Історія русів. Український переклад

скачать книгу бесплатно


Історiя з Юрiем Хмельницьким – чергова фантазiя, в основi тут – конфлiкт мiж козаками та росiянами. Описуеться брутальне ставлення росiян до украiнцiв, бо «все в них робиться навперекiр, а поведiнка iх i розмови дихають самим лише презирством та знущанням над тутешнiм народом. Обзивання „виговцями“ та „хохлами“ е звичайними, для них титулами i назвиськами. Саму навiть релiгiю, або вiру народу тутешнього, що була колись взiрцем i колискою для всiеi Росii, таврують вони як обливальщину, що не мае хрестiв на шиях i складних образкiв у возах, i, словом сказавши, ледве признають народ сей за творiння Боже», але все це нiби викладено у листi Ю. Хмельницького, звiсно, вигаданому – вiн потрiбен був авторовi для виправдання переходу нового гетьмана на бiк полякiв. Але i Ю. Хмельницький не е позитивний герой, його успiхи звуться «мерзенними», подаеться вiн як руйнiвник рiдноi землi i як такий, котрий постае «супроти Отчизни». Кiнцеве резюме щодо цього гетьмана нещадне, бо його гетьманство «вiдродило в Малоросii страшне замiшання, мiжусобицю i всякого роду безладдя». Історично фабула про Ю. Хмельницького – дивна сумiш справжнiх та вигаданих фактiв, поданих доста хаотично.

Наступний сюжет про Івана Брюховецького знову-таки наскрiзь лiтературний, герой тут так само негiдник – «фаворит i зрадник», зухвалий, драпiжний, пiдступний та хитрий, його полковники-запорожцi «зруйнували всю регулу та дисциплiну вiйськову… а замiсть того допущено в них яничарське вбивство, сваволю й непослух», однак вiйськовi подвиги І. Брюховецького похваляються. Яскраво, й також белетристично, описано побут цього гетьмана у Москвi i прихiд в Украiну росiйських воевод з iхнiм здирством та наругами, що й привело до повстання. Новела про І. Брюховецького переходить у фабулу про П. Дорошенка. Лист П. Дорошенка до І. Брюховецького – також белетристична вправа автора, але для пiзнання способу полiтичного мислення показова:

«Народ, який довiрив тобi долю свою, пролив незмiрну силу кровi своеi, загубив також незлiченних предкiв своiх i нащадкiв на побойовищi, ведучи довголiтнi вiйни з поляками за вольнiсть свою i свободу. Але яку вiн мае тепер вольнiсть i свободу? Воiстину нiякоi, а саму злобну химеру! Рiчнi труди iхнi i все, набуте потом iхнiм, забирають у них воеводи та пристави: суд же й розправа в iхнiх руках. І що ж зостаеться нещасному народовi? Тiльки злиднi, туга, i стогiн! Ви зi старшинами своiми збагатилися в Москвi самими жiнками, але й то за посаг iхнiй народ вiдплачуе; i ти уподiбнюешся достеменно тому пастуховi, який держить корову за роги, а iншi ii доять».

Смерть І. Брюховецького також подано не iсторично, а белетризовано. По тому твориться фабула про Д. Многогрiшного, яка вклинюеться у розповiдь про П. Дорошенка (союз останнього з турками подаеться як самоохорончий акт), П. Суховiя та М. Ханенка – про останнiх розповiдаеться коротко, а Д. Многогрiшний нiби помер вiд ран, а не був, як насправдi, засланий росiянами до Сибiру. Оцiнка його назагал позитивна, народ його нiби оплакував, як «достойного iхнього начальника», попри свою сумирнiсть був добрим гетьманом у вiйську, «визначним полiтиком i справедливим суддею в управлiннi». Далi йдеться про І. Самойловича.

Як бачимо, розповiдь про Руiну твориться своерiдними перекатами: вiд одного гетьмана до iншого iз вставкою у текст листiв, белетристичних пасажiв, зокрема батальних, iнтриг, змагань, але загальне настановлення до правителiв Козацькоi держави того часу негативне (за винятком Д. Многогрiшного) i суб’ективне, факти густо змiшано iз фантазiями, поплутано дати; ставлення до Польщi тiльки негативне, до Росii двояке, певне москвофiльство змiшуеться з рiзкою негацiею щодо росiян. Стосовно П. Дорошенка виразноi негацii нема, хоча автор вважае його самозваним гетьманом (iсторично неправильно, бо булаву Б. Хмельницького тримав-таки вiн, отже, за козацьким правом, саме вiн i був законним наступником, але автор певним чином монархiст i вважав законним гетьмана, затвердженого монархом). Окремо вставляеться фабула про І. Сiрка iз виславленням його подвигiв, загалом цей пасаж витворений у стилi похвали; вводяться сюди й легендарнi перекази: про скаржницю-татарку, про стосунки І. Сiрка iз І. Самойловичем.

