скачать книгу бесплатно
Врятувати вбивцю
Петро Немировський
Історiя студента – майбутнього психотерапевта, який проходить свою останню практику в психiатричнiй клiнiцi у Нью-Йорку. Там вiн знайомиться з непримiтним i, на перший погляд, не дуже цiкавим пацiентом. Але поступово з’ясовуеться, що цей «нудний» чоловiк приховуе вiд усiх i навiть вiд себе самого страшний злочин.Читач також у цiй повiстi дiзнаеться про деякi маловiдомi факти з iсторii психiатрii й великоi полiтики.
Врятувати вбивцю
Петро Немировський
Переводчик Оксана Фирак
© Петро Немировський, 2023
© Оксана Фирак, перевод, 2023
ISBN 978-5-0059-8145-5
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Петро Немировський
ВРЯТУВАТИ ВБИВЦЮ
Записки нью-йоркського психотерапевта
Повiсть
Переклад Оксана Фiрак
*Книга не пропагандирует употребление наркотиков, психотропных веществ или каких бы то ни было других запрещенных веществ. Автор категорически осуждает производство, распространение, употребление, рекламу и пропаганду запрещенных веществ. Наркотики – это плохо!
У кожного своi проблеми
Глава 1
Наближався час ланчу, коли секретарка нарештi постукала по склянiй перегородцi, що вiддiляла реестратуру вiд зали очiкування, i жестом покликала Германа. Сказала, що Рiчард Грубер чекае на нього в своему кабiнетi.
– Мiстере Генрi, заходьте! – завiдувач клiнiки або, як його називали колеги, «Психiатр номер один», пiднявся в крiслi. Вiн вимовив iм’я Германа неправильно, можливо, через його спiвзвучнiсть iз американським iменем. – Радий познайомитися. Вибачте, що змусив вас чекати.
– Я також радий з вами познайомитися, – сказав Герман, простягаючи руку.
– Отже, вас направили до нас в iнтернатуру, – Рiчард Грубер знову сiв у крiсло й уважно подивився на нового практиканта.
Перед ним стояв худорлявий чорноволосий акуратно вдягений чоловiк рокiв тридцяти семи-тридцяти восьми. Усi гудзики бiлоi сорочки застiбнутi, вузька чорна краватка звисае чiтко вертикально, поли пiджака сходяться докупи. Штани попрасованi, туфлi начищенiдо блиску. Словом, причепитися нема до чого.
Не можна сказати, що Рiчард Грубер був нечуйний i байдужий до людей, зовсiм нi. Але на практику до його клiнiки постiйно направляли iнтернiв – майбутнiх психiатрiв, психотерапевтiв, соцiальних працiвникiв, медсестер. Отримавши сякий-такий досвiд, вони йшли i на замiну вiдразу ж прибували новi. Тому запам’ятати всю цю братiю майбутнiх працiвникiв системи охорони здоров’я мiстер Грубер був абсолютно не в змозi.
Сам вiн мав цiлком представницький вигляд, у його зовнiшностi, як кажуть, «вiдчувалася порода». У нього було розумне, приемне обличчя англо-саксонського типу. Вiн тримався з гiднiстю, яка вiдповiдала посадi, говорив не поспiшаючи, використовуючи простi й точнi слова.
– Де ви навчаетеся зараз? – запитав вiн Германа, легенько постукуючи пальцями по столу.
– У Нью-Йоркському Інститутi гуманiтарних наук.
– Що ж, непогано. Думаю, ви вже маете певний досвiд лiкування, вже працювали з хворими?
– Так, я два роки проходив практику в амбулаторних клiнiках у Гарлемi та Бронксi.
– І скiльки ж вам залишилося вчитися?
– Це мiй останнiй рiк навчання в iнститутi i моя остання практика.
– Отже, ви за п’ять хвилин лiкар, – пожартував завiдувач, глянувши на годинника, що висiв над головою Германа. – Звiдки ви родом, якщо це не таемниця?
– З Украiни, з Киева.
