скачать книгу бесплатно
Розгортувач простору
Лiлiя Нiколаенко
Василь Юдов
Истории попаданцев #1
Ви думаете, що потрапити в iншi вимiри буття неможливо? Це просто, якщо у вас е кумедний i казковий друг – Розгортувач простору. Цей маленький добрий котик, схожий на клубочок теплих ниток, мае на тiлi чарiвну кнопку. Той, хто ii натискае, одразу переноситься в iншовимiрну реальнiсть. Завдяки новому друговi наша героiня Оленка побувала на чудернацькому островi, де iдуть дощi з цукерок та живуть добрi монстри, у Жаб’ячому лiсi, де мешкають Заздрощi, Нудьга та Лiнь, а також опинилась у Шоколадному мiстi, куди, мабуть, мрiе потрапити кожна дитина! А чарiвний котик понад усе мрiяв повернутись додому – у краiну, де вiн був принцом i звiдки його вигнала зла фея. Чи зможе Оленка допомогти своему пухнастому друговi перемогти несправедливiсть?
Лiлiя Нiколаенко, Василь Юдов
Розгортувач простору
Коли закриваються вiконницi i весь навколишнiй свiт занурюеться у тiнь великоi Невiдомостi, на небi розсипаються крупинки людських доль. Вони складаються в шляхи-дороги, для кожного непередбачувано цiкавi, iнколи важкi. Серед дорiг е своi тупики i перехрестя, е мости i обхiднi шляхи, е засiдки i поля бранi, е тихi заводi спокою i бурхливi танцi-карнавали святкових площ.
Так от, коли на небi розсипалася зоряне борошно Великого помелу, дiвчинка вже спала безтурботним сном. Так, мабуть, було би завжди до самого ii повнолiття, а пiсля – до замiжжя. А ще пiсля – до отримання медалi за звичайне прожите життя.
Однак сталося те, що могло б i не статися, але трапляеться тому, що, мабуть, десь чхнув маленький комарик, а на небi через це спотикнулась фея Кошмарка. Ясна рiч, фея нахилилась i пiдiбрала те, за що спотикнулась. Покрутивши «те» або «це» у руцi, i не помiтивши в ньому якоi-небудь потрiбностi, жбурнула його куди подалi.
І полетiло «те» або «це» куди очi дивляться, а саме в кiмнату, де спала наша дiвчинка. Воно всю нiч тихо лежало на краю письмового столу, бiля розкритого шкiльного щоденника iз оцiнками. Щасливе сонце i прекрасний ранок розбудили усiх.
Дiвчинка грацiйно потягнулася у своему лiжечку i вiдчула, що на неi хтось дивиться, вiд чого iй стало незручно, бо хтось ii роздивляеться рознiженою пiсля сну, вiдкриту i неприховану, як цукерку без обгортки. Залишивши пiд ковдрою щiлинку, дiвчинка стала пiдглядати у свою кiмнату i таки помiтила на своему письмовому столi, де вона завжди готуе домашне завдання, чудернацьке створiння…
Створiння нагадувало бiлу плямисту кiшку, згорнуту в клубок, iз лапками, як у iжачка, ще й мало до десятка кругленьких вушок… Допитливi оченята, що поблискували над кумедним кирпатим носиком з цiкавiстю вивчали все довкола i час вiд часу задивлялись на дiвчинку.
– Ти що таке? – Поборовши свою несмiливiсть спитала дiвчинка, скинула ковдру з обличчя i сiла на лiжку.
Створiння посмiхнулося безмежно веселою i довiрливою посмiшкою i дивно полохливою мовою заговорило.
– Я не «що», а «хто», i не «таке», а «такий». А ти, судячи iз твого щоденника, е Олена Перемога, учениця дев’ятого «А» класу. Цiкаве у тебе прiзвище, а оцiнки йому не вiдповiдають. Правильно було б, щоб тебе називали Олена Заднiх-пасе… Хе-хе… Та свiт людей, я так зрозумiв, не любить правди…
– Ти хто такий i чому нишпориш у моiй кiмнатi? – Обурилась дiвчинка. – Я тебе не просила заглядати у щоденник.
– Гаразд, я представлюся…
Створiння виструнчилося на заднi лапки, пiдiйшло ближче до краю стола, нахилило свою вухасту голову.
– Я Останнiй Розгортувач Простору, коронований Принц Великого Мiзерництва у Необчислених Територiях Лонiв, Володар Живоi Червоноi Кнопки, Хранитель Зiбрання…
– Стоп! Коротше! – Перебила принца дiвчинка.
