скачать книгу бесплатно
Лицар Зоряного Часу
Василь Юдов
Лiлiя Нiколаенко
Головний герой на iм’я Квiтка – непростий хлопчик. Вiн любив малювати i мрiяти, але навiть подумати не мiг, що одного разу доля подаруе йому захоплюючу подорож у королiвство Часу. Там, у казковiй краiнi йому поталанить пройти по галереi неймовiрних чудес та зустрiти справжнiх друзiв. В шаленому калейдоскопi пригод на Квiтку чекають нелегкi випробування. Зiйти з дороги добра його спокушатиме пiдступна Вiдьма Бажань. Нашому героевi потрiбно буде чимало зусиль, щоб довести королю Часу, що вiн достойний стати справжнiм Зоряним Лицарем. Якщо ви хочете прокататися разом iз Квiткою на його чарiвному конi, що проникае крiзь рамки часу i простору, тодi вам сюди!
Лiлiя Нiколаенко, Василь Юдов
Лицар Зоряного Часу
1 частина
Хлопчик Квiтка
Чи було те, чи не було, знае час, бо тiльки час i лiкар, i учитель, i художник. Нам залишаеться тiльки повiрити, що у маленькому гiрському селi жив дивакуватий хлопчик на iм’я Квiтка. Нiхто його не розумiв. Батьки постiйно лаялися, а iншi дiтлахи смiялись та кепкували з нього: «бур’янець-пустунець». Малий був зовсiм самотнiм. Одного разу вiн образився на всiх i побiг далеко вiд дому, у гори. І там, випадково, серед лiсових чагарникiв знайшов маленьку печеру. Залiз туди i…
Вiти терену затулили вхiд до печери так щiльно, що в очах хлопчика з’явились кольоровi круги, а потiм нiби хтось увiмкнув свiтло: перед ним вiдкрилася довжелезна галерея королiвського палацу, на стiнах якоi висiли дивовижнi картини. Але то були не портрети аристократiв чи просто малюнки. На кожному iз полотен було зображено якусь рису людського характеру, а пiд картиною – вирiзьблено ii назву золотими лiтерами. Он прекрасна дiва задивляеться на себе у дзеркало, ледь пiднявши у захватi брови – це самозакоханiсть. Он воiн-богатир гордо пiдносить важкий меч – це мужнiсть i сила. На наступнiй картинi лихвар жадiбно рахуе своi золотi монети, на iншiй – боягуз ховаеться на деревi. Далi заможна дама роздае милостиню бiдним, а старенька мати пригортае до себе дiтей та онукiв. Що це за картини?
Неймовiрна цiкавiсть потягла Квiтку роздивлятися далi: як же це все могло розмiтитися у манюнiй печерi? Але хiба ж вiн знав, що потрапив у казку, або у таке мiсце, де вимiри часу i простору мали своi особливi значення, якi абсолютно не вмiщувалися у земнi поняття i рамки… Точно як всi тi картини, що випирали головами, руками, ногами за межi золотих рам, але при цьому змiст зображення не псувався.
Пройшовши картинну галерею, хлопчик прочинив дверi у простору залу, стiни якоi теж були майстерно розмальованi фресками. Квiтка зрозумiв, що на стiнах зображена цiла краiна. Малюнки розповiдали про життя короля i про подii у королiвствi. Наче продовження чудесноi фрески у центрi зали хлопчик побачив самого короля… Та то була не фреска, не малюнок, а жива дiйснiсть. Король сидiв на високому престолi – добрий i мудрий. Так, вiн був саме таким – хлопчик вiдчував це маленькою наiвною душею. Але, розгубившись вiд побаченоi дивини та величi, вiн стояв i нiяково клiпав на нього оченятами.
В руцi короля поблискував сотнями голубих жаринок водяний годинник. Вода у ньому перетiкала зверху-вниз, бурлила бiлими бульками, свiтилась довкола кусючими промiнцями. З плечей короля падала до пiднiжжя престолу королiвська мантiя, обшита золотими числами i знаками. На головi король мав корону, яку увiнчували дванадцять великих дiадем.
Король уважно i щиро роздивлявся хлопчика, а потiм сам порушив мовчазну тишу:
– Так, я король Часу. Я можу наказати i час зупиняеться. Я можу наказати i час побiжить так швидко, що його потiм не наздогнати. Це я вiдкрив тобi ту маленьку печеру, в яку ти потрапив i прийшов сюди. В iншому разi, ти все свое життя шукав би вхiд до неi, як багато iнших людей, спалив би всi своi мрii, а так нiколи i не знайшов би мене…
Хлопчик не йняв вiри: хтось великий та добрий говорить з ним привiтно i дружньо. Маленьке серце схвильовано стукало в грудях i хлопчик не знав, як при цьому поводитись: чи тiкати назад, чи посмiхнутися у вiдповiдь? Цiкавiсть юноi душi запалила в очах iскорки i вiн мовив:
– Так трапилось. Я втiк iз дому.
Король посмiхнувся:
– Нiчого ТАК не трапляеться у тiлi часу. Вчинки людей залежать вiд iх характерiв. Ти смiливий хлопчик, але не тому, що втiк, а тому, що захотiв щось змiнити у ланцюгах набридлих подiй. Тобою керував розпач, образа, зневага рiдних i друзiв. Не кожному в такiй ситуацii вдаеться потрапити до короля Часу i його краiни…
– Допоможiть менi, добрий королю, – промовив хлопчик. – Менi здаеться, що я бачу те, чого iншi не бачать, i чую те, чого iншi не чують… Я прокидаюсь щоранку i чую не пташиний спiв, а дивну музику, нiби кожна пташка – то спiвець i музикант. Коли я дивлюсь у вiкно, то бачу там не просто дерева i квiти, а цiлi казковi iсторii… Але менi нiхто не вiрить. А ще, кажуть, що я бур’янець i говорю слова, яких сам не розумiю.