– О, Киiв! Я чув про це мiсто. Але, на жаль, нiколи там не був. А в Украiнi ви також працювали в психiатрii?
– Нi, там я вивчав фiлософiю.
При словi «фiлософiя» на обличчi завiдувача вiдобразилося щось схоже на здивування. Також потрiбно й було чимось заповнити порожнечу, про щось говорити з цим, здаеться, трохи нахабним практикантом.
– Зiзнаюся, я не знавець фiлософii. Правда, колись, у юностi, намагався читати Шопенгра—а… – вiн клацнув пальцями, намагаючись згадати iм’я нiмецького фiлософа. —Ну нарештi! Ми зачекалися на вас! – вигукнув вiн, коли дверi вiдчинилися. – Генрi, дозвольте познайомити вас iз мiсiс Сандрою Вiлсон. Вона буде вашим супервайзером упродовж року.
Герман встав i, зробивши крок назустрiч, подав руку невисокiй жiнцi у бiлому лiкарському халатi, що ввiйшла до кабiнету. З вигляду iй було до п’ятдесяти рокiв.
– Сандра – психотерапевт iз багаторiчним стажем. Не сумнiваюся, що ви з нею спрацюетеся i запозичете в неi цiнний досвiд, – сказав завiдувач.
– Звичайно, спрацюемося, – всмiхнулася жiнка. – Так, Гаррi?
– Так, – вiдповiв Герман, вже трохи роздратований тим, що за останнi п’ятнадцять хвилин його iм’я жодного разу не вимовили правильно.
– Чекаю на вас завтра в моему кабiнетi о дев’ятiй, нi, краще о десятiй ранку. О’кей?
– Бажаю успiху! Якщо виникнуть якiсь питання, скарги, мiй кабiнет для вас завжди вiдчинений, – сказав Рiчард Грубер i, не перестаючи усмiхатися, вказав Германовi на дверi: мовляв, усi питання вирiшено, i робити мiстеровi студенту в кабiнетi завiдувача вже нема чого. Тим бiльше, що до ланчу залишалося рiвно п’ять хвилин.
ХХХ
Якби я був професiйним письменником, то, мабуть, так би почав описувати подii, що вiдiграли воiстину фатальну роль у моему життi. Але за освiтою я – фiлософ, колись закiнчив факультет фiлософii у Киiвському унiверситетi. Вступив до аспiрантури. Однак, розчарувавшисьу фiлософii, не закiнчив дисертацiю i покинув аспiрантуру. Я не знав, що робити далi. З одруженням у мене також якось не складалося. І раптом виграв у лотерею грiнкарту! Майже не роздумуючи, зiбрав речi i полетiв у Штати.
Опинившись у Нью-Йорку, деякий час вирiшував, яку спецiальнiсть обрати. У результатi обрав психотерапiю.
Ось, власне, коротка передiсторiя моеi появи в кабiнетi Рiчарда Грубера – завiдувача амбулаторною психiатричною клiнiкою лiкарнi в Бруклiнi.
Глава 2
Потiм менi почали призначати пацiентiв з рiзними психiатричними дiагнозами. До речi, всi дiагнози були поставленi вiдповiдно до «Керiвництва з психiатричноi дiагностики». Саме цим посiбником користуються всi американськi психiатри i психотерапевти. У цiй товстiй i, треба сказати, дуже дорогiй книзi описанi практично всi вiдомi на сьогоднiшнiй день психiчнi розлади.
Наполегливо не рекомендую звичайному читачевi навiть заглядати до цього посiбника! Людина психiчно здорова, але боязка, з «багатою уявою», розгорнувши цю книгу, вжахнулася б, знайшовши в себе риси сексуального манiяка, що захворiв унаслiдок посттравматичного порушення, та й ще з якимось страшним вiдхиленням у деперсоналiзування частин тiла. А за бiльшоi наполегливостi можна довести справу «до переможного кiнця» й опинитися на прийомi в психiатра.
