Останній листок. Дари волхвів. Оповідання

скачать книгу бесплатно

Останнiй листок. Дари волхвiв. Оповiдання
О. Генрi

О. Генрi – визнаний у всьому свiтi майстер малого жанру, завдяки якому жанр розповiдi пережив свiй свiтанок… Героi його оповiдань найрiзноманiтнiшi: робочi, художники, мiльйонери, клерки, iнженери, а сюжети дивують своiм рiзноманiттям i життевiстю, але е у них i дещо спiльне – несподiваний фiнал, що змушуе читача замислитися. Оповiдання «Останнiй листок» i «Дари волхвiв», якi вiдкривають цей збiрник – однi з найбiльш пронизливих лiричних творiв О. Генрi, в яких людянiсть i самопожертва долають життевi складнощi i навiть трагiчнi обставини. Переклад украiнською Юлii Шматько, Вiталiя Лук’яненка та Лукаса. Змiст: Останнiй листок Дари волхвiв Вождь червоношкiрих Шляхи, якi ми обираемо Немовлята в джунглях Спорiдненi душi Налiт на потяг Персик Маркiз i мiс саллi

О. Генрi

Останнiй листок

Дари волхвiв

Оповiдання

Останнiй листок

У невеликому кварталi на захiд вiд Вашингтон-скверу вулицi переплуталися i помережилися на короткi смужки, що називаються проiздами. Цi проiзди утворюють дивнi кути i вихиляси. Одна вулиця там навiть перетинае саме себе рази два. Якомусь художнику вдалося вiдкрити вельми цiнну властивiсть цiеi вулицi. Припустимо, збирач з магазину, який чвалае нею з рахунком за фарби, папiр i полотно, зустрiне там самого себе, що йде геть, не отримавши жодного цента за рахунком!

Так от, люди мистецтва натрапили на неповторний квартал Гринич-Вiллiдж у пошуках вiкон, що виходять на пiвнiч, покрiвель ХVIII столiття, голандських мансард i дешевоi квартирноi плати. Потiм вони перевезли туди з шостоi авеню кiлька олов'яних кухлiв i одну-двi жаровнi i заснували «колонiю».

Студiя Сью i Джонсi мiстилася нагорi триповерхового цегляного будинку. Джонсi – зменшувальне вiд Джоанна. Одна з них приiхала зi штату Мейн, iнша з Калiфорнii. Вони познайомилися за табльдотом в одному ресторанчику на Восьмiйй вулицi i знайшли, що iх погляди на мистецтво, цикорiевий салат i моднi рукави цiлком збiгаються. У результатi i виникла спiльна студiя.

Це було у травнi. А у листопадi непроханий чужинець, якого доктора називають Пневмонiею, почав вештатися колонiею, торкаючись то одного, то iншого своiми крижаними пальцями. Вест-Ендом цей душогуб крокував смiливо, вражаючи десятки жертв, але тут, в лабiринтi вузьких, порослих мохом провулкiв, вiн спроквола плентав нога за ногу.

Пана Пневмонiю нiяк не можна було назвати галантним старим джентльменом. Мiнiатюрна дiвчина, тендiтно-вразлива вiд калiфорнiйських зефiрiв, навряд чи могла вважатися гiдним противником для старого гицеля з червоними кулаками i задишкою. Однак вiн звалив ii з нiг, i Джонсi лежала нерухомо на фарбованому залiзному лiжку, дивлячись крiзь дрiбнi скельця голандського вiкна на глуху стiну сусiднього цегляного будинку.

Одного ранку заклопотаний доктор змовницьким порухом кудлатих сивих брiв викликав Сью в коридор.

– У неi один шанс… ну, скажiмо, проти десяти, – сказав вiн, струшуючи ртуть у термометрi. – І то, якщо вона сама захоче жити. Вся наша фармакопея втрачае сенс, коли люди починають схилятися до iнтересiв трунаря. Ваша маленька панянка вирiшила, що iй вже не одужати. Про що вона думае?

– Їй… iй хотiлося написати фарбами Неаполiтанську затоку.

– Фарбами? Нiсенiтниця! Чи немае у неi на душi чогось такого, про що дiйсно варто було б думати: наприклад, чоловiки?

– Чоловiки? – перепитала Сью, i ii голос зазвучав скреготнув, як залiзо на склi. – Невже чоловiк вартий… Та нi, лiкарю, нiчого подiбного немае.

