хвилi схилила його глибоко вдiл… було iй, очевидно, тяжко виявити се, до чого забиралася…
– Сe ноти, котрi я вiдписала за грошi; мушу iх вiднести, – говорила поспiшно. – Бiльше у мене, тату, нема нiякоi тайни…
Радникова прокинулась на софi, а радник станув у першiй хвилинi мовчки, наче вкопаний; однак лиш на хвилинку. В слiдуючiй уже хвилi приступив вiн кiлькома кроками до неi, а його очi заiскрились.
– Що? За грошi намазала ти ту дрань отут? Отже, ти вiдважуешся менi ще i в тiм нечесть робити? Схаменись, божевiльна! – кричав вiн дрижачим з лютостi голосом. – Як довго ще у мене стане терпеливостi!
– Що хочете тим сказати, тату? – спитала вона спокiйно, звиваючи назад розсипанi ноти.
– Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям в лице подивитись, коли згадаю, що моя донька своiм дурним поступуванням дае причину до всяких поговорiв; що вiдкидае, поважного чоловiка, а замiсть того, наче бiдолашний писар, маже ноти за грошi; що безчестить мое iм’я, цiлу мою родину; що хоче а tout prix[23 - За всяку цiну (фр.).] вiдогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь, – кричав, – встидаюсь, кажу тобi!
Вона лиш поблiдла, i очi ii здавались бiльшими; опроче осталась, як i перше, спокiйною.
– Годi менi вам помогти, тату, – вiдповiла вона. – Позаяк предложення поважного чоловiка не можу прийняти i не хочу, щоби моя особа була тягарем для вас, буду для того на себе сама заробляти. Як вам i другим ся справа представляеться, не можу я, розумiеться, знати; однак iнакше поступати також не можу.
– Ти, однак, мусиш, коли я кажу! – кликнув голосно, грубо. – В останнiй хвилинi пiзнаеш ти ще, що батько – голова родини, що його воля – воля всiх!
– Чому якраз в тiм випадку? – питала Олена, i ii великi очi зачали миготiти.
– Бо – ти дурна, i я собi того бажаю!
Вона здвигнула плечима й легко усмiхнулася.
– Нiхто не е управнений мати бажання, котрi в життi другого мали би вiдогравати якусь рiшаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалiзованi. Я iх не можу визнавати. Сама есьм, тату! Сама, як птиця, як деревина в лiсi. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажу раз назавсiди, що не вийду за К-го i що нiколи, нiколи не буду жити брехнею…
– Позавтра вiн тобi освiдчиться, i ти приймеш його! – говорив вiн бiля неi засапаним голосом.
– Позавтра довiдаеться, що не стану його жiнкою…
– Олено, змилуйся над твоею нещасною матiр’ю, наберись розуму, – побивалась радникова.
– Маете ви, може, надi мною милосердя? – питала вона з несказанним огiрченням. – Бере, може, хто мою думку й чуття на розвагу? Наче якусь штучну механiчну пружину натягали б ви мене й пристосовували до обставин! Я, однак, не дамся до сього ужити! Нiяка сила свiту не стопче в менi мислячоi самостiйноi людини, а коли б вам те прецiнь удалося, тодi успокiйтесь… Тодi… я – не я…
– Яка подяка за моi безсоннi ночi, за мою муку, мою любов материнську! – стогнала радникова. – Що живе в твоiм безталаннiм серцi!
– Правда, мамо, i те, що виплекалось…
– Прокляття на тебе, невдячна гадюко! – засичав радник.
Вона збиралась до вiдходу, однак на тi його слова задержалася. Звернувши легко голову, глянула на нього iз спiвчуттям.
– Вашi слова, тату, менi не болять… – говорила. – Вам i не слiд iнакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами володiв, вам i велить говорити. На мене не мае вiн нi впливу нiякого, нi сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не мае розумiння чистого шляхетного чувства; тiй силi в грязi гаразд, вона рада б усе iй противне загарбати у свiй круговорот i приглушити. Іду, – говорила вона дальше, – не маемо собi бiльше нiчого сказати. А так як справи стоять, не будемо мати i на будучину собi нiчого сказати, анi розумiтися не будемо.
