скачать книгу бесплатно
Останнiй листок (збiрник)
О. Генрi
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
О. Генрi (1862–1910) – псевдонiм Вiльяма Сiднея Портера, одного з найпопулярнiших класикiв свiтовоi лiтератури. Комусь потрiбно написати тисячi сторiнок, щоб створити генiальний твiр, а комусь потрiбен для цього лише клаптик паперу. Саме на клаптику паперу банкiвський службовець Портер, засуджений на три роки за нестачу грошових коштiв, створив у в’язницi свое перше оповiдання пiд псевдонiмом О. Генрi, надихнувшись iсторiями спiвкамерникiв. А далi було близько 280 новел, роман «Королi i капуста», численнi фейлетони.
Його твори – це маленькi iсторii простих людей: клеркiв, продавчинь, невiдомих художникiв, дрiбних авантюристiв, фермерiв, навiть волоцюг… Лаконiчнiсть викладу, тонкий гумор, незвичайнiсть сюжету i завжди непередбачувана розв’язка уже бiльше ста рокiв привертають увагу читачiв до малоi прози О. Генрi, великого письменника «маленьких людей».
О.Генрi
Останнiй листок
Долоня Тобiна
Якось Тобiн i я поiхали вдвох на Конi-Айленд. У нас було чотири долари на двох, а Тобiну треба було розвiятись. Його кохана Кетi Магорнер з графства Слiго, виiхавши три мiсяцi тому до Америки, пропала. При нiй були сотня доларiв власних заощаджень i сотня, виручена вiд продажу Тобiновоi спадщини, що складалась з маленького будиночка i одноi свинi. Пiсля того як Тобiн одержав листа, в якому вона писала, що виiжджае до нього, про неi не було бiльше жодноi чутки. Тобiн давав об’яви в газетах, але дiвчина не знайшлась.
Так от, поiхали ми з Тобiном на Конi-Айленд, гадаючи, що рiзнi атракцiони i запах смажених зерен кукурудзи розвiють тугу серця в його грудях. Але Тобiн був важкодум, i журба мiцно вселилася в нього. Вiн скреготав зубами, дивлячись на повiтрянi кулi, вiн проклинав кiно i, хоч жодного разу не вiдмовився вiд пропозицii випити, все ж таки з презирством вiдвернувся вiд лялькового театру i ладен був побити всiх фотографiв.
Тодi я повiв його на одну з бiчних алей, де атракцiони були трохи менш настирливими. Бiля невеличкого, шiсть на вiсiм футiв, балагана Тобiн зупинився, i щось людське з’явилось у його поглядi.
– Тут, – каже вiн, – я розвiю свою журбу. Чудова хiромантка з-над рiки Нiлу дослiдить долоню моеi руки, i менi буде вiдомо, чи трапиться те, що мае трапитись.
Тобiн вiрив у всiлякi прикмети i надприроднi явища. Вiн мав твердi переконання вiдносно таких речей, як чорнi коти, щасливi номери i прогнози погоди в газетах.
Ми увiйшли в цей чудесний курятник, де для таемничостi були розвiшанi червонi простирадла i малюнки рук, на яких лiнii перехрещувались, як рейки на залiзничному вузлi. Напис над дверима повiдомляв, що в цьому курятнику сидить мадам Зозо, египетська хiромантка. Мадам була гладка жiнка в червоному джемперi з вигаптованими на ньому закарлючками i чудернацькими звiрами. Тобiн дае iй десять центiв i простягае руку. Вона пiднiмае його руку – рiдну сестру копита ломовоi коняки – i дивиться, чи не прийшов вiн бува за пiдковою.
– Чоловiче, – каже мадам Зозо, – лiнii вашоi кiнцiвки показують…
– Це зовсiм не нога, – перебивае ii Тобiн. – Звичайно, вона не дуже красива, але перед вами моя долоня.
– Лiнii показують, – каже мадам, – що у вашому життi було нещастя. І воно не останне. Гора Венери, – чи, може, це просто синець вiд каменя, – показуе, що ви закоханi. Ви мали клопiт, причиною якого була ваша кохана.
