скачать книгу бесплатно
– Цього не може бути. Але це було. Менi справдi забракло сили, брате мiй Яне, i я серйозно надiрвалася пiд час крадiжки. Зараз я не спроможна викрасти нiчого бiльшого, нiж дрiбницю, що лежить на самiсiнькiй поверхнi, але тодi… тодi в мене iншого виходу не було, – просто вiдповiла Марта.
– І ти хочеш, щоб я допомiг тобi? Допомiг проти Великого Здрайцi?
– Коли я заблукала в Кривому лiсi, саме ти, Яносику, знайшов мене й привiв додому. Коли ти бився iз шафлярськими хлопчиськами, я прикладала до твоiх саден подорожник. Тепер ти абат, багато хто вважае тебе святим, хоч це, напевно, й не так. І ти – наш. До кого менi було ще йти? Батько старий… Якщо ти менi не допоможеш, то бiльше нiхто не допоможе.
– Але я не знаю, чим тобi допомогти! Хiба що запропонувати виiхати в Рим чи постригтися в черницi… разом з тим, хто носить украдену тобою душу. Марто, я зроблю все, що зможу, – хоча й сумнiваюся, що хтось iз людей здатен допомогти тобi, навiть Його Святiсть. Але для початку я мушу хоча б довiдатися, ЯК це вiдбулося!
– Гаразд, отче Яне. Я все тобi розповiм. Ти слухав сотнi сповiдей – вислухай же й цю.
Роздiл другий
1
Баронеса Лаура Айсендорф, дружина Вiльгельма фон Айсендорфа, шалено подобалася чоловiкам. Цього заперечити не мiг нiхто, i сама баронеса чудово це знала; до того ж Лаура була недурна – рiдкiсне поеднання! – i вертiла чоловiком, як хотiла, на словах в усьому погоджуючись iз суворим бароном. Але людей, як правило, охоплюють бажання, котрi лише розростаються в мiру iхнього задоволення, i в першу чергу це стосуеться вродливих жiнок. Лаура Айсендорф була натурою винятково палкою та велелюбною, жарких почуттiв ii з лишком вистачало, крiм чоловiка, ще на двох-трьох гiдних кавалерiв, яких баронеса частенько мiняла. Що, природно, не могло сховатися вiд охочого до плiток вiденського вищого свiту. Втiм, розповiдати про пригоди гулящоi Лаури ii законному чоловiку побоювалися, знаючи запальний характер барона та його репутацiю заповзятого дуелянта. Отож, якийсь час по весiллi барон щасливо не вiдав «примх» своеi дружини, а баронеса, повiривши у власну безкарнiсть, остаточно втратила чуття мiри й пустилася берега, нерiдко усамiтнюючись iз новим обранцем у затишнiй кiмнатi на балу або пiд час прийому.
Довго так тривати не могло iз цiлком зрозумiлих причин, i пiд час одного прийому у Хофбурзi все вiдкрилося. Барон не тямив себе, пiзно похопилася баронеса, нажаханий майбутнiм, у передчуттi дуелi невдачливий коханець i гостi якi смакували грандiозний скандал… Але на людях фон Айсендорф, останнiй нащадок шляхетного роду, знайшов у собi сили стриматися, – вирiшив удома дати волю праведному гнiву. Вони з баронесою вже рушили до виходу, коли якась дiвиця, що випадково опинилася на прийомi – судячи з одягу й манер, дочка провiнцiйного не надто заможного дворянина, – шепнула на вухо баронесi: «Не хвилюйтеся, ваша милосте, ваш чоловiк уже все забув. Але надалi благаю – будьте обережнiшi…» Лаура помiтила, що дiвиця, мов ненароком, доторкнулася до руки Вiльгельма – i барон раптом затнувся у дверях, здивовано подивився на дружину, оглянувся на зал поза ними; потiм, схоже, хотiв був повернутися, але передумав – i подружжя Айсендорфiв поiхало у своiй каретi.