– Так часто бувае, i не з тобою одним, – вiдповiв король. – Люди дивнi iстоти щодо розумiння одне одного. У скринi королеви Долi е сiм талантiв. Комусь вона дае усi одразу, а комусь – нi одного. Тобi ж пощастило найбiльше, ти отримав те, чого немае в iнших, от i не розумiють тебе.
Малий, здаеться, повнiстю позбувся переляку, i дрiбненькими, але впевненими кроками, став наближатися до королiвського трону.
– Так-так, – мовив король. – Пiдходь, не бiйся. Я маю намiр подарувати тобi чарiвний компас. Вiн завжди буде вказувати тобi вiрну дорогу. Вiн i твое серце – одне цiле. Якщо будеш слiдувати компасу – дiйдеш до своеi мрii, а я думаю, що вона в тебе е!
– Дякую, Ваша Величносте! – зрадiв Квiтка. – Тепер у мене все буде добре i я вiднайду свою дорогу!
– Це ще не все, – сказав король. – Ти потрапив у мою краiну Часу, але вийти так само не зможеш. Коли ти йшов сюди довгим коридором iз картинами, то мiг лише споглядати iх. Тепер же картини i реальнi люди будуть жити разом, як вiчнiсть i миттевiсть в одному вимiрi. На твоiй дорозi весь час буде плутатись Вiдьма Бажань. В краiнi Часу це одна iз наймогутнiших чарiвниць, вона заважае бачити правдиве i наводить рiзнi спокуси. Тому вiзьми з собою в дорогу ось це.
Король подав хлопчику невеличку книжку, на цупкiй обкладинцi якоi стояв знак пiвмiсяця схожий на тиснену срiблом лiтеру «С», а нижче невiдомою мовою напис, який розумiвся без перекладу: «твоя доля в твоiх руках».
– Якщо твое серце стомиться i компас потрапить у чарiвнi поля бажань лукавоi Вiдьми, час стане не важливим за змiстом, у книзi знайдеш пораду, а може i пiдказку, це вже твiй талант побачить там те, що ховаеться мiж сторiнками.
Із годинника короля почали вистрибувати сонячнi зайчики. За мить iх стало так багато, що вся зала засяяла яскравим чистим свiтлом. У свiтлi, як у водi, стали розчинятись малюнки на стiнах, предмети, королiвський престол i сам король. Тихим дзвоном розчинилися вiкна, i у сяючу залу увiрвались рiзнокольоровi метелики. Вихор метеликiв закружляв довкола рiзнокольоровими цяточками. Метелики застигали, наче приклеенi до невидимоi шибки. З них утворювалися чудернацькi вiзерунки, мозаiчнi орнаменти i за кiлька хвилин хлопчик один опинився в овальнiй кiмнатi, що була чарiвно розмальована кольоровою смальтою та бурштином.
Кiмната мала трое дверей.
Рiзьблення на дверях було настiльки майстерним, що зображення жили i дихали невловимим рухом вiчностi. З одних дверей на хлопчика дивився грiзним диким поглядом лев. Лев задоволено смiявся, оскалюючи небезпечнi зуби, його грива важливо колихалась. Своею лапою лев притискав до землi блискучий гострий меч.
Із других дверей на хлопчика крадькома поглядала юна красуня серед квiтiв. Красуня була у повiтряних сукнях, на якi iскристими хвилястими патьочками лягали пасма русявого волосся. Дiвчина нiжно гладила рукою лякливого кролика, який вибирав стеблинки травички, постiйно жував i час вiд часу здригався, озираючись довкола.
На третiх дверях лiтали птахи i зорi. З глибини зоряно-пташиного хаосу хлопчика пронизував спокiйний погляд велетенського слона, який перекидав навколо себе зорi, неначе жонглер у цирку. Птахи йому в цьому допомагали.
І головне, коли хлопчик ставав обличчям до одних дверей, двое iнших ззаду, неначе руками, манили i притягували до себе. В якi дверi наважитись iти?
На мить страх i тривога знову заволодiли його маленьким серцем. Куди ж подiвся добрий i мудрий король, адже вiн так i не встиг йому подякувати як слiд? Але враз хлопчик згадав про свою мрiю i про те, що король Часу вибрав саме його! Треба не розчарувати свого наставника!
«Якi ж дверi обрати? – подумав Квiтка. – Першi – то, мабуть, влада i сила, другi – кохання i земнi радощi, а третi – то i е вихiд у ту зоряну краiну, де королева-Доля ховае скриню iз сiмома талантами!»
Тодi вiн зробив перший крок i вiдчув, як повiтря нiби розтягуе його з усiх бокiв. Вiн знав, що йому треба саме в тi дверi, але десь глибоко в душi все ж сумнiвався. Хлопчик глянув на чарiвний компас. Так, вiн показував саме цей напрямок, бо туди його тягнуло серце!
«Треба iти швидше!» – подумалось йому. «Постривай! Поговори зi мною, прекрасний юначе!» – звучав за спиною нiжний голос юноi красунi. «Який же я юнак? – подумав Квiтка. – Це все пiдступна Вiдьма Бажань дражнить мою уяву!» Слова прекрасноi дiви ставали невагомим рожевим мереживом, що розходилося по кiмнатi, перетворюючись на аромати лiлей i конвалiй. На мить голос дiвчини затихав, i крiзь нього прорiзувалося грiзне самовпевнене рикання золотого лева. «Не пiддавайся дурним мрiям i слабостям! Найбiльший скарб – це влада!» – нiби прочитувалося у тих неприемних звуках.
