Де батько твій, Адаме?

скачать книгу бесплатно


– Вадиме, слухай… Вiн що, мае рацiю? Це справдi небезпечно?!

Ілонин кавалер здригнувся вiд несподiванки. Передача наближалася до фiналу, ведуча клiпала вiями, загадково посмiхаючись Казаряну, i Вадим нарештi вiдiрвався вiд екрану.

– Мае. Я – його асистент. Надивився на цих добровольцiв… Камiкадзе, блiн. Очi горять, усмiшка по вуха – аякже, телепатiя! Думки, блiн, читати! Я! Перший! Без мила!.. А тепер?

– Що – тепер?

– Все тепер. Очi гудзиками, з рота слина капае. Собачки Павлова. Бурмочуть щось собi, iнодi – на трьох мовах вiдразу. Деякi, блiн, взагалi пiд себе ходять. Іншi тримаються, але в довбешцi – повний бардак. Що таке множинна шизофренiя, уявляеш?

– У загальних рисах.

– У загальних, блiн… Розщеплення особистостi на ряд псевдо-самостiйних субосiб. На ряд, розумiеш?! А тут не ряд! Тут шеренгами, повзводно! Бум в iсторii психiатрii, блiн… Нашi розумники намилилися швидко дисери клепати. Повне, чорт би його побрав, самозабезпечення! Самi шизофреникiв плодимо, самi вивчаемо. А людей бiльше немае, розумiеш?! Не люди вони тепер. Коротше, Казарян (ми його «Горцем» назвали) полiз на амбразуру: один, блiн, залишуся, а гадiв придушу! Знаеш, що пiсля цiеi передачi почнеться?!

Кирило вiдсьорбнув «Рислiнгу».

– Нi хрiна не почнеться, Вадюша. Спустять на гальмах. Якщо в справi великi бабки…

– От i я так думаю, – одразу скиснувши, протягнув Вадим. – Добровольцi пiдписку давали, про можливi наслiдки. При повному розумi i тверезiй пам’ятi… Значить, Вачагану Арсеновичу кранти! Та й мене, мабуть, випруть. Хрiн з ним, з центром. Сам би все одно пiшов! На цих Менгеле батрачити…

– Хлопцi, досить про роботу!

Дивно було не те, що Ілона нарештi обурилася. Дивно, що вона не зробила цього набагато ранiше.

– Задовбали! Мiшель, дiставай гiтару…

Пiзнiше, коли Вадим вибрався на балкон покурити, Кирило, хоча й не курив, вийшов за компанiю. Домовилися швидко. Познайомити з професором Казаряном? Чудово! «Горцю» зараз потрiбен максимальний розголос. Звичайно ж, Вадим з радiстю…

Розходитися гостi почали пiсля пiвночi. Охрипнувши вiд пiсень, добряче напiдпитку. Про телепередачу нiхто не згадував. Навiть Кирило. Посуд вони з Вандою мити не стали, залишивши на завтра. Встигнуть. Їм сьогоднi не терпiлося. Обом. Як уперше… «Або в останне,» – промайнуло абсолютно невчасно. І зникло. Разом з рештою думок. Гучне биття двох сердець. У такт. В унiсон. Солодкий – стогiн? зiтхання?

Зiрки заглядали в кватирку.

Через два днi, беручи iнтерв’ю у Казаряна, Кирило й помислити не мiг, що незабаром з’ясуеться: професор помилився. Хочеться додати: «На щастя, помилився,» – але язик не повертаеться. «На жаль»? Теж, наче, не те…

У телепатичного проекту «Емпакома» несподiвано вiдкрилося «друге дихання».

Кирило Сич: 1-е вересня..18 р., 11:54

…кумедно.

Таемниця за сiмома печатками: чому я вирiшив вести записи вiд третьоi особи? Гра розуму? Або страх виявитися голим «Я» перед натовпом? Хоча про натовп думалося лише потай… Але хотiлося. Ах, як хотiлося: ви бачите! це вiн! автор, той самий… Знав би, у що виллеться, – зовсiм не починав би. Зате тепер менi подаровано можливiсть закiнчити. Сiрники i маленьке багаттячко. Що горить, принце?

