скачать книгу бесплатно
Халепи, що визначили долю народiв
Олексiй Рафаiлович Мустафiн
Великий науковий проект
Це книжка про тiньовий бiк iсторii, про те, чого соромляться, i що зазвичай лишають за межами нацiональних iсторiй. Поразками не пишаються, про них не згадують, iх намагаються забути. Проте хiба не е цей досвiд повчальнiшим i кориснiшим за радiсть перемог? Про iлюзii та прорахунки – свiдомi й не дуже, про хибний вибiр, за який заплатили зависоку цiну, про пастки, до яких потрапляють держави в пошуках свого мiсця у свiтi. Чи можна здобути свободу цiною незалежностi? Для чого запрошувати до себе майбутнiх колонiзаторiв? Чому найкоротша вiйна в iсторii тривала всього 38 хвилин? Навiщо золото тим, хто здатен робити грошi з повiтря? Чим загрожуе вiра у таемнi змови? І як зробити власних пiдданих союзниками iноземних загарбникiв? Вiзантiя та Карфаген, Гаiтi й Нова Зеландiя, Британiя i Китай. На чиiх помилках краще вчитися украiнцям, щоб не припуститися власних?
У форматi PDF A4 був сбережений видавничий дизайн.
Олексiй Мустафiн
Халепи, що визначили долю народiв
© О. Мустафiн, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво, марка серii, 2018
* * *
Критикам i опонентам,
якi змушують нас ставати кращими
Зi шкiльноi лави нас навчають сприймати iсторiю – i нацiональну, i свiтову – так би мовити, «лiнiйно», як лiтопис випробувань, звитяг i здобуткiв. У якому хай i трагiчне, але, безумовно, славне минуле створюе пiдвалини для безпечного, заможного й комфортного сьогодення (за яке ми, звiсно, маемо дякувати попередникам) i готуе майбутне – теж неодмiнно «свiтле».
Так бувае завжди, коли iсторiю пишуть тi, хто перемiг. Або ж просто вижв – що само по собi зазвичай е чималим здобутком з огляду на складнi умови та тяжкi обставини, якi народи долають на своему шляху. Про жертви й кривди, звiсно, не забувають – а украiнцi навiть звикли робити на них особливий наголос, проте здебiльшого як пiдстави для прийдешнiх перемог. Ми звикли вiрити, що справедливiсть, врештi-решт, бере гору, а жертви не мають бути даремними.
Про що переможцi волiють не згадувати, так це про те, що за кожний трiумф доводиться платити десятками поразок, за якi нiхто вже не вiзьме реванш. Успiх i багатство одних держав надто часто будуються на визиску й упослiдженнi iнших. А безлiч народiв взагалi загубилися й зникли в темрявi сторiч. І найприкрiше, що часто-густо виннi в цьому зовсiм не непереборнi обставини чи пiдступи ворогiв, а звичайна людська недалекогляднiсть, жадiбнiсть, iнодi навiть банальнi лiнощi.
Людям насправдi властиво потрапляти в халепи. Не оминають пастки й держави. Зрештою, з тiеi самоi школи ми знаемо – на будь-яке запитання хибних вiдповiдей завжди бiльше, нiж правильних. Тож у свiтовому змаганнi виграе зазвичай не той, хто взагалi не потрапляе до «ям», а той хто вибираеться з них швидше i з найменшими втратами.
Час навчатися на помилках – чужих i своiх.
Формула Артаферна
Грецiя, 507 рiк до нашоi ери
Афiнянина Клiсфена, сина Мегакла, – з легкоi руки iсторика Геродота – вшановують як засновника демократii, принаймнi в його рiдному мiстi, яке, втiм, було прикладом для всiеi Грецii. І хоча фундамент полiтичноi системи Афiн заклав ще Солон, саме син Мегакла звiв на ньому мiцну будiвлю, що простояла кiлька столiть. І яку досi вважають якщо не взiрцевою, то принаймнi «класичною».
