скачать книгу бесплатно
Квiти Содому
Олесь Ульяненко
За яких обставин людина може опинитися на самому днi i чи може вона, навiть маючи бажання, вирватися звiдти i повернутися до нормального життя? Чи можна змiнити свою долю, якщо ти з дитинства приречений жити серед покидькiв? На цi та багато iнших питань намагаються знайти вiдповiдь героi роману Олеся Ульяненка «Квiти Содому».
Олесь Ульяненко
Квiти Содому
Посвячуеться Володимиру Тихому
1. Оксамитовi очi демона
Ми порубали Тоцького на шматки. Замочила його Мама, а потiм пiшла. Ми акуратно складали впоперек та вздовж до ящика з-пiд телевiзора його бреннi останки. Ящик принiс я. Довелося довго шкребтися в прикарабку витрушуючи всiляку шлоiбень, а Макс уже кричав крiзь сонячну кушпелiнь:
– Ти що там дрочишся! – двома пальцями Макс затискав сигарету. Мiцний «галуаз» без фiльтра. Такi курить Ален Делон. Я сам його, Макса, навчив. Але, якщо чесно, то фiг його знае. Воно так бувае: пiдчепиш якусь заразу вiд когось, а потiм лiкуйся i доводь, що саме воно твое. Це я точно просiк. Еге. Макс повернувся боком, i тiнь сховала його. Потiм я побачив змах його руки. Щось чвакнуло.
– Блядь, а що робити з головою?
На тiй сторонi вулицi годинник вiдбив дванадцяту. Чомусь запетрилося в голову, що всi ми кудись iдемо, назавжди, але кожен, блядь, як Тоцький, намiрив собi охеренну купу часу.
– Шо… шо… – потягнув я, прилипаючи поглядом на той бiк вулицi, де люди бджолами снували сiрим асфальтом.
Макс повiв плечем; кисть його руки розквiтла на сонячному промiннi трояндою. Пальцi стискали пожовтiлий вiд юшки недопалок. Да, до цього не звикаеш. До чужоi смертi. А знаете чому? А тому, рiдненькi, що ми бачимо лише чужу. Своя-то приходить – ку-ку, i ти десь там, де весело або дуже хуйово. Нiчого не попишеш. Я фiлософ. Жратва i фiлософiя – мое кредо. Не думайте, що я такий дурний.
– Кiнчай свое гiвнилово, – сказав я.
Макс пiдвiвся, тримаючи за патли усмiхнену морду Тоцького.
– Шо, блядь, питаю, робити з довбешкою?
Я закурив i, напевне, з точки зору Макса, недоумкувато подивився на обидвi голови. Тоцького i Макса. Або на Макса i Тоцького. На яку голову краще i зручнiше дивитися: мертву чи живу, живу чи мертву? А?
– Поклади до ящика.
Макс сплюнув пiд ноги.
– Та, блядь, не влазе.
– Не знаю тодi. – Я почухав яйця, потiм потилицю: м-да. – Шо, завелика?
Макс пiдкурив ще одну цигарку.
– Угу. Напевне.
Макс знову харконув пiд ноги, показав головi язика.
– Не плюй на пiдлогу. Чорт тебе iби! – несподiвано мене прорвало. – Що завелике? Га? Чого рячишся, мов придурок? Вiдповiдай.
Макс з чмакотинням опустив голову Тоцького на мокрий полiетилен.
– Напевне, ящик, – тихо сказав. – Телiк-то тридцяти-шестидюймовий. Цей грьобаний телiк. Вiн винуватий. Да!
Годинник на вежi видав температуру. В небi висiло кiлька птахiв. Нерухомiсть свiту поеднуе тебе зi смертю. А ще люди, якi невiдомо чого снують туди-сюди.
– Треба щось вирiшувати.
На широчезному балконi зайцями бiгали сонячнi тiнi.
– Телiк на тридцять шiсть дюймiв? – запитав я.
– Я не капелюшних справ майстер. – Макс довго зизив оком через праве плече. У нього собачий погляд. Як у хорошого собаки. Нiчого поганого. – Думай, ти у нас краще кип'ятиш черепушкою.
– Значить, так… Витягуй ковбаси…
– Шо-шо? Якi ще, в хуя, ковбаси?