На великий подив i радiсть баронеси, вдома чоловiк був з нею ласкавий i нiчого не пам’ятав про те, що трапилося на прийомi. Слова дiвицi цiлком пiдтвердилися.
Тому, коли на черговому балу Лаура побачила смагляве обличчя, що промайнуло серед гостей, вона згадала його у зв’язку з пам’ятним випадком i вiдразу попрямувала до рятiвницi. До кiнця балу Лаура просто закохалася в Марту, i та наступного ж дня переiхала в маеток Айсендорфiв й одразу ж зробилася товаришкою та довiреною подругою баронеси. Першi сумнiви щодо походження Марти, яка назвалася молодшою дочкою зубожiлого силезького шляхтича, якось самi собою вивiтрилися, так само, як i здивування з приводу того, чому це дiвчина з гарноi родини подорожуе сама, без супроводу; барон, котрий намагався щось заперечити дружинi, невдовзi махнув рукою на ii чергову примху – i молода Марта грунтовно оселилася в маетку Айсендорфiв.
Треба сказати, що баронеса, при всiй своiй прихильностi до новоi компаньйонки, трохи побоювалася Марти, хоча не зiзнавалася в цьому навiть сама собi. Недаремно ж розлючений Вiльгельм фон Айсендорф, довiдавшись про новий роман своеi дружини, у присутностi Марти вмить ставав лагiдним як ягня, геть забуваючи як про свою недавню лють, так i про ii причину, поспiшаючи вибачитися перед баронесою за те, що зiрвався так безглуздо – зопалу й казна-чого!
«Вiдьма!» – думала часом Лаура про свою товаришку, i гнiв, що пломенiв у Марти в очах, коли вона утихомирювала барона, тiльки переконував баронесу в цiй думцi.
Але баронеса була жiнкою рiшучою й не надто набожною, тож вiдьма, яка вiрно служить iй, Лаурi, та справно вiдводить вiд неi гнiв чоловiка, баронесу цiлковито влаштовувала.
Отож Марта частенько одержувала в подарунок новi сукнi, а iнодi й перлове намисто, користувалася повною волею й не занадто обтяжувала себе якимись обов’язками, просто супроводжувала подружжя Айсендорфiв на бали й званi вечори. Швидко призвичаiвшись до вищого вiденського свiту, легко переймаючи або крадучи аристократичнi манери, вона без особливих утруднень навчилася носити будь-яке вбрання з гiднiстю королеви, вести свiтськi бесiди та бути в курсi всiх плiток (ну, саме це для пiдгальськоi злодiйки було нйпростiше!). Про таке життя прийомна дочка Самуiла-баци iз Шафляр могла тiльки мрiяти. І Марта з головою поринула у вишуканий вир балiв, карнавалiв, манiрних виiздiв i таемних пристрастей, що кипiли за фасадом зовнiшньоi респектабельностi та благопристойностi.
Усвiдомлюючи скромнi достоiнства своеi зовнiшностi, якi тьмянiли поряд зi слiпучою баронесою Айсендорф, Марта була здивована, коли й коло неi почали упадати молодики, серед них i один вiконт. Вигiдно вискочити замiж було дуже принадно, але Марта з цим не квапилася, та й молодих людей цiкавило поки що аж нiяк не весiлля. Прихильно приймаючи залицяння й коштовнi знаки уваги, Марта завбачливо тримала своiх кавалерiв на вiдстанi, перiодично витягаючи з голiв надто завзятих заздалегiдь заготовлену фразу чи згадку про вчорашню розмову – i залицяльники бентежилися, червонiли й на якийсь час давали Мартi спокiй.
Оженити на собi одного з цих пихатих жевжикiв Марта могла дуже легко, але те, як жила баронеса Айсендорф, ii аж нiяк не надихало, та й нiхто iз залицяльникiв не подобався Мартi настiльки, аби зважитися пов’язати з ним свое подальше життя.