– Я тобi маю лише стiльки сказати, – кричав радник, – що позавтра приймаю освiдчення К-ro. Ти ще неповнолiтня, а тепер – iди!
Вона знову станула, наче прикована, а ii очi засвiтились чудно.
– Так? – сказала протяжно. Хотiла ще щось сказати, однак, надумавшись трохи, замовчала. Тее «щось», що доктор порiвнював iз помiшанням, показалось нараз у неi мiж очима. Не пiдводила повiк бiльше. Не сказала нi словечка. Забравши ноти з стола, вийшла.
Мiж старими урвалася розмова…
II
Es lebt in mir die Liebe zur Freiheit, der feste Entschlu?, mich nicht knechteh lassen zu wollen, es sei von wem es sei; nimmer mein Haupt zu beugen, wo meine Seele es nicht kann; mein Leben zu leben, wie ich es verstehe, den Weg zu gehen, den ich mir vorgezeichnet, und mich durch nichts von diesem Wege abbringen zu lassen; durch keine Schmeichelei, durch keine Drohung, mag er denn f?hren, wohin er will…
(«Allzeit voran» von Fr. Spielhagen)[24 - В менi живе любов до свободи i непохитна рiшучiсть не дати нiкому себе поневолити; нiколи не схиляти своеi голови, коли проти цього протестуе моя совiсть; жити так, як сам життя я розумiю, i йти лише тим шляхом, що я його собi обрав, яким би вiн трудним не був, не даючи нiкому нiяким пiдлещуванням, нiякими погрозами звести себе iз цього шляху… (Фр. Шпiльгаген. «Завжди вперед»).]
До тоi самоi незначноi хатини, отiненоi старинезними смереками, з котроi Олена виходила з Лiевичем перед майже трьома роками, прямувала й сього вечора. Темнiська нiч укладалась, а дощ лляв неустанно. Вiд часу до часу пiднiмався сильний вiтер i бив ii дощем так у лице, що волосся на чолi перемокло, а рука, що пiднiмала довгу сукню, зацiпенiла iз студенi… Се був один iз тих неприязних зимних вечорiв осiннiх, котрi заганяють додому усе, що лиш мае яке-небудь пристановище.
Утомлена вступила Олена в хату. Тут мешкала ii стара учителька Маргарета С. Учителькою, правда, перестала вона бути здавна, однак стала для неi щирою порадницею й подругою.
Який лагiдний супокiй, який мир привiтали ii в тiй тихiй кiмнатцi! Була лиш напiвосвiтлена. В притикаючiм маленькiм салонi, котрого дверi стояли широко отворенi, сидiла старенька дама при фортеп’янi, цiлком затоплена в Шопенi. Вiн був ii любимцем, i вона виконувала його твори майстерно. Без шелесту розгорнулась дiвчина з плаща та хустки, тяжкi коси так i розпустила по плечах. За висками товклись у неi живчики, а голова сильно розболiлася iз зворушення.
Пiд вiкном стояв старомодний фотель староi дами, а перед ним столик до роботи. Тут i опустилась вона, щоби спочити, як се часто робила. Се не першина, що ii гонили та слiдили, наче яку небезпечну дику звiрюку…
Наче хвилi, припливали до неi м’якi звуки фортеп’яна. Раз любовнi, пристраснi, то знов западали вони глибоко в душу; нiби бавлячись ними, перейшла Маргарета незамiтно на iншу тему. Начала Шопена «Impromtu phantasie»…
Тихесенько розпливались звуки, то зливались, виринали новi, пориваючi, чародiйнi, наче опановуючи себе, немов тая скована пристрасть, коли чоловiк з болю задрижить, застогне, а далi вмовляе в себе: «Спокою, спокою, спокою!..»