Клiсфен остаточно замiнив родовий устрiй афiнськоi громади подiлом за мiсцем проживання. Створив «Раду п’ятисот», членiв якоi обирали за жеребом. Почав вимiрювати статки громадян у грошах, а не в мiрах зерна. Надав полiтичнi права переселенцям з iнших грецьких мiст. І зрештою – про це, мабуть, згадують найчастiше – запровадив остракiзм, «суд черепкiв», який дозволяв афiнянам бiльшiстю голосiв вигнати за межi держави будь-кого, кого вони вважали небезпечним для себе.
А ось про зовнiшню полiтику Клiсфена згадують набагато менше i зазвичай дуже обережно. Хоча за своiми наслiдками для грецькоi iсторii дипломатiя афiнського реформатора була не менш значущою, нiж проведенi ним перетворення. Хiба що з одним, до того ж величезним знаком мiнус.
Клiсфен
Можна, звичайно, згадати, що ватажок афiнськоi демократii не мав мiжнародного досвiду, та й звiдки йому було взятися, коли дипломатiя в тi часи тiльки народжувалася, а сам реформатор опинився на чолi держави майже випадково – волею народу, що розчарувався в попереднiх ватажках. Так само очевидним е й те, що всi його зовнiшньополiтичнi кроки визначалися обставинами внутрiшньоi боротьби в Афiнах i «логiкою виживання», у якiй не лишалося мiсця для стратегiчних розрахункiв.
Утiм, та сама логiка визначала i реформаторськi кроки Клiсфена, загалом якраз успiшнi. Той самий остракiзм вiн запровадив з единою метою – позбутися головного конкурента в боротьбi за владу, Ісагора. Зрештою, на боцi реформатора була пiдтримка народних зборiв, якi й пiдштовхували його до демократичних перетворень. Консерватора Ісагора натомiсть пiдтримувала не лише афiнська аристократiя, а й Спарта – найбiльша вiйськова потуга тодiшньоi Грецii.
Власне, саме для того, щоб звiльнитися вiд задушливоi спартанськоi гегемонii, Клiсфен i вдався до несподiваного кроку – вiдрядив афiнське посольство до персiв. Не до столицi величезноi iмперii, звiсток з якоi можна було й не дочекатися, а до найближчого перського намiсника, або ж сатрапа, яким був правитель Лiдii, молодший брат царя Дарiя Великого Артаферн. Столицею його сатрапii були Сарди.
Якщо вiрити тому ж Геродоту, Артаферн у той час навiть не здогадувався про iснування Афiн, тож iз неабияким подивом i щирою цiкавiстю запитав: чого хочуть вiд нього прибульцi з цього мiста. А коли почув, що афiняни хочуть отримати допомогу, сформулював принцип (або ж, як це модно казати сьогоднi, формулу), який насправдi був основою всiеi полiтики Ахеменiдськоi держави – перський цар допомагае тiльки тим, хто визнае його владу.
Помилкою Клiсфена була ж сама iдея надiслати посольство. Якби перси й надали допомогу – фiнансову, а тим бiльше вiйськову, вiн навряд чи отримав би ii вчасно. Навiть iз грошима посланцi не могли б повернутися швидко, а щоб зiбрати вiйсько – знадобилося б кiлька рокiв. Натомiсть спартанцям для проведення каральноi експедицii вистачило б i кiлькох мiсяцiв – iхнiй цар Клеомен напередоднi переконливо продемонстрував це на прикладi Аргоса. Аргiв’яни вiд влаштованого ним погрому вiдходили ще кiлька десятирiч. Утiм, i особливого бажання вiдсилати воякiв у невiдомi краi з мало зрозумiлою метою анi в Артаферна, анi в Дарiя не було.
Афiняни передають «землю i воду» персам
Проте афiнське посольство примудрилося припуститися ще однiеi, набагато важчоi помилки. Воно не лише погодилося iз самою «формулою Артаферна», а й взяло на себе смiливiсть вiд iменi всiх спiвгромадян визнати перську владу – за тодiшнiм дипломатичним протоколом надало сатрапу «землю й воду».
