скачать книгу бесплатно
Вона сидiла так, нiкого не чекаючи: мужики, жiнки виходили, i вiд них смердiло. Звiдси було чути, як гримить море. Хтось покликав ii – вона пiдняла голову, наче песик, i побачила Настю в новому прикидi. Вони не зустрiчалися три мiсяцi. Настя навчалася в сусiднiй школi, i про неi говорили погане. Але про кого говорять добре? Вони встали й пiшли, пихкаючи сигаретами.
– Як Атас? – так просто вона запитала в подруги.
– Та нiчого… Блiн… Вiн зараз блядями тут, на трасi, торгуе. Вiн мене покинув…
Вони зупинилися на причалi i дивилися на море, а потiм одна на одну. І усмiхалися. Стiна мiж ними впала. Так думала Настя. А потiм…
12
Лiзка – шикарна руда кобила, майже тобi двометрова. Вона курить мiцний тютюн: звертае папiроску, сидячи на високому барному стiльцевi. Лiзка зi сви стом, поколихуючи подушками грудей, втягуе синiй тютюн i випускае пiд стелю. Мужики, якi ii знають багато рокiв, навiть з ii кутка, прицмокують i кажуть: «Оце д-а-а». Вона дивиться на Серафиму, яка перечитуе якiсь папiрцi. Вона сидить бiля вiкна, i сама забула, звiдколи зажила такоi звички. Але Лiзка печена й бита, i iй навiть смiшно, хоча бiльше – цiкаво. Вiдставна проблядь нидiе в барi з жовтими стiнами, рваними портьерами, а глухий рик моря, який чуеться в барi за дрiб, оббивае рештки ii мозку, як штукатурку. Лiзка замовила випивку, злiзла, струснувши тiлесами, зi стiльця i елегантно, як для такоi махини, вихляючи задом, пiдiйшла до столика i з висоти зросту подивилася на бiлi клаптики паперу. Це iнструкцii до лiкiв. Лiзка гойдаеться вiд нiмого смiху, потiм позiхае i йде далi, затуливши якраз вiкно. Серафима вiдразу пiднiмае голову: туга-печаль, зелена, як вода у серпнi, стоiть у ii очах. Лiзка проходить коло i повертаеться. Їй не вiдомо, для чого папiрцi, але зрозумiло, чому Серафима сидить бiля вiкна, весь час бiля вiкна, i жовтий сум колишеться за ii плечима – тонкими i нiжними. Лiзка, дивлячись на Серафиму, задоволено цокае язиком.
13
Вона дивиться у нiч на густу мелясу вогнiв, з балкона готелю. У самiй сорочцi чоловiчого крою, крiзь яку вгадуеться тiло – легке, напружене, повне запахiв. Погляд у неi тягнеться до мiста, i вiн зараз нiжний, готовий випроснути сльози. В однiй чорнiй шкарпетцi, вона стоiть, охоплювана пiвденним бризом; синя чоловiча сорочка здимаеться, опадае, i Серафима думае, що не хоче, щоби ця нiч проминала.
На стiльцi в кiмнатi спить грузький чоловiк у джинсах, з трикутним обличчям i чорним волоссям, що росте майже на лобi; у кишенi джинсiв новий паспорт на нове прiзвище, але на iм’я Серафими. У паспортi iй вiсiмнадцять. Чоловiка звати Василем Ісааковичем. Вона не знае, чи вiрити йому, чи нi, iй просто байдуже, як людинi певнiй щодо свого майбутнього на перших десять рокiв. У колотиловi нiчного мiста нiчого цiкавого. Для всього вистачило одного дня, коли цей пердун взяв за руку i сказав:
– Я тобi покажу казки свiту.
– Ну да, – сказала вона i пiшла.
Одкровення чистого ранку. Вона ще куняе в крiслi, як тварина, хижа гнучка тварина, що вирвалася на полювання, тварина, що вперше чигае на здобич. Вона потягаеться увi снi, а туман унизу чiпляеться разом з перехожими п’яницями за стовпи. Втомлене мiсто випустило за нiч весь сморiд, i вiн поволi, потроху, наче птахи, осiдае на голови, руки, дахи, статевi органи i таке iнше. Зараз вона думае болюче i напружено. Далi вона обiцяе собi, що такого нiколи бiльше не трапиться, якщо у неi все вийде. У неi нiщо не зболиться за цим нiколи.
І ось Атас вискочив, пiшов юзом брудним асфальтом. Серафима стала навшпиньки, закусила губку – маленька дiвчинка, з дорослою зачiскою. Атас пiдвiвся, розправив груди i блювонув кров’ю прямо на вiтрину. Серафима пiдняла руку, поправила пасмо, що наповзло на око i заважало. Пес, який склався ковбасою на каналiзацiйному люцi, лiниво пiдняв голову. Атас ледь не наступив на нього, але той тiльки вiдсунувся i запитально, майже людськими, з кислотинням очима, подивився на вурку, що розмахував руками, хапаючи пригорщами повiтря, харкнув ще раз, ще потужнiше. Вiн завалився на колiна. Пес завив. Чоловiк, випускаючи темнi шлейфи людськоi кровi, повзав мiж лiсу лiхтарiв, намагаючись щось сказати. І напевне, – нi, точно – Серафимi хотiлося щось сказати саме йому. Їй хотiлося сказати, що задоволення не можна повторити, можна повторювати вiдчай i безкiнечну втому – це пульсувало в ii скронях, двома синiми м’ячиками.
