Вкласти душу

скачать книгу бесплатно

Вкласти душу
Генри Лайон Олди

Генри Лайон Олди

Вкласти душу

* * *

Свiтанок пах приреченiстю.

Ще перш нiж розплющити очi, Мбете Лакемба, спадковий жрець Лакемба, здавна званий Старим Лайком, вiдчув тухлий присмак фатуму. Днi долi завжди починаються зi свiтанку, за цим iх не вiдрiзниш вiд решти днiв, що низкою пробiгають повз людей, а тi смiшно розчепiрюють руки, аби упiймати вiтер, i махають наослiп – пропускаючи найважливiше. Протяг змiею слизнув до будинку, несучи в зубах скривавлений клапоть плотi пiвнiчно-схiдного бризу, i солоний запах моря сягнув нiздрiв Мбете Лакемби. Інших запахiв, не рахуючи тухлятини фатуму, жрець не знав – едину в своему життi дальню подорож, що зв’язала два острови – оточений рифами Вату-вара iз цим зiпсутим цивiлiзацiею уламком, що бiля узбережжя Пiвденноi Каролiни – упертий Лакемба вiдбув морем. Так, панове, саме морем, хоча захiднi Мбатi-воiни з великими зiрками на погонах пропонували заощадити час i полетiти лiтаком. Напевно, замiсть зiрок iм слiд було розмiстити на погонах циферблат годинника, тому що вони все життя боялися згаяти час. Невдахи – так вони звали тих, чий час сипався крiзь пальцi. А за успiх мали латуннi зiрки, гiдну пенсiю i смажену iндичку; захiднi Мбатi народжувалися старими, навитяжку лежали в пелюшках, схожих на мундири, i звали це успiхом.

Мбете Лакемба вiдiрвав потилицю вiд дерев’яного узголiв’я i, крекчучи, став пiднiматися. Бiльшiсть берегових фiджiйцiв на схилi вiку схильнi до повноти, i жрець не був винятком. Колись ставний, кремезний, зараз Лакемба зiгнувся вiд рокiв i подвоеноi ваги, а з-за драглистого бурдюка живота рухався перевалюючись, як дурна свiйська птиця. Втiм, обличчя його, мов витесане з пористого каменя скель Вату-вара, не змiнилося – тi самi високi вилицi, довгий прямий нiс, крупнi риси… таке обличчя в огрядного старигана дивувало, i мiсцевi рибалки потай схрещували пальцi й вiдводили погляди, зустрiвшись очима з острогою незмигних чорних очей Старого Лайка. Рибалки дивилися телевiзор i любили своiх дружин пiд крики програвача компакт-дискiв, у рибалок були медична страховка й будинки, що тхнули пластмасою, але в морi хвилi розгойдували човни, а нiчне небо байдуже поглядало згори на благенькi торохткi шкаралупи, що iхне лящання дарма котилося простором, i медична страховка здавалася чимось незначним, як мурашка на рукавi, а слова Старого Лайка про мусон опiвночi – гласом пророка перед уклiнними послiдовниками.

Потiм рибалки поверталися додому, i Уiтнi Хьюстон допомагала iм любити своiх дружин, гучно скаржачись на самотнiсть iз темницi програвача.

Намагаючись не розбудити матiнку, яка безформною купкою ганчiр’я дрiмала в кутку бiля земляноi печi, Мбете Лакемба вийшов надвiр. Стороннiй спостерiгач вiдзначив би дивовижну, як на вiк i поставу кульгавого жерця, безшумнiсть його ходи, та в будинку Старого Лайка одвiку не водилося стороннiх, особливо перед свiтанком. Старий мерзлякувато здригнувся, зняв з мотузки висохлий за нiч одяг i почав натягувати брезентовi штани iз кишенями на дупi, якi досi викликали у нього подив. Цi кишенi дивували жерця багато рокiв пiдряд, бо дупа потрiбна розсудливiй людинi, щоб на нiй сидiти, а не тримати рiзний мотлох, сидiти на якому незручно, ба навiть боляче, чи ти порядна людина з Вату-вара, чи ти ловець успiху в зоряних погонах або рибалка, який вiрить водночас у забобони й у медичну страховку.