Як часто бувае, все вирiшив випадок; i випадок цей звався Джозефом Воложем.
2
Джозеф Волож був кишеньковим злодiем. Спритним, щасливим, веселим – але кишеньковим злодiем. Із тих, кому тiсно у власнiй шкiрi, хто мимохiдь украде важкий гаманець, набитий золотом, не забувши замiсть нього пiдсунути роззявi-власнику такий же важкий камiнь, загорнутий у хустку, що його здивований та обурений потерпiлий знайде, тiльки-но прийшовши додому; iз тих, хто половину добутого легковажно роздасть злиденним пиякам, на решту щедро почастуе своiх приятелiв, а до ранку знову залишиться нi з чим i, весело насвистуючи, вирушить на промисел.
Крав Джозеф переважно в багатих. О, зовсiм не тому, що сумлiння не дозволяло йому обкрадати бiдних – якщо нестатки дошкулять, то дуже навiть дозволяло! Поступливе сумлiння в такому разi замiняв простий i точний розрахунок: у багатих людей грошей бiльше. Отже, вкравши один раз, можна в достатку жити якийсь час, перш нiж доведеться знову вдатися до свого ремесла. А якщо скубти гамани занадто часто, та ще й у тому самому мiстi – зростае ризик попастися. Джозеф не хотiв кидати Вiдня. Вiн йому подобався. Джозеф iз задоволенням ходив в оперу – i не тiльки «працювати», – вiн захоплювався вiденською архiтектурою, йому були до душi тутешнi винарнi й тутешнi жiнки…
Джозеф жив у Вiднi вже бiльше року i мав намiр пожити ще – скiльки зможе.
Але Джозеф був кишеньковим злодiем. ЛИШЕ кишеньковим злодiем. І дуже скоро з’ясував, що кишеньковий злодiй, на думку вiденського «дна», – аж нiяк не найбiльш привiлейована верства злодiйськоi гiльдii.
У Вiднi споконвiку цiнувалися домушники. Саме вони вважалися тут злодiйською елiтою, хоча Джозеф так i не змiг зрозумiти – чому? Такий стан речей зачiпав його професiйну гордiсть, i якось Джозеф зопалу кинув своерiдний виклик Арчибальдовi Шварцу на прiзвисько Грижа – визнаному авторитетовi серед вiденських домушникiв.
– А слабо гаманець зрiзати, Грижо?! По особнячках, надто коли господарiв дома немае, а челядь по шинках гуляе, – кожен шастати зумiе!
Хоч як дивно, Грижа не образився, не став хапатися за нiж, а тiльки недобре посмiхнувся в пишнi прокуренi вуса.
– Чого ж, приятелю? І по будинках шастати нескладно; i гамана в роззяви поцупити не бозна-яке мистецтво! Зрiзав, розпатрав його за рогом, перелiчив убоге дзеленькало, поплакав над долею своею бiдолашною – та й просадив усе за один вечiр! Хiба не так?! В особнячку пiдломленому одним гаманом не обiйдеться!
– В деякому гаманцi добра бiльше, нiж у твоему будинку! – у тон Арчибальдовi заперечив Джозеф; за свiй довгий язик вiн мав у злодiйському середовищi прiзвисько Джош-Мовчун. – А пальчики кишенькового злодiя, друже Шварце, вони не твоя тупа вiдмичка!
– Отже, домовилися, – ще раз посмiхнувся Грижа, допиваючи пиво. – Я гаманець зрiзую, а ти будинок чистиш. Обидва без обману працюемо, на повну силу. І подивимося, хто в чужому ремеслi бiльше розумiе та чий видобуток цiннiший. Три днi термiну.
– Будинок? – сторопiв Джош-Мовчун, який не сподiвався такого повороту справи. – Я?!