Вона повернулася до кiмнати. Чоловiк спав на спинi. Вiн спав голий, тому вона залiзла на нього, товкла, доки вiн не прокинувся, i заскакала так, що в бiдолахи заклацала щелепа. Серафима летiла кудись, як людина, котрiй не треба щось наздоганяти, утiкати, не треба нiчого, окрiм солодких спазмiв оргазму. Вона зiскочила з товстуна i пiшла у ванну. Повернулася в червоному халатi. Глянула вниз, пiдв’язуючи рушником голову. Атас лежав i вже не рухався, з бiлою пiною бiля рота. Пiд’iхала мiлiцiя, «швидка». Серафима закурила сигарету i довго дивилася в синiй морський свiтанок. Не повертаючись вона сказала:
– Пакуйся, нам треба iхати.
– Як скажеш, красуне.
Серафима сердито лизнула губи i, ковзнувши поглядом по тарганячому виводку людей, повернулась до кiмнати, iз задоволенням вдихнувши запах мила вiд бiлоi занавiски, що тернулася нiжним шовком об ii обличчя. «Це було краще, нiж з ними, людьми», – подумала вона.
Частина друга
1
Зелена рiка, полудень лiниво заливае ii оловом. Серафима дивиться на перекошений дорожнiй знак: чоловiк тримае щось подiбне до лопати. Рiчка пливе у ii очах – вже рожева стрiчка, а потiм вона взагалi зникне. Птах мирно висить над рiчкою, i великий бiлий лайнер – теж. Якби у неi запитали, що таке щастя, то вона неодмiнно б сказала, що це воно i е. Це коли нiчого не давить i не болить. «Не пресуе», – хихикнула i закурила довгу ментолову сигарету. Саме таким воно е – легке, як пух кульбаби бабиним лiтом.
Столиця – сiро-жовта пiрамiда. Так вона побачила: авто спочатку проскочило пiд мостом холод рiдких тiней, сонце, знову холод, – потiм вихопилось на мiст. І тут вона побачила столицю. Такою, яку вона запам’ятала на все життя. Сiро-жовтою пiрамiдою у димах смогу. І iй зробилося страшно. Вона притиснулася до плеча свого супутника. Шкiрянка в рудiй пилюцi. Серафима почулася пустою. Це той стан людини, коли повертатися нема куди, а теперiшнiсть iй чужа. Вона, напевне, тодi – як i зараз – була вiдчахнута вiд спогадiв. «Спогади – це павутина розуму», – зараз i потiм думатиме вона.
А нинi мiсто пiднiмалося синiми, наче американськi «лiнкольни», стiнами «панельок». І в ii пустоту хлинуло настояне тисячолiттями повiтря – наче горiлка в розпечену горлянку на пустий шлунок i пiсля втомливого морочливого дня побiля солоних хвиль моря. Серафима нiчого не запитувала, а ii супутник усе розповiдав, хляпаючи слинявими губами. Щось у ньому було iй близьким. Та вона не мала досвiду. Для жiнки досвiд – небезпечна зброя. Здаеться, вiн у нiй спав, наче старий чорний ящiр. Десь глибоко в жiночiй утробi, звiдки на свiт виходять тi, що за них кожна готова роздерти будь-кому горлянку. Серафима вiдкинулася вiд плеча свого попутника i зашипiла. Той лише поплескав ii по плечi i попросив водiя зупинитися бiля он того пiд’iзду. Дiтвора в яскравих куртках ганяла м’яча. М’яч весело стрибав калюжами. І Серафима усмiхнулася. Але тiльки зараз, а не на вокзалi, вона покривилася: тут сиро i холодно.
2
Серафима дивиться на шматок сала, що жваво рухаеться на куцих нiжках. Саме той шматок сала вона повинна називати мамою. Василь Ісаакович, вiн ще Шпуля, офiцiйно числився брокером. Треба сказати, його вважали досить розбитним. Вiн мав купу всiляких посвiдчень i паспортiв паскудного гатунку – такий перепав i Серафимi. Мешкали вони за мiстом. В особняку з бiлоi цегли, пiд червоним дахом. Анастасiя Валерiiвна, рухлива, як дитяча сеча, нiколи не лишала молодят наодинцi. Хоча це було без потреби. За винятком вiдряджень, Шпуля був закоренiлим гомосексуалiстом. Вiн любив абсент, кокаiн i гiпсових поросят. Цi кавалки, нерухомi кавалки глини, нiчим не нагадували свекруху, проте, як i вона, заповнювали собою будинок; свинки весь час траплялися комусь пiд руку i, що не день, одна-двi розбивалися. Отож, коли Шпуля затримувався по роботi, Валерiiвна переставала гасати кiмнатами, сiдала бiля телевiзора з недогризком докторськоi i так чекала хтозна-кого чи чого, Серафима ж зачинялася у подружнiй кiмнатi, годинами лежала й мастурбувала. Кожен шукае щастя по-своему, хоч у Серафими не iснувало такого поняття – щастя, так само, як i нещастя.
Вiд таких усамiтнень очi у дiвчини робилися сухими i ще бiльшими. І коли приходив Шпуля, вiн якось зачудовано, iз захопленням дивився на неi i шепотiв: «Ну чому, чому, чому ти така…»
Вона вважала його по-своему милим, головне – вiн не чiплявся, нiколи не кричав, намагався догодити. Але питання рiзке, мов свист електрички, пронизувало голову Серафими: а на бiса вона йому потрiбна? Але це швидко прояснилося: не для мами i не для продажу. Шпуля готував ii для своiх оборудок з квартирами.