Мабуть, значно бiльше був вартий подивування той факт, що штани Лакемби не промокли вiд ранковоi роси – але це дурницi, якщо знаеш слова Куру-ндуандуа; а ось кишенi на дупi…

Почухавши волохате черево, що радiсно перевалилося через вузький шкiряний ремiнець, Мбете Лакемба притулився до огорожi й шумно втягнув нiздрями повiтря. Нi. Свiтанок як i ранiше пах приреченiстю. Навiть сильнiше, нiж при пробудженнi. Так вже було, коли на рiдному Вату-вара жерцю довелося стати до бою iз двохвостим Змiем Туа-ле-iта, духом Стежки Мертвих, який беззаконно потяг душу правильноi людини, йому не належну. Бiлий священик хотiв було вiдвезти Лакембу до шпиталя, вiн торочив про милосердя, а потiм почав проклинати дурнiв зi шкiрою кольору шоколаду «Corona», бо не розумiв, як може здоровий хлоп бiльше тижня лежати нерухомо з холодними руками i ногами, лиш зрiдка хапаючи себе за горло; а в Туа-ле-iту бiлий священик не вiрив, що дивина як на жерця, навiть якщо той носить дивний комiрець i називае Батька-Нденгеi то Христом, то Єговою.

На щастя, матiнка Мбете Лакемби не дозволила вiдвезти сина в госпiталь св. Магдалини, iнакше двохвостий Туа-ле-iта не тiльки заковтнув би вкрадену душу разом з жерцем (той задихнувся б пiд кисневою маскою), а й любiсiнько повеселився б собi iз захiдними Мбатi. Хоча крики бiлого священика, що розполохали духiв-покровителiв, не минулися безслiдно: за мiсяць пiсля того, як жрець прокинувся на свiтанку вiд знайомого запаху, забутий острiвець Вату-вара знадобився зоряним погонам для iх гучних iгор. Свiтанок був правильним – пiсля забав захiдних Мбатi-воiнiв лишаеться випалений камiнь, гнилi телята з роздутими животами i щури розмiром з добру свиню, якi тiшать своiм писком духа Стежки Мертвих.

Але думка жерця нiкого не хвилювала, тому що захiдний Мбатi з найбiльшою зiркою i без того потай засуджував марнотратство уряду: вiн вважав, що переселення «шоколадок» за казенний рахунок було верхом дуростi, надто пiсля того, як iм було виплачено двохсотвiдсоткову компенсацiю. Отже, жителi Вату-Вара роз’iхалися по усiй Океанii, нещиро дякуючи доброму чужому уряду, а пароплав зi смiшною назвою «Paradise» повiз упертого Мбете Лакембу з його матiнкою геть вiд скель Вату-вара.

Туди, де горбатi хвилi Атлантики омивають узбережжя Пiвденноi Каролiни, не забуваючи хлюпнути жменю солоних слiз i на крихiтний насип кам’янистоi землi Стрiм-Айленда.

Вчинок жерця здивував не тiльки головного захiдного Мбатi, але й односельцiв, якi належали до однiеi з Лакембою сiм’i-явуси; але якщо ти бiльше тижня провалявся в обiймах двохвостого злодiя Туа-ле-iта, то вiд тебе слiд очiкувати будь-яких чудасiй.

Мбете Лакемба знав, що робить, коли пiднiмався на борт «Paradise».

…капрал береговоi охорони, височенний негр з виголеною головою, махав зi свого катера Старому Лайку – навiть капрал, який потерпав вiд похмiлля, збагнув, що сьогоднi старого обтяжуе не тiльки пiвсотня фунтiв жиру, здатна замiнити рятувальний жилет, але й неабияка порцiя поганого настрою.

* * *

Бар був порожнiй: ловив гав за шинквасом однорукий бородань-господар, спав, опустивши голову на стiл, Гирявий Абрахам, та ще сидiв у кутку, за найчистiшим столиком, незнайомий коротун у брезентовiй рибальськiй робi.

Явно з чужого плеча.

Таким породистим коротунам бiльше личить строгий костюм-трiйка i краватка, втричi дорожча за всi роби, якi знайдуться у цiлому селищi.

Щоразу, заходячи до цього похмурого примiщення, гордо поiменованого баром, Мбете Лакемба вражався пихатостi стрiм-айлендцiв. Назвати баром хижу, що тулилася до крамницi Вiльяма Кукера, чиею правою рукою свого часу поснiдала прудка мако[1 - Мако – Issurus oxyrinchus Rasinesque, оселедцева акула, найближчий родич великоi бiлоi акули. Однi з найбiльш небезпечних для людини риб, що нерiдко виплигують з води i вихоплюють своiх жертв прямо з човнiв. Довжина – до 4 м., вага – до 500 кг.], було таким же перебiльшенням, як… ну як наприклад назвати барменом самого Кукера.

– Як завжди, Лайку? – спитав однорукий, почекавши, доки Лакемба звикне до сутiнку пiсля сонця, яке пражило назовнi.

Полудень диктував острову своi умови.