– Будинок, – весело пiдтвердив Грижа, i кожен, хто добре знав Арчибальда Шварца, зрозумiв би, що жарти скiнчилися. – І саме ти. А ти як думав, базiко?! Ти менi, розумiеш, по честi моiй злодiйськiй ногами тупцюеш, а я – шмарклi витри та слухай?! Усе вже, голубе залiтний, – баш на баш. Ну а хто програе – той у цьому ж трактирi на четвертий день при всiх наших пiд стiл залазить i привселюдно вiдгавкуеться: мовляв, брехав, як собака, i прощення прошу. Ну як, згоден?!
У хитрих очах Мовчуна-Джоша спалахнули очманiлi iскорки.
– Згоден! Через три днi тут, – i вiн подав руку Арчибальдовi Шварцу.
– Дивися, пупа не надiрви! – глузливо кинув Грижа Джозефовi наздогiн, коли той виходив iз трактиру.
3
Багату садибу на околицi Вiдня Джозеф пригледiв ще в перший день вiдпущеного йому термiну. Масивна чавунна огорожа з позолоченими левами на верхiвках полiрованих гранiтних стовпчикiв, широкi вiзерунчастi ворота, посипанi крупним гравiем iдеально прямi дорiжки роздiляють парк одразу за огорожею на правильнi чотирикутники, доглянутi клумби з яскравими квiтами – i триповерховий будинок зi стрiлчастими вiкнами та колонами при входi, з безлiччю флiгелiв i прибудов, iз двома стайнями…
Із усього видно, тут було чим поживиться й утерти нiс пихатому Грижi.
Без особливих труднощiв добувшись на горище особняка бiднiшого, розташованого саме навпроти садиби, що його цiкавила, Джош-Мовчун витяг завбачливо придбану вранцi пiдзорну трубу, зручнiше влаштувався бiля слухового вiкна та зайнявся спостереженням.
До вечерi вiн устиг з’ясувати, де розташована кухня та примiщення для челядi, доволi точно визначив мiсце чорного ходу (хоча самих дверей йому не було видно) i вирiшив, що для початку досить – пiшов пiдкрiпити своi сили доброю склянкою вина i неабиякою порцiею улюбленоi баранячоi печенi.
Пристойна винарня знайшлася неподалiк, i отут Джозефовi зненацька поталанило: в одному з вiдвiдувачiв вiн безпомилково впiзнав садiвника з обраного для показового грабунку маетку.
Садiвник, рудочубий велетень iз здоровим рум’янцем на щоках та з великою родимкою пiд лiвим оком, од чого здавалося, нiби вiн постiйно щулиться й хитро пiдморгуе, не марнував часу: перед ним на столi стояли два чималi глеки з вином, хоча щоправда, один iз них уже був напiвпорожнiй.
Зайве уточнювати, до якого саме столу поквапливо пiдсiв Джош-Мовчун.
Садiвник трапився не надто говiркий, та й вiдверто розпитувати його було б небезпечно, але коли в другому з глечикiв з’явилося дно, язик садiвниковi нарештi розв’язався. Тож незабаром Джозеф довiдався i про небезневиннi пригоди Лаури Айсендорф, i про ii дивну компаньйонку Марту, яка жила в маетку вже не перший рiк, i про незбагнену забудькуватiсть самого барона – але тiльки тс-с-с, хто ж буде пановi нагадувати, та ще й про ТАКЕ!.. Собi дорожче обiйдеться…
Найбiльше зацiкавило Джоша згадування про колекцiю старовинних ваз iз усiх кiнцiв свiту – iх зiбрав ще покiйний батько барона Вiльгельма. Утiм, про вази садiвник згадав мимохiдь
i, зажадавши ще вина для себе та для свого нового друга, почав неслухняним язиком розповiдати Джозефовi про секрети пiдрiзування яблунь, про час висаджування троянд та про iншi премудростi садiвничого ремесла. Джош терпляче слухав, розумiючи кивав i час вiд часу намагався повернути розмову до того, що його цiкавило, але це йому нiяк не вдавалося – садiвник мiцно осiдлав улюбленого коника, i звернути його з уторованоi колii годi було й думати.