– Це вона про Кетi Магорнер згадуе, – голосно шепоче Тобiн, нахиляючись до мене.
– Я бачу, – каже хiромантка, – багато журби та нещастя через когось, кого ви не можете забути. Я бачу лiнii, якi вказують на лiтеру «К» i лiтеру «М» у ii iменi.
– Чуеш, – каже менi Тобiн, – чуеш, що вона говорить?
– Стережiться, – веде далi хiромантка, – темного чоловiка i свiтлоi жiнки: вони принесуть вам неприемностi. Дуже скоро ви поiдете водою i зазнаете фiнансовоi втрати. Я бачу лiнiю, яка принесе вам щастя. Є чоловiк, який увiйде в ваше життя i приверне до вас фортуну. Коли ви його побачите, ви пiзнаете його по кривому носу.
– А iм’я його там не позначене? – питае Тобiн. – Було б зручнiше привiтатись до нього, коли вiн почне навалювати менi щастя.
– Його iм’я, – каже хiромантка, прикидаючись замисленою, – не написане лiнiями, але вони показують, що воно мае бути довгим i в ньому повинна бути лiтера «о». Я нiчого бiльше не можу сказати. Бувайте здоровi! Не загороджуйте дверi.
– Дивно, звiдки вона все це знае, – каже Тобiн по дорозi на пристань.
Коли ми проштовхувались бiля ворiт, якийсь негр зачепив запаленою сигарою Тобiна за вухо i почались неприемностi. Тобiн вдарив його по шиi, жiнки заверещали, i менi довелось витягати його з натовпу, поки не з’явилась полiцiя. Тобiн завжди бувае в небезпечному настроi, коли задоволений собою.
Ми повертались пароплавом, i коли почули оклик:
«Кому потрiбнi послуги офiцiанта?», – Тобiн спробував вiдгукнутися, вiдчуваючи бажання вихилити кухоль пива, але, обмацавши кишенi, з’ясував, що вони порожнi. Хтось зацiкавився його грiшми пiд час бiйки. Так ми i сидiли з сухими горлами на лавах, слухаючи, як iталiйцi вигравали на скрипках на палубi. Як би там не було, настрiй у Тобiна був гiрший, нiж коли ми виiжджали.
На лавi, що напроти поручнiв, сидiла молода жiнка з волоссям майже бiлого кольору i вдягнена так, як одягаються пасажирки шикарних автомобiлiв. Проходячи повз неi, Тобiн ненароком зачепив ii за ногу i, оскiльки вiн завжди дуже люб’язний з дамами, коли бувае напiдпитку, спробував зняти свого капелюха, щоб вибачитись. Але замiсть того збив капелюх з голови, i вiтер здув його за борт.
Тобiн повернувся назад i сiв, а я вирiшив глядiти за ним, бо напастi сипались на нього одна за одною. У таких випадках у нього звичайно з’являлось бажання побити того з присутнiх, хто був найкраще одягнений, а зараз вiн мiг би навiть спробувати захопити команду над пароплавом.
Коли раптом Тобiн хапае мене за руку i каже схвильовано:
– Джоне, ти знаеш, що ми зараз робимо? Ми iдемо водою!
– Нiчого, – кажу я. – Заспокойся. Через десять хвилин пароплав пристане.
– Глянь, – каже вiн, – на цю бiляву жiнку, що сидить он там. А пам’ятаеш негра, який припiк менi вухо? А хiба не втратив я грошi? Там було аж долар шiстдесят п’ять центiв.
Я думав, що вiн просто пiдсумовуе своi невдачi, щоб розбушуватися, дiставши для цього пiдходяще виправдання, як це звичайно роблять усi люди, i тому спробував переконати його, що всi цi невдачi – просто дурницi.