Старий кивнув, i Кукер хвицьнув дверi. Бреньчання гiтари стихло, i долинув брязкiт посуду – мексиканець-помiчник стрiмголов кинувся смажити бекон i заливати шкварки п’ятьма яйцями; смаки Старого Лайка не мiнялися стiльки рокiв, що до них звикли, як до регулярноi змiни дня i ночi.

Коротун у робi вiдiрвався вiд вмiсту чашки, яку вiн вивчав, сумно тримаючи перед самим носом, як всi короткозорi, тимчасово позбавленi окулярiв, i натомiсть втупився у Мбете Лакембу.

Якщо спочатку вiн явно припускав, що темна масна рiдина в чашцi рано чи пiзно перетвориться на каву, то зараз одному Богу було вiдомо, на кого вiн мав намiр перетворити розжирiлого старого.

– Добрий ранок! – коротун сумно пожував обкиданими простудою губами. – Мене звати Флаксман, Александер Флаксман. Доктор iхтiологii. Сiдайте, будь ласка, до мене, бо я скоро здохну вiд нудьги i не дочекаюся катера.

– Лакемба, – кинув старий, сiдаючи навпроти.

Приреченiсть свiтанку мало-помалу просочувалася досередини, i нiздрi жерця трiпотiли, ловлячи сморiд долi.

У бляклих очицях доктора Флаксмана спалахнули пiдозрiлi вогники.

– Лакемба? – перепитав вiн i навiть вiдсьорбнув iз чашки, чого ранiше зовсiм не збирався робити. – Мбатi Лакемба? Явуса але Соро-а-вуравура?

– Мбете Лакемба, – байдуже поправив старий. – Мбете, матангалi-мбете. Явуса На-ро-ясо. Туна-мбанга ндау лавакi. Оро-i?

Однорукий Кукер за шинквасомстойкою спохмурнiв i подлубався пальцем у вусi.

– У моему закладi говорять нормальною мовою, – буркнув вiн. – А хто хоче плюватися всякою поганню, хай вимiтаеться на вулицю.

Було помiтно, що коротун встиг неабияк остобiсiти Вiльяму Кукеру, який i без того не вирiзнявся поступливiстю; просто ранiше не знаходилося приводу присiкатися до доктора iхтiологii.

Кава йому не подобаеться, розумнику…

– Вiн запитав: чи не е я Лакембою з касти воiнiв? – старий навiть не обернувся до розлюченого Кукера. – І чи не належу до спiльноти «Тих, що збирають данину зi всього свiта»? А я вiдповiв, що вiд зачаття належу до касти жерцiв, матангалi-мбете.

– Саме так, – хихотнув коротун. – І ще ви додали, що у «того, хто випорожнюеться камiнням», препогана вимова. Думали, я не знаю дiалекту Вату-вара?!

Жрець промовчав.

Розчаровувати гордого зi своiх знань коротуна було нижче гiдностi правильноi людини – крiм того, тодi довелося б пояснювати, що у «того, хто випорожнюеться камiнням» погана не лише вимова.

За «ндау лавакi» на батькiвщинi Мбете Лакемби викликали на поединок у рукавицях, вкритих акулячими зубами.

Оро-i?

– П’ять рокiв, – похвалявся мiж тим Флаксман, – п’ять рокiв свого життя я вiддав вашим скелям, вашим бухтам i мiлинам, i в першу чергу, вашим таемницям, шановний Мбете Лакемба! Якби менi хто-небудь сказав тодi, що спливуть роки, мене змие за борт i я опинюся на забутому Богом i урядом Штатiв острiвцi, де зустрiну спадкового жерця зi спiльноти На-ро-ясо, «Тих, що керують акулами», – присягаюся, я розсмiявся б i плюнув йому межи очi!..

«А вiн розбив би тобi породисту пику,» – подумав Лакемба, схиляючись над яешнею, яку щойно поставив на стiл сяючий мексиканець.

Коротун раптово похлинувся словами, немов перший же проковтнутий Лакембою шматок став доктору iхтiологii поперек горла.

– Лакемба? – хрипко перепитав вiн. – Стривайте, стривайте… Туру-ноа Лакемба часом не ваша родичка?

– Це моя матiнка, – з поваги до матерi старий на мить перестав жувати i склав долонi перед лобом.

– Матiнка?! Але ж саме ii я просив… нi, благав дозволити менi побачити обряд iнiцiацii вашоi явуси! Той самий, про який згадував у своiх мемуарах падре Лапланте!.. на колiна навiть став – нi, й усе! Навiдрiз! Боже, ну чому ви, фiджiйцi, такi впертi? І чим я, доктор Флаксман, гiрший за францисканця Лапланте?!