Нарештi садiвник, – а його, як наприкiнцi iхньоi змiстовноi бесiди з’ясував Джозеф, звали Альбертом, – вирiшив, що час iти додому. Але саме тут з’ясувалося, що на ногах Альберт стоiть дуже непевно, а пересуватися може хiба що тримаючись за щось, а лiпше – за когось. Природно, цим «кимось» радiсно зголосився бути його новий друг Джозеф. Тим бiльше, що до маетку було йти – на заячий скiк.
– Н-нi-i, через в-ворота м-ми не пiдемо! – вирiк п’яний, але, з усього видно, досвiдчений у таких пригодах Альберт. – Отут е хв-вiртка, то я крiз н-неi завжди, коли це… як зараз… – i вiн плювком показав Джошевi, куди його треба тягти.
Хвiртка замикалася на слабеньку клямку, яку нескладно було вiдкрити з будь-якого боку, i яка навiть не рипнула, коли Альберт, похитнувшись, навалився на неi усiм своiм важким тiлом. Видно, слуги, пiсля черговоi пиятики частенько поверталися в маеток цим шляхом, тому справно змазували петлi.
– А собаки нас не порвуть? – занепокоено поцiкавився Джозеф.
– Нi-i! – впевнено мотнув головою Альберт. – Їх майн лiбер Гельмут за схiдним флiгелем т-тримае, коло стаень. І на прив’язi. Щоб – анi гу-гу… Коли м-ми, як сьогоднi…
Джозеф провiв садiвника до прибудови, що правила Альбертовi за житло, почекав за дверима, поки той захропе, i швидко огледiвся.
Мiсяць свiтив яскраво, i Джош майже вiдразу побачив чорний хiд, розташування його визначив ще вдень, спостерiгаючи за слугами. Нечутно сковзнувши в тiнь будинку, що нависав над ним, Джозеф торкнув холодну бронзову ручку та легенько потягнув ii на себе. Дверi трохи пiддалися, але вiдчинятися не хотiли.
«Гачок. Ізсередини, – здогадався Джош-Мовчун. – Ножем пiдчепити – тiльки й дiла. Або замка немае, або ним не користаються. Ну, Грижо…»
Вiн посмiхнувся вiд задоволення й попрямував до хвiртки. Була чимала спокуса залiзти в будинок негайно, але Джозеф давно вже не був новачком.
Спiшити – людей смiшити.
4
Ще один день Джош витратив на вивчення розпорядку дня в будинку, а ввечерi, спостерiгаючи за освiтленими вiкнами, намагався визначити: у якiй кiмнатi може бути колекцiя, котра його цiкавить? Джозефовi здавалося, що йому майже поталанило; в усякому разi, потрiбна кiмната мiстилася, очевидно, у пiвнiчному крилi будинку, найпевнiше, на другому поверсi. Для себе Джош вiдзначив кiлька придатних вiкон i прикинув, у який бiк йому треба буде рухатися.
Бiльше за такий короткий час годi було довiдатися, i Джозеф вирiшив покластися на щастя та власну спритнiсть. Обчистити будинок, що поринув у сон, навряд чи буде складнiше, нiж кишенi перехожого.
Хвiртка, як i минулого разу, вiдчинилася тихо, i Джош летючою тiнню ковзнув до чорного ходу. Бiля дверей завмер, прислухався. Усе спокiйно. Нiч прозора й умиротворена, мов скромна наречена бiля вiвтаря, що опустила очi долу та чекае, коли залишиться нарештi з нареченим наодинцi, i той зможе взяти ii.
Порiвняння, яке спало на думку, дуже сподобалося Мовчану. Вiн глибоко зiтхнув, одним порухом витяг з рукава вузький нiж, який легко вислизнув йому на долоню, акуратно пiдчепив ним гачок i, не виймаючи леза зi щiлини, тихенько повiв руку вниз – щоб гачок не дзвякнув.