– Слухай, – каже Тобiн. – Тобi не дано сприймати дар пророкування або розумiти чудеса тих, ким рухае натхнення. Що сказала тобi дама-хiромантка по моiй руцi? Тепер це проходить перед твоiми очима. «Стережiться, – сказала вона, – темного чоловiка i свiтлоi жiнки: вони принесуть вам неприемностi». Хiба ти забув про того негра, хоч i вiн одержав трохи неприемностей вiд мого стусана? Чи можеш ти показати менi свiтлiшу жiнку, нiж та блондинка, через яку мiй капелюх упав у воду? І де, нарештi, той долар шiстдесят п’ять центiв, якi були в моiй жилетцi, коли ми вийшли з тиру?
Здавалося, що коли розставити подii, як це зробив Тобiн, вони дiйсно пiдтверджували правильнiсть провiщення, але, на мою думку, такi нещастя могли спiткати кожного на Конi-Айлендi навiть без будь-якого втручання з боку хiромантii.
Тобiн пiдвiвся i почав походжати по палубi, пильно придивляючись до пасажирiв своiми маленькими червоними очима. Я спитав його, що за причина цих маневрiв: нiколи не знаеш, що Тобiн мае на думцi, поки вiн не почне це здiйснювати.
– Слiд тобi знати, – каже вiн, – що я чекаю порятунку, який обiцяли менi лiнii моеi долонi. Я шукаю кривоносого чоловiка, який мае принести щастя. Це едине, що нас врятуе. Джон, чи бачив ти коли у своему життi бiльшу банду чортових прямоносих?
Пароплав причалив о пiв на десяту, ми вийшли i попрямували в мiсто по Двадцять другiй вулицi. Тобiн iшов без капелюха.
На розi вулицi пiд газовим лiхтарем стояла людина i дивилась поверх рейок надземноi залiзницi на мiсяць. Це був високий чоловiк, порядно вдягнений, з сигарою у зубах, i я помiтив, що його нiс, подiбно до змii, робив два вигини мiж перенiссям i кiнчиком носа. Тобiн також вiдразу помiтив його, i я почув, як важко вiн став дихати, наче кiнь, з якого знiмають сiдло. Вiн пiдходить прямо до цього чоловiка, i я разом з ним.
– Добривечiр вам! – каже йому Тобiн.
Чоловiк виймае з рота сигару i видавлюе з себе дружне привiтання.
– А чи не скажете ви нам ваше iм’я i дасте нам цим змогу встановити його розмiри? – питае Тобiн. – Можливо, нам доведеться з вами познайомитись.
– Мое iм’я, – ввiчливо каже чоловiк, – Фрiденхаусман – Максiмус Г. Фрiденхаусман.
– Довжина пiдходяща, – каже Тобiн. – А чи не вживаете ви при написаннi «о» де-небудь на протязi вашого iменi?
– Нi, не вживаю, – каже чоловiк.
– А можете ви написати його з лiтерою «о»? – стурбовано довiдуеться Тобiн.
– Якщо ваша совiсть дозволить вам, – каже носач, – i якщо ви не маете нахилу до iноземних мов, ви могли б, щоб вдовольнити себе, всунути цю лiтеру у передостаннiй склад.
– Дуже добре, – каже Тобiн. – Перед вами Джон Малоун i Данiель Тобiн.
– Дуже приемно познайомитись, – каже чоловiк вклоняючись. – А тепер, оскiльки я ще не зрозумiв, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розi вулицi, можливо, ви наведете якiсь розумнi виправдання вашоi вiльноi поведiнки.
– За двома ознаками, – вiдповiдае Тобiн, пояснюючи йому, – якi ви назвали у вiдповiдностi з тим, що египетська хiромантка прочитала на долонi моеi руки, ви покликанi компенсувати мене щастям за лiнii турбот, що ведуть до негра та блондинки, якiй наступили на ногу на пароплавi, не кажучи вже про фiнансову втрату в розмiрi долара шiстдесяти п’яти центiв. Досi все збувалося.
Чоловiк кинув курити i глянув на мене.
– Може, ви хочете запропонувати якiсь поправки до цiеi заяви, чи й ви в однаковому станi? По вашому вигляду я вважав, що ви могли б за ним доглядати.
– Нiяких, – вiдповiдаю я, – крiм того, що на вигляд ви, як одна пiдкова схожа на iншу, схожi на щастя, провiщене моему друговi. Якщо нi, я не знаю, що й казати, – мабуть, брешуть лiнii Тобiновоi руки.