Сюжет про І. Самойловича починаеться описом його вiйни з П. Дорошенком, причому правною стороною виступае таки лiвобережний гетьман (позицiя москвофiльська). Загалом у москвофiльствi автора «Історii русiв» е своя особливiсть: вiн не минае увагою злодiянь росiйського вiйська в Украiнi, але до царiв виявляе пiетет (до Олексiя Михайловича та його сина Федора, наприклад). Героiчним тоном описуеться змагання вiйськ І. Самойловича та Г. Ромодановського з турками в 1677 i 1678 роках (у творi падiння Чигирина неправильно позначаеться 1679 роком). Але бiльше І. Самойловичем автор не займаеться, хоча правлiння його було довголiтне, а описуе тiльки падiння І. Самойловича в 1687 роцi, справедливо вважаючи, що «вина його пiдходить близько тоi байки, в якiй вовк звинуватив вiвцю за те, що вона скаламутила йому воду внизу тоi рiчки, з якоi зверху вiн пив». Падiння гетьмана пояснюеться пiдступом його ворогiв, а «докази здвигнув таемним ковом осавул генеральний Іван Степанович Мазепа, що давно шукав собi гетьманського титулу». Вiдтак починаеться не просто фабула, а повiсть (як i у випадку iз Б. Хмельницьким) про Івана Мазепу.

Ввiдна характеристика гетьмана починаеться з неправдивого твердження, що Мазепа «був природним поляком iз фамiлiй литовських». Насправдi ж вiн, як i І. Виговський, украiнський шляхтич, але з Бiлоцеркiвщини, причому батько його служив у Б. Хмельницького. Але це вже тенденцiя така в автора (дехто з дослiдникiв вважае: антишляхетська): коли хитрий, пiдступний i достойний осуду – то поляк. Загалом звiстки про початковий етап життя й дiяльностi І. Мазепи тут чиста вигадка, пiдкрiплена цитатою iз Вольтера, з його «Історii про Карла XII», яка теж бiльше легендарна, як правдива; можна сказати – це вигадка в романтичному дусi. Кров Самойловичiв, «безвинно пролита», кладеться на совiсть Мазепи, хоча iх скарали росiяни. Дуже негативно говорить автор про нiби кровожерних Мазепиних гвардiйцiв – сердюкiв, однак його походи описуються позитивно, адже чинилися разом iз росiйським вiйськом (знову вияв москвофiльства). У повiсть про Мазепу вклинюються сюжети про С. Палiя, який подаеться як «великий воiн», та Петрика, що зображуеться татарським прихвоснем, а це свiдчить: лiтопису С. Величка автор не знав. Усе це твориться також у москвофiльськiй традицii. Цiлком белетристично Петрик називае себе позашлюбним сином Мазепи, хоч це оперто на iсторичнi поголоски, романтизуеться при цьому iсторiя з козаком Вечоркою, який подаеться тут козацьким лазутчиком. Імперiалiстичнi походи Петра І схвалюються, автор вивищуе «премудрiсть Монарха, що керував iз такою розважливiстю». Повстання І. Мазепи для автора – «мерзенний задум», а причиною повстання подаеться особиста образа (цар ударив Мазепу по щоцi), а не тиранське гноблення Украiни. Сам Мазепа – злобний, кровожерний, про що свiдчить такий цiлком неiсторичний пасаж у дусi типового москвофiльства:

«Мазепа, розчищаючи тим часом шлях, яким провадила його зайва вiдвага й надмiрна злоба до незмiрного провалля, усував од себе пiдозрiлих йому людей, нездiбних наслiдувати йому в його задумах, а декому з таких людей шукав i самоi смертi».

Далi йдуть приклади про Миклашевського та Мировичiв.