Слова, слова, слова.

Уявляю обличчя спiвробiтникiв клятого «Емпакома», коли вони зрозумiли, що доля, повернувшись до них дупою, раптом нахилилася, задерла подiл i сказала: «Гаразд, хлопцi! Хрiн з вами. Користуйтеся…» Вже пiзнiше набiгла купа мала академiкiв – пояснили, пiдтвердили, зробили розумний вигляд. А спочатку хрещений батько ментал-комунiкацii почувався, м’яко кажучи, поганенько. Примусити прогрес стрибнути вище голови – i побачити, що твiй винахiд здатний лише плодити психiв. Швейцарець Бауер, голова проекту, запив. Подекуди почалися мiтинги протесту: млявi, бiльше для реклами мiтингерiв, нiж вiд реального обурення. За пiвроку про невдачу взагалi забули. Преса перекинулася на придушення бунту в Катманду, телебачення смакувало бурхливi розлучення зiрок. І раптом, як грiм серед ясного неба: еврика!

Спершу не повiрили.

Але коли тверезий, як скельце, Бауер у присутностi свого заклятого друга Казаряна явив «мiсту i свiту» колишнiх шизофренiкiв, нiбито потерпiлих вiд експериментiв… Журналiсти стали полювати на кожного з вiдставникiв-реципiентiв, як зголоднiлий кроманьйонець – на жирного мамонта. Або за ким вiн там полював, той кроманьйонець, коли жерти хотiв. Виявилось, у довбешцi в братiв-сапiенсiв е така маленька штучка… Честь вiдкриття «штучки» належала бунтiвному професору Казаряну. З ревного спiвробiтника «Емпакома» ставши лютим захисником пригноблюваних реципiентiв, «Горець» всi сили кинув на те, щоб зганьбити колишнiх побратимiв, i на пошук методiв лiкування потерпiлих. А сили у Вачагана Арсеновича виявились неабиякi; знайшовся й глузд зрозумiти врештi-решт, що з боротьбою час зав’язувати. Спостереження й реабiлiтацiйнi процедури засвiдчили: вихiд поруч. Головне – не заважати. Так, справдi: мозок не здатний впоратися з прийомом чужоi iнформацii, обтяженоi образним i емоцiйним фоном. Напочатку не здатний. Як дитина надiрветься, пiдiймаючи мамцю – але дитя росте, бiгае пiдтюпцем, «качае залiзо», i незабаром вже тягае батька по квартирi за милi вiники! І псевдо-шизофренiя, розшарування особи – захисна реакцiя. Тимчасова броня, що дае мозку можливiсть налаштуватися, включити програми, якi дрiмали в ньому до винаходу ментальних коммунiкаторiв, швидко охрещених «ментиками». Пройшовши стадiю «розшарування», вiдставнi реципiенти навчилися видiляти групу вузькоспецiалiзованих субосiб, кожна з яких без шкiдливих наслiдкiв контачила з донором-передавачем. З десятком донорiв. Із сотнею. І говорили, що межi цьому немае. До речi, за першим, абсолютно рефлекторним бажанням «господаря» субособи, iм’я яким – легiон, миттево iнтегрувались у спiльну, базову.

Мозок звикав, стаючи схожим на руки пiанiста.

Час адаптацii – пiвроку. Не годиться. Внесли корективи в технiчнi установки «ментика». Час адаптацii скоротився до двох мiсяцiв. Пiдключили психологiв, кинули всi сили на розробку програм, що дозволяють прискорити запуск «рефлексу Казаряна». Прискорили – мiсяць. Якийсь далай-лама запропонував медитативний тренiнг «Древо Бодхи», заявивши, що готовий сприяти приходу на свiт нових архатiв. В «Емпакомi», перейменованому в «Ментат Інтернешнл», до далай-лами поставились з розумiнням. Дослiдили, перевiрили, додали. Древо Бодхи пустило корiння. Зазеленiло. Розквiтло.