Осiнь пропливала важкими черепахами барж, i багрянi лiси пiд водою чiпляли вiттям водоростi. Їй видавалося, що рiка повинна вийти з берегiв. Але розумiла вона один запах – звiриний запах землi, який лоскотав iй нiздрi. І, напевне, дарма.
Далi дачi анi свекруха, анi Шпуля ii не пускали. Але одного дня вiн прийшов з пакунками. Поклав i вийшов. У пакунках були сукня, косметика i новi туфлi. Серафима байдуже одяглася, наче iй завжди доводилося натягати подiбнi речi, сiла на лiжко, на самий краечок, бачачи боковим зором у дзеркалi своi високi груди, вигнуту шию, волосся, зiбране в зачiску ще по-дитячому. Але у всьому вiдчувалася вже жорстка жiноча упертiсть. Шпуля зайшов – цього разу в сiрому мiшкуватому костюмi, i вiд нього тхнуло по-чоловiчому: тютюном, трохи потом i алкоголем. Вона повела бровою. Крiзь щiлину у шторах до напiвтемноi кiмнати осiнь вливалася багрянцем i невимовною синькою низького неба. Серафима встала, i вони вийшли.
Видиво розрубаного червоного горизонту вдарило в очi, вiдхитнуло, але чоловiк пiдхопив ii пiд руку, переймаючи вiд жiночого тепла хвилю дяки, аж висолопив язика вiд задоволення; вона усмiхнулася, поправила зачiску, розумiючи, що так ще нiколи не робила, i плечi двома крилами-метеликами знову метнулися догори. Проминувши автостоянку, Серафима запитливо подивилася на Шпулю, а той тiльки кахикнув, i вiдразу по його сухiм кашлi осiнь ударила в стiни домiв, i вони попливли назустрiч безликiй смужцi води. Серафима пiдвела голову й побачила над рiчкою мiсто, що пiднiмалося в горах туману. Вона спинилася i по-дитячому закусила палець.
– Що таке? – Шпуля заглянув у очi й вiдхитнувся.
Так вони всi дивитимуться в ту тисячолiтню безодню: трохи злякано, захоплено i знiяковiло. Як майже всi пiдлiтки. Серафима не замислювалась над тим, що вiдчувала… Через кiлька хвилин вони вже iхали в маршрутцi.
Чорнi павуки тiней. Жовтий купол Бессарабки з биками при входах, метушлива публiка – це нагадувало курортну зону, але без моря. Стояв синiй смог. Нiчого не здивувало Серафиму. Їй пiдламувалися вiд утоми колiна, у горлянцi дерло, хотiлося води. Теплий вiтер вiяв у спину.
Шпуля наказав iй стояти бiля тумби, а сам поперся на Круглоунiверситетську – вона прочитала назву. Серафима роззирнулася, шукаючи морозиво. Але не побачила жодноi ятки. Пройшлася вниз по вулицi. Далi був Хрещатик, що збив ii з пантелику. Вперше i востанне вона розгубилась у центрi мiста. Зупинившись пiд стереокiнотеатром «Орбiта», Серафима стояла, притискаючи руки до грудей, а людський потiк пропливав, i в когось вирвалося, а в неi влучило: «Дивись, путанка перелякана: Ич-ш-ш…» І вона повернула назад, пiшла повз ятки з фруктами: синiми кульками винограду, гранатами, i вирвалася нарештi на той «п’ятачок», де ii полишили. І тут вона повернула голову i побачила його: блискуча бiла фiкса у кутку рота, шкiрянi штани, рубане обличчя, з тими ж хитрими лукавими вологими очима. І у неi там, унизу, все опустилося. Машина наiжджала на машину, гуркiт розносився по кутках, базарний гамiр грибом пiднiмався догори. Запах м’яса, овочiв, сечi, сперми й диму… Вiрменин, який торгував фруктами, торкнувся ii плеча. У голову вдарили запахи – рiзкi i знайомi ще з моря, i маленька, майже дитяча, рука простягнула iй гроно синього винограду.
– На, покушай…
Вона повернула голову – чорний оксамит на вiкнах. Кiт лизав писка. У неi пiдвело живiт. Легке шурхотiння, виск гальм. Око вловило руку з масивним перснем, що стиснула кермо до бiлого на кiсточках. Синiй «порш» зупинився навпроти лотка. Рука махнула, i круглобокий вiрменин перебiг, петляючи мiж машинами, на той бiк i схилився над рукою. Вiн повернувся, а Серафима дзьобала виноград, i далi дивилася на спуск Круглоунiверситетськоi. Вiрменин став бiля неi, аж пашiв – вiд його плечей пiднiмалася пара, а обличчя геть втратило людську подобу. Серафима пiдвела погляд, але блискучоi фiкси не побачила. Вiрменин мовив:
– Детка, табой заiнтеросовалiсь такiе людi…
– Да-а? – сказала вона. – Переказуй iм моi вiтання. – І так пiшла догори, ледь не падаючи – наче хто спину iй всипав голками.
Серафима стоiть i дивиться на ринок, на нутро його, що копошиться, рипить мокрими вiд поту людськими тiлами. І вперше розумiе, що час грае на неi. Вона знае це, як доросла жiнка, як жiнка з досвiдом, яка несподiвано побачила свiй шлях. Невiдомо кому вона у синю кушпелiнь махае рукою. У вiдповiдь iй сигналять. Вона розвертаеться i знову йде догори спуском. Цей стан повторюватиметься упродовж усього життя: анi тiла, анi рук – самi очi, чужi очi, а не ii. Вона заворожена новим вiдчуттям. Це нагадуе сексуальний голод, але е чимось гранично iншим. Морозиво стiкае по пальцях. Серафима сiдае на парканчика. Зараз iй е над чим подумати. Кожна людина колись та мусить побачити знак у цьому життi: дiвчина це знала з кiно.