Чи було це «самодiяльнiстю» посланцiв? Навряд чи. Можливiсть такого кроку не могла не бути узгоджена з Клiсфеном, бо iнакше навiщо вiн взагалi вiдсилав посольство до Сард? Та й пiсля повернення до Афiн дипломати, як нам вiдомо, не були покаранi (Геродот каже тiльки про «суворi звинувачення», але навiть не уточнюе, коли саме вони були висунутi). Тобто про самоуправство не йшлося. Що б потiм не казав сам Клiсфен.
А ось iз народними зборами – вищою владою Афiн – пiдкорення царевi «батько демократii» найшвидше не узгодив. Хоча рiшення вiдiслати мiсiю громадяни ухвалювали загальним голосуванням. Бiльше з тим, про своi iнструкцii Клiсфен не поставив народнi збори до вiдома навiть пiсля того, як посольство вирушило до Лiдii. Зрештою, вiн мiг усвiдомлювати, що навряд чи отримав би на це «добро». А зi зв’язаними руками мiсiя втрачала б будь-який сенс. Показово, що й пiсля того, як стало вiдомо про визнання перськоi влади посланцями, виносити рiшення на «ратифiкацiю» Клiсфен не став – вочевидь розумiючи, яким буде результат.
Ефект вiд новини iз Сард був справдi вибуховим. Джерела пiсля цього про Клiсфена взагалi не згадують. Тож найшвидше знеславлений реформатор сам пiшов iз державних посад i з полiтики взагалi. На вiдмiну вiд наступних поколiнь, для сучасникiв зрада афiнськоi незалежностi переважувала всi заслуги Клiсфена в державному будiвництвi. Можливо, дiйшло б i до остракiзму – i в цьому була б своерiдна iронiя долi, бо реформатор мiг стати першою жертвою запровадженоi ним процедури. Але, схоже, у цьому вже не було потреби.
Завершення кар’ери Клiсфена було тiльки першим i далеко не головним наслiдком його помилки. У Сардах тепер розглядали афiнян як своiх пiдданих, тож навiть якби народнi збори розiрвали договiр i покарали посланцiв, це аж нiяк не змiнювало iхнiй залежний статус в очах персiв. Вони б i надалi були пiдданими, хiба що бунтiвливими й здатними порушувати клятви вiрностi. А вiдтак просто напрошувалися на «карально-виховнi» заходи, що повернули б iх до тями.
Спочатку Афiни й не намагалися «демонструвати характер». Аж доки до двору Артеферна не прибув колишнiй афiнський тиран Гiппiй. І не почав вмовляти сатрапа повернути йому владу над мiстом – як це перси зробили з тиранами ближчих до них анатолiйських мiст. Артаферн не бачив у цьому нiчого поганого, зрештою, будь-якому керiвниковi легше мати справу з одним «вiдповiдальним» за збирання податкiв i впорядкування внутрiшнього життя мiста, нiж iз погано керованими народними зборами. Тому погодився допомогти Гiппiю. І коли до Сард вкотре прибуло посольство з Афiни, посланцям було чiтко вказано на iхне мiсце – слухатися наказiв i визнавати владу того, кому довiряе сатрап.
Тiльки пiсля цього, схоже, афiняни зрозумiли, куди потрапили зi своею «землею й водою».
Народнi збори обурено вiдкинули вимогу сатрапа й вiдмовилися повертати владу тирану. А ще – змусили родичiв Клiсфена (цiкаво, що не його самого, втiм, можливо, Клiсфена на той час уже не було серед живих) з роду Алкмеонiдiв полишити Афiни. Для персiв це було рiвнозначним бунту. І якщо вони не вiдреагували на нього негайно, то тiльки тому, що тогочаснi комунiкацii взагалi були неквапливими, а в Артаферна була ще й купа iнших турбот окрiм покарання норовливих афiнян.