– Обидва ви один одного вартi, – каже носатий чоловiк, шукаючи очима полiсмена. – Я одержав величезну насолоду вiд розмови з вами. На добранiч.
Промовивши це, вiн засовуе в рота свою сигару i поспiхом переходить на другий бiк вулицi. Але Тобiн не вiдстае вiд нього i тримаеться з одного боку, а з другого – крокую я.
– Що це? – дуже голосно питае вiн, зупиняючись на тротуарi i зсуваючи капелюх на потилицю. – Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер едине мое бажання – позбутися вас. Я йду додому.
– Ідiть собi, – каже Тобiн, погладжуючи його рукав. – Справдi, iдiть собi додому. А я сидiтиму перед дверима вашого будинку, поки ви не вийдете ранком. Бо тiльки вiд вас залежить зняти з мене прокляття негра, блондинки i фiнансовоi втрати у долар шiстдесят п’ять центiв.
– Дивна галюцинацiя, – говорить чоловiк, звертаючись до мене як до бiльш помiркованого психа. – А чи не краще було б вам забрати його додому?
– Слухайте, чоловiче, – кажу я йому. – Данiель Тобiн зараз, як i завжди, при своему розумi. Може, його думки трохи безладнi, так це з тоi причини, що вiн випив достатньо, щоб схвилюватись, але не достатньо, щоб заглушити голос розуму. Вiн робить тiльки те, що пiдказують йому його категорii мислення та забобони, про якi я вам усе поясню. Сказавши так, я виклав йому факти про даму-хiромантку i про те, як пiдозра впала на нього як на знаряддя щасливоi долi.
– Тепер зрозумiйте, – закiнчив я, – мою позицiю у цьому порушеннi громадського спокою. Як видно з моiх пояснень, я друг мого друга Тобiна. Легко бути другом багатого, бо вiн платить; неважко бути i другом бiдного, бо тодi ви вiд подяк стаете гордовитим i вашi портрети, на яких ви зображенi з вiдром вугiлля i сиротою в кожнiй руцi, всюди друкують. Але найважчим випробуванням дружнiх почуттiв е справжня дружба з дурнем вiд народження. А це саме те, що я зараз роблю, бо, на мою думку, з долонi моеi руки не прочитаеш iншоi долi, крiм тоi, яка була туди вписана держаком мого кайла. І хоч ви маете на своему носi найбiльший горб у Нью-Йорку, я сумнiваюсь, чи змогли б навiть усi вiщуни, якi практикують в цiй галузi, видоiти з вас хоч краплю щастя. Але лiнii на Тобiновiй руцi ясно вказують на вас, i я допомагатиму йому, доки вiн не переконаеться, що з вас нiчого взяти.
Тодi чоловiк раптом почав реготати. Вiн сперся на стiну будинку i довго реготав. Потiм вiн поплескав мене i Тобiна по плечах i взяв кожного попiд руку.
– Це моя помилка, – говорить вiн. – Хiба мiг я сподiватись, що на розi вулицi зi мною трапиться така приемна i чудова пригода? Менi здавалося, що ви не вартi уваги. Тут зовсiм близенько е невеличке кафе, пiдходяще для того, щоб розважитись з такими цiкавими людьми. Ходiмо туди, вип’емо i побалакаемо про марнiсть безумовного. Говорячи так, вiн завiв нас iз Тобiном у задню кiмнату бара, замовив випивку i заплатив за неi. Ми запалили сигари, i вiн дивився на нас, як на рiдних братiв.
– Треба вам знати, – каже цей посланець долi, – що моею професiею е те, що зветься лiтературою. Я виходжу ночами з дому i блукаю, шукаючи особливостей характеру в людях i iстини в небесах, що над нами. Коли ви мене зустрiли, я роздумував про надземну залiзницю у зв’язку з головним свiтилом ночi. Тут швидко залишаеш поезiю та мистецтво: мiсяць – не бiльше як нудне, безживне тiло, що механiчно рухается. Але це лише особистi думки, бо лiтература мае своi окремi закони. Я сподiваюсь написати книгу, у якiй поясню дивнi речi, якi я вiдкрив у життi.