Так само описуеться iсторiя iз Кочубеем та Іскрою: смерть донощикiв подаеться, як «тяжкий злочин Мазепин». Здавалося б, маемо елементарний, казенний, проросiйський наклеп на великого гетьмана, але всi цi iнсинуацii покриваються сильними резонами iз уведеноi до тексту промови І. Мазепи «до всiх урядникiв, тут зiбраних» – подiбний прийом автор використав i в сюжетi про Ю. Хмельницького та П. Дорошенка. Ясна рiч, ця промова, як i всi iншi промови та листи, iсторично фiктивна, але ситуацiю тут вiдбито досить точно, протилежно до власноi оповiдi автора. Двi могутнi сили, говорить гетьман, дiйшли до Украiни, два володарi, якi «подобляться найстрашнiшим деспотам, яких вся Азiя i Африка навряд чи коли спороджували», при цьому украiнцям треба подбати про самих себе. Гетьман сподiваеться, що король шведський подолае росiйського царя. Коли це станеться, то шведи вiддадуть Украiну у рабство полякам i вже не буде мови про права й привiлеi нашi, «бо ми природно порахованi будемо як завойованi». Далi йде мiсце, яке варто зацитувати:

«Будемо раби неключимi, i доля наша остання буде гiрша за першу, якоi предки нашi вiд полякiв зазнали з таким горем, що й сама згадка про неi жах наганяе. А як допустити царя росiйського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч вiн походить од колiна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собi владу необмежену, карае народ той свавiльно, i не тiльки свобода та добро народне, але й саме життя його пiдбитi единiй волi та забаганцi царськiй. Бачили ви i наслiдки деспотизму того, яким вiн винищив численнi родини найбiльш варварськими карами за провини, стягненi наклепом та вимушенi тиранськими тортурами, що iх нiякий народ стерпiти й перетерпiти не годен. Початок спiльних недуг наших зазнав я на самому собi. Вам-бо вiдомо, що за вiдмову мою в задумах його, убивчих для нашоi Отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признае, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентуе нацiю, вважае, звичайно, членiв ii за худобу нетямущу i свiй послiд».

А далi – ще сильнiше:

«Отже, зостаеться нам, братiе, з видимих зол, якi нас спiткали, вибрати менше, щоб нащадки нашi, кинутi в рабство нашою неключимiстю, нарiканнями своiми та прокляттями нас не обтяжили. Я iх не маю i мати, звичайно, не можу, отже, непричетний есьм в iнтересах успадкування, i нiчого не шукаю, окрiм благоденства тому народовi, який ушанував мене гетьманською гiднiстю i з нею довiрив менi долю свою. Окаянний був би я i зовсiм безсовiсний, якби вiддав вам зле за добре i зрадив його за своi iнтереси!»

Подаеться також визвольна програма Івана Мазепи:

«А при майбутньому загальному замиреннi всiх воюючих держав вирiшено поставити краiну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володiнням польським, зi своiми природними князями та з усiма колишнiми правами й привiлеями, що вiльну нацiю означають». При цьому вказуеться, що союз iз Швецiею не новий, його укладав ще Б. Хмельницький, вiдтак «нинiшнi договори нашi з Швецiею суть тiльки продовження колишнiх, в усiх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбае i очевиднiй небезпецi не запобiгае? Такий народ неключимiстю своею подобаться воiстину нетямучим тваринам, од усiх народiв зневаженим».

По тому подаеться нищiвна оцiнка росiян, як «народу, нiчим од них не кращого, але нахабного i готового на всякi кривди, грабунки i дошкульнi дорiкання».

Здавалося б, маемо тут якийсь поняттевий дисбаланс, навiть нонсенс: отак змальований І. Мазепа, як ми вище подали, i раптом така сила i правда у словi, такий високий патрiотизм та самовiддача! Пояснити це можна знову-таки у два способи. Перший: коли прийняти думку, що «Історiю русiв» писало кiлька осiб (а твiр виразно розпадаеться на три блоки), то другий автор завершив свое писання до повстання І. Мазепи, третiй же почав свою частину з опису самого повстання. Другий автор «Історii русiв» не тiльки ховав свое прiзвище та ймення, а й уживав засобiв остороги в самому текстi. Нi, не про пiдтексти йдеться, а лишень про самозастережнi заходи – надто небезпечнi речi автор зголошував. Бо й справдi, царя Петра І спершу хвалять, а тодi називають, хай нiбито i не в авторському текстi, найстрашнiшим деспотом, що його народжувала земля. Найцiкавiше ж, що так, як оце подано, І. Мазепа справдi думав, з малими хiба фактологiчними поправками (наприклад, наказним гетьманом був не Адамович, а Жданович тощо) – отже, ця промова оперта на якомусь вiрогiдному джерелi. З другого боку, можна гадати, що автор творить образ І. Мазепи в макiавеллiвському дусi, що вiдповiдало, зрештою, образу бароковоi людини з боротьбою у собi лихих i добрих начал. Про психологiзм образу ще рано говорити – суперечить цiй думцi хiба те, що назагал образи гетьманiв тут одноплощиннi i е носiями не так людських, як, скажемо так, iдеологiчних начал, якi пiдходять чи не пiдходять до свiтогляду автора, вiд цього, до речi, й залежала iхня характеристика. Хоч би як було, а можна виснувати, що «Історiя русiв» певною мiрою таки спричинилася до бачення І. Мазепи в росiйськiй лiтературi першоi половини XIX столiття як «коварного злодея». Отже, образ великого гетьмана, як бачимо, таки лiтературний i тiльки подекуди правдивий.