Не дзвякнув.
Дверi ледь чутно рипнули й вiдчинилися. Джош плавно причинив iх за собою. Трохи постояв, звикаючи до темряви. Вiн прихопив iз собою потайну лампу, але вдаватися до неi без особливоi потреби не хотiв. Намацав вiдкинутий гачок, безшумно поставив його на мiсце – якщо комусь заманеться серед ночi перевiрити запори, щоб нiчого не запiдозрив.
Сходи вiн устиг мигцем роздивитися ще коли вiдкривав дверi, тож тепер попрямував до них, перед кожним кроком обмацуючи пiдлогу ногою в м’якому замшевому чоботi.
Ось i сходинки.
Нагору.
Майданчик. Промiжний. Ще вище.
Другий поверх.
Тепер – праворуч.
Ручка наступних дверей, неголосно клацнувши, пiддалася, i Джош опинився у величезному коридорi. Тут було помiтно свiтлiше – з високих стрiлчастих вiкон падало примарне мiсячне свiтло, яке пiсля чорнильноi темряви сходiв здалося Джошевi майже слiпучим.
Вiн швидко пройшов у кiнець коридора, проминувши кiлька бiчних анфiлад, що вели до покоiв барона, баронеси та тiеi дивноi компаньйонки, про яку згадував Альберт.
Дверi, що цiкавили його, теж пiддалися легко; тут знову було темно, i лише вузенька мiсячна смужка вибивалися з-пiд запнутоi штори.
«Якщо колекцiя тут, то в такiй темрявi недовго й перебити половину, а заодно i весь будинок розбудити!» – тривожно подумав Джош-Мовчун, але запалити лампу все одно не зважився. Замiсть цього вiн навпомацки рушив до вiкна, маючи намiр розсунути штори та скористатися природним освiтленням, якого йому, напевно, буде цiлком достатньо.
Зненацька рука його наткнулася на щось гладке й опукле; предмет похитнувся, але Джош в останню мить устиг пiдхопити його й поставити на мiсце. Ваза! – дiйшло до злодiя, i вiн з подвiйним полегшенням перевiв подих: по-перше, його розрахунки цiлковито пiдтвердилися, а по-друге, вiн чудово уявляв, якого гуркоту щойно уник. Зачекавши, поки серце в грудях заспокоiться, Джозеф щасливо дiстався до вiкна й вiдсунув штору. Потiк мiсячного свiтла хлюпнув усередину кiмнати – й вона вмить змiнилася. Джош задоволено повернувся – вiн хотiв оглянути поле майбутньоi «роботи».
Але не величезнi вази з китайськоi порцеляни, не срiбнi турецькi глечики з лебединими шиями й не мiнiатюрнi золотi вазочки роботи iталiйських майстрiв першими впали йому в очi.
Бiля дверей стояла смаглява чорноволоса дiвчина в напiвпрозорому пеньюарi – ледь усмiхаючись, вона спостерiгала за ним.
5
Поза всяким сумнiвом – перед Мартою стояв злодiй. І, певна рiч, не крадiй людських помислiв, як вона, а звичайний домушник. Мартi було трохи страшно – у рiдних Шафлярах крали тiльки худобу, тож зi «звичайними» злодiями вона досi не стикалася – але цiкавiсть узяла гору. Свiтське життя добряче вже набридло iй, а тут раптом така пригода!
Марта ще сама не знала, що робитиме далi. Найпростiше було зчинити галас, покликати слуг чи самого барона – але злодiевi нiщо не заважало будь-якоi митi висадити шибу та вистрибнути у вiкно, i крiм того… перед нею був своерiдний побратим по професii, бо Марта не мала жодних iлюзiй щодо власноi персони. Та й сам молодик, що злякано закляк бiля вiкна, був iй чимось симпатичний.