«Синдром студента першого курсу» легко вилiковуеться. Хороший психiатр, якому б довелося мати справу з таким «хворим», порадив би йому заспокоiтися, певний час не читати жодних книг iз психiатрii, а натомiсть пiти у фiтнес-клуб чи бар, випити пива. І ви цiлком здоровi!
Мое мимовiльне вiдхилення вiд теми заводить мене ще далi, i я згадую своiх веселих однокурсникiв, майбутнiх психотерапевтiв. Дехто з них, особливо дiвчата, й справдi брали дуже близько до серця все написане в цiй товстезнiй книзi, «примiряли» до себе тi чи iншi дiагнози i все ж таки зрештою знаходили в себе якусь психiчну хворобу, якщо не в хронiчнiй стадii, то дуже небезпечнi ii симптоми. Вони набридали викладачам питаннями, чи не варто iм негайно звертатися за допомогою до лiкарiв?
Однак серед студентiв були й такi, яким не потрiбнi були жоднi поради. Якраз навпаки – вони самi могли порадити лiкаревi, в якому барi можна добре вiдпочити, де в асортиментi завжди е свiжий холодний ель, а де – смачнi сушi i сашимi.
Пам’ятаю, на одному семiнарi в альма-матер я в парi з Веронiкою вiдпрацьовував тему «Дiагностика пiд час першого вiзиту пацiента». Ми грали ролi: я – лiкаря, вона – пацiентки. Як i належить психотерапевтовi, я проникливим голосом спитав Веронiку, якi проблеми в своему життi вона вважае найскладнiшими.
Мулатка Веронiка нiколи не вдягала бюстгальтер на цi вечiрнi семiнари. У неi були чудовi налитi груди, на смаглявiй шиi блистiв тонкий золотий ланцюжок. Пiсля занять, якi закiнчувалися о дев’ятiй, вона завжди кудись поспiшала, не думаю, що до бiблiотеки. Облизнувши густо нафарбованi губи, Веронiка простогнала: «Ви питаете, якi в мене проблеми? О, лiкарю, ви не уявляете, як я хочу трахатися…»
Іван та його кат
Глава 1
Одним iз перших менi призначили пацiента на iм’я Іван. Упродовж року менi довелося працювати з багатьма хворими, але Іван запам’ятався найбiльше.
Ось що було написано в його медичнiй картi: «Іван Н. – украiнець, п’ятдесят три роки. Родом iз Чернiгова. У минулому – хiрург. Зараз працюе на будiвництвi. Неодружений, дiтей немае. Пiсля отриманих чисельних травм страждае вiд болю вплечових i колiнних суглобах. У кiлькох судах Нью-Йорку мае вiдкритi судовi позови, в яких звинувачуе фiрми й органiзацii у завданнi шкоди його здоров’ю. Два роки тому тиждень перебував у психiатричнiй лiкарнi».
Вiн був худорлявий, на зрiст трохи вищий за середнiй. Що ще? Як змалювати його? Івана – не казкового красеня-супермена, а такого собi п’яничку, завсiдника вуличного балагану? Обличчя невиразне й тьмяне: рот, нiс i вуха. Навiть нема бородавки, нi шраму для рiзноманiтностi. Нудьга.
Спочатку Іван i справдi здавався менi найнуднiшим персонажeм. Я смертельно нудьгував на всiх наших 45-хвилинних психотерапевтичних сесiях. Головним тодi було для мене не заснути i не впасти з крiсла. Тому я придiляв велику увагу своiй позi: навалювався усiм тiлом на правий пiдлокiтник крiсла i простягував ноги вперед. А коли вiдчував, що пiд бурмотiння Івана починаю засинати, спохоплювався i змiнював позу – перемiщав тiло на лiвий пiдлокiтник.
Слухаючи Івана всi 45-ть хвилин, я методично кивав головою, дивлячись то на його невиразне обличчя, то на круглий настiнний годинник над його головою. Вiн нагадував менi бiоробота: приходив на сесii з нiмецькою пунктуальнiстю й з такою ж пунктуальнiстю рiвно через сорок п’ять хвилин вставав, вдягав свiй старенький пiджак i, обдарувавши мене на прощання механiчним рукостисканням, iшов. Вiн пив, тому часто його очi були тьмяними.
