Вiрменська читанка

Ованес Туманян

Вiрменська читанка

Вiрменська Читанка

(Говганес Туманян, Авєтiк Iсагакян)

Типа Введения:

Тут традиционно полагается сказать:

«Представляем вашему вниманию Первую в мировой истории Хрестоматию Армянской литературы на Украинском языке для упрочения взаимопонимания между двумя великими народами».

Но я же не шизик, чтобы называть себя на «Мы». Императоров не в этой палате держат.

А во-2-х, по какому праву я выперся представлять Первую в мире Хрестоматию (am-to-ua)?

Совершенно верно. Никто мне это право не давал. Сам взял. А то смотрю – право вон валяется, а все туда-сюда ходят и не замечают. Ну, охренеть просто до чего заняты, Каждый своим делом, но на самом деле одним и тем же.

Ну, а моё дело – игра слов. Какие понравятся, с теми играю. Потом, случается, и делюсь результатом игрищ. Хотя понимаю, что массе, сосредоточенной на её приоритетах это всё нах-нихт не упало. Однако я не навязчиво делюсь, а предлагаю на любителя.

В этот раз слова попались армянские, поскольку авторы украинским не владели. А если среди украиноязычных прохожих кто-то не прочь ознакомиться, что нижеследующая пара (О. Т. с А. И,)наиграла в своё время, тогда вот им в руки – Первая со дня сотворения мира Хрестоматия Армянской литературы на украинском языке. Других вообще не бывало – клянусь мамой!

Все же ж такие занятЫе, блин…

. . .

Ованес Туманян (1869-1923)

Сделал для восточно-армянской литературы примерно то, что Пушкин для русской: поднял её до мирового уровня современной ему эпохи.

Стихи О. Туманяна милы и полнозвучны, но его «фирменное блюдо» – сказки, которые умел сплетать мастерски, со смаком, а может просто воссоздавал слышанное в детстве от мужичьих менестрелей-балагуров.

Хоть так, хоть эдак – честь ему и хвала. В Хрестоматию включена сказка Туманяна «Храбрый Назар».

Аветик Исаакян (1875 – 1957)

В прозу не совался, вероятно, прикинувши, что так целее будет в разворочённом бурей мире (российская империя сдавала полномочия советской империи, ну, а кому охота подвернуться под раздачу).

В литературном плане сопоставим с Туманяном так же, как Лермонтов с Пушкиным.

Армянские корифеи – в отличие от российских – водили личное знакомство.

В Хрестоматии можно ознакомиться с заглавное стихотворным произведением Аветика Исаакяна – поэмой «Абу-аль-Ала Маари» – тоже на украинском, разумеется.

. . .

Кстати, на русском имеется подстрочник поэмы, вытуженый В. Брюсовым в 1916 г., из конъюнктурных соображений. И с той поры армяне трепетно перепечатывают «перевод Мэтра» самыми люксусовыми изданиями, присваивают его имя всему, что подвернётся (набери в строке поисковика «…имени Брюсова…» и – изумись).

И это при том, что якобы поэт-и-переводчик устроил полный геноцид ритмике автора, «суры» перековал в «касыды», а и… ну, говорю ж, подстрочник.

Туманяну в России повезло больше, однако, русско-язычному читателю его преподнесли в самый расцвет сталинской эпохи (банкетный стол в кино «Свинарка и Пастух» все вспомнили? вот же люди жили, а?), и с той поры его произведения (на русском) остались застойно классическими монументами идейно согласованного перевода.

Короче, делать мне, что ли нечего, кроме как шатать устои?

Просто позвольте предложить вам Первую Хрестоматию Армянской Литературы на украинском языке – «Вiрменська Читанка».

Ануш ыни! == Смачного!

Степанакерт, 2021-10-16

C. O.

Говганес Туманян: Назар-Смiливий

Так, чи інак, a кажуть жив такий собі бідак – Назаром звався. Ледар, яких світ не бачив.

А боягуз! А страхополох! Сам-один з подвір´я й на крок не ступить, хоч убий. Із ранку до вечора, до жінчиної спідниці, мов пришитий: вона з хати – він за нею, вона до хати – він слідом. За те й прозвали його: Назар-Боягуз.