3
Свiт набув для неi несподiваноi прохолодноi чiткостi – заплутанi комунальнi коридори з виводками тарганiв. Потiм – широке двоспальне лiжко. Серафима вiдразу зрозумiла, що й для чого iй слiд робити. І душачись на сирих простирадлах, пiд черевом запiтнiлого дiдугана, вона пообiцяла собi, що бiльше такого не робитиме. Це вже було поза iнстинктом. Це було на межi осмислення й помсти. Важкi червонi портьери, запах прiлi, запах спiльного клозету – нiчого не вражало. Дiвчина, як i водиться, слухняно розставляла ноги, знаючи напевне, що й пiсля нього вона все одно житиме. А Ісаакович тим часом нишпорив у кишенях голомозого добродiя, клону власноi тiнi. Потiм вони виходили – коридори вже не були такими довгими, тiльки хотiлося пити, i вона, не питаючись, повернула на кухню, заставлену дiрявими горщиками, i довго пила хлоровану воду з-пiд iржавого крана. Потiм дверi прочинилися, впускаючи пилюку, тяжке сине повiтря Бессарабки: гвалт розламався пiд тiм’яною кiсткою, i все змовкло, бо Серафима побачила його, двi блискучi фiкси бiля кутика рота, розсiчену губу. Так i з’явився вiн. Взяв грошi у Шпулi i вийшов, блиснувши вишневим оком наостанок.
Право вибору – це право смертi. Вчити благородства жiнку – все одно, що свинi чiпляти павиний хвiст. Шпуля, як естет-самоук, добре це знав на рiвнi свого заду. Тому вiн намагався привчити Серафиму до мiста, як сiльського кота привчають до сухого магазинного iдла. Вiн розповiдав, яку каву п’ють городяни, яку iдять шпику, якi версаче i пiдробки пiд них моднi цього року, а на якi – чекати наступного. Вiн наче вiдкривав цю вiчнiсть пiд порожнiм небом, намагаючись дати зрозумiти iй, що життя – це зовсiм не добра штука i таке iнше. Але тупенький педик помилявся, не розумiючи, що там, у глибинi, вже звився чорним драконом план, i життя не завдае iй анiяких душевних мук, крiм тих моментiв, коли хочеться прокусити собi губи вiд того, що взяли на кпини найголовнiше для неi, наче у добре запрограмовану машину плюснули води чи увiпхали паскудний вiрус.
Сни i пам’ять – це крила янголiв: вона прокинулася в поту, з мокрою головою, у мокрiй нiчнiй сорочцi, що прилипала до тiла. Вона сидiла пiд високою стелею, наче придавлена тягарем чiтко окресленоi думки, що навалився на неi, намагаючись влiзти у пори, у ii кишки, вивернути матку. Вона сидiла на купi синiх простирадл, вдихаючи густе, iз запахом гнилизни вiд рiчки, повiтря, витрiщивши сухi очi на квадрат прочиненоi кватирки. Уперше хтось, а може вона сама, витиснув з неi такоi сили спонуку, думку, слiпу, як малi кошенята осiннiм днем на днi рiчки. І свiт врiзався в неi, мов зламав кiстки, i вона так пiшла колом кiмнатою, жбурляючи речi на пiдлогу, просто пiд розлите мiсячне сяйво. Вона жерла цей свiт, хвицалася з ним, наче вибиваючи з нього останнi породiльнi муки – вiн мусить iй вiддатися. І вона нiколи не ляже пiд нього. Потiм Серафима легко видихнула i тихо заснула прямо на пiдлозi. А на ранок, проводжаючи легкi вибухи хмарок, знала, що робити…
Вона сидить на пагорбi. Тут достобiса всiлякоi трави. Небо кришиться об камiння i заростi верболозу. Серафима ходитиме сюди день у день, тодi, коли у неi вистачатиме часу. Вона збиратиме зелений запашний болиголов, викопуватиме довгi, роздвоенi, як язик змii, коренi аконiту, ламаючи рожевi, ще дитячi нiгтi, викопуватиме кореневища дурману. Потiм сидiтиме на пагорбi, склавши ноги по-турецькому, i печально проводжатиме сонце. Саме тут вона взнае, що таке печаль. Як вiдчуття вiдстанi до сонця чи знання того, що треба кудись летiти чи йти. Це неймовiрне приходило, коли всi отруйнi трави лежали, дбайливо укутанi в ганчiрочки, на зеленому шовковому покривалi. І вона не запитувала, для чого це i звiдки прийшла потреба в цьому. Тому, що iй не було у кого запитувати. Потiм вона забуватиме все, хилитаючись, спочатку повiльно, а потiм тiло рухатиметься пружиною, розхитуватиметься маховиком, i велике мiдне сонце непорушно заповзатиме за ii тендiтнi плечi. Вона завмре, як жива стрiла чи як змiя, готова стрибнути у небо.
Тут ii застануть Фiкса, циган, вурка, та його безiменний приятель, i поведуть у iнший свiт. Вона ще за звичкою збиратиме оберемки трави, але Фiкса скаже:
– Пiшли, я тобi покажу свiт.
Хоч iй усi так говорили, але вона пiшла, наче пiдкоряючись дивному поклику. Вони пiшли: попереду – його безiменний приятель у дорогому костюмi i модних черевиках. Фiкса зупинився, притримавши за руку Серафиму. Його вишневi очi хитро зморгнули, а безiменний приятель, пройшовши сонячний снiп, вискочив на тiнь i зайшов до будинку Шпулi. Скоро повернувся. Показав рот, повний бiлих зубiв, i сказав:
– Звiздец. Готовi.