Іван страждав вiд депресii та ще мав психосоматичне порушення. Пiдкажу, що слiд розумiти пiд «психосоматичним порушенням»: наявнiсть у людини фiзичного болю з невiдомоi причини або через недоведенiсть iснування цього болю, як такого. Іншими словами, людина скаржиться, скажiмо, на бiль у стегнi. Лiкарi проводять дослiдження, роблять рентгени, але причину встановити не можуть. А пацiент кричить, плаче: болить, i все! І спробуй зрозумiй, чи насправдi в нього щось болить, чи це йому здаеться, чи вiн просто бреше. Психiатричним порушенням це стае тодi, коли в пацiента якась частина тiла, як не крути – таки болить! Зi стегном поступово спостерiгаеться полiпшення, уже може нормально ходити, навiть бiгати. Але раптом, нi з того нi з сього, гострий бiль пронизуе плече! От же ж… І все починаеться спочатку: вiзити до лiкарiв, рентгени… Така коротка характеристика порушення, на яке страждав Іван.
З перших днiв наша спiльна увага була прикута до його правого колiна. За словами Івана, вiн отримав кiлька важких травм, працюючи на будiвництвi: то впав з драбини, то на нього обвалилася гора шлакоблокiв, то ще щось трапилося. І удари постiйно припадали саме на праве колiно.
Іван, у минулому – хiрург, досконало знав анатомiю людського тiла i був надiлений феноменальною пам’яттю.
– Лiкарi вважали, що в мене пошкоджений медiальний надмищелок. Але рентген показав забiй голiвки малогомiлковоi кiстки, – говорив вiн приглушено-хриплуватим голосом, час вiд часу торкаючись рукою до свого колiна.
Цiкаво, що колiно було единою темою, котра викликала в Івана якiсь емоцii. Про все iнше – про свое минуле хiрурга, Украiну, рiдних, яких вiн там залишив, Америку, навiть про себе самого Іван говорив байдуже i вiдсторонено, як про щось, що для нього нiчого не значить або значить дуже мало. Зате колiно – ось де зарита собака всiх його життевих проблем! Загалом на сесiях ми з Іваном обговорювали тiльки його колiно.
У свiдомостi Івана воно не просто болiло. Коли вiн почав менi довiряти трохи бiльше i вже не боявся, що я вважатиму його божевiльним (Іван вважав себе абсолютно здоровим), вiн ознайомив мене з iншими властивостями свого колiна.
– Ви чуете, чуете? – насторожено питав вiн, встаючи з крiсла i роблячи кiлька крокiв кабiнетом. – Чуете, як воно хрустить? Хр-р, хр-р, чуете?
До того ж «хр-р» вiн вимовляв з приспiвуванням, i я пiдозрював, що йому вчуваеться не просто хрускiт, а хрускiт мелодiйний, колоратурний.
– Усе, нiбито стихло, – вiн зупинявся, напружуючи слух. Потiм знову обережно робив крок i знову завмирав. – Нi, хрустить, хрустить…
«Отже, так – треба стабiлiзувати його сон i апетит. Спробувати перефокусувати iнтереси хворого на iншi об’екти крiм правого колiна», – намiчав я лiнiю його лiкування.
Зрозумiло, Іван звернувся до психiатричноi клiнiки не для того, щоб його переконали в тому, нiби його колiно зовсiм не болить або ж болить не так, як йому здаеться. Зовсiм нi. Причина в нього була конкретна: Івановi був потрiбен лист для суду, що, мовляв, унаслiдок отриманих на будiвництвi травм вiн страждае на важку депресiю.
І тут ми разом iз Іваном опускаемося з першоi, найвищоi сходини i пiд хрускiт його нещасного колiна перевалюемося на сходину нижче, де Іван привiдкриваеться для нас не просто як безневинний мiський божевiльний, а як соцiально небезпечний тип.
ХХХ
Моя супервайзерка Сандра. Кiлька слiв про неi. Вона була досить привабливою i розумною. Жила в Лонг-Айлендi, була замiжня вдруге, мала дорослу доньку та пасинка.