Як часто й прислухалась Олена тiй штуцi, все, однак, що вiдчувала при тiм i думала, було однакове. Та сама горячо-зимна дрож обгортала ii, приковувала та загадочна сила музики, що нас поривае, додае сил, дотикае нас до найглибшоi глибини душi… Нинi, однак, в тiй хвилi прокинулась вона так бистро, начеб ii доторкнувсь який лихий демон; прокинулась i сховала розпучливим рухом лице в долонi. Се ж був його улюблений твiр. З того, однак, часу не хотiла його бiльше чути. Правда, стара вчителька не могла знати, що вона тут сидiла, немов на вигнаннi, а так i мусила прислухуватись; а хвилi звукiв не мали милосердя. З iх глибини виринула згадка i стала живою картиною.
Одного разу, коли обидвое зайшли до Маргарети на музику, а вона вiдогравала «Impromtu» по-мистецьки, тодi й виявив вiн iй кiлькома словами свою любов. Смеркалось, наче нинi. Вiн сидiв, уперед похилений, пiдперши голову на руки, i прислухався. Неподалiк вiд нього сидiла вона. Посерединi гри встав нараз i приступив до неi. Яка одинока незабутня хвилина! В якiм неописанiм зворушеннi находився вiн тодi – звичайно спокiйний, гордий! Признання його тодiшне було лиш вiдгомоном тоi музики – скована пристрасть. А вона? Найнiжнiшi нерви дрижали, тремтiли в нiй. Адже обое носили в серцi любов, однак i обое були гордi, вразливi, i одно не хотiло другому признатись, аж таки вiн перший почав…
Не було се якесь упоення, що iх обняло. Се була сила глибока, могуча, пiднiмаюча, сила, котра не знае нiяких перепон, нiчого не жахаеться, котра, проломлюючи дорогу, поривае усе з собою, часто руйнуе те, що закони, i звичаi, i час iз трудом збудували…
Правда, що музика пiдсичуе i бiль у людськiй грудi аж до божевiльностi. Музика пiрвала тепер i молоду дiвчину в своi обiйми. Вона почала нервово реготатись, тихо, тихо та так сердечно, що цiла ii гнучка стать тремтiла. Оклик виривався iй з уст, однак вона притисла руки ще сильнiше до лиця, зацiпила зуби, хотiла бути спокiйною… О Боже, спокiйною!.. Адже не на се прибула вона сюди, не се гнало ii в бурливу нiч, не сього вона бажала, бажала!.. Горде, непогамоване чувство! Хто його не знае!..
Трохи згодом лежала вже ii змучена голова нерухомо на спинцi крiсла i лише рука закривала очi…
Пiзнiше, коли вже стара дама перестала грати й увiйшла з свiтлом до кiмнати, найшла молоду товаришку незвичайно втомленою. Не здивувалась вона ii присутнiстю; то було вже ii звичаем приходити незамiтно й несподiвано, а часто вже по якiйсь хвилинi назад вертати. Вiд часу смертi Лiевича стала вона такою непосидючою…
– Ще йде дощ надворi, Маргарето, – мовила Олена мiж iншим i притисла чоло до шиби. При тiм вдивлялась у нiчну темряву, начеб хотiла там конче щось добачити. Замiсть того бив дощ голосно о вiкна, а поза углом хати свистiв та вив вiтер, немов хотiв на силу зiрвати стару хатину. Лише старi смереки шумiли перед нею успокоююче й горнулись охотно за вiтром.
– Невже ж ти знов хотiла б вiдходити? – питала вдовиця з тривогою, а заразом любо. – І то в таку непогоду? Вибий собi лиш те з голови, я тебе не пущу.
– Нi, Маргарето, я ще остануся. Я принесла вам ноти, як собi iх на нинi бажали, а далi хотiла ще дещо оповiсти, дещо написати…
– Лист?
– Лист.
Тут i розповiла вона старiй жiнцi усе, що пережила в останнiм часi, вiд сцени з доктором аж до бурливоi розмови з батьком.