– Що з ними?
– А фiг його знае, – сказав той i залибився. – У обох пiна на ротi, а у Шпулi тесак в боцi. Маман, видно, перед тим як здохнути, прикiнчила його…
– М-д-а-а-а, пiшли, мала. На нас чекають великi дiла.
Тримаючи своею шерхлою рукою пальцi Серафими, звернувся до приятеля:
– Годину послiдкуй за будинком. Забери все необхiдне, i я тебе чекаю на нашому мiсцi. Мiлка не повинна знати.
4
І вона зараз дивитися у темноту вечора, вся обнята спокоем, наче чиiсь дужi руки заспокоiли ii перед порогом; Святвечiр наливаеться фiолетовим. Гiрлянди над Хрещатиком, люди видувають пару i трiщать подарунковими пакунками.
Нiздрi в неi червонi вiд морозу, а руки тiльки почали вiдходити. Краi китайськоi занавiски ворушаться; вiдразу за голубизною тканини – сталева стiна холодильника. Вона сидить на стiльцi. З iншоi кiмнати повiльно йде вiн: тонкi ноги, сам худий, хоч i з одвислим, мов у кенгуру, черевцем. Тiльки очi його ворушаться якось дико, наче у зляканого коня. Але вона цього не помiчае. Вiн одягнений у майку, i майка зараз в кровi. Вiн дивиться вiдразу крiзь простiр двох кiмнат, блискае очима i показуе, провiвши пальцем по горлянцi, що все, кiнець. Серафима добре розумiе, що це означае. Великий круглий лiхтар прилипае до шибки.
А було так чи, певне, iнакше, вона навiть не може згадати за стiльки рокiв. Фiкса завжди ходив – кiмнатою, з кiмнати до кiмнати, довгими коридорами, тюремними камерами. Вiн просто не мiг встояти на мiсцi – сухоребрий, хоч i з черевцем, невротик. Лише обличчя у нього було приемним, але тiльки тодi, коли вiн запускав венами дозу героiну чи нюхав кокс. Їй було байдуже. Вiн приходив серед ночi або здебiльшого на свiтаннi, завалювався на неi, потiм лягав на спину i кiлька хвилин хрипко вiдсапував. Вiд нього смердiло дорогими жiночими парфумами, тютюном. Потiм вiн починав говорити, наче витягувати слова з темряви. І iй подобалося, коли вiн так говорив – упевнено i вiдчужено. Фiкса говорив, де, коли, як i з ким вона мае зустрiтися чи просто познайомитися. І куди вести клiента. Решта не ii справа. І вона пiсля всього засинала у нього на грудях, а вiн ще довго у пiтьмi хрипiв хворими бронхами.
Коли iй треба було йти до пана Нестеренка, Мiлка, ще одна подружка Фiкси, – завжди брудна циганка, що, здаеться, i народилась у бiгудi, – несподiвано занепокоiла ся. Серафима вiдклала книжку: лiкувальнi трави, симптоми отруення й таке всяке. Вона подивилася у глиб коридору, прикликаючи звiдти густу темряву, бо у темрявi, i лише там, вона почувалася безпечно i спокiйно, i мовила:
– Що трапилося?
З дахiв крапало. Цiлу нiч вiяв вологий вiтер i пахло морем. Серафима не спала. Фiкса не приходив, i це ii сьогоднi влаштовувало. Вона встала, але вiдразу сiла на лiжко, вiдчуваючи, що ноги у неi слабi, i взагалi якесь нове паскудство навалюеться i бере своiми теплими лапами. Потiм вона упала на чотири. Їi нудило, а свiт ставав перед очi поплавленою лялькою. Ось так воно тодi було, i вона нi про що не здогадувалася. Мiлка спала поруч на розкидному диванi. Повернулася на бiк, пустила гази i засопла. І тодi Серафима виблювала.
5
Так, вона тодi ще носила дитину, коли вони увалилися у зелений пiвморок, несучи за собою гнилу листопадову погибель, i вона якраз думала про яскраве сонце – яким воно для неi не було нiколи, – i Фiкса ударив тендiтною рукою по бра, а його подiльники з панчохами на головах розсипалися по кiмнатi – голий Нестеренко тримав, наче цяцьку, перед собою мобiлку, намагаючись набрати номера, а до нього, шаткуючи простiр, на тонких ногах летiв Фiкса з монтировкою. Вона одягалася i тодi вже вiдчувала тепло дитини, чи тепло свiту, чи ще щось – iй хотiлося того позбутися. Вона одягалася неквапно: як учили. Потiм вона сiла на кухнi, не дослухаючись до вовтузнi. Вона сидiла i дивилася на чорне небо. Потiм пiшов снiг, i у вухах у неi зашумiло.
Нестеренко закрив пройму дверей. Їхнi погляди зустрiлися: холодний – та здивований, зляканий, наче у людини, що ii пiдчепили за ноги. Нестеренко пiдвiв руки, але хукнуло – i вiн сповз, лишаючи на косяку червонi тонкi смуги. Вона навiть порахувала, що двi. Вона сидiла, як оце i зараз, i дивилася, що буде далi. Було, звiсно, неприемно. Фiкса нагнувся, вхопив за волосся Нестеренка i полоснув синiм лезом по горлу. Серафима зойкнула i пiдiбрала на стiльчику ноги. Кров була зовсiм не червона – чорна. За рiк вона цього перебачила. Їi знудило. Мiлка у шкiряних штанях переступила через Нестеренка, чи через те, що вiд нього лишилося, ухопила ii за руку i потягла в холодну нiч, з голими деревами i бiлим снiгом.