Раз на тиждень вона вислуховувала моi звiти про проведенi сесii з пацiентами й ми разом розбирали iхнi справи.
– … Не знаю чому, але ваш Іван викликае в мене серйозну стурбованiсть. По-перше, вiн належить до так званоi групи ризику: самотнiй бiлий чоловiк, вiк – за п’ятдесят, зловживае алкоголем. Два роки тому вiн чомусь лежав у психлiкарнi. Додайте до цього iсторiю з його рiдним братом, який, якщо не помиляюся, застрелився.
– Так, мiсiс Сандро, ви правi. За словами Івана, його брат був офiцером, був на вiйнi в Ipaку i там його контузило. Повернувшись додому, вiн почав пити i застрелився, цiлком iмовiрно, в станi бiлоi гарячки.
Вона на мить заплющила очi:
– Щось з вашим Іваном не так. Лише б вiн услiд за братом не надумав накласти на себе руки. Не забувайте: суiциднiсть мае спадковi коренi! Моя iнтуiцiя пiдказуе, що з Іваном потрiбно працювати дуже обережно.
– О’кей, мiсiс Сандро, буду обережним. Однак насмiлюсь заперечити – Іван абсолютно холодний чоловiк, я б вiднiс його до класу земноводних, вiн щось на зразок ящiрки чи тритона. Щоб накласти на себе руки, потрiбнi сильнi емоцii, пристрастi, iдеi. Іван же, пробачте, нi риба, нi м’ясо. Йому вiд нас потрiбнi лише листи для адвокатiв. Знаете, скiльки в нього позовiв у мiських судах?! П’ять! – Я пiдняв руку з розчепiреними пальцями i, перераховуючи, загинав кожен палець. – Два позови щодо травм на будiвництвi: вiн звинувачуе будiвельнi компанii, де працював, що вони нехтують правилами безпеки. Далi: позов до автомобiльноi аварii – не сумнiваюся, що цю аварiю вiн пiдлаштував. Ще позов проти мiськоi влади – через те, що вiн впав на ескалаторi в метро, мабуть, був п’яний. І один позов до супермаркета: вiн купив там несвiжий йогурт i отруiвся ним, що у результатi нiбито призвело до видалення апендикса. Вiн – вимагач i симулянт, ось хто вiн. Такий тип нiколи не накладе на себе руки, скорiше будь-кого зажене в могилу! – Я закiнчив свою трибунну промову з певним роздратуванням у голосi, бо мою думку, думку досвiдченого психотерапевта, зовсiм не враховують.
Сандра тим часом розглядала своi нiгтi з новим манiкюром:
– Може, ви й правi, Германе. Але знаете, у мене колись був пацiент, також позбавлений будь-яких емоцiй, з класу земноводних, як ви висловилися. Я працювала з ним бiльше року. Коли на однiй сесii нам нарештi вдалося розколоти його душевний лiд i проникнути в його таемницю, вiн зiрвався з цього самого крiсла, на якому ви зараз сидите, i заледве не задушив мене, – Сандра пiднесла руки до свого горла, показуючи, як ii намагалися задушити. – Германе, все ж таки поцiкавтеся в Івана подробицями загибелi його брата.
ХХХ
– Послухайте, мiстере Іване, перестаньте вдавати дурня! Ви потрапляете в автомобiльнi аварii, падаете зi сходiв, на вас завалюються шлакоблоки, у вас ламаються кiстки, рвуться сухожилля, i ви жодного разу не задумалися, чому з вами це вiдбуваеться? Ви не бачите в цьому нiчого надзвичайного? Ну добре, людина може потрапити в автокатастрофу, отримати травму на роботi, згоден, у життi всяке бувае. Припустимо, пiсля першого нещасного випадку людина не буде глибоко задумуватися про несправедливiсть долi, пiсля другого зазвичай виникають питання. А у вас, Іване, нещаснi випадки трапляються заледве не щомiсяця. І ви жодного разу не спитали себе чи Бога – чому? Не знаю, чи ви читали Бiблiю, знамениту «Книгу Йова», де праведник Йов пiсля кожного удару звертався до Неба зi стогонами i криками. Але ви, ви?! Невже ви жодного разу не обурювалися такою жахливою несправедливiстю?
