скачать книгу бесплатно
Франциск Ассизький
Петро Немировський
«Я бачу, як з кущiв вибiгае кiт! Дикий смугастий кiт бiжить до безхатька, перестрибуючи зламанi гiлки та калюжi. Кiт стае на заднi лапи, а переднi упирае в ноги безхатька. А потiм танцюе на заднiх лапах. Безхатько бере кота за шкiрки, пiднiмае i… цiлуе у писок. Як страшно!»
Франциск Ассизький
Петро Немировський
Переводчик Ірина Гаркуша
© Петро Немировський, 2023
© Ірина Гаркуша, перевод, 2023
ISBN 978-5-0059-6557-8
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Петро Немировський
ФРАНЦИСК АССИЗЬКИЙ
Оповiдання
Переклад Ірина Гаркуша
1
Всю нiч я думав про завтрашню риболовлю, крутився з боку на бiк, часто дивився на годинник у своему мобiльному телефонi – боявся проспати.
Ввечерi напередоднi я поставив електронний будильник на п’яту ранку, кiлька разiв перед сном нагадав татовi, аби й вiн не забув на своему телефонi встановити будильник на п’яту ранку.
Завтра я наловлю бага-а-ато риби. Нема нiчого прекраснiшого за риболовлю! Анi морозиво, анi катання на велосипедi, анi навiть iгри на комп’ютерi не можуть зрiвнятися з риболовлею. Звичайно, це не означае, що я не люблю iсти морозиво, кататись на велосипедi i, тим бiльше, грати на комп’ютерi. Але риболовля – це щось особливе.
Коли батьки запитують, ким я хочу бути, коли виросту, вiдповiдь в мене готова – рибалкою. Нещодавно я заявив батькам, що хочу кинути школу. «Чому?» – «Тому що, вже вмiю рахувати, читати й писати, а рибалцi iншi знання не потрiбнi. Рибалцi потрiбна вдача».
Ми довго сперечалися, поки нарештi я не погодився: школу закiнчу, але в коледж не пiду. Вiдразу куплю собi катер, рибальськi снастi, високi гумовi чоботи i з ранку до ночi буду рибалити.
Зловлену рибу буду продавати. Для цього вiдкрию свiй магазин: винайму робiтникiв, може, навiть батьки погодяться там чистити рибу i стояти на касi. В нас буде справжнiй сiмейний бiзнес.
Тато потиснув менi руку – мовляв, угода вiдбулася. Мама, щоправда, пробурчала, що коледж все ж таки потрiбно буде закiнчити.
2
– Колись ми з мамою iздили до Італii, ти тодi ще не народився i лежав у мами в животi, – розповiдав тато, коли зранку ми iхали з ним у машинi. – Так от, у Флоренцii ми увiйшли в знаменитий собор Санта Кроче. А там зберiгаеться ряса святого Франциска Ассизького – давним-давно жив такий чоловiк. Лежить за склом така собi темна ряса i мотузка, якою святий Франциск пiдперезувався.
Позiхаючи, я дивився у вiконце, де у сутiнках, що почали вже танути, проступали обриси будинкiв i дерев.
Тато продовжував:
– Ми оглянули в тому соборi розписи на стiнах, i мама пiшла далi, а я все стояв перед рясою, наче прикутий, не мiг зрушити з мiсця! І раптом – сам не знаю, що на мене найшло – почав молитись i дякувати Боговi! І ледь не розплакався, уявляеш? А вся справа – у шматку цупкоi матерii i звичайнiй мотузцi. Так, iнодi в нашому життi стаеться щось таке, що важко пояснити… Повернувшись з Італii до Нью-Йорку, я прочитав життепис святого Франциска. Виявляеться, вiн був дивовижною людиною – вiддавав ближньому останне, що мав. До речi, вiн проповiдував не лише людям, але й тваринам, птахам i рибам.