– Отже, вона просто заслабла, – вирiшив доктор. – Я зроблю все, що буду спроможний зробити як представник науки. Але, якщо мiй поцiент починае рахувати карети у своiй поховальнiй процесii, я вiдкидаю п'ятдесят вiдсоткiв вiд цiлющоi сили лiкiв. Якщо ви зможете домогтися, щоб вона хоч раз запитала, якого фасону рукава будуть носити цiеi зими, я закладаюся, що у неi буде один шанс з п'яти, замiсть одного з десяти.

Пiсля того як доктор пiшов, Сью вибiгла до майстернi i плакала в японську паперову серветочку доти, доки та не просякла вологою вщент. Потiм вона хоробро увiйшла до кiмнати Джонсi з креслярською дошкою, насвистуючи регтайм.

Джонсi лежала, повернувшись обличчям до вiкна, ледь помiтна пiд ковдрами. Сью припинила насвистувати, думаючи, що Джонсi заснула.

Вона прилаштувала дошку i почала малювати чорнилами iлюстрацiю до журнального оповiдання. Для молодих художникiв шлях до мистецтва бувае вторований iлюстрацiями до журнальних оповiдань, якими молодi автори торують собi шлях до лiтератури.

Викнуючи для оповiдання фiгуру ковбоя з Айдахо в елегантних бриджах i з моноклем в оцi, Сью почула тихий шепiт, що повторився кiлька разiв. Вона поквапом пiдiйшла до лiжка. Очi Джонсi були широко вiдкритi. Вона дивилася у вiкно i рахувала – рахувала навпаки.

– Дванадцять, – промовила вона, i трохи згодом: – Одинадцять, – а потiм: – Десять i Дев'ять, а потiм: – Вiсiм i Сiм, – майже одночасно.

Сью подивилася у вiкно. Що там можна лiчити? Видно лише порожне, сумовите подвiр’я i глуху стiну цегляного будинку за двадцять крокiв вiд вiкна. Старезнийплющ з вузлуватим, пiдгнилим бiля корiння стовбуром вкрив до половини цегляну стiну. Холодний подих осенi зiрвав листя з лози, i оголенi скелети гiлок чiплялися за подзьобанi цеглини.

– Що там таке, люба? – запитала Сью.

– Шiсть, – ледь чутно вiдповiла Джонсi. – Тепер вони спадають набагато швидше. Три днi тому iх було майже сто. Голова паморочилася. А тепер це легко. От i ще один полетiв. Тепер залишилося тiльки п'ять.

– Чого п'ять, люба? Скажи своiй Сьюдi.

– Листя. На плющi. Коли впаде останнiй лист, я помру. Я це знаю вже три днi. Хiба лiкар не сказав тобi?

– Вперше чую таку дурiсть! – з чудово зiграним презирством вiдповiла Сью. – Яке вiдношення може мати листя на старому плющi до того, що ти одужаеш? А ти ще так любила цей плющ, бридка дiвчинко! Не будь дурненькою. Та просто сьогоднi доктор сказав менi, що ти скоро одужаеш… чекай, як же це вiн сказав?… що у тебе десять шансiв проти одного. Але ж це не менше, нiж у кожного з нас тут, у Нью-Йорку, коли iдеш трамваем або йдеш повз будiвельний майданчик. Спробуй з'iсти трошки бульйону i дай твоiй Сьюдi закiнчити малюнок, щоб вона могла продати його i купити вина для своеi хвороi дiвчинки i свинячих котлет для себе.

– Вина тобi купувати бiльше не треба – – вiдповiдала Джонсi, пильно дивлячись у вiкно. – Ось i ще один полетiв. Нi, бульйону я не хочу. Отже, залишаеться всього чотири. Я хочу бачити, як впаде останнiй лист. Тодi помру i я.

– Джонсi, люба, – сказала Сью, схилившись над нею – – обiцяеш ти менi не вiдкривати очей i не дивитися у вiкно, доки я не закiнчу працювати? Я повинна здати iлюстрацiю завтра. Менi потрiбне свiтло, лише тому я не закриваю штору.

– Хiба ти не можеш малювати в iншiй кiмнатi? – холодно запитала Джонсi.

– Менi б хотiлося посидiти з тобою, – сказала Сью. – А ще я не бажаю, щоб ти дивилася на це дурне листя.

– Скажи менi, коли скiнчиш, – закриваючи очi, вимовила Джонсi, блiда i нерухома, як скинута долi статуя, – тому що менi хочеться бачити, як впаде останнiй лист. Я втомилася чекати. Я втомилася думати. Менi хочеться звiльнитися вiд усього, що мене тримае, – Летiти, летiти все нижче i нижче, як один з цих бiдних, втомлених листкiв.