Варто нагадати, що вся ця дипломатична гра вiдбувалася напередоднi Іонiйського повстання, коли проти перськоi влади пiднялися грецькi мiста Анатолii на чолi з Мiлетом. Геродот, мiж iншим, попри весь свiй еллiнський патрiотизм, уважае цей виступ вiдвертою авантюрою, спровокованою особистими амбiцiями мiлетського тирана Аристагора. Як iнакше можна розцiнити дii повстанцiв, якi не просто скинули перську владу, а ще й атакували та спалили Сарди?! «Не перси першими напали на грекiв, а греки на персiв», – визнае Геродот.
Проте, якщо Аристагор просто «бив першим», то що в такому разi казати про Клiсфена, який, за цiею ж логiкою, мало не за руку привiв чужинцiв до Грецii? Цiкаво, що коли ватажок повстанцiв особисто прибув до Афiн iз проханням про пiдтримку, на засiданнi народних зборiв спалахнула гаряча дискусiя. Деякi з ораторiв нагадували, що мiсто все ще пов’язане угодою з персами й, попри свою незгоду приймати Гiппiя, мае виконувати укладений договiр. Проте бiльшiсть громадян, яка ще недавно сама вiдсилала посольство до Сард, погодилася стати на бiк одноплемiнникiв i вiдрядити до Іонii 20 кораблiв.
Ця кiлькiсть не е малою, як iнодi вважають. Насправдi це був майже весь тогочасний афiнський вiйськовий флот. Афiни все ще були переважно суходiльною державою. Це був вiдкритий розрив.
Іонii, до речi, афiнськi кораблi не допомогли. Повстання було жорстоко придушене, мiста, що чинили найзапеклiший спротив, були зруйнованi, а iхнiх мешканцiв продали в рабство. І тiльки дипломатичний хист фiлософа Гекатея (все ж такi були серед грекiв вправнi дипломати), який особисто вiв перемовини з Артаферном, дозволив пом’якшити покарання i з часом навiть вiдбудувати зруйноване – але за умови беззастережного визнання сумнозвiсноi «формули», тобто цiлковитого пiдкорення перськiй владi.
Афiнянам, хоч як дивно це видаеться, сатрап теж погодився «дати шанс». До мiста вирушило перське посольство, щоб «навченi гiрким досвiдом» бунтiвливi пiдданi пiдтвердили повернення пiд омофор царя i знову надали «землю й воду». Проте афiняни грати за перськими правилами цього разу вiдмовилися категорично. Ба бiльше – скинули посланцiв зi скелi. За звичаями тих часiв це було не просто свiдомим порушенням правил дипломатичного протоколу, а й блюзнiрською «образою богiв». І розплата за це мала бути показово жорсткою й швидкою.
Цього разу розпорядження вiдiслати до Балканськоi Грецii «каральне вiйсько» дав сам цар Дарiй. На чолi експедицii вiн поставив досвiдченого полководця Датiса i сина лiдiйського сатрапа (та, вiдповiдно, власного небожа), теж Артаферна. В обозi вiйська плив i Гiппiй, що не втрачав надii повернути собi владу. Втiм, перси розраховували не так на пiдтримку прихильникiв тирана, яких в Афiнах майже не зосталося, як на сприяння все тих самих Алкмеонiдiв – родичiв Клiсфена, що на iхне переконання мали б зберiгати вiрнiсть укладенiй ним угодi.
Показово, що й багато афiнян ставилися до Алкмеонiдiв iз пiдозрою. Такою великою, що командувати вiйськом, яке мало зустрiти персiв, доручили iхньому супротивнику Мiльтiаду. І навiть пiд час бойового шикування уважно стежили, чи не передавали раптом родичi Клiсфена якiсь сигнали ворогу своiми щитами.