«Тим, що бiлий Лапланте теж Мбете, як i я, тiльки називае Великого Нденгеi iнакше,» – жрець продовжив снiданок, марно намагаючись вiдсторонитися вiд базiкання доктора Флаксмана i викликаних ним спогадiв.

– Треба вам той обряд, – гмикнув iз-за шинквасу Кукер, дряпаючи нiгтем дерев’яну панель. – Маетеся дурнею…

На деревi залишалися ледве помiтнi свiтлi шрами.

– Ви не розумiете! Падре Лапланте писав, що члени явуси «На-ро-ясо» в день повнолiття пiрнають у бухту i пускають собi кров, приваблюючи акул! А потiм – знаете, як вони зупиняють атакуючого хижака?!

– Гарпунною рушницею, – фантазiя не належала до сильних сторiн однорукого Кукера.

– Дудки! Вони зупиняють акулу… поцiлунком! І та не тiльки полишае будь-якi спроби зжерти божевiльного, але й починае захищати його, якщо в бухтi з’являеться iнша акула!

– Гей, Пако! – що е сили заволав Кукер. – Гей, сучий сину, черевиче нечищений, ти мене чуеш?

– Чую, господарю! – долинув iз-за дверей голос мексиканця.

– Ми тебе сьогоднi акулi кинемо! Зрозумiв, неробо?

– Навiщо?

Мабуть, пiсля восьми рокiв роботи на Вiльяма Кукера, Пако подiбна перспектива не хвилювала.

– Наче живця! Вона на тебе, дурня, кинеться, а док ii в дупу цiлуватиме! Прямо пiд хвiст! Зрозумiв?!

Пако не вiдповiв – напевно, зрозумiв.

Флаксман образився i на деякий час замовк, що цiлком влаштовувало Лакембу; проте тепер завiвся Кукер.

– Не знаю, якi штуки витворяе рiдня Старого Лайка – хай хоч трахаються з акулами! – але коли зараза-мако вiдрубала менi руку по лiкоть (Бiл демонстративно помахав кудьтею в повiтрi, немов це мусило присоромити коротуна), менi було не до поцiлункiв! І ось що я вам скажу, мiстере: ви, може, i велике цабе у себе в iнститутi, або звiдки ви там випiрнули; напевно, ви i на акулах тямитесь, як iхнiй президент, – не буду сперечатися. Але не треба мене вчити, як з ними поводитися! Кращий поцiлунок для хвостатоi мерзоти – заряд картечi, або хороший гарпун, або гачок iз чвертьдюймовоi неiржавiючоi сталi; а найкраща подружка – динамiтна шашка!

Немов в унiсон останньому вигуку завищали петлi, дверi бару вiдчинилися навстiж, i в отвiр ринуло сонце. Чорний силует на порозi важко ворухнувся, скривавлений пiдгулялий бриз з моря обiйняв гостя за широкi плечi i жбурнув ув обличчя присутнiм жменю солi та йодистого смороду.

І ще – приреченостi.

Тiльки нюх цього разу пiдвiв людей; всiх, окрiм старого Лакемби. Заскочений на пiвсловi Кукер здивовано клiпав i нiяк не мiг второпати: що це на нього найшло?!

Розкричався нi сiло нi впало.

Люди мовчали, клiпали вiями, а доля бродила берегом i смiялася. Мбете Лакемба виразно чув ii смiх i скрадливi кроки, схожi на плюскiт хвиль.

Але це тривало недовго.

– Точно, Бiллi! – гримнуло з порогу не гiрше за динамiт, i дверi з трiском зачинилися, вiдрiзавши людей вiд кривавого сонця, свавiльного бризу i запаху, який тiльки прикидався запахом моря. – Запалив гнiт – i догори черевом!

За мить до стiйки протупав Ламберт Мак-Еванс, вiдомий усьому Стрiм-Айленду як Малий Лемб[2 - Лемб (lamb) – ягня (англ.).]. Вiн хряснув кулачищем по дерев’яному покриттю, голосно пустив вiтри i озирнувся з надiею: а раптом комусь це не сподобаеться?

На жаль, приводу вiдвести рибальську душу не трапилось.

– Зовсiм життя не стало вiд триклятих тварюк! Четвертий день виходимо в море – i що? Болт анкерний з лiвим рiзьбленням! Мало того, що жодноi рибки, так ще i половину сiток – на дрантя! Я ж казав: треба було вiдразу пристрелити ту бруднопузу бестiю, я не я буду! Глянь, аж i Х’ю досi ряст топтав би, i весь Стрiм-Айленд не ковзав по гальцi голим… ет, та що там! Джину, Бiл! Чистого.

