скачать книгу бесплатно
Подув
Василь Оксенюк
Зiбранi у збiрцi писання, це сучаснi i пробираючi твори про почуття, переживання, вiру i боротьбу головного героя. Суть збiрки, це – вiчне протистояння добра та зла, темного i свiтлого у всесвiтi, оскiльки, вони одне без одного iснувати не можуть, бо завжди на щось е анти щось. Все у свiтi дзеркальне, як з якого боку подивитись, бо все може помiнятись мiсцями, однак, свiтлого завжди мае бути дещо бiльше, незважаючи на те, що тiнi i не було би, якби не iснувало свiтла. Чим ти будеш прикрашати своi протилежнi сторони душi вибiр лише за тобою… Що буду розповiдати, поiхали та й все…
Василь Оксенюк
ПОДУВ
Можливiсть
Так сильно схопив ти за руку,
Тим словом i поглядом крiзь,
Забрав iз собою спокiй,
Та й сон той подiвся кудись.
Не в змозi протистояти,
Висить аромат твiй навколо,
Коли ти почав розмовляти,
Я нiби втратила розум.
Не чую, не чую, нi слова,
Лиш посмiшка i долонi,
Про що там була та мова,
Я не згадаю нiколи.
Та ти не помiтив цього,
В танок запросив по приколу,
А я, мов зацiпенiла,
Не можу ступити й кроку.
Стою собi нерухома,
І ноги свинцем налитi,
А ти все ведеш розмову,
Бо бачиш, не хочу йти я.
Вибачте, кажеш, дякую,
Ввiчливо перепрошуеш,
А я настiльки налякана,
Щоб лише не пiшов ти.
І ти повернувся спиною,
Направився нiби на вихiд,
А я проводжаю поглядом,
Шкода, що не змiг зрозумiти.
А може й так дiйсно треба,
Не знати, що було б далi,
Залишився б статуеткою,
Й не розгулялись фантазii б.
Навiщо ж ти зачекав,
Ми ж так i не познайомились,
Оце я запам'ятала, коли ти услiд гукав,
Продовжуючи розмову.
Пiд руку смiливо взяв,
Та я й не чинила супротиву,
Ти нiби все вiд початку знав,
Що я була вражена током.
Не хтiла, щоб вiдпускав,
Тремтiла, неначе смерека,
Та ти вiд початку знав,
Що там всерединi спека.
Я знала, що ти на мить,
Та все ж, я була щаслива,
Бо вибрала тебе я,
А ти скористався можливiстю.
Якби…
– Ох, i не шкодуючий сьогоднi морозець, подумки, про себе, промовив вiн, швиденько вистрибнувши з власного, чистенького авто, майже на ходу, злегка розтираючи своi червонi, наче свiжозрiзана, яскрава гвоздика, скрученi у трубочки-сопiлки вуха, забiгаючи у переповнену, пузату, немов вагiтна слониха, маршрутку.
Звичайно, що на день народження до Максима вiн на авто не поiде – вiн же наразi цiлком здоровий та успiшний, чому б не дозволити собi невеличкий розслабон… Брати таксi на три зупинки, це вже точно не в його стилi – просто не вигiдно, з точки зору, поки що не бiзнесмена, однак, молодого пiдприемця… На крайнiй випадок i заночуе, однаково завтра вихiдний…
Ледве протиснувшись, начебто удав помiж щiльно набитих, мов шпроти, пасажирiв-тушок, вiн нарештi добрався до якогось поручня на спинцi крiсла, та з усiеi сили потягнувся до сидiнь… Як же давно вiн катався на цьому, настiльки зближуючому стороннiх людей, ледь звуковому, через небачену швидкiсть, суднi…
Не дарма, сьогоднi ввечерi вiн звернув увагу, що холодне, сиве сонце i теплий, червонощокий мiсяць, одночасно, проглядались крiзь снiжнi, скожi на космiчних чудовиськ, чудернацькi хмаринки… Не часто таке побачиш, хоча й не рiдкiсть, однак, дива все ж у життi iнколи трапляються…
…Ту-дух-ту-дух…,ту-дух-ту-дух…, ту-дух-ту-дух…, ту-дух-ту-дух… Давненько його гарячий мотор так не реагував на звичайний силует дiвочого обличчя… Проте, такого витонченого контуру, написаного наче митцем-океаном, своiми лагiдними руками-хвилями, по пiщаному, сонячному узбережжю, темними, немов непроглядна печера, а то i просто звичайнiсiнька, новенька автошина, фарбами, вiн не зустрiчав взагалi…