– Спробуй заснути, – – сказала Сью. – Менi треба покликати Бермана, я хочу писати з нього золотошукача-вiдлюдника. Я лише на хвилинку. Благаю, не ворушися, доки я не прийду.

Старий Берман був художник, який жив поверхом нижче iх студii. Йому було вже понад шiстдесят, i борода, вся кучерями, як у Мойсея Мiкеланджело, спадала у нього з голови сатира на тiло гнома. У мистецтвi Берман був невдахою. Вiн все збирався написати шедевр, але навiть не розпочав його. Вже кiлька рокiв вiн не писав нiчого, крiм назв крамничок, реклам i тому подiбноi мазанини заради шматка хлiба. Вiн заробляв дещо, позуючи молодим художникам, яким професiонали-натурники були не по кишенi. Вiн пив безупинно, але все ще говорив про свiй майбутнiй шедевр. А загалом це був злий дiдок, який знущався з всiлякоi сентиментальностi i дивився на себе, як на собаку на ланцюгу, припнутого для охорони двох молодих художниць.

Сью знайшла Бермана, вiд якого виразно пахло ялiвцевими ягодами, в його напiвтемнiй комiрчинi нижнього поверху. В одному кутку двадцять п'ять рокiв стояло на мольбертi незаймане полотно, готове прийняти першi мазки шедевра. Сью розповiла старому про фантазiю Джонсi i про своi побоювання щодо того, щоб вона, легка i тендiтна, як листок, не полетiла вiд таких фантазiй, коли втратить свiй зараз немiцний зв'язок зi свiтом. Старий Берман, чиi червонi очi дуже помiтно сльозилися, розкричався, насмiхаючись з таких iдiотських фантазiй.

– Годi! – гримав вiн. – Чи можлива така дурiсть: помирати вiд того, що листя падае з проклятого плюща! Вперше чую! Нi, не бажаю позувати для вашого iдiота-вiдлюдника. Як ви дозволяете iй забивати голову такою нiсенiтницею? Далебi, бiдна маленька мiс Джонсi!

– Вона дуже хвора i слабка, – сказала Сью, – i вiд лихоманки iй вступають у голову рiзнi хворобливi фантазii. Дуже добре, мiстере Берман, – Якщо ви не хочете менi позувати, то й не треба. Проте, все ж думаю, що ви гидкий старий… гидкий старий базiкало.

– Отакоi, справжня жiнка! – залементував Берман. – Хто сказав, що я не хочу позувати? Йди. Я йду з вами. Пiвгодини я тобi торочу, що хочу позувати. Бiгме! Тут зовсiм не мiсце хворiти такiй гарнiй дiвчинцi, як мiс Джонсi. Колись я напишу шедевр,i ми всi поiдемо геть звiдси. Так, так!

Джонсi дрiмала, коли вони пiднялися нагору. Сью спустила штору аж до пiдвiконня i зробила Берману знак пройти в iншу кiмнату. Там вони пiдiйшли до вiкна i з острахом подивилися на старий плющ. Потiм перезирнулися, не кажучи нi слова. Йшов холодний, затятий дощ навпiл зi снiгом. Берман у старiй синiй сорочцi сiв у позi золотошукача-вiдлюдника на перевернутий чайник замiсть скелi.

На iнший ранок Сью прокинулась пiсля короткого сну i побачила, що Джонсi не зводить тьмяних, широко розкритих очей зi спущеною зеленоi штори.

– Пiднiми ii, я хочу подивитися – – пошепки скомандувала Джонсi.

Сью втомлено пiдкорилася.

І що ж? Пiсля зливи i дошкульних поривiв вiтру, що не вгамовувалися всю нiч, на цеглянiй стiнi ще виднiвся один листок плюща – останнiй! Досi темнозелений бiля стеблинки, але зубчастi краi вже торкнула жовтизна тлiння i розпаду, поза тим, вiн хоробро тримався на гiлцi за двадцять футiв вiд землi.

– Це останнiй, – сказала Джонсi. – Я думала, що вiн неодмiнно впаде вночi. Я чула вiтер. Вiн впаде сьогоднi, тодi помру i я.

– Та боже збав! – вимовила Сью, схиляючись втомленою головою до подушки. – Подумай хоча б про мене, якщо не хочеш думати про себе! Що буде зi мною?

Але Джонсi не вiдповiдала. Душа, яка лаштуеться вiдбути в таемничий, далекий шлях, стае чужою всьому на свiтi. Хвороблива фантазiя заволодiвала Джонсi все сильнiше, разом з тим, як одна за одною рвалися всi ниточки, що пов'язували ii з життям i людьми.