– Ви збираетесь всунути мене у книжку! – каже Тобiн, обурюючись. – Мене – у книжку?
– Нi, я цього не зроблю, – каже чоловiк, – бо ви не умiститесь помiж обкладинки. Нi. Найкраще, що я можу зробити, – це одержати вiд вас насолоду самому, бо ще не прийшов час зламати обмеження друку. Ви виглядали б фантастичним типом. І все одно тiльки я сам мушу випити цю чашу насолоди. Але дякую вам, хлопцi, повiрте, я справдi вдячний.
– Ваше базiкання, – каже Тобiн, дмухаючи через своi вуса i б’ючи кулаком по столу, – це тiльки огиднi випади проти мого терпiння. З вашого кривого носа було обiцяне щастя, але ви приносите не бiльше плодiв, нiж барабанна паличка. Ви нагадуете зi своiми книжними балачками вiтер, що дме крiзь дiрку. Певна рiч, тепер я подумав би, що долоня моеi руки збрехала, але, оскiльки виявилися правдою негр i блондинка, i…
– Помовчте, – каже довгов’язий чоловiк. – Хiба ви заблудитесь через мою фiзiономiю? Мiй нiс зробить все, що у його можливостях. Наповнимо знову цi склянки, бо видатнi характери мусять бути добре змоченi, вони швидко псуються в сухiй моральнiй атмосферi.
Так от, цей лiтератор зробив, на мою думку, добре, охоче розплатившись за все в той час, коли наш з Тобiном капiтал був остаточно вичерпаний пророцтвами. Але Тобiн вважав себе скривдженим i, хоч вiн пив спокiйно, його очi наливались кров’ю.
Через якийсь час ми вибрались звiдти, бо була вже одинадцята година, i постояли трохи на тротуарi. Тодi чоловiк сказав, що йому час повертатись додому, i запросив нас iти разом з ним. Так ми пройшли два квартали i попали у провулок, вздовж якого тягнулися цеглянi будинки з високими ганками i залiзними огорожами. Чоловiк пiдiйшов до одного з них i глянув на верхнi вiкна, якi вже були темнi.
– Це i е мое скромне помешкання, – каже вiн. – За всiма ознаками я починаю думати, що моя дружина пiшла спочивати, i тому я рискну виявити трохи гостинностi. Я хотiв би, щоб ви зайшли до нижньоi кiмнати, де ми обiдаемо, i перекусили. Там знайдеться трохи смачноi холодноi качки, сир i пляшка або двi елю. Заходьте, будь ласка, i iжте, бо я перед вами в боргу за розвагу.
Нашi з Тобiном апетит i совiсть були схильнi прийняти цю пропозицiю, хоч Тобiну з його забобонами важко було повiрити, що саме кiлька склянок спиртного i холодна закуска являють собою щастя, обiцяне у вiдповiдностi з лiнiями на його долонi.
– Спускайтеся вниз цими сходами, – каже чоловiк з кривим носом, – а я пiду у верхнi дверi i вiдчиню вам. Я скажу новiй дiвчинi, що працюе в нас на кухнi, приготувати вам каву. Як на молоду iрландську дiвчину, що прибула до Америки лише три мiсяцi тому, – Кетi Магорнер чудово готуе каву. Заходьте, – каже чоловiк, – а я зараз пошлю ii до вас.
Дари волхвiв
Один долар вiсiмдесят сiм центiв. Це було все. Із них шiстдесят центiв – монетками по одному центу. Вона вiдвойовувала кожну монетку, торгуючись iз бакалiйником, зеленярем, м’ясником так запекло, що аж вуха палали вiд мовчазного осуду ii скупостi, викликаноi надмiрною ощадливiстю. Делла тричi перелiчила грошi. Один долар вiсiмдесят сiм центiв. А завтра Рiздво.
Що було дiяти – хiба впасти на стару, потерту маленьку кушетку i заплакати. Так Делла i зробила. З цього маемо дiйти повчального висновку, що життя складаеться iз слiз, зiтхань, усмiшок, причому зiтхання переважають.
