Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

скачать книгу бесплатно


Дiйсно: «Куля-в-кулi». Найкрупнiша, зовнiшня – трохи бiльше кульки для пiнг-понгу. Скiльки ж iх тут, куль цих? Чотири? П'ять? Майстерне рiзьблення, фiгурнi отвори у формi листя, квiтiв, значкiв «Інь-Ян» i хитрих закарлюк. А всерединi, в самiй глибинi, щось тьмяно мерехтить, переливаеться бузковим… бордовим?.. нi, все-таки бузковим свiтлом. Красива цяцька.

І тут я збагнув!

– Ви що тут, зовсiм охрiнiли?! – здаеться, я з посвистом шепочу, але скло у вiкнах вiдгукуеться слабким деренчанням. – Якого… бiса?! Я питаю: якого бiса ви сказали вашому манiяку, як мене звуть?! І адресу?! А якщо його приятелi тепер завiтають?! У мене син-пiдлiток! Дружина! А якщо…

Не можу зупинитися. Кричу, сам себе лякаючи: «наiхати» на пiдполковника мiлiцii у його власному кабiнетi?! А Качка знiтився, клiпае, безуспiшно намагаючись вставити хоч слово:

– Не давали ми йому вашоi адреси!..

– Це свавiлля! Гiрше! Це спiвучасть у злочинi!

– …не давали! Адже вiн i не питав! Ми взагалi нiчого…

– Звiдки ж вiн тодi дiзнався?!

Кулька випадае з пальцiв. Котиться до слiдчого.

Гасне блиск в серцевинi.

Нiби фiнальний прожектор наприкiнцi спектаклю.

Я поступово вихолоджуюсь, i менi стае соромно за хлоп'ячий спалах. Але, як не дивно, Матвiй Андрiйович, схоже, зовсiм не образився. Навпаки: розцвiв, заусмiхався.

– Ось i ми думали: звiдки? Може, знайомi ви були? Може, приховуете? Тепер-бо ясно… Кулька ця, до речi, у Скомороха при собi була на момент арешту. А приятелiв не бiйтеся: немае у нього приятелiв, один працював, гад. І претензiй з боку родичiв теж не бiйтеся: заповiт законний, завiрено нотарiусом. Вiн же вам не квартиру, як дружинi, заповiдав! Кулька – безглузда дрiбничка, нашi експерти дивилися. Буде вам на згадку. Зараз нотарiус уведе вас у право спадкоемства…

Справдi, тiльки я почав вибачатися за нервовий зрив, як у кабiнетi з’явився досить молодий iще чоловiк у ореолi «пiвнiчного сяйва»: блиск лисини, лакованi черевики, шпилька для краватки й окуляри у тонкiй золотiй оправi. Вивалив на стiл купу паперiв, показав, де поставити пiдпис, здер дванадцять гривень п'ятдесят копiйок мита (добре, що грошi при собi були!), потиснув менi руку i дематерiалiзувався.

Я очманiло дивився на спадок.

– Що ж, вiтаю, – встав з-за столу пiдполковник, показуючи, що аудiенцiя закiнчена. – Бiльше у мене до вас питань немае.

Йду вже, йду…

Удома я продемонстрував кульку Наталi. Разом iз копiею заповiту. Вона одразу ж скрикнула «Ой, яка краса!», та потiм оглянула кульку уважнiше i дещо скептичнiше. Вчиталася в текст заповiту. А коли я, знiчено затинаючись, пояснив, хто е наш добродiйник Скоморох-Кожум'яка – пролунав грiм:

– Лерка, з глузду з'iхав? Якого дiдька ти дав манiяку нашу адресу?!

Я навiть не образився. Пригадав миролюбнiсть пiдполковника.

Проте виправдовуватися довелося аж пiвгодини.

– Може, вона антикварна? Дорога? – поцiкавилася врештi дружина, змiнивши гнiв на ласку.

– Ага, аякже! Тодi б з мене не дванадцять п'ятдесят мита злупили!

Аргумент видався Наталi досить переконливим, i вона втратила до кульки рештки зацiкавлення. Денис, що саме повернувся зi школи, повертiв iграшку в руках, скривився: «Фiгня якась,» – i пiшов у свою кiмнату.

На сервантi кулька виглядала недоречно, тому я закинув ii до найближчоi вази.

Хай лежить.

5

– Там Денис з ящика епiстолу витяг, – Наташка вказала пальцем на телевiзор, на якому бiлiв довгий конверт. – Поминальну. Тобi, бiженцю ти наш! Цiкавляться, коли врештi добiжиш!..

Це був звичний для нашоi сiм'i жарт.

Десять рокiв тому, коли мама з дiдом зiбралися чкурнути в Штати, я примудрився отримати статус бiженця. За компанiю. Настав час великих змiн: рок-н-рол i Союз були вже мертвi, хоча прикидались живчиками, а ми – ще нi, i нам залишалося тiльки тупо дивитися на ряди банок з хрiном у «Гастрономах». Телевiзор заливався, як цвинтарний соловей; грошi мутували в шпалери для сортирiв. Мама силомiць витягнула нас iз Наталiею i шестирiчним Дениском до Москви, у посольство США, ми простирчали там у натовпi пiвдня на спецi, не маючи змоги вийти хоч на хвилину. Анкети, бланки, довiдки… Найчiткiше закарбувалася в пам’ятi грудаста баба-зоотехниця Арiна Тихонiвна Шапiро. Вона народилася у селi Великi Варнаки, на собi мала поцяцьковану квiточками шаль i ситцевий сарафан iз рюшами, та активно страждала вiд погромiв. Будь-хто охочий мiг отримати про ii пригноблення детальний звiт. Попри те, жертву насильства слухали неохоче, спiвчувати й зовсiм не бажали, а потай навiть заздрили ii непохитному здоров'ю: примара медогляду жахала багатьох. Вже не знаю, чому. Дениско просився у туалет, хотiв iсти; пiзнiше, коли ми вже покинули гостинну будiвлю, вiн зупинився бiля смiтника у дворi й сумно сказав: «Кашею пахне!..» Коли передi мною нарештi постав похмурий Вiдповiдальний Спiвробiтник Служби Іммiграцii й Натуралiзацii, осатанiлий вiд багатогодинноi спiвбесiди з вiд’iжджантами, я поспiвчував йому i собi. Вголос. Це був перший випадок, коли моя балакучiсть виявилась доречною. «Ви збираетеся iхати?» – з цiкавiстю запитав Вiдповiдальний Спiвробiтник, який раптом став схожим на людину. Нi, чесно вiдповiв я. І виправився: думаю, що нi. Хiба якщо танки на вулицях… «Вас гнобили?» – у Вiдповiдального Спiвробiтника пробився легкий, майже невловний акцент. Або просто натяк. Нi, чесно вiдповiв я. І не дуже ревно виправився: ну, не особливо…