…Локони ii волосся, схожого на чорну, заворожуючу мамбу, гiпнотизуюче обволiкували той обрис, що примусив його мiцно вчепитись за поручень, i вже не зрушити з мiсця нi на крок…
…Наче смертоносна тиша поглинула все навколишне, незважаючи на те, що тут все гримiло, стукотiло, трiщало, шумiло, верещало, свистiло, гуркотiло, дьоргало за рукав, кричало: «Передай далi!!!», штовхало, наступало, шепотiло: «Ти, глухий!!!», зачiпало, тягнуло, розкачувало бiдолашну слониху в рiзнi боки, мов човен, подiбний на одиноку трiску у нищiвну, морську бурю…Вперше вiн побоявся втратити те, чого ще й немае…
… Схожий на негатив, утаемничений силует, вже давно перетворився на бiлесеньке полотно братiв Люм'ер, на якому мимоволi почали оживати дивовижнi картинки i жвавi фiгурки, злiпленi зi свiтла та тiнi, наче з розiгрiтого теплими руками дитячого пластилiну, а вiн втратив орiентацiю у просторi, i щоб залишитись у реальностi, ще мiцнiше тримався за поручень, так, що кiсточки його мужньоi руки побiлiли, а по роздутих венах, нiби покручених комбайном iз широченною, ненаситною пащекою, соломинках, шалено бiгла гiрською рiчкою захмелiла i бурляча, мов кип'яток у чайнику, багряна кров…
…У тому бездонному обрисi, з довжелезними i густими, начебто i не надто романтичний кiмнатний вiник, вiями, вiн вже бачив схожу на маму, з найрозкiшнiшими повiками, iхню улюбленицю – маленьку Софiйку, яка так завзято розповiдала йому про пригоди у садочку, що вiн милуючись i посмiхаючись нею, турботливо, по батькiвськi, пiдхопив ii мов пiр'iнку, з радiстю посадив собi на плечi, i пiдстрибуючи вiд щастя, трансформувавшись у жука-лiтака, загудiв, мов зверхзвуковий винищувач i помчав додому… до тiеi единоi, яка, лише своiм однесеньким поглядом, у звичайнiсiнькiй, змахуючiй на кiтну маму-кита, маршрутцi, перевернула все його, заздалегiдь, чiтко сплановане життя…
…Зазвичай вона, чомусь завжди, поверталась додому саме цим, зi щасливим номером 7, автобусом-занудою, розглядаючи у вiкно рухливi картинки iз сумними, буденними пейзажами, що повiльно змiнювали одна одну, наче кадр за кадром, чорно-бiлi, кiнематографiчнi, старовиннi слайди…
…Вона вiдчула його по ще не знаному, однак, такому токсикуючому аромату парфумiв, що так лагiдно дразнив чутливий носик, i вже не вiдпускав,… як того носа не крути… Водночас, ii погляд, iз зiницями дiаметром з чорний велетенський годинник, всiяний рiзнобарвними, виблискуючими камiнчиками-свiтлячками, залоскотав бiлоснiжний, мов випраний пiд час реклами Арiеля, рукав сорочки, з якого виглядала мужня, по справжньому чоловiча рука, яка здалась iй якоюсь неймовiрно особливою…
…Начебто стало гаряче… Вiдтягнула вiд шиi теплий, i пухнатий, наче добротний котяра, шаль, зняла подаровану мамою, улюблену сестричку-рукавичку, та великим, наманiкюреним пiд вишиванку, пальцем, намагалась зробити дiрку у склi, що вкрите вишуканим вiзерунком зимового художника-чарiвника, мiцно притискаючи його до холоднючоi поверхнi, доки морозний малюнок, у тому мiсцi, не розплавився, i крiзь невеличкий отвiр, схожий на казковi ворота у невiдомiсть, в салон миттево проник яскраво-червоний промiнь мiсячного, гарячого сяйва, у якому миттю хаотично затанцював не пил, що безлико ширяв у повiтрi, а справжнiй, новорiчний зорепад, який повiльно i грайливо осiдав на плечi нiчого не пiдозрюючих присутнiх…Однак, пiдняти голову та глянути на власника бiлоснiжноi, дбайливо випрасуваноi сорочки, заважала, настiльки для них важлива, що майже нiкому, крiм них самих, не потрiбна, iм же в першу чергу i шкiдлива, дiвоча гордiсть… Чому це вона мае робити будь-якi кроки першою?… Ну й що, що вона вiдчула, що це ii безцiнний скарб…, ну й що, що напевно вiн вiдповiдае 9 з ii 10, вiдомих лише iй генiальних пунктiв (якби я iх тобi читач розповiв, то ти б не просто був би здивований.)…, ну й що, що уявляючи цю звичайну руку, вдивляючись у продiрявлений нею у вiкнi втаемничений отвiр, вона перегортала незабутнi сторiнки iхнього, наповненого яскравими подiями життепису, згадуючи у майбутньому те зiгрiваюче минуле, наче справжне сьогодення, жодного разу не пошкодувавши, що все-таки наважилась привiтно подивитись на нього…