Поки господиня переходить поступово вiд першоi стадii до другоi, огляньмо ii господу. Мебльована квартира за вiсiм доларiв на тиждень. Не можна сказати, що вона зовсiм убога, але щось спiльне з цим поняттям, безперечно, мае.
Внизу, у вестибюлi, скринька для листiв, у щiлину якоi не ввiйшов би жоден лист, i кнопка електричного дзвоника, з якоi жодному смертному не пощастило б витиснути нiякого звуку. На дверях була ще прикрiплена картка з написом «М-р Джеймс Дiллiнгем Янг».
Слово «Дiллiнгем» розтягнулось на всю довжину в той недавнiй час процвiтання, коли власник цього iменi одержував тридцять доларiв на тиждень. Тепер вiн заробляв тiльки двадцять доларiв, i лiтери в словi «Дiллiнгем» поблякли, немовби серйозно замислились, чи не скоротитись iм до скромного, без претензiй «Д». Та хоч коли мiстер Джеймс Дiллiнгем Янг, приходячи додому, пiднiмався у свою квартиру на верхньому поверсi, його завжди зустрiчав вигук «Джиме!» i гарячi обiйми мiсiс Джеймс Дiллiнгем Янг – ii ви вже знаете як Деллу. А це й справдi так гарно!
Делла перестала плакати i провела пуховкою по щоках. Вона стояла бiля вiкна, сумно дивлячись на сiрого кота, який прогулювався по сiрому паркану в сiрому дворi. Завтра Рiздво, а в неi тiльки долар i вiсiмдесят сiм центiв, щоб купити подарунок Джимовi! Вона мiсяцями економила буквально кожен цент, i ось це все, що вдалося зiбрати. За двадцять доларiв на тиждень далеко не заiдеш. Витрати були бiльшi, нiж вона розраховувала. Витрати завжди бiльшi. Тiльки долар i вiсiмдесят сiм центiв, щоб купити подарунок Джимовi! Їi Джимовi! Багато щасливих годин провела вона, роздумуючи, що б таке подарувати йому на Рiздво. Щось особливе, рiдкiсне, коштовне, хоч трохи гiдне високоi честi належати Джимовi.
Мiж вiкнами кiмнати стояло трюмо. Можливо, вам нiколи не випадало дивитися в трюмо у восьмидоларовiй мебльованiй квартирi. Дуже худа i дуже рухлива людина, спостерiгаючи швидку змiну своiх вiдображень у його довгих та вузьких дзеркалах, може дiстати досить точне уявлення про свою зовнiшнiсть. Делла була струнка, i iй пощастило опанувати це мистецтво.
Вона раптом одiйшла од вiкна i зупинилась перед дзеркалом. Очi ii сяяли, як дiаманти, але за якихось двадцять секунд лице втратило своi кольори. Вона хутенько висмикнула шпильки i розпустила свое довге волосся.
У подружжя Джеймс Дiллiнгем Янг було двi речi, якими вони дуже пишалися. Одна – це золотий годинник Джима, що належав колись його батьковi та дiдовi, друга – волосся Делли. Якби цариця Савська жила в будинку навпроти, Делла часом, помивши голову, сушила б свое волосся бiля вiкна, щоб затьмарити блиск оздоб i коштовностей ii величностi. Якби цар Соломон був швейцаром у будинку, де вони жили, i зберiгав би всi своi скарби в пiдвалi, Джим, проходячи повз нього, завжди дiставав би свiй годинник, щоб побачити, як Соломон рве собi бороду вiд заздрощiв.
Прекрасне волосся Делли розсипалось каштановими хвилями, сяючи, мов струменi водоспаду. Воно спадало нижче ii колiн i вкривало, наче плащем, майже всю ii постать. Потiм вона знову, нервуючи i поспiшаючи, пiдiбрала його. Завагавшись, постояла якусь мить нерухомо, i двi чи три сльози впали на потертий червоний килим.