«А навiщо ви тодi подали документи?!» – Вiдповiдальний Спiвробiтник схилився до мене, щоб уважно роздивитися мое обличчя. Нiби дивовижну рибу в акварiумi. Не знаю, чесно вiдповiв я. Мама дуже просила, а дiд старенький, його засмучувати не можна. Ось i подав.

Адже все одно не приймете.

Зовнi, вислухавши нашу бесiду, вся черга дружно поставила менi дiагноз: дегенерат. І дарма. Я здобув жаданий ними статус, «вiдповiдно до розд. 207 (с) Закону США про Іммiграцiю i Нацiональнiсть (INA), з урахуванням поправок…», а бiльшiсть iз цих досвiдчених, битих, заздалегiдь готових на будь-якi пiдступи прохачiв залишилася нi з чим. Вiдтодi й до цього дня (слава заокеанськоi бюрократii!) я отримую регулярнi нагадування: «Якщо ви в такий-то термiн… будете позбавленi… вашi данi…»

«Поминальнi епiстоли», смiеться Наташка.

Я дегенерат. Я викидаю епiстоли у смiтник.

Бiжи, Лоло, бiжи…

Абсолютно не уявляю, що робитиму за океаном. Жити на допомогу? Кому я там здався iз моею професiею, точнiше, з повною ii вiдсутнiстю?! Інодi, матюкаючи життя за марноту марнот, направду розумiю: iнакше я вже просто не зможу iснувати. Вода для щипавки, бруд для черв'яка – ось що таке для мене щоденна метушня, гризня, безглузда самодiяльнiсть i посиденьки з такими ж бiдахами, як я сам. Вiднiми – здохну.

Думаю, патрiотизмом тут пахне менш за все.

Егоiзмом пахне.

– Денис знову прогуляв школу, – сказала Наташка. Я спиною вiдчував ii погляд: напружений, очiкувальний. – Менi дзвонила завуч.

Намагаючись вiдмовчатися, ховаю конверт у бюро. Вдаю, нiби порпаюсь у паперах. Як на те, пiд руку не трапляеться нiчого путнього, окрiм старезного вiрша, написаного до народження сина. «Тiлi-бом, тiлi-бом, йде пологовий обертом…» Папiр потерся на згинах, чорнило вицвiло.

Давно минулi днi…

– Ти абсолютно не займаешся дитиною. Вчора вiд нього пахло пивом.

Вечiрнiй моцiон. Наталi треба скинути напругу дня. Насправдi Дениско не такий вже й поганий. Вчиться нормально. Ходить на карате: я поряд з ним – немiчна нiкчема. Леонiд Петрович, Денисiв тренер, дуже добре про нього вiдгукуеться. Отже, пивом? У його роки я пив за гаражами нудотно-солодку настоянку «Полуничка», закушуючи скибочкою «Докторськоi». А одного разу, пiдгулявши в компанii друзiв-телепнiв, став розкидати по двору порожнi пляшки – цiлковито впевнений, що за нiч вони ляжуть у борозну, зiйдуть i заколосяться.

Менi теж завуч додому дзвонила.

– Йому через рiк вступати! А вiн сам не знае, чого хоче!

– Я теж не знав…

Оце дарма. З дружиною, що захотiла виговоритись, треба мовчати. Як партизан. Як Аладдiн у казцi. «І зустрiне тебе в пiдземеллi жiнка, лицем подiбна до матерi твоеi, кличучи „Сину! Сину мiй!“ – але стережися, бо, вимовивши хоч слово, пропадеш i навiки залишишся там…»

Тепер це надовго. Коли прийде Дениско, йому вже нiчого не залишиться. Крiм курки iз захололими макаронами. Решту отримаю я.

– Воно i видно! Подивися на себе! Ти хочеш сину такоi ж долi?

Наташка розчервонiлася, очi горять праведним гнiвом. Ми дуже любимо один одного. Це правда. Ми обидва дуже любимо Дениска. Це теж правда.

Ми – всi трое – дуже часто чiпляемося гострими кутами. Вiд любовi.

І це куди беззаперечнiша правда, нiж двi попереднi.

Сiдаю на диван. Я знаю, що вiдбуватиметься у найближчi двадцять хвилин. Архiтектонiка п'еси, зiграноi вже тисячу разiв. Експозицiя i зав’язка благополучно вiдбулися. Тепер – розвиток дii, кульмiнацiя i розв'язка. Постановочний план затверджений худрадою нинi, i повсякчас, i на вiки вiкiв, амiнь. Головне – вчасно подавати реплiки, терпляче чекаючи завiси. Не пускаючи драму досередини. Формально будучи учасником, залишатися глядачем.