Утiм, битва пiд Марафоном 490 року до нашоi ери завдяки мужностi грецьких воякiв i внаслiдок очевидних прорахункiв перського командування завершилася блискучою перемогою афiнян. Мешканцям мiста про це повiдомив Фiдiппiд – гонець, який першим пробiг марафонську дистанцiю й помер просто на очах старiйшин. Але вiн бiг до Афiн не лише для того, щоб подiлитися радiстю, а й попередити, що перський флот пливе навколо Аттiки i вже невдовзi може з’явитися просто перед мiстом.
Скульптури iз афiнських храмiв, зруйнованих пiсля здобуття мiста персами
Ворожi кораблi й справдi невдовзi з’явилися на горизонтi, однак попередженi мiстяни зустрiли iх в озброеннi, просигналивши таки своiми щитами, що заскочити iх несподiваною атакою вже не вдасться. «Каральне вiйсько» повернулося до Персii зганьбленим, але цим тiльки розпалило в Дарiя спрагу помсти. За легендою володар навiть наказав своему слузi кожного дня повторювати одну фразу – «думай про афiнян». Однак невдовзi Дарiй помер, i намiри батька довелося втiлювати в життя його сину та наступнику Ксерксу.
Ксеркс особисто очолив вiйсько, яке через десять рокiв пiсля поразки пiд Марафоном вирушило до Грецii. Афiняни й спартанцi намагалися зупинити його спочатку бiля Олiмпа, а потiм – у Фермопiльськiй ущелинi, проте сили були нерiвними. Перси не лише захопили Афiни, а й спалили мiсто разом iз храмами – на знак помсти за вбитих посланцiв i порушення присяги, яку дав посланцям Клiсфен 507 року до нашоi ери.
Це вже потiм була поразка загарбникiв у Саламiнськiй протоцi й бiля Платей. Греко-перськi вiйни тривали ще тридцять рокiв i зрештою завершилися перемогою афiнян. А Грецiя пiсля перськоi навали стала зовсiм iншою – тiею, якою ми ii звикли сприймати сьогоднi, краiною Перiкла, Фiдiя й Аристотеля.
Звiсно, Клiсфен не мiг передбачити таких далеких наслiдкiв мiсii до двору перського сатрапа. Власне, як ми бачимо, вiн не усвiдомлював навiть ближчих результатiв своеi помилки. Цiкаво, до речi, що симпатii до персiв, або, як казали самi греки, «мiдiзм», були притаманнi не лише Клiсфену, а й багатьом iншим ватажкам афiнськоi демократii.
Навiть переможець Ксеркса Фемiстокл таемно листувався iз супротивником, даючи царю поради, як поводитися в тiй чи iнший ситуацii. Патрiотичнi еллiнськi iсторики згодом пояснювали це дипломатичною хитрiстю афiнянина. Проте перси були, вочевидь, iншоi думки. Бо iнакше б не надали Фемiстоклу прихисток пiсля того, як його вигнали з Афiн. І не вiддали б у керування кiлька анатолiйських мiст, як якомусь сатрапу.
Згодом грошi вiд персiв отримували й сумнозвiсний Алкiвiад, i демагоги (це не образливе прiзвисько, а позначення ватажкiв «демократичноi партii») Епiкрат i Кефал, i навiть Демосфен – найпалкiший захисник грецькоi свободи вiд зазiхань македонських царiв Фiлiппа й Александра. Проте i Фiлiпп, i Александр теж уважали себе «борцями за свободу Еллади» вiд зазiхань Персii та месниками за жертви, принесенi греками пiд час «ксерксовоi навали».
Сьогоднi вiд грандiозного палацу перських царiв залишилися лише руiни
Александр, зрештою, не лише зруйнував державу Ахеменiдiв, а й спалив ii столицю. Недоброзичливцi казали, що пожежа сталася випадково, бо македонський володар iз соратниками перепилися й завiсу пiдпалила гетера Таiс. Але сам Александр згодом переконував, що виконав свiй священний обов’язок i помстився за Афiни, спаленi Ксерксом. Тож зрештою за «формулу Артаферна» важку цiну заплатили не тiльки непередбачливi греки, а i ii винахiдники – перси. Хай i на два сторiччя пiзнiше.