6
У життi таланить покидькам. Це Микола Георгiйович Реус знав напевне. Майор Реус iз зовнiшнiстю неандертальця, iнтелектом Бiлла Гейтса. Реус носив штани, подiбнi до козацьких шароварiв. Можливо, широкими зеленими вельветовими штанинами з золотавим вiдливом прикривав своi важкi слонячi ноги. Неодмiнними для нього були свiжа добротна сорочка фiрми «Левiс» i невидима, навiть бджолам, хмарка дорогого парфуму. Зараз вiн зачудовано повертав на мiдний таз сонця широке лице з переламаним носом, пiдставляючи пiд косе промiння понiвечене вухо. Останньою ознакою завдячував чи то тунгусам, чи то якутам. Але, перш нiж усвiдомити целулоiдну прекраснiсть життя, вiдчув, що його крихiтна коробочка, повна чужих проклять, зачеплених ним самим на далеких дорогах, гуде злими демонами. Вони бздiли, верещали i билися, а майор уперто вимiтав iх кожного разу i доскiпливо збирав докупи, мов обривки розiрваноi записки, раз у раз починаючи все спочатку, занурюючись у безнастаннiсть починань, яка навалюеться чавунними хвилями разом з пiзньою осiнню.
І саме восени, повертаючись до своеi контори, вiн побачив чиюсь рожеву ручку, рожевий шкiряний плащ, а потiм попливло перед очима, i вiд того його сон сповнився мовби торохкотiнням зламаного будильника. Але це входило в плани пiдстаркуватого майора. Можливо, не так пiдстаркуватого, як утомленого. І вiн почав спостерiгати за пiд’iздом будинку на Басейнiй, де була кав’ярня, будинку, що його нинi вже немае. Дуже скоро Реус дiзнався причини появи жiнки у рожевому плащi, вичислив за три тижнi те, що киiвська мiлiцiя вираховувала три роки.
Реус i далi мав би Фiксу за дрiбного сутенера й злодюгу, аби не випадкова зустрiч iз Серафимою – коли яскравий клубок тепла вибухнув у головi i зуби заоскомило листопадом. Замкнувсь од усього в квартирi. Прокидався серед ночi i разом з мiцним «Кемелом» сьорбав нiяке нiчне повiтря, зовсiм по-дитячому, намагаючись дослухатися до якихось знакiв чи просто так ворушачи очима пiтьму. Так минуло три днi, досвiд дорослоi людини поборов почуття, i колишнiй майор вийшов на вулицю.
Справа в тiм, що спершу вiн тримав, на Бастiоннiй, маленьку юридичну конторку, а коли та збанкрутувала, вiдкрив фiрму, що надавала кримiналiстську допомогу державним службовцям i взагалi – кому завгодно. Вона проiснувала рiк, Реус «пiднявся» трохи й перебравсь пiд державне крило в район Бессарабки.
Реус нипав за Фiксою усюди: у кав’ярнях, борделях, дорогих ресторанах; простоював годинами бiля пiд’iздiв наркопушерiв i дивувався, що його почуття громадянського обов’язку мовчить, як у покiйника совiсть. Нипав день за днем, доки не знайшов те, чого i сам не сподiвався. Саме тодi, коли вже був вирiшив, що треба починати, хоч i виходило так, що вже не було з чого. Отож листопадовим днем, з жовчю на зубах вiд безперестанних дощiв, вiн зайшов у прочиненi дверi i побачив довгий зелений коридор, iз синiми шпалерами i драконами на них (дракони летiли, висолопивши рожевi роздвоенi язики), далi етажерку, перевернену, книги з нумiзматики, що лежали, повiдкривавши рябi роти, а ще далi – чоловiка з перерiзаним горлом. Голова трималася на клаптi шкiри. У липкiй калюжi кровi, вже з тонкою плiвочкою, плавав вогник вiд нiчника, наче маленький мiнiатюрний мiсяць, незаконний родич того великого, що котився чавунними нiчними хмарами низько над мiстом.
– Зрозумiло, – сказав Реус, закурив i присiв навпочiпки бiля трупа. Холодний пiт падав у захололу калюжу кровi. Реус докурив, витяг мобiлку, але дзвонити так i не став. Серафима, так, саме вона була цьому единою причиною. Наглою i довгою, як останнi хвилини життя. Сигаретний дим пiк ротову порожнину, i вiн знав, що треба тiкати або вирушати назустрiч своiм привидам.
7
Внизу гудiло мiсто, протягуючись дротами вулиць, уже спадав туман, i воно пiднiмало голову, мiтлами двiрникiв мело жовте листя, i печаль давила серце майору Реусу. Потiм вiн пiшов. Вiн iшов чорним мокрим асфальтом i думав, тупаючи важкими слоновими ногами по брукiвцi свого рiдного мiста, про Бога, про далекi тракти, про високовольтнi лiнii над степами, про креозотний сморiд тамбурiв i капезе, про кривi ножi п’яних якутiв, про низьке небо з вiялами хмар, i печаль ще бiльше входила в його серце. Вiн не думав про справу, а чомусь – про печаль, множачи ii у серцi, наче хотiв позбутися всього того, що було досi i що прийде натомiсть. Зажерливе нiщо вiдкривало пащу дешевих генделикiв, де за столиками сидiли пропадюги зi скошеними лобами. І тут його приймали за свого. Вiн пив дешеве пиво. Для нього, колишнього опера, який погорiв на своему запальному характерi, наливали «чистоган» – тут не було анi самогону, анi димедролу. Реус пив пиво, дивився, як вiддуваеться велетенське полiетиленове вiкно.