Разюча сцена – здобуття росiянами Батурина i рiзня, яку учинив тут Меншиков; зрештою, нещадна росiйська рука знищувала всю Украiну: «Така сама доля спiткала бiльшу частину Малоросii. Загони вiйська царського, роз’iжджаючи по нiй, палили й грабували геть усi оселi без винятку i правом вiйни, майже нечуваним. Малоросiя довго ще курiла пiсля полум’я, що ii пожирало». Проте i в цьому гiрка iронiя та страшна правда: «Народ, зазнавши лиха безодню незглибну, на щастя (дивний цей вислiв: яке тут щастя? – В. Ш.), приписував гiршу недолю самим шведам, ненависним йому за тii середи та п’ятницi, коли вони iли купленi в сього ж народу молоко i м’ясо». І коли б не було отого «на щастя», можна було б подумати, що автор «Історii русiв» розумiе й болiе полiтичною слiпотою свого народу, але, на нещастя, i вiн, певною мiрою, на ту хворобу слабував, бо зовсiм не осуджуе полковника Носа за дику зраду в Батуринi, та й iнших вiдступникiв у iнших мiсцях. І це незважаючи на свою вiльнолюбнiсть та опозицiйну настроенiсть й, безсумнiвно, любов до Вiтчизни, отже, не забувае вклонитися росiйському царю, отому найстрашнiшому деспоту, який залив кров’ю його рiдну землю. У цьому i е немала духовна й лiтературна вада твору. Тут вiн значно поступаеться «Енеiдi» І. Котляревського, де висота i сила героiчного духу, незважаючи на приявну гiркоту, не е ущербна. Причину оцього покiрливого схиляння перед немилосердним напасником розумiе й декларуе сам автор «Історii русiв», оповiдаючи про те, що І. Мазепа в Полтавськiй битвi участi не брав. Знову нiби нонсенс: повстав супроти деспота й тирана, поневолювача своеi землi й народу, а не воював. Ось це пояснення:

«Бо Мазепа, як усiм вiдомо, бувши християнином глибоко побожним, що побудував своiм коштом багато монастирiв i церков, уважав за смертний грiх проливати кров своiх землякiв та одновiрцiв (курсив мiй. – В. Ш.) i дотримувався того з рiшучою твердiстю, не схиляючись на жоднi переконування. А тому нiхто не докаже, щоб тi його вiйська причетнi були бодай до одного вбивства, учиненого над росiянами».

Дивнi речi! Перед цим говорилося, що І. Мазепа був немилосердний до своiх землякiв, не одного вбив, а тут аж таке! До речi, це мовилося в той час, коли тi ж росiяни зовсiм не зупинялися перед пролиттям кровi одновiрцiв. Зрештою, усвiдомлюе це й автор: «Одначе, не зважаючи на те, всi полоненi, що потрапили з його вiйська в руки росiян, зазнавали долi однаковоi з лебединськими мерцями».

Ще одна рiч звертае на себе увагу, коли аналiзуемо образ І. Мазепи в «Історii русiв»: негативно описуеться вiн перед повстанням, пiд час же повстання веде себе гiдно i шляхетно. Так само вiн i вмирае: «з туги, перебуваючи останнi днi великим утiшителем королевi шведському, що поважав його за надзвичайний розум i здоровi мiркування про великодушнiсть у нещастях». А перед самою смертю нiбито спалив своi папери, щоб уберегти, «многих патрiотiв» своеi землi.