Потрiйна зрада царя Теннеса
Фiнiкiя, 350 рiк до нашоi ери
Історiю стародавньоi Фiнiкii не лише в школi, а й в унiверситетах зазвичай вивчають побiжно. З одного боку, важко iгнорувати винахiдникiв абетки, пурпура й заморськоi колонiзацii, з iншого – бiльше уваги традицiйно придiляють i справдi «блискучiй класицi», Грецii та Риму. Тож про фiнiкiйцiв радше згадують у курсi iсторii Стародавнього Сходу. І навiть у тих, хто цiкавиться нею, часто складаеться враження, що «народ купцiв» зiйшов з iсторичноi сцени вiдразу пiсля загарбання його краiни персами, що, своею чергою, й самi були лише тлом для розквiту еллiнськоi цивiлiзацii.
Фiнiкiйськi купцi
Це, звiсно, не так. Адже Перська держава мало нагадувала карикатуру на неi, створену масовою культурою (навiть якщо облишити за дужками «клюкву» на кшталт кiнокомiксу «300 спартанцiв»). Фiнiкiйцi зберегли у ii складi свою мову, релiгiю, господарську та суспiльну органiзацiю. Їхнi мiста – Сiдон, Тiр, Бiбл, Арвад – почувалися пiд владою династii Ахеменiдiв доволi комфортно, ба бiльше – перськi володарi дозволяли iхнiм купцям вiльно торгувати в усiх своiх володiннях i надавали численнi полiтичнi привiлеi.
Можна навiть казати про новий розквiт фiнiкiйських мiст. Вони навiть почали карбувати власну монету (чого не робили ранiше, за часiв незалежностi). Та й вiйни, якi ми звикли називати греко-перськими, значною мiрою були вiйнами… греко-фiнiкiйськими. Хоча б тому, що флот «царя царiв» насправдi був фiнiкiйським (самi перси були народом суходiльним i кораблiв не будували), i очолював його цар Сiдона (власних царiв мали й iншi фiнiкiйськi мiста). До того ж iнтерес у послабленнi конкурентiв – еллiнiв у «народу купцiв» був нiяк не меншим за бажання Дарiя Великого помститися за приниження й загибель його посланцiв.
Навiть поразки, яких фiнiкiйськi царi-флотоводцi зазнали бiля Саламiна та Мiкале, не змiнили ставлення до них перського володаря. Вiн навiть вiдпустив iхнi кораблi додому, аби зберегти як останнiй резерв. Син Ксеркса Артаксеркс I Довгорукий ще й розширив володiння Сiдона й Арвада, вiддавши пiд iхню владу землi, населенi iншими близькосхiдними народами (припускають, що так вiн вiддячив iм за допомогу в змiцненнi його влади – i це аж нiяк не свiдчить про упослiдженiсть становища фiнiкiйцiв, швидше, навпаки). У внутрiшнi справи мiських громад царi зазвичай взагалi не втручалися, а тi не сприймали визнання перськоi влади як зазiхання на iхню свободу – зрештою, пiд владою Ахеменiдiв перебувало i чимало грецьких мiст, якi вважали перську владу менш обтяжливою, нiж перебування в союзi з Афiнами чи Спартою.
З греками фiнiкiйцi, мiж iншим, не лише воювали, а й торгували – найактивнiшими в цьому були мешканцi Сiдона. З часом вiдносини ставали мiцнiшими – i перськi володарi цьому навiть сприяли. Артаксеркс ІІ, скажiмо, спрямував сiдонську ескадру на допомогу афiнянам, якi в цей час воювали зi спартанцями. Чимало фiнiкiйцiв зрештою оселялися в Елладi (i не лише в Афiнах, а й, наприклад, у ворожому до них Коринфi), а у iхнiх власних мiстах поширюеться грецька мова та культура. Сiдонський цар Баалшиллем ІІ запровадив у своему мiстi аттичний монетний стандарт, а його наступник Абдаштарт І навiть отримав прiзвисько Греколюб. Любов була, як кажуть, «з iнтересом». Адже цар домiгся вiд афiнських народних зборiв звiльнення сiдонських купцiв вiд сплати мит – фiнiкiйцi все ж лишалися «народом купцiв».