8
Саме у серединi мiсяця листопада – з трiщинами безкiнечного дощу в шоколадному просторi мiж будинками, верхiвки котрих запаленi згори, лiхтарями вiд мiсцевого Бiг-Бена – Серафима встала i сказала собi: «Це не мое!». Хоча насправдi все, можливо, було зовсiм по-iншому – набагато простiше й страшнiше. Вона в якусь мить побачила себе зi спини. Їi тiнь пройшлася кiмнатою, зупинилася бiля журнального столика i пальцем показала на стосик паперiв. І Серафима зрозумiла. Але вона й далi дивиться так, начебто це вона – i нi. Нарештi те, що ходило i вказувало пальцем, обернулося, i в неi потекло холодним потом по спинi. Вiд свого крику чи просто, коли влетiла Мiлка, Серафима отямилася, утягуючи чутливими нiздрями запахи, ловлячи у вушнi раковини звуки. І Мiлка щось зрозумiла i виматюкалася. Мiлка блиснула маленькими очиськами – там пропала навiть злiсть, усе пропало давно. На журнальному столику лежали часописи: тут було зiбрано все про отрути, наркотичнi трави i таке iнше. Серафима сидiла й дивилася, намагаючись згадати, коли i як вона витягнула цi журнали. Вона ховала iх iз насолодою, що не дае жоден наркотик, жоден оргазм, читала i вивчала потайки.
– І не думай, – сказала Мiлка, i скалки ii очей зблиснули у напiвтемрявi.
Серафима кивнула головою. І сухий ii погляд, висохлий, як два маленьких колодязi, порвав простiр мiж Мiлкою i тим неiснуючим, тим невидимим, у яке вона не вiрила й нiколи не повiрить. Вона в це не повiрить з упертiстю дитини, з вiком перелитою в металеву затятiсть, але точно й напевне пам’ятатиме, що над нею це невiдоме висить гранiтними небоскидами великого мiста, проритого каналами чужих життiв. І все це залежатиме саме вiд неi. Мiлка вiдсахнулася, мовби вчувши сухий трiск блиску в ii очах. А Серафима дивилася, як за склом вилущуються жовтками вiчка квартир.
– Ще подивимося.
9
І для Реуса, i для його помiчника Нестеренка, i для Серафими усе вирiшилося наприкiнцi листопада. Саме так… Фiкса десь пропадав. Його вологi очi – сливовi, добрi, як у старого коня, – лише глузливо дивилися на дiвчат. Вiн блискав своею коронкою, розчинявся у ночi, в’язкiй i непривiтнiй – Мiлка саме так сприймала нiч. Вона лежала на тапчанi, смолила мiцний «Капiтан Блек» i розмiрковувала вголос про те, чи була у нього, у Фiкси, велика любов. Серафима вдавала, що не слухае, та ловила себе на тому, що таки сама ця тема ii цiкавить, ну, принаймнi як цiкавить та чи iнша тривiальна рiч. Серафимi чистило мiзки бажання – пересвiдчитися в доцiльностi цього слова «любов» i користi вiд нього. Той, хто нiчого не вмiе, або вчиться, або ж, навпаки, сам навчае. Серафимi було не чуже й те, й iнше. Але час так холодно вiдлiчував у ii головi найважливiшi подii. Маючи мiцний, шпаркий до життя розум, знала: скоро щось таке станеться, i в ii вухах i серцi задзвонять дзвiночки. І ось вiн прийшов: в обiймах тримаючи молодого циганчука, з дорогим запахом, з жаским вiтром спокуси. Вони курили план, потiм випивали, а потiм Фiкса повiв циганчука на диван i при дiвках трахнув. Серафима пила коньяк, а Мiлка шаркала з кутка в куток на кухнi. Серафимi було цiкаво.
Пiд Святвечiр Мiлка заманила на пустир циганчука, огрiла кочергою, а коли дурень прийшов до тями, – облила бензином i пiдпалила. Обвуглений труп знайшов Нестеренко. І в Реуса з’явився шанс таки запопасти Фiксу. І напевне не так Фiксу, як Серафиму. Та в усякому разi нiхто точно не знав, що i як вiдбувалося на пустирищi пiд велетенськими купами будiвельного смiття, день при днi перекладаючи важкi течки карноi справи. Пiзнiше все це зникло в комп’ютерних файлах. Слiдчий, дамочка з арiйським гостроносим профiлем i совиними синiми очима, сказала:
– У мене просто гiвно кипiло, i я сцяла кип’ятком вiд кайфу!
10
Реус нiколи не вважав, що життя проминуло його й залишило десь на узбiччi: з кожним роком у нього зростала впевненiсть, що свое вiн таки в цьому свiтi надолужить. І тодi, коли пов’язали Фiксу, якраз на Святвечiр (з блискучими подарунками в руках вiн iшов i дивився на комети лiхтарiв – пiд коксом, п’яний), для нього нiчого не змiнилося. У трупарнi лежав з розпанаханим горлом Нестеренко. А Фiксу за вiдсутностi складу злочину випустили. І вiн повернувся з тими ж таки блискучими пакунками, тiльки що тверезiший i наляканий. Фiкса цикнув на Мiлку i велiв iй сидiти на кухнi. Потiм жестом, достойним циганського барона, тицьнув Серафимi на стiльця бiля себе i сказав:
– Сьогоднi ти вiзьмеш своi блядськi журнали i переберешся в iнше мiсце. Зрозумiла, деточка?