Мерщiй надiти старенький коричневий жакет i старенький коричневий капелюшок! Махнувши спiдницею, Делла кинулася до дверей i вибiгла з дому на вулицю, а в очах у неi ще поблискували дiамантовими краплями сльози.
Вона зупинилась перед дверима з вивiскою: «М-м Софронi. Найрiзноманiтнiшi вироби з волосся». Делла вибiгла на другий поверх i спинилася, переводячи дух, серце ii швидко билося. Мадам Софронi була здоровенна бiлява жiнка з сухими манерами.
– Чи не купите ви мое волосся? – спитала Делла.
– Я купую волосся, – вiдповiла мадам. – Знiмiть капелюшок, треба подивитися, що за товар.
Знову заструменiв каштановий водоспад.
– Двадцять доларiв, – сказала мадам, звично зважуючи в руцi волосся.
– Давайте мерщiй, – промовила Делла.
Двi години пiсля цього пролетiли на рожевих крилах – вибачайте за банальну метафору. Делла бiгала по крамницях, шукаючи подарунок Джимовi.
Нарештi знайшла. Безперечно, ця рiч була створена для Джима, i тiльки для нього. Нiчого схожого не було в жоднiй iншiй крамницi, вона вже все перевернула там догори дном. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простий i строгий, вiн привертав увагу коштовнiстю матерiалу, з якого був зроблений, а не мiшурним блиском – саме такими мають бути всi гарнi речi. Вiн навiть був гiдний годинника. Побачивши його, Делла вiдразу дiйшла думки, що ланцюжок повинен належати Джимовi. Вiн був такий, як Джим. Скромнiсть i гiднiсть – цi якостi були у них обох. За ланцюжок довелося заплатити двадцять один долар. У Делли лишилося ще вiсiмдесят сiм центiв, i вона поспiшила додому. З таким ланцюжком Джим у будь-якому товариствi зможе дiстати свiй годинник, глянути, котра година, бо хоч який чудовий був той годинник, а Джим iнодi дивився на нього крадькома, бо висiв вiн не на ланцюжку, а на старому шкiряному ремiнцi.
Коли Делла повернулася додому, ii захоплення трохи вщухло, натомiсть з’явилися передбачливiсть та розсудливiсть. Вона дiстала щипцi для завивання, запалила газ i почала виправляти спустошення, вчиненi великодушнiстю та любов’ю. А це завжди надзвичайно важка праця, дорогi друзi, велетенська праця.
За сорок хвилин ii голова вкрилася дрiбними кучериками i Делла стала дуже схожою на хлопчиська, що втiк з урокiв. Довгим, уважним i критичним поглядом вона глянула на себе в дзеркало.
«Якщо Джим не вб’е мене з першого погляду, – подумала, – то, глянувши вдруге, скаже, що я схожа на хористку з Конi-Айленда. Але що, що могла б я зробити з одним доларом i вiсiмдесятьма сiмома центами?!»
О сьомiй годинi кава була готова, а гаряча сковорода стояла на плитi, чекаючи, коли на нiй смажитимуться котлети.
Джiм нiколи не спiзнювався. Делла затиснула в руцi платиновий ланцюжок i сперлася на краечок стола бiля вхiдних дверей. Невдовзi вона почула його кроки внизу на сходах i на мить зблiдла. Вона мала звичку звертатися до Бога з коротенькими молитвами з приводу всяких життевих дрiбниць i тепер швиденько зашепотiла:
– Господи, зроби, будь ласка, так, щоб я все ще сподобалася йому!
Дверi вiдчинилися, Джим увiйшов i причинив iх. Його худе обличчя було заклопотане. Бiдолаха, в двадцять два роки вiн мав годувати сiм’ю! Йому давно треба було купити нове пальто, i рукавичок у нього не було.
Джим увiйшов i завмер, наче сетер, що збираеться кинутися на перепелицю. Його очi спинилися на Деллi, в них був вираз, якого вона не могла зрозумiти, i iй стало страшно. Це не були нi гнiв, нi здивування, нi докiр, нi жах – жодне з тих почуттiв, яких вона могла сподiватись. Вiн просто пильно дивився на неi, i на обличчi у нього був отой дивний вираз.