Еллiнiзацiя Фiнiкii, явно, не обмежувалася сферою культури. Мешканцi Сiдона, Бiбла й Арвада, вочевидь, цiкавилися й полiтичними практиками сусiдiв i конкурентiв i порiвнювали iх iз власними. Все це пiдживлювало прагнення фiнiкiйцiв до самоорганiзацii та бiльшоi самостiйностi, а згодом i до звiльнення вiд перського панування. З iншого боку, i Ахеменiди давали чимало приводiв для невдоволення iхньою владою – починаючи зi збiльшення податкiв i стягнень й завершуючи використанням територii та ресурсiв Фiнiкii для ведення вiйн, вiд яких самi фiнiкiйцi вже не мали жодноi користi.
Уже згаданий нами Абдаштарт І вирiшив ризикнути першим. Вiн почав карбувати монети з власним профiлем замiсть профiля «царя царiв». Де-юре це означало вихiд з-пiд влади Ахеменiдiв. У боротьбi за самостiйнiсть сiдонський цар розраховував, щоправда, не так на пiдтримку любих йому грекiв, як на допомогу египтян, якi в цей час вкотре звiльнилися вiд перськоi влади. І таки отримав ii. Абдаштарт І помилився в iншому. Перси все ще були сильнiшими. Вони не лише вiдновили свою владу над Сiдоном, а й покарали зухвальця.
Новий перський володар, Артаксеркс ІІІ, сiдонцiв «пробачив» – в обмiн на iхню згоду визнати своiм царем його ставленика, Теннеса. Вочевидь «цар царiв» сподiвався, що фiнiкiйцi сприйматимуть нав’язаного ним правителя як зрадника, i той сам змушений буде шукати перськоi пiдтримки, слухняно виконуючи всi настанови «згори». От тiльки Теннес одразу розпочав власну гру, яка не обмежувалася Сiдоном.
Артаксеркс ІІІ
Новий сiдонський цар несподiвано виступив з iнiцiативою створити Фiнiкiйський союз – подiбно до об’еднань, що на той час уже iснували в Грецii. Ідею Теннеса пiдтримали в Тiрi й Арвадi. Бiблiти трималися осторонь. Полiтичним союзом, утiм, справа не завершилася. Вже невдовзi союзники заснували на пiвночi Фiнiкii нове мiсто, що складалося з трьох поселень. У ньому мала збиратися рада союзу – за участю царiв i рiвноi кiлькостi представникiв вiд кожного мiста. Це, на думку Теннеса, мало привчити фiнiкiйцiв дiяти разом.
Коли перси вкотре спробували залучити сiдонян (разом з iхнiми грошима) до вiйни проти Єгипту, обурення мiстян сягнуло пiку. Теннес скликав Фiнiкiйську раду й домiгся вiд неi рiшення скинути перську владу. А щоб пiдтвердити серйознiсть власних намiрiв i вiдрiзати шляхи до вiдступу, сiдоняни демонстративно сплюндрували резиденцiю Артаксеркса ІІІ, яка була розташована бiля iхнього мiста i мала назву «парадiс» (тiльки згодом це перське слово стало синонiмом раю, а тодi так називали сад, обнесений мурами). Спалили навiть корм для царських коней.
Монети, карбованi Теннесом
Як i Абдаштарт І, Теннес розраховував не лише на власнi сили, а й на грекiв i египтян. Фараон вiд допомоги не вiдмовився, проте замiсть власного вiйська надiслав загiн грецьких найманцiв на чолi з досвiдченим полководцем Ментором. Артаксеркс ІІІ наказав сатрапу Зарiччя Белесiю придушити бунт. Проте Ментор вiдбив атаку, а потiм ще й розтрощив армiю Маздая, сатрапа Кiлiкii. Тодi до Фiнiкii вирушило головне перське вiйсько на чолi iз самим «царем царiв».
