скачать книгу бесплатно
Тато Жора
Петро Немировський
Історiя тремтливоi прив’язаностi двох сусiдiв по будинку: хлопчика iлiтнього чоловiка. Цього чоловiка всi у дворi кличуть татом Жорою. Сусiди його не дуже люблять, але хлопчик правильно вгадуе в татовi Жорi дещо особливе.Їхнiй зв’язок, що стае глибшим i мiцнiшим, тривае багато рокiв. Остання таемниця тата Жори розкриваеться пiсля його смертi.
Тато Жора
Петро Немировський
Переводчик Ірина Гаркуша
© Петро Немировський, 2023
© Ірина Гаркуша, перевод, 2023
ISBN 978-5-0059-6559-2
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Петро Немировський
ТАТО ЖОРА
Оповiдання
Переклад Ірина Гаркуша
1
Мабуть, варто почати з того червневого ранку, коли я, шестирiчний хлопчик, солодко сплю на старому диванi з потертою зеленою оббивкою. За вiкнами – свiтанок, i сонячнi зайчики, бавлячись, заплигують до мого трохи вiдкритого рота.
Раптом чиiсь кiстлявi пальцi стискають мое плече. Переляканi зайцi вистрибують з рота i розбiгаються. Розплющую очi i бачу велику сиву голову, високе, перерiзане зморшками чоло, великий нiс i жорсткi губи; лiвий куточок рота злегка пiднятий, а правий – опущений, як у П’еро. Хоча порiвняння iз П’еро е вкрай невдалим. Очi – темно-зеленi, з дивним коричнюватим вiдтiнком. Це – дядько Георгiй, котрого всi навколо називають татом Жорою.
– Годi нiжитись. Пiдйом! – командуе вiн.
Я кривлюся, заплющую очi в надii, що тато Жора зникне з мого життя бодай на кiлька хвилин. Прикидаюсь сплячим, очi вiдразу наповнюються бiлим лататтям, пiд яким пливе велика срiбляста риба… Та мене знову термосять, ще дужче.
– Ну-бо, вдягайся. Бач, принц який.
Сиджу на краечку ванни, стуливши очi, намагаюся додивитись, куди ж попливла та рибина. Та хвiст ii зникае, бiле латаття тане у темнiй водi, а з кiмнати все голоснiше чутно надсадний кашель тата Жори.
Вдягаю футболку, шорти. Гудзик ледь тримаеться – цiкаво, коли ж вiдiрветься? Затягую ремiнцi сандалiв, з яких далеко вперед смiливо висовуються два великих пальцi.
– Орел! – кидае тато Жора i прямуе до дверей.
Йдемо вулицею. Я плентаюсь за ним – сухорлявим, високим, величним, схожим на пам’ятник iмператору. Вудка в його руцi могла би грати роль списа, але все псують широкi, витягнутi на колiнах штани, i тато Жора-пам’ятник роздвоюеться, перетворюючись на тата Жору-клоуна.
***
Батьки мене не виховували. Може, тому, що завжди працювали. Втiм, iхня вiдсутнiсть мене влаштовувала. О сьомiй ранку пiд скрипiт паркету повз мого дивану важкуватою ходою проходив тато; услiд за ним – набагато тихiше, майже навшпиньки – мама. Потiм десь дзюрчала вода, лунали уривки фраз про дитячi чобiтки на зиму, про ключi, про якогось Сергеева, свистiв чайник. Зрештою цей хаотичний набiр звукiв закiнчувався клацанням замку, i вся квартира поринала у тишу, якщо не рахувати дзижчання мухи i цокання будильника. Не розплющуючи очей, я посмiхався, вiдчуваючи себе найвiльнiшою у свiтi людиною.
Взагалi, працювали i метушились всi дорослi, окрiм тата Жори. І в цьому – можливостi вiльно розпоряджатись своiм часом – ми були рiвнi.
В нього була дружина на iм’я Серафима, яку i тато Жора, i всi навкруги називали Сiмою, – огрядна жiночка з гостреньким носом, дуже примруженими (навiть неможливо визначити колiр) оченятками i тоненькими чорними вусиками над верхньою губою. Тiтка Сiма вiчно носила повнi торби i була постiйно чимось невдоволеною. Мабуть, вранцi, коли вона збиралась на роботу, тато Жора, як i я, вдавав, що спить, вiдчуваючи таке ж неймовiрне полегшення.
Потiм вiн вставав, йшов на кухню, де тулилися шафки, табуретки, вiдра. Брав пачку «Казбеку», вiдчиняв кватирку i, дивлячись у вiкно, без поспiху вдаряв пачкою по розкритiй долонi, поки звiдти не з’являвся кiнчик папiроси. Крутив, ледь стискаючи, наповнену тютюном частину у тонкому папiросному паперi. Потiм тато Жора – цей Нептун у широких темно-синiх трусах i майцi, з вирiзу якоi стирчала мочалка сивого волосся, – дмухав у гiльзу, м’яв ii i затискав у великих жовтих зубах. Чиркав сiрник, i у кватирку вилiтала хмарка диму.
Пачка «Казбеку» з вершником у чорнiй бурцi незмiнно лежала на пiдвiконнi. Ця пачка вабила мене до себе. Одного разу, вибравши момент, я вiдважився взяти звiдти папiросу. Залiз на горище i закурив, але менi так сильно запаморочилося в головi i так мене знудило, що я заприсягся нiколи не курити. Втiм, те присягання я порушив у чотирнадцять рокiв, коли потрiбно було використати всi наявнi засоби, аби чимшвидше подорослiшати. Вiдтодi папiроси, що непомiтно перемiщалися з пачки «Казбеку» до мого шкiльного пiджака, були просто безцiнними.
Обряд палiння першоi папiроси тато Жора здiйснював щоранку. Тривало це до того дня, коли у вiдкриту кватирку вилетiв янгол, уносячи душу тата Жори. Хоча зi слiв тiтки Сiми: «Покурив, повернувся у кiмнату, лiг на диван i помер» можна було припустити, що у кватирку вилетiв нiякий не янгол, а звичайний сигаретний дим.