Будь-яку тираду Малий Лемб закiнчував однаково – вимагаючи джину.

Чистого.

– Перепрошую, то це ви i е мiстер Мак-Еванс? – раптом озвався iхтiолог.

– Нi, Майкл Джексон! – загиготiв Кукер, знiмаючи з полицi гранчатий бутель «Джим Бiма». – Зараз заспiвае.

Сам рибалка взагалi проiгнорував питання.

– Та я, власне, саме з вами i збирався зустрiтися! – повiдомив доктор Флаксман, аж засяявши. – Про яку це «бруднопузу бестiю» ви зараз розповiдали? Чи не про ту акулу, щодо якоi з вашого острова до новоорлеанського вiддiлення Американського iнституту бiологiчних наук надiйшла телеграма?

– Ну? – похмурий Ламберт врештi повернувся до iхтiолога. – А якщо i так? Тiльки ми, хлопче, телеграму до Чарлстона посилали, а не до вашого сраного Нью-Орлеану!

– Цим неробам з Асоцiацii? – презирливо скривився Флаксман. – У них ледве вистачило клепок переправити ваше повiдомлення в наш iнститут. І ось я тут!

Ощаслививши присутнiх останньою заявою, доктор пiднявся, гордо обсмикнув рибальську робу – це виглядало як мiнiмум кумедно – i почав представлятися. Представлявся Флаксман довго i охоче; навiть незворушний Лемб, якому, здавалося, було наплювати на все, у тому числi й на недавню загибель власного брата Х’юго, вiдiрвався вiд джину i здивовано втупився в iхтiолога. А Лакемба доiдав принесену Пако яечню i, як сказали б колеги доктора Флаксмана, «отримував вiд видовища естетичну насолоду».

Сьогоднi вiн мiг собi це дозволити.

– …а також член КДА – Комiсii з дослiдження акул! – гордо закiнчив Александер Флаксман.

– І приплив сюди верхи на iздовiй мако! – пхикнув Малий Лемб.

– Майже, – з несподiваною сухiстю вiдрiзав iхтiолог. – У будь-якому разi, я хотiв би отримати вiдповiдi на своi питання. Де акула, про яку йшла мова в телеграмi? Чому нiхто не хоче зi мною про це говорити? Суцiльнi недомовки, натяки… Спочатку присилаете телеграму, а потiм всi наче води в рот набрали!

Член КДА й таке iнше явно починав закипати.

– Я вам вiдповiм, док.

Дверi знову грюкнули – цього разу за спиною капрала Джейкобса, того самого височезного негра, що зранку махав Лакемби рукою. Капрал пiвгодини як змiнився з вахти i всю дорогу вiд гаванi до закладу Кукера мрiяв про легку закуску й ковток пива.

Захопившись безплатною виставою, присутнi не помiтили, що Джейкобс вже хвилин п’ять стовбичить на порозi.

– Тому що дехто справдi набрав у рот води, причому назавжди. Три трупи за останнiй тиждень – це вам як? Будь-хто базiкати закаеться!

– Але ви-то, як представник влади, можете менi розповiсти, що тут вiдбулося? Я плив у таку далечiнь, iз самого Нового Орлеана, мало не потонув…

– Я можу, – задоволений, що його прийняли за представника влади, негр всiвся за сусiднiй столик, i Пако миттю звiв перед ним гору сендвiчiв, що стiкали кетчупом, i запiтнiлий кухоль пива. – Я, любий мiй док, можу, тiльки нехай вже Ламберт почне. Якщо, звичайно, захоче. А я продовжу. Що скажеш, Малий?

– Думаеш, не захочу? – хижо вищирився Ламберт, блиснувши сталевими зубами крiзь жорстку сиву щетину. – Правильно думаеш, капрал! Не захочу. Гей, Бiл, ще джину! Не захочу – але розповiм! Тому що цей ДУЖЕ вчений мiстер плавае в тому ж самому лайнi, що i ми всi! Тiльки вiн цього ще не знае. Саме час розтлумачити!

До бару увiйшли iще один гурт: двое таких же похмурих, як i Ламберт, рибалок, молодий хлопець з понiвеченою лiвою половиною обличчя (по щоцi немов тертушкою пройшлися) i тиха дiвчина в непоказнiй сiрiй сукнi з воланами…

Їй аж нiяк було не мiсце в закладi Кукера – але на тих, що увiйшли, нiхто не звернув уваги.

Малий Лемб зiбрався розповiдати!

Це було щось новеньке, i всi, включно iз новоприбулими, збиралися послухати – навiть Пако швиденько примостився в кутку i перестав мордувати свою гiтару.