От якось поночі виходить Назар-Боягуз (услід за жінкою) на подвір´я. Ступив за поріг, бачить: місяць уповні, сяє – аж ну!

Мовить Назар:

– Оце, жінко, тай ніч!.. Тільки каравани різати… Серце так ото й шепоче: "Йди-но, розбий царський караван, що з Індії суне. Добра награбушь! Повнісіньку хату".

А жінка на те:

– Сиди вже мовчки, бачили таких різак.

Назар їй:

– Дурепо! Чого встряла? Не даєш караван пограбувати, добра в хату добувати! Дивись дограєшся – повчу, як з чоловіком розмовляти.

Як розбурчався! А жінка до хати – миг! І двері на засувку:

– Щоб ти луснув, боягуз! Оце і одправляйся каравани різати.

Лишився Назар за дверима. Од жаху аж посинів. Вже й молив, вже й просив, щоб відчинила – дзуски!

Нема діла; пішов під стіною скулився, протремтів усю ніч до світанку.

От і сонце зійшло; настраханий Назар, все під тою ж стіною, очікує коли жінка вийде – одведе до хати.

Сдить жде, задуманий.

А довкола день літній. Спека. Мухи дзижчять, як скажені. Та цьому ледацюрі ліньки й носа свого втерти. Тож мухи вже й ніс йому обліпили, на губі рояться.

Допекли ж таки: руку зводить – лупонув. І—як ляснув себе по мармизі—сипонули вбиті мухи.

– Овва! Чи ти ба?..– здивувавсь Назар.

Хоче злічити, скількох за раз коцнув – не здужає. На око, начеб, більш, як сотню.

– Ти-ба,– каже,– так оце такий я чолов´яга? А досі й гадки не мав!.. І ото щоб я—спроможний цілу сотню воднораз ужвакнути—тай тримавсь баби негідної!..

Підхопився і, як стій, до сільского старости:

– Славайсу, пан староста.

– Славайсу, синку.

– Пан староста, оце таке й таке діло.

Розказав про подвиг свій; і що жінка ота йому вже нідочого, тільки-от проханнячко є: хай пан староста напишуть, яке він, ото, діло втяв, аби вже в безвісті не лишилося; а так усі прочитають – знатимуть.

Отже староста, жартома, на шматку ряднини пише:

Назар-Сміливий: сила й міць!Раз лупоне – юрма з копиць!

Тай дає йому.

А Назар тую ряднину в´яже на жердину; уламок ржавої шаблюки при боці почепив; в сусіди вислюка поцупив, сів і – з села потріхкотив.

. . .

За село вибрався, якусь дорогу обрав – їде, а куди – хтозна.

Їде-їде: озирнувся—села не видно вже. Пойнялося серце страхом.

Аби дух cобі підняти, почав він щось під ніс мурмотіти—мугиче, сам до себе щось там меле, вислюка шпетить.

Що далі їде, тим більш страхається; з більшого страху він голос підвищує – верещить, горлає! Вислюк і собі заревів!..

Од того гвалту-граю, птахи з ближчих дерев розлітаються, зайці по кущах розбігаються, жаби з трави у воду кидаються…

Назар, від cвого ж голосіння, ще більше голову втрача, а як вже у ліс заїхав, то ніби з-під кожного дерева, з будь-якого куща, з-за кожного каменю—звідусіль!—оце наступної вже миті, на нього звірюка кинеться, а може – розбійник.

Нажаханий, до того розвалувався – ажно у вухах дзеленьчить.

І нагодилося ж, що саме під той час, якийсь тюхтій-селянин їхав через ліс конем. Як зачув той гвалт страшенний, спинився.

– Вай,– каже,– оце встряв я у халепу, то ж ніхто більш, як розбійники… Коня кинув, сам до лісу і – ну, п´ятами кивати! Втік…

Ласкава доля! Назар-Сміливий, валуючи, надходить—ти ба!—посеред дороги кінь засідланий стоїть, його дожидає. З вислюка він злазить, на коня сідає, далі рушає.

. . .

Довго їхав чи ні, йому то краще знати. Заїхав до села якогось. Він села не знає, село – його. Чи туди, чи сюди?