День минув, i навiть у сутiнках вони бачили, що самотнiй лист плюща тримаеться на своiй стеблинцi на тлi цегляноi стiни. А потiм, як настала темрява, знову здiйнявся пiвнiчний вiтер, i дощ безперервно стукав у вiкна, скочуючись з низькоi голандськоi покрiвлi.

Щойно розвиднiлося, нещасна Джонсi звелiла знову пiдняти штору.

Листок плюща досi залишався на мiсцi.

Джонсi довго лежала, дивлячись на нього. Потiм покликала Сью, яка розiгрiвала для неi курячий бульйон з допомогою газового пальника.

– Я була поганим дiвчиськом, Сьюдi – – сказала Джонсi. – Мабуть, цей останнiй лист залишився на гiлцi для того, щоб переконати мене, яка я була бридка. Грiх бажати собi смертi. Тепер ти можеш дати менi трохи бульйону, а потiм молока з портвейном… Хоча нi: принеси менi спочатку дзеркальце, а потiм обклади мене подушками, i я буду сидiти i дивитися, як ти куховариш.

За годину вона сказала:

– Сьюдi, сподiваюся колись написати маслом Неаполiтанську затоку.

Вдень прийшов лiкар, i Сью, вигадавши якийсь привiд, вийшла за ним до передпокою.

– Шанси рiвнi, – сказав доктор, потискуючи худеньку, тремтячу руку Сью. – За умови гарного догляду ви отримаете перемогу. А тепер я повинен вiдвiдати ще одного хворого, внизу. Його прiзвище Берман. Здаеться, вiн художник. Теж запалення легенiв. Вiн вже старий i дуже слабкий, а форма хвороби тяжка. Надii немае жодноi, але сьогоднi його вiдвезуть до лiкарнi, там йому буде покiйнiше.

Наступного дня доктор сказав Сью:

– Вона поза небезпекою. Ви перемогли. Тепер харчування i догляд – i бiльше нiчого не потрiбно.

Того ж вечора Сью пiдiйшла до лiжка Джонсi, яка iз задоволенням дов'язувала яскраво-синiй, абсолютно безглуздий шарф, i пригорнула ii однiею рукою – разом з подушкою.

– Менi треба дещо сказати тобi, бiла мишко, – почала вона. – Мiстер Берман помер сьогоднi в лiкарнi вiд запалення легенiв. Вiн хворiв лише два днi. Вранцi першого дня швейцар знайшов бiдолашного старого на пiдлозi в його кiмнатi. Вiн був без свiдомостi. Черевики i весь його одяг просякли вологою i були холоднi, як лiд. Нiхто не мiг зрозумiти, куди вiн виходив такоi жахливоi ночi. Потiм знайшли лiхтар, що все ще свiтив, драбину, зрушену з мiсця, кiлька покинутих кистей i палiтру з жовтою i зеленою фарбами. Подивися у вiкно, люба, на останнiй лист плюща. Тебе не дивувало, що вiн не тремтить i не ворушиться вiд вiтру?… Так, люба, це i е шедевр Бермана – вiн намалював його тiеi ночi, коли впав додолу останнiй справжнiй листок.

Переклад украiнською Вiталiя Лук’яненка.

Дари волхвiв

Один долар вiсiмдесят сiм центiв. Це все, що було. Причому, шiстдесят центiв складали одноцентовi монети, якi iй вдалося кiлька разiв заощадити, затято торгуючись з бакалiйником, продавцем овочiв i м'ясником – так затято, що у неi аж щоки пашiли вiд нiмого усвiдомлення того, що такий наполегливий з ii боку торг здавався iм примiтивною жадiбнiстю. Делла перерахувала тричi. Як i ранiше, все тi ж один долар i вiсiмдесят сiм центiв. Але завтра вже Рiздво.

Що тут поробиш? Залишилося тiльки впасти на стару потерту кушетку i заплакати. Власне, це Делла i зробила. Це ще раз пiдтверджувало приказку, що життя складаеться з ридань, схлипувань i посмiшок, причому схлипування найчастiше переважають.

А поки господиня дому поступово переходить вiд одного стану до iншого, давайте поглянемо на саму оселю. Мебльована квартира за 8 доларiв на тиждень. Це, звичайно, не повнi злиднi, але, дивлячись на все це, чомусь саме таке слово крутиться на язицi.

У вестибюлi унизу висить поштова скринька, до якоi не протиснеться жоден лист, а змусити електричний дзвiнок видати хоч якийсь звук, здаеться, не пiд силу жодному смертному. До всього цього додаеться табличка з написом «Мiстер Джеймс Дiллiнгем Янг».