І тут виявилося, що в борцiв за незалежнiсть насправдi… немае лiдера. Та й власне, чи варто було чекати самозречення вiд людини, яка до того зрадила двiчi – спочатку спiввiтчизникiв, а потiм i перського володаря. Теннес, який ще напередоднi завзято iнтригував i закликав до рiшучого спротиву, просто злякався й таемно надiслав до Артаксеркса ІІІ свого раба з пропозицiею капiтуляцii. Однак «цар царiв» на слово вже не вiрив. Зрадник мав довести, що готовий на будь-яку ганьбу. Зрештою, Теннес влаштував «пастку для своiх»: оголосивши про термiнове засiдання Фiнiкiйськоi ради, вiн вивiв iз мiста сотню найповажнiших представникiв сiдонськоi знатi й власноруч видав iх персам. Бранцiв одразу ж стратили.
Мiстяни, якi зосталися без ватажкiв, зброi, однак, не склали. Навпаки – щоб продемонструвати готовнiсть битися до кiнця, спалили весь свiй флот, який усе ще стояв у гаванi Сiдона. І тодi iх зрадив Ментор, наказавши своiм воякам вiдчинити ворогам мiську браму. У вiдчаi сiдоняни почали пiдпалювати власнi будинки – перси пожежi не гасили. За легендою, Артаксеркс III продав згарище перекупникам «оптом», а тi потiм добували на ньому зливки, на якi перетворилися золото й срiбло, що лишилися в спалених домiвках.
Загинуло 40 тис. сiдонян. Усiх iнших обернули на рабiв i, як худобу, погнали вглиб Перськоi держави. Ментор став одним iз военачальникiв Артаксеркса III, а Теннеса володар стратив – цей зрадник уже нiкому не був потрiбний. Руйнуванням Сiдона «цар царiв» не обмежився. Самостiйностi були позбавленi Тiр i Арвад. Згодом, щоправда, бунтiвникiв вiн «вибачив» i навiть дозволив вiдбудувати Сiдон. Утiм, бiженцi, якi почали повертатися до мiста, розгрому не забули й до персiв ставилися з вiдвертою ненавистю.
Коли Артаксеркса III не стало, а його наступника розгромив Александр Великий, бiльшiсть фiнiкiйцiв вiтали македонських воякiв як визволителiв. Арвадцi самi вiдкликали своi кораблi зi складу перського флоту, сiдоняни скинули перську владу, i навiть цар Бiбла – мiста, яке не брало участi анi у Фiнiкiйському союзi, анi в повстаннi Теннеса, – наказав вiдкрити браму перед вояками Александра. Єдиним фiнiкiйським мiстом, яке вiдмовилося пiдкоритися прибульцям, виявився Тiр. Вiн витримав восьмимiсячну облогу, але зрештою македонцi здобули мiсто штурмом, розгромивши його майже так само, як за кiлька десятирiч перед тим Артаксеркс III знищив Сiдон.
Вiра, мова… влада
Карфаген, 367 рiк до нашоi ери
Конфлiкти мiж державами iснують стiльки ж, скiльки iснують самi держави. Є серед них зовсiм нетривалi, якi завершуються за кiлька днiв або тижнiв. Іншi ж тягнуться десятки, а iнодi й сотнi рокiв.
Саме таким було протистояння двох стародавнiх мiст-держав – Карфагена, заснованого фiнiкiйцями на пiвночi Африки, та грецьких Сиракуз, розташованих на сходi острова Сицилiя.
Кожне з мiст прагнуло пiдпорядкувати собi всю Сицилiю.
Проте анi греки не могли остаточно витiснити супротивника з острова, анi фiнiкiйцi не мали сил «скинути грекiв у море».