– Нi. Я за натурою реалiст. Трапилося, отже, трапилося, нема чого фiлософiю розводити, – сухо вiдповiдав Іван.
– О’кей, вам наплювати на фiлософiю, у Бога ви також, судячи з усього, не вiрите. Але тодi скажiть: ви насправдi впевненi, що вам за все повиннi виплачувати грошовi компенсацii? Припустимо, людина отримала травму i втратила працездатнiсть. Так, якийсь час, поки вона не вiдновиться, iй потрiбна грошова допомога. Але ви, судячи з ваших же слiв, на жоднiй роботi в Америцi не затримувалися бiльше пiв року – отримували чергову травму i вiдразу ж бiгли до адвоката. Дивiться, що вiдбуваеться: ви купили в супермаркетi зiпсований йогурт iз простроченою датою, вiд якого, як ви запевняете, у вас був сильний пронос. О’кей, бувае. І ви, колишнiй хiрург, який колись робив складнi операцii на вiдкритiй черевнiй порожнинi, злякалися проносу i побiгли в лiкарню до «швидкоi допомоги», де цей ваш вiзит зареестрували. Потiм, через мiсяць, у вас трапилося запалення апендиксу. Вам роблять легку операцiю, видаляють його, i пiсля цього ви подаете позов у суд проти супермаркету, доводячи, що начебто через те отруення йогуртом у вас сталося запалення апендиксу. Супермаркет, щоб не доводити справу до розгляду в судi, виплачуе вам десять тисяч доларiв! Важко повiрити! При цьому ви вважаете себе безневинною жертвою. Хронiчний вимагач – ось хто ви, – пiдсумував я.
Іван нахмурився, його обличчям пробiгла тiнь розгубленостi, навiть переляку.
– Ви хочете, щоб я бiльше до вас не приходив? – спитав вiн, його голос затремтiв.
Вiн якось увесь стиснувся в крiслi; його очi, тьмянi пiсля перепою, забiгали. На його обличчi вiдобразилося щось вiд дитини – нещасноi, яку всi покинули i яка нiкому не потрiбна.
– Нi, я зовсiм не хочу цього. Певною мiрою я вам навiть спiвчуваю, – буркнув я. – Але, розумiете, те, що ви робите… я не можу виправдати. Ви справдi переконанi, що маете право на цi грошi? Ви дiйсно вважаете, що один ваш пронос коштуе десять тисяч доларiв?
І тут обличчя Івана, вкотре за цю сесiю, змiнюеться. Вiрнiше, обличчя залишаеться нерухомим, лише трохи вiдкриваеться рот, губи викривлюе дивна усмiшка…
– Так, я впевнений, що вчиняю правильно. Так, менi всi виннi, – його очi дивляться чи то на мене, чи крiзь мене i бачать…
Що вони бачать, – цi тьмянi з перепою, холоднi очi тритона, цiеi ящiрки, що завмерла на пiску? Вiд його усмiшки у мене пробiгае спиною холод. У цю мить я чомусь не сумнiваюся, що Іван здатний убити. І вб’е, вб’е з цiею холодною, кривою усмiшкою.
«Справжнiй соцiопат, який не знае нi про закони моралi, нi любовi». Я мимохiть вiдштовхуюся ногами вiд пiдлоги, i мое крiсло на колiщатах вiдкочуеться вiд цього суб’екта подалi.
– Ви просили мене пiдготувати листа для вашого адвоката. Ось, будь ласка, – я простягаю йому конверт з логотипом нашоi лiкарнi.
Іван бере конверт, кладе його до внутрiшньоi кишенi свого старого пiджака:
– Дякую, лiкарю.
Дивиться на годинника i, побачивши, що вже пройшло сорок три хвилини, починае збиратися.