Івану Мазепi в «Історii русiв» присвячено чимало мiсця, тобто пiсля Б. Хмельницького, як ми вже казали, – це другий великий герой твору. Вiдтак нiби двi руки його писало: одна в стилi й дусi офiцiйних козацьких лiтописiв, друга в дусi героiчного звеличування гетьмана. І можна було б з переконанiстю звiстити, що про гетьмана-повстанця почала писати нова рука, коли б не врiзувався в цей новий текст пасаж про Орлика, який тут зветься не Пилипом, а Семеном, iсторично плутаний та в дусi осудiв гетьманiв пiсля Б. Хмельницького. Великий оборонець прав Украiни перед цiлою Європою названий тут дурисвiтом, а його дивовижна визвольна акцiя «пiдлещуваннями i затiями». Про повстання П. Орлика на Правобережжi в 1711–1713 роках не говориться, при цьому автор хвалить козакiв, що не слухали Орлика, «а були прихильнi незмiнно до правного свого начальства» (курсив мiй. – В. Ш., с. 275) – позицiя цiлком москвофiльська. Проте це не завадило авторовi цiлком осудно написати про окупацiйнi вiйська в Украiнi (росiйськi), так званих «консистентiв», з iхнiми незмiрними здирствами.

Наступна фабула про І. Скоропадського подае чимало цiкавого фактичного матерiалу: змагання його з О. Меншиковим, i канальнi роботи, на якi гнали козакiв, i поiздки гетьмана в Москву, i встановлення Малоросiйськоi колегii. Загалом, пiсля оповiдi про П. Орлика розповiдь набувае бiльш цiльного, документального характеру, тут уже немае анi перекручень, анi разючих iсторичних помилок. Так само описано П. Полуботка i його змагання за автономнi права Козацькоi держави; оповiдаеться про жахливу Тайну канцелярiю, допити в нiй козацькоi старшини. Зрештою, подаеться знаменита промова П. Полуботка, яка, на наше переконання, не е риторичною вправою автора, а мае свою документальну пiдставу (про це докладно я пишу в своiй «Козацькiй державi»), хоча явно стилiзована автором.

Промова Павла Полуботка – визначна пам’ятка украiнського полiтичного мислення, гостре звинувачення росiйського царизму за поневолення Украiни, яка добровiльно вступила в союз iз Московщиною, а натомiсть по-тиранському була поневолена. Ось цi високi слова:

«Правота i лагiднiсть, суд i милiсть суть едине добро всiх монархiв свiту сього, i закони, що кермують усiм взагалi людством i охороняють його вiд усякого лиха, е точне зерцало царям i володарям на iхне становище i поведiнку, i вони першi наглядачi та охоронцi iм бути повиннi. Звiдкiля ж походить, що ти, о государю, ставлячи себе понад закони, мордуеш нас единою владою своею i кидаеш у вiчне ув’язнення, загорнувши до скарбницi власне майно наше?»

За великi послуги у шведськiй вiйнi, говорить у промовi П. Полуботок, ми «стягнули на себе зневагу та лютiсть, i, замiсть подяки та нагороди, вкинутi у найтяжче рабство, змушенi платити данину ганебну й незносну, рити лiнii та канали i осушувати непролазнi багнища, угноюючи те тiлами наших мерцiв, що впали цiлими тисячами од тягот, голоду та клiмату». Говориться i про немилосердне правлiння «урядникiв московських» у Гетьманщинi. Смерть Полуботка у в’язницi – взiрець лицарства.

Наступна фабула стосуеться Данила Апостола. Докладно описуеться його вибори, i тут опис цiлком iсторичний iз цiкавими розповiдними пасажами, зокрема про приiзд до Киева iеромонаха Суханова та його донос на украiнське духовенство, через що був засланий киiвський митрополит В. Ванатович, чи про Тайну експедицiю.

У такому ж тонi ведеться й подальша оповiдь про мiжгетьманство i про К. Розумовського. Дуже цiкавий опис про украiнську депутацiю до Петербурга в 1745 роцi з проханням вiдновлення гетьманства. На запитання когось iз росiян, чому «вашi гетьмани… були лукавi й нещирi до Росii i намагалися iй шкодити?», Василь Гудович вiдповiв, що малоросiяни «були вельми прихильнi Росii», вони добровiльно «волiли Росiю перед усiма iншими народами, що iх пiд протекцiю свою закликали, а обрали ii одну на те через однородство i единовiрство свое». Що ж до гетьманiв, то В. Гудович вiдповiв так: «Яких створили, таких i маете. Бо то е незаперечне, що тiльки тi гетьмани були нещирi до уряду росiйського, яких вiн вибрав, або вибрано на вимогу того уряду» – цей пасаж (правдивий чи нi iсторично це iнша рiч, скажемо, що бiльше умоглядний) нам надзвичайно потрiбний для зрозумiння отого дивовижного парадоксу «Історii русiв», чому гетьмани до Б. Хмельницького i сам Богдан описуються в творi маестатично, а гетьмани пiзнiшого часу – негативно. Виявляеться, як засвiдчуе промова В. Гудовича (не з’ясовуватимемо ii автентичностi, тут це не мае значення), автор ставився пошанiвно до тих гетьманiв, якi вибиралися вiльним вибором козакiв, а не були наставленi чужими правителями, бо тодi влада узурповувалася, а не була виявом справедливоi волi нацii. Отже, «судячи по-християнськи, можна ще сказати, що все те е тривке, що робиться справедливо, бо тут сам Бог споручитель i поборник».