– Зрозумiв. У тебе слабенька пам'ять. Коротше, звати мене Розгорт iз краiни Лонiв.
– То що ти робиш у моiй кiмнатi?
– О, я нещасний принц, – вухастий котик став щиро сумний i згорьований, голос затремтiв так, що мiг пробити на сльозу, – Я нiкому не потрiбний. Мене жбурляють кому не лiнь i куди не лiнь, особливо це стосуеться дурноi Кошмарки… Це вона мене кинула куди-небудь, аби з-пiд нiг… Така моя нещасна доля…
– Як це куди-небудь? Ти у моiй кiмнатi i нишпориш у моему щоденнику, стоiш на моему столi! – Дiвчинка отямилася вiд перших вражень i вже з цiкавiстю будувала взаемовiдносини iз непроханим гостем, а заодно вдягала джинси i футболку. – Можеш повертатися додому, я тебе не тримаю.
– О, моя нiкчемна доля! Я не можу повернутися додому, бо я Останнiй Розгортувач Простору. Якби був iще хоча б один Розгортувач, тодi я мiг би повернутися додому у свою чарiвну краiну Лонiв, до своiх безпосереднiх обов’язкiв принца, до своеi…
– Не розумiю, до чого тут iще один? – Знов перебила дiвчинка плаксиву мову гостя.
– Що тут не зрозумiлого! Ось бачиш у мене на грудях червону кнопку. Натисни ii i нiчого не бiйся.
Дiвчинка кiлька секунд вагалася, але ж вигляд котика став такий сумирний i щасливий, що нiчого поганого не передбачав. Вона пiдiйшла i натиснула кнопку.
Враз у кiмнатi стало так темно, що не було видно нiкого i нiчого, лише зорi, мов крупинки, розсипанi довкола, але i вони поблискували не довго. Спалахнуло свiтло i дiвчинка разом iз принцом опинилася на мальовничiй лiсовiй галявинi. Дерева лiсу були схожi на людськi руки iз багатьма пальцями. Листочками для дерев слугували каблучки рiзноманiтних форм. Каблучок було так багато, як листя на деревах. Вони дзвенiли золотим блискучим шаленим дзвоном, опадали у траву, i кожна травинка була золотим ланцюжком на кiнцi якоi блищав дiамант. Враження було таке, що весь свiт довкола – це чиясь скарбниця… Принц-котик знайшов мiсце на поваленому сухому деревi серед галявини, що нагадувало пластмасову руку манекена.
Дiвчинка з безмежним переляком роздивлялася чудасiю незвичного пейзажу i через силу вимовила питання:
– Де я?
– А я звiдки знаю? – знову сумно говорив принц, – я Розгортувач Простору. Ти натискаеш кнопку, а я розгортую простiр, згiдно твоiх потаемних думок. А де це знаходиться, як звiдси вибратись – я не знаю. О, це моя нiкчемна доля – розгортати простiр для усiх, крiм себе! Тому я не можу потрапити додому. Кожен розгортае свое i дуже далеке вiд краiни Лонiв. А хто ще й знае, що я розгортаю простiр, той просто мене викидае, як непотрiб. О, я нещасний, нiкому не потрiбний принц…
– Як я повернуся додому? – страх дiвчинки перетiкав у гнiв на невеликого вухастого котика, – Говори, як менi бути вдома!
– Не знаю я! Ми потрапили туди, куди хотiло твое потаемне… Може колись ти позаздрила комусь i тобi закортiло мати каблучку. Бажання забулося, а потаемний слiд бажання залишився. І ось ми тут.
– Я бажаю додому! Давай швидко натисну кнопку! Я хочу додому!
– А це точно твое потаемне? – знову котик став щасливий i потрiбний, – бо якщо у тебе е багато iнших потаемних думок, то знову розгорнеться простiр, який невiдомо де i невiдомо що…
Дiвчинка важко зiтхнула, втомлена надокучливим базiканням чарiвного кота. Вона пiдiйшла до принца, протягнула тоненький вказiвний пальчик i натиснула на кнопку так, що котик аж затремтiв, як старий будильник. Золотий пейзаж коштовноi галявини почав згортатися, нiби листок паперу в чиiсь мiцнiй руцi. Дiвчинку i принца тягнуло униз, у темне провалля Невiдомостi. Вони намагалися зачепитися за пластмасовi гiлки, але тi ставали слизькими та мокрими, i блищали, наче омитi золотим дощем.