Годинник проквакав рекламний ролик. Макс вiдригнув.
– Ти ходив на «Любе»? – спитав Макс. – По-моему, iхнiй той, основний, справжнiй мужик. Га? Як ти думаеш? – Потiм вилупився на рекламу, де якась руда лахудра натягувала купальник. – Блядь, а я б iй вжарив. Га?
– Я тебе, iдiот, запитую: кишки повитягував?
Макс надув губи, вiн завжди надував iх, коли починав ворушити кеглями.
– Да? Ну да… Не помню…
Ми повернулися i стали вивантажувати ящика. Витягував усi цi причандали Макс, а я чекав, коли проб'е годинник. Макс якраз розкладав нутрощi Тоцького на пiдлозi, як дверi у передпокоi рипнули i почулися легкi, сомнамбулiчнi кроки. Макс роздявив рота, завмер. Наче пес, котрий хотiв гавкнути, а побачивши лева, наклав пiд себе купу. Печiнка Тоцького ляпнула разом з дверним замком. Тiльки з'явилася голова, я зацiдив кулаком. Потрапив пiд лiве око. Ми схилилися зi знанням дiла над прибульцем.
– Баба, – сказав Макс.
– Угу…
Макс, висолопивши язика, зробив коло над жiнкою в срiблястiй сукнi. Вона лежала на животi, витягнувши наперед руки. Макс вiдiйшов до свого робочого мiсця. Став спиною. Я нахилився i повернув iй голову руками. Обличчя у неi було блiдим, з чорними дугами брiв. Жiнка ще встигла бликнути на мене зеленими оксамитовими очима i вiдключилася. У неi все при собi. Не так як у тих бабiв, що вродi б i все тiп-топ, а нема за що зачепитися. Але не на мiй смак. Я люблю блондинок. Холодних та недоступних, а дивись, дае так, що срать просто хочеться вiд щастя. І очi в неi неймовiрно красивi. Така як психоне, що такса тобi, – може i горлянку перегризти.
– Класна баба, да? – вирiк Макс. І я вже почав пiдозрювати масiнький бунт. З ним це раз на десять рокiв трапляеться. Кеглi починають працювати неправдоподiбно швидко.
– Я не люблю таких, – сказав я. – Вона худа. Хiба що срака… Як у моделi…
Макс ще раз оббiг навколо тiла.
– Шо з нею робити?…
Я витягнув мобiлку, але не вмикав, а продовжував дивитися на жiнку. Цiкаво, подумалося, як вона виглядае в очах собаки, як за нею спостерiгае риба, i, взагалi, що вiдчувають трухнявi лахудри, коли бачать ii задницю.
– Лу, – знову забекав Макс. – Лу, ти трахав у жопу бабу?
– Угу… – Я ще дивився то на ii зад, то на мобiлку, а Макс вiдступив до робочого мiсця i потягнув до себе потрухи Тоцького.
– Я придумав, – видав Макс пророчим голосом.
– Ну i…
– Я трахну ii в очко.
– Ти iдiот.
– Не називай мене iдiотом. Ти трахав бабу в очко, а я нi. І не називай мене iдiотом… Ідiотом… А то, то, то…
– Що так, а? – пiддрочив я його.
Макс присiв i втупився у ii задницю.
– Згрiбай, сучара, ковбасу цього виблядка i неси до ванноi! – почав заводитися я.
Але Макс уже оглух i онiмiв, i став навкарачки, i задирав уже бабi плаття.
– Бля. Ти тiльки поглянь… На цi ноги… Як у броллера… Ти колись бачив таке… – Очi у Макса ворушилися як у скаженого бика. – Ух ти! Чорт… Ох!
Цей гунявий уже залазив на неi.
– От же… От же… Не пролазе… Очко як у целки…
Вiн встав, поплював на руки i прийнявся з не меншим азартом запихати свiй хер в задницю новоспеченоi подруги. Дамочка застогнала, дригнула ногою, здаеться, лiвою.
– О! Пiвшишки загнав… О! Ще, манюся… Розслабся… О!