Час адаптацii – близько тижня. Кажуть, е шанс скоротити ще трохи.

Ось вiн, другий зошит. Я повернувся до записiв через шiсть рокiв пiсля iнтерв’ю з Казаряном. Повернувся iншою людиною: пам’ятаю, на вiдмiну вiд дiяльного молодика, тодi мене захоплювала, хай iй грець, психологiчнiсть тексту. На шкоду сюжету й рештi iнтриг. Моi матерiали стали надмiрно довгими – редактори сварилися, скорочуючи. Мабуть, тут я зiбрався реалiзувати «новi вiяння» без чужого олiвця.

Коли я гортаю сторiнки, зсередини випадае недогризок аркуша для принтера. Кружляе метеликом-капустянкою, падае на пiдлогу. Пiднiмаю, вчитуюся у знеособлений машинний шрифт:

На дворi – лютий, мать твою.
Зима гризе весняну зав’язь.
Вчорашнiй вовк,
Сьогоднi – заець,
Спочити ладен вже в раю.

Дуже доречно. Звiдки узявся лютий, якщо надворi стояло лiто?

Хоч убий, не пам’ятаю – хто такий Індж, чию фразу я поставив епiграфом.

Зошит другий

Коли пращури тiкали з раю, Адам, певно, сказав Євi:

«Люба, нам випало жити в перехiдний перiод!»

    Уiльям Індж

Зубна паста закiнчилася вельми невчасно.

Вичавивши з тюбика «Blend-a-med» жалюгiднi залишки, Кирило завзято орудував щiткою. Давалася взнаки напруга, яка не випускала зi своiх лап з минулого четверга. Ясна на мiсцi тих двох зубiв, що випали, трохи кровила. Треба сходити до стоматолога. Треба. Але пiзнiше. Вiн лукавив, знаючи: це «пiзнiше» тягтиметься до останнього. Завжди боявся болю, вторгнення в святиню тiла. Не по-чоловiчому? Справжнiй мачо запросто вiдгризне собi кiсточку, лише б не здатися боягузом? А ми i з кiсточкою… Так, тепер поголитися. Хочеш бути красенем? – запросто.

Мачо – вони до того ж голяться рiдко. Із щетиною ходять.

Голуби-сизарi.

Сьогоднi Ванда повернеться з тест-центру. Пiсля розлуки – додому. Пiсля величезноi, жахливоi, неймовiрноi розлуки в цiлу вiчнiсть: п’ять днiв. Коли сам виiздиш у тижневе вiдрядження, збираючи матерiал або бажаючи увiрвати ексклюзив-iнтерв’ю, не вiдчуваеш нiчого особливого. Знаеш, що дружина удома, що вона чекае… Є велика рiзниця: коли чекають тебе, i коли чекаеш ти. Дуже велика. Покидаючи дiм, ти рухаешся, купуеш квитки, iси зваренi круто яйця, посипаючи iх сiллю, говориш з попутниками про дурницi, губиш узятi в дорогу пантофлi, зустрiчаешся з людьми, повертаешся, нарештi. Потiк життя не уриваеться, створюючи iлюзiю незмiнностi. Зате вiдсутнiсть улюбленоi людини, хай коротка… Чекаеш, чекаеш, чекаеш, утопаючи в бездiяльностi – що б ти не робив при цьому, бездiяльнiсть невiдворотна, як похмiлля пiсля тижневого запою! – у повнiй упевненостi, що повернеться хтось iнший, пiдмiнок, воскова лялька з очима-гудзиками, i нiяким справам, нiякiй горiлцi не вибити цього дивного й страшного вiдчуття. Ймовiрно, якщо вiрити розповiдям приятелiв, слiд було влаштувати загул. Свято самотнього чоловiка. Навести баб, учинити дим коромислом i зараз спiшно виносити на смiтник порожнi пляшки i пом’ятi лiфчики, поцяткованi зрадницькими вiдбитками пальцiв. Матюкаючись, спiзнюючись у тест-центр i з жахом уявляючи майбутнiй скандал.