Од якоїсь хати музику чути – погнав коня туди.

Під´їхав і – утрапив на весілля.

– Добрий день вам.

– І тобі добра від Бога, просимо до нас з дороги.

– Та заходьте ж! Заходьте, гість-бо від Бога.

І ведуть, з отим прапорцем його, у голові столу приміщають. А там таке вже ласе й гарне перед ним понаставляли—і наїдків, i напоїв.

Весільчани взнать цікаві – хто цей дивний незнайомець?

Один, що сидів ген наприкінці, свого сусіду – штурх! На гостя киває, розпитує; той подальшому показав, запитав.

Отак, по черзі—один одному киваючи, одне в одного питаючи—прилинуло до голови столу, де староста сидів. А староста і примудрився вичитать на прапорці у гостя:

Назар-Сміливий: сила й міць!Раз лупоне – юрма з копиць!

Вичитав і, з острахом, переказує своєму сусідові, той наступному, той ще далі, третій – четвертому.

Отак доходить ген до дверей і все весілля вже аж гуде: "Ти-ба! Цей новий гість ніхто інший, а сам Назар Сміливий: сила й міць! Раз лупонє – юрма з копиць!"

– Отакої! Це ж сам Назар-Сміливий!..– гукнув якийсь хвалько.– А як вже ж змінивсь! Навіть я насилу впізнав…

І знаходяться вже люди з готовими оповідками про його велики подвиги, i як вони, було, з ним колись…

– Як же ж такий чоловік сам-один, без слуги?– дивуються незнайомі.

– А то така вже звичка, не до шмиги йому слуги. Якось і я спитав, а він на те: "Що з отих слуг? Мені й так увесь світ годить-прислуговує."

– А чого ж це шаблі доброї не має? Таку іржаву залізяку почепив при боці.

– В тім-то й річ, що отим шматком іржавим шварконе і – юрбу на шмаття: дрібніше, ніж шаблюкою. Бо з тою, бач, i простий герой зуміє.

І задурені люди встають, за здоров´я Назара-Сміливого п´ють. З по-між них розумник виходить, звертається до Назара з промовою.

– Ми,– каже,– давно чули про славу твою велику, прагли також й вид уздріти, аж ось і дочекалися – тут ти, з нами. Бачимо на власні очі.

Назар стогне, рукою одмахуеться.

Присутні значуще перезираються, підкивують; знаємо, мовляв, як стогін цей і помах розуміти треба.

Там ще й співець знайшовся, миттю пісню склав, проспівав:

Сповнив щастям ти нам зір,Беркут дужий наших гір,Світу гордість і кумір,Назар-Сміливий: сила й міць!Раз лупонеш – юрма з копиць.Скривджених ти захисник,Вибавитель від мук злих,Од неправих рятівник,Назар-Сміливий: сила й міць!Раз лупонеш – юрма з копиць.Прапор твій нас надихає,Шабля пломениста сяє,Кінь, мов блискавка, гасає,Назар-Сміливий: сила й міць!Раз лупонеш – юрма з копиць.

І хмельні весільчани, як порозходились, то рознесли по всіх-усюдах, що їде

Назар-Сміливий: сила й міць!

Раз лупоне – юрма з копиць.

У всіх тількі й розмов, що про геройства його дивовижні, грізний вигляд його розписують й усім новонародженим ім´я дають – Назар.

. . .

Із весілля подавсь Назар далі, їхав-їхав, тай заїхав на поле зелене.

На зеленім на цім полі, коня пастися пускає, прапорця втикає, у його затінку спати лягає…

А там, бач, жили сім братів-великанів – сім розбійників – у замку на горі , що поруч височіла, і скільки довкіл око сягає, вони своїм вважали.

Великани тай помітили, що хтось там на поле їх припхався, з коня зліз. Дивом вони здивувалися: то ж яке серце й скільки життів мусить буть в того зухвальця: мало – на поле їх заїхав, так ще й коня пускає!

А в кожного з тих великанів палиця була о двадцять п'ять пудів. Тож вони оті свої двадцятип'ятипудові палицї беруть, йдуть.