… Як так, несподiвано, вона отримала все, про що мрiяла з дитинства…
… Невже елементарна впевненiсть, поеднана з елементарною вихованiстю може бути настiльки до бiса привабливою, а його нiжний i смiливий поцiлунок, пiд час якого вiн завжди прикушував ii нижню, пухленьку губу, що вже й годi було зрозумiти, вiд чого тiло пронизувало наскрiзь струмом-блискавкою, чи вiд дотику його мужньоi руки, навiть через футболку, чи вiд звичайного, теплого подиху, що робилось не по собi, а назовнi проривалось не дiвоче муркотiння, а щось схоже на тигрячий рик, i вже вiд подальшоi знемоги, вона рятувалась не менш смiливiшим прикусом його спокусливого язика, що викликало у нього лише, затягуючу у подальше безумство усмiшку, а вона, наче гiмнастка-чемпiонка, своiми, лише на перший погляд слабкими, лещатами-нiжками мiцно огортала, його звичайнi бедра, позбавляючи можливостi, не те щоб стояти, але й рухатись у будь-якому напрямку, крiм до низу, через всепоглинаюче бажання в чергове спробувати його на смак…
…Як вони нiколи не вiдпускали один одного, мiцно тримаючись за зголоднiлi один за одним руки…
…Як вона кваплячись та дивлячись, як iхнiй, вже майже дорослий Ярослав, своiми дрiбненькими пальчиками намагаеться самостiйно зав'язати шнурiвки кросiвок, тягнучи iх догори своiми сильнющими, як у тата ручищами, що тодi мiцно стискали поручень сидiння, а вже старша гарнюня Софiйка, всiх iх пiдганяла, бо вони всi разом, мали везти iхньому улюбленому татовi у лiкарню цiлющу юшку зi щуки, пiлотуючи по переповнених вулицях, порушуючи усi встановленi правила, посилаючи надто далеко усiх розлючених водiiв-кричал, за iх надокучливi сигнали, та водночас вимолюючи у Бога для iхнього татуся лише одного…
– …Як же менi повезло з тiею, наче приплюснутою зверху жовтою кулею, маршруткою, говорила вона про себе, на весiллi iхньоi, колись непосидючоi внучки Настусi, нiжно обгорнувши його, ту саму праву руку, що так турботливо огортала ii худенькi плечi протягом цiлого, такого, здавалось довгого на початку, i такого ж короткого надалi, життя…
… Як приносячи, на його могилу його улюбленi будь-якi бiлi квiти, чомусь вона iх так вподобала для нього вже пiсля того, як його чиста душа вiдлетiла у iнший свiт, захоплено розповiдала таким стриманим, i навпаки, за межами цього святого мiсця, безупинним правнукам Зорянi та Марку, про iхнього талановитого прадiда, одночасно, пригадуючи його нiжнi та жилавi руки, в той час, як по всипанiй морщинками, вдячнiй усмiшцi, перекочувалась до пiдборiддя гiрко-солона росинка, що взяла свiй початок зi щасливих очей-океанiв, на якi iз захватом дивився портрет ii сивочолого красеня-прадiда, зiгрiваючи своiм теплим поглядом, незважаючи на пронизливий сiчневий брат-вiтрюган, що пошепки щиро нашiптував: «Все добре Моя Квiтка – ти мое едине i справжне кохання…»
…Однак, раптова вибоiна наших iдеальних дорiг, раптово все перервала…
– Невже лише вiд одного погляду на цi руки, менi зробилось так важко i приемно в животi, що вдихнути на повнi груди так i не вдаеться… Напевно, вiн не вiдводить вiд мене свого пронизливого погляду, нiби намагаеться просвердлити… Куди ж вiн так iде?… Хотiлося щоб на святкування до друга…, ну раз вже без квiтiв…