І замiсть пронизливого вереску або сакраментального й цiлковито iдiотського питання: «Що ви тут робите?!», Марта просто констатувала:
– Ви злодiй. І прийшли сюди по бароновi вази.
– Так! – розгублений Джозеф не спромiгся на брехню, тому сказав правду.
– Тодi я порадила б вам не брати китайськi вази – вони дуже тендiтнi й важкi, навряд чи ви донесете хоч одну цiлою. Крiм того, менi вони дуже подобаються.
– Ви, наскiльки я розумiю, Марта, компаньйонка баронеси? – нарештi отямився Джозеф.
– О, вам навiть це вiдомо! – Марта оцiнила нахабнiсть молодика й те, як швидко вiн упорався зi своею розгубленiстю. – У такому разi назвiться, оскiльки ви вже знаете мое iм’я, а я вашого – нi.
– Джозеф Волож, – Джош злегка уклонився. Вiн i сам не знав, чому назвався своiм справжнiм iм’ям.
– Джозеф? І ви певнi, що ваша мама називала вас саме так?
– Ну, взагалi-то мама звала мене Юшкою… Юзефом. Але це було так давно…
– О, то пан е-сте-м поляк? – вимовила Марта спiвучою говiркою й не здивувалася, коли почула у вiдповiдь:
– О, то панi теж полька?!
– Панi гуралька, – й обое охоче перейшли на рiдну мову.
– І що ж панi Марта менi ще порадить? – поцiкавився Джозеф. З усього видно, дiвчина не збиралася кликати на допомогу, i в Джоша з’явилася надiя, що вiн зумiе виплутатися з цього дурного становища.
«А вона, до речi, нiчого собi. І не боiться зовсiм», – вiдзначив вiн мимохiдь.
– Думаю, вас цiкавить щось досить коштовне й не занадто велике, щоб його непомiтно можна було винести, – зi знанням справи висловила припущення Марта (саме цим правилом, засвоеним вiд названого батька, вона сама звичайно керувалася, забираючись у схованки чужих душ).
– Ви мiркуете напрочуд тверезо. І ви знову маете рацiю, – Джозеф був трохи збитий з пантелику, але поки ця дивна бесiда нiчим йому не загрожувала i навiть складалася дуже вдало; утiм, Джош ще й сам боявся в це вiрити.
– Що б то вам запропонувати, милостивий пане? – Марта потiшалася, розмовляючи з Джозефом, як продавець антикварноi крамницi, який допомагае покупцю вибрати потрiбну рiч, i нишком спостерiгала за симпатичним молодим злодiем. «А якщо спробувати працювати з отаким у парi?» – майнула шалена думка, але Марта вiдразу прогнала ii геть.
– Цi iталiйськi дрiбнички, звiсно, дуже гарнi й коштують як добрий маеток, але ви наврядчи зможете iх продати; крiм того, я до них так звикла… Може, оце? – i вона показала достоту отетерiлому Джозефовi незграбно-розкiшну вазу середнiх розмiрiв, що масляно сяйнула в мiсячному свiтлi, коли Марта взяла ii з пiдставки. – Такий несмак! Зате чисте золото.
– І ви… пропонуете менi ii взяти? – сторопiв Джош.
– А хiба ви не за цим сюди прийшли? – Марта вже твердо вирiшила дозволити Джозефовi-Юзефовi пiти звiдси зi здобиччю, а заодно насолити бароновi, котрий недавно нахабно залицявся до неi пiд час вiдсутностi дружини. Зрозумiло, барон умить забув про своi намiри, але неприемний осад у Мартинiй душi залишився. Липуча противна осуга – так бувае завжди, коли вимушено привласниш якусь гидоту… Чому б i не дозволити собi маленьку помсту?
– Що ж ви стоiте як стовп? – Марта здивовано насупилася. – Берiть те, за чим прийшли, i йдiть. Я не здiйматиму галасу.
– Але чому?!