У нього переляканий собачий погляд, i Серафима читала у цьому поглядi: я тебе не виганяю, ти пiдi мною живеш i дихаеш, але злодiя i вбивцю важче пiймати, нiж простого п’яницю на вулицi – фарт-бо не вiчний.
І Реус вiд того дня став стримiти бiля залитого бурштином свiтла i сонця вiкна.
11
Двiрник, який чомусь прибирав пiд сiрими бетонними сваями мосту, бачив жiнку у вишуканiй сукнi. Жiнка завжди з’являлася, наче нiзвiдкiля. У малиновiй сукнi, не закороткiй i не задовгiй, iз зiбраним пучком волоссям. Вона йшла упродовж рiчки. Рiчка ж звiдси, з-пiд мосту, видавалася зеленою, а пiд вечiр грала малиновим кольором. Обличчя у неi задумливе i вродливе – очима долу, а тому двiрник завмирав i спостерiгав за жiнкою так, начебто над водою пливе свiтло, клубок яскравого свiтла, готовий спалахнути кульовою блискавкою i спопелити його, все довкруж, навiть пiдiрвати цей грьобаний мiст, що еднав столичнi береги.
Минало лiто. Для Серафими кращоi пори не було. У сiчнi мiсяцi, пiдкоряючись неясному пориву, що наростав дедалi бiльше, наче гудiння далекого поiзда, вона пiшла у ванну, взяла металевого прута й загнала собi мiж ноги. Вона знепритомнiла, а коли отямилася в калюжi липкоi кровi, то зрозумiла, що дитини вже нема i навряд чи колись у неi будуть iще дiти. Фiксу на той час застрелили, тому Мiлка лишалася на ii совiстi, i вона потiм з насолодою згадувала той час. Серафима з вiкна дачi дивилася на рiчку, коли ту мовби заливало оловом, на двiрника, що, забачивши ii, завжди роззявляв рота, на присадкуватого карнавухого чоловiка, котрий стовбичив бiля вiкон, i ii розбирав смiх. Вона розумiла, що життя повернулося до неi обличчям. Їi цiкавили трави, але саму цiкавiсть практичний розум Серафими не приймав.
Коли збирала зiлля, готувала, заливала готову отруту в темнi кольоровi слоiки, весь час збуджувалася. Вона до кiнця роботи не могла притлумити в собi вiдчуття – з iскристими флюiдами смертi. Серафима не знаходила чоловiка, на котрого б могла перенести все це, а тому довго пiсля своеi працi мастурбувала. Але й це не задовольняло ii. Тому вона ходила уздовж рiки, наче шукаючи вiдповiдi своiм почуттям. І потрiбне прийшло, вихiд знайшовся: несподiвано лють, яскрава, як вибух, розляглась вiд голови, ударила в живiт, пiдняла високо ii груди. Серафима вiдчула, як тiло наповнюеться силою, i подивилася на мiсто, скрипнула зубами. І цього разу зрозумiла, що йде саме тим, правильним, шляхом, що його вона обрала кiлька рокiв тому.
Реус вiд початку сприйняв це як пристрасть. Колишнього майора роз’iдала ревнiсть. Вiн зараз ревнував ii до двiрника, до сусiда-професора, до навколишнього свiту – болючого, красивого i недоторканого. І вiн зважився на крок, котрий коштував йому надто багато.
12
До цього дня, з осiннiм гудроном рiчки, з густим повiтрям, червоними вогнями, з дикою i солодкою самотнiстю, Серафима була наживкою. Вона це зрозумiла вiдразу. Думала про це, проходячи повз святковi кортежi, стоянки авто, вiтрини супермаркетiв i бутикiв. За великим рахунком, навiть отримавши свободу, Серафима ледь зводила кiнцi з кiнцями, i кислий голод часто стояв уночi у неi над головою. Але як вона могла всидiти серед самотностi, пiдфарбованоi люттю, пропускаючи днi, сухим поглядом ловлячи життя, дивитися на яскравий килим вогнiв. Там кипiло життя, чуже життя, котре вона вже свiдомо хотiла знищити – от так воно було й того дня, коли вона загнала металевого прута собi мiж ноги…
Ішла в малиновiй лiтнiй сукнi. Проминула двiрника – вiн, як завжди, утупивсь у неi, вiдкривши рота, – i зупинилася перед знiченим Реусом. Майор, пiдкоряючись вiчному закону, зняв курточку i накинув iй на плечi. Вiдтодi в них життя зробилося одне на двох. Не можна сказати, що вони зрозумiли одне одного. Серафимi, яка потрапила до iншого зовсiм свiту: з потертими меблями, кремовими шпалерами з плямами жиру, немитим посудом, з трухлявим холостяцьким запахом, але з прекрасним краевидом за вiкном (Днiпро, квартали найбагатшого району), могло видатися, що це кiнець, усе застигло, захололо, i вона лишиться тут гибiти назавжди. Але аби вона шукала те, що людина називае коханням, як i кожна жiнка, аби вона умiла розтирати в собi цю печаль i не лишати близькому чоловiку, то зiзналася б собi та iншим, що шукала й чого iй було треба. Проте вона розумiла, що лише просунулася на крок уперед. Їi цiкавив цей вайлуватий чоловiк з надiрваним вухом. З ним Серафима почувалася спокiйно, i люта затятiсть тiкала кудись, лишаючи по собi випалену пустку, вiдсунулася кудись у линялий осiннiй горизонт.