Дамочка прийшла в себе i запручалася. Макс професiйно трiснув ii тричi по черепку, здаеться, розбив, i продовжував працювати, хрюкаючи, пускаючи фонтани щасливоi пiни. Я набрав по мобiльнику Маму. І як тiльки вона озвалася, цей ублюдок кiнчив, як кiнь, завалився на бiк, голосно бецнувши ял-дою об пiдлогу. Мама вiдповiла не вiдразу. Мама пирхала, i я бачив перед собою порепане обличчя, вузькi монголоiднi очi, вiрнiше – одне. Друге у Ma було скляним.
– Лу, ти? Що трапилося? – запитала Мама.
– У нас проблема, Ma.
На тому кiнцi мiста, десь пiд Ірпенем, я почув, як голосно сьорбнуло повiтря.
– Ну…
– З'явилася його подруга.
– А вiн?
– Вiн кусками в ящику.
Сьорбнуло ще раз.
– Кусками?
– Макс трахае цю…
За трубкою хрюкнуло.
– Бiсiв вiдморозок. А той червоний ящик?
– Ми ще його не знайшли.
Тут я побачив птахiв, дуже багато птахiв, що аж темнiв горизонт i тiнi зникли у мiстi й над ним. Ноги стали такими легкими, що не змогли витримати тягар тiла. Я сiв на стiлець.
– Чого мовчиш, Лу?
Я продовжував мовчати i слухати у рурку хрипiння Мами. Жiнка так i лишалася лежати iз задраною сукнею, а Макс уже сидiв. Вiн сказав, дивлячись на свою ялду:
– Блiн. Ух ти! Глянь, вiн ще стирчить.
Я облизав губи, що в одну мить пошерхли. Мама сопiла на тому кiнцi свiту.
– Вiн стоiть. У-у-у! Я ii ще раз трахну? – Обличчя його якось просвiтлiло, хитро, як у веселого дебiла, зморщилося.
Макс дав шарабана ялдi i сказав:
– Може, ми заберемо ii з собою?
Мама закашляла на тому кiнцi дроту, а знадвору зашурхотiло. Деньок сьогоднi видався ще той, як затхла вода в акварiумi, коли ще не взялася жабуринням. Свiтло плавало у повiтрi мов смiття. Несподiвано закрутило зуби, пломби в зубах, пеньки. Потiм я знову побачив птахiв. Таких птахiв я зроду не здибував. Птахи висiли в цiй небеснiй багнюцi. І я бачив замiсть пiр'я чавунного кольору луску, бiрюзовi очi, метрову опаш розкиданих крил, i повiтря, i туман, що обтiкав крила. Хер зна шо…
– Не знаю, – тiльки й вiдповiв я.
– Що ти лепечеш, – заверещала Мама на тому кiнцi. – Найдiть ящик i вшивайтеся звiдти.
– А дiвчина?
Ящика ми не знайшли. Пляшки з кислотою Макс переплутав з олiфою, тому бреннi рештки Тоцького вiн, як тяжкий грiх, тягнув на горбу. Мама наказала замочити Макса. Я йшов i важко дихав у спину Максу, намагаючись зщепити двi задачi – йти, а ще думати, як замочити Макса. Надворi випав легенький снiг, сутенiло, погода нагадувала швидше осiнню, анiж зимову. Було багато дiвчат. Це теж заважало думати. Макс зупинився i поставив ящик на снiг.
– Не зупиняйся, iдiоте, – визвiрився я.
– Ти чого! Бери i сам неси.
– А хто поставив машину за чотири квартали?!
– Хiба це багато? – Макс пiдкурив «галуаз».
Я задумався, пiдраховуючи кiлометраж. Нiчого не виходило. Я метикував, як почати. Нарештi зважився.
– Менi тяжко зiзнатися собi, але я люблю тебе, Макс, – видавив я з себе.
Макс пiднiмав ящика з Тоцьким. Вiн зупинився, роздявив рота, сапонув ротом повiтря i гепнув тим ящиком об землю.
– Ти шо! Хочеш мене в жопу вiддрючити!
Я стояв i мовчав. Шматки Тоцького повивалювалися на снiг. В помаранчевому освiтленнi вони виглядали як копчений бекон.
– Ти шо, пiдар? – Макс млином замахав руками. – Ти шо, за кого мене тримаеш?… А може, тебе замочити, Лу? Я не люблю пiдарiв, Лу!