Фабула про К. Розумовського так само цiкава iсторично i оповiджена в тому ж спокiйному тонi, що й сюжети про попереднiх гетьманiв пiсля П. Орлика. Говориться тут i про проект перетворення Гетьманства «у спадкове герцогство Малоросiйське за прикладом стародавнiх спадкових князiвств, що були в нiй», i про пiдступи Г. Теплова та його записку-донос чи суплiку, як зве автор: «В нiй без жалю обмовлено й спаплюжено попереднiх правителiв i обивателiв Малоросii». Говориться про недоброзичливе ставлення К. Розумовського до своiх землякiв, власне, твердиться, що донос Г. Теплова нiби був з волi гетьмана, що неiсторично; з цiкавими подробицями вiститься про набiр украiнцiв у так звану «голштинську службу», про зацарювання Катерини II, про пiкiнерiв тощо – все це важливий iсторичний матерiал. Загалом занепад Козацькоi держави сприймаеться автором iз сумом. Так, розказуючи про пiкiнерiв замiсть козацьких полкiв, автор констатуе: «Отакою химерою приспана була пiкiнерiя до того, що нiхто в нiй бiльше не згадував про давнi своi права та привiлеi, а вихвалявся всяк нинiшньою величчю». Окремим сюжетом оповiдаеться про повстання пiкiнерiв i розправу над ними. Також iз сумом розказав автор i про падiння К. Розумовського, i про те, що старшина вже й не прагла просити про нового гетьмана: «Сим разом з вибором принишкли». Завершуеться твiр описом правлiння графа Рум’янцева, за якого «народ малоросiйський зазнав того спiльного жеребу лихоi долi!» Козацьке вiйсько було переформоване в регулярне: «Козакiв пiдпорядкували щодо суду i служби вiйськовому статутовi, а тiльки щодо земства i маеткiв вiддатися iм i родинам iхнiм, за давнiми правилами своiми, в повiтових судах».

Отже, маемо наприкiнцi нiби окремий оповiдний блок, третiй за числом, вiд гетьманства І. Скоропадського до 1769 року, коли почалася росiйсько-турецька вiйна. Можна навiть гадати, що писано його iншою людиною, яка мала iсторичну освiченiсть значно вищу, нiж автор (чи два автори) основноi частини, яка завершуеться фабулою про П. Орлика: коли в перших двох частинах маемо вiзiю iсторii Украiни, то в останнiй – реальний i цiлком iсторичний опис, який можна в окремих мiсцях хiба уточнити.

Таким чином, «Історiя русiв», найбiльше з усiх лiтописiв стоiть на межi мiж суто лiтературним та iсторичним твором, вона використала лiтописну поетику i е нiби посланням до освiченого стану Украiни, щоб не забував свого минулого, а був надихнутий подвигами предкiв, водночас вiдчуваючи катарсисний жаль з приводу тих чи iнших печальних подiй. Отже, три частини книги можна розглянути й так: перша по Визвольну вiйну включно героiчна: друга по П. Орлика включно – катарсисна; третя до кiнця – жива картина сучасних авторовi чи близьких до сучасних подiй, про якi вiн мiг чути вiд самовидцiв чи бачити на власнi очi. До речi, десь приблизно так само будував свiй твiр i Самовидець, тiльки склавши його з двох частин. Як iсторична пам’ятка «Історiя русiв» мае значення тiльки в своiй третiй частинi, в двох перших – це лiтература, зчаста фантазiйний твiр його ми тут докладно i розглянули. Попри своi слабкостi й непогодження в думках та постановцi проблем можемо назвати «Історiю русiв» одним iз вражаючих творiв украiнського бароко, який побiч iз «Енеiдою» І. Котляревського, творами, Г. Сковороди та «Воскресiнням мертвих» Г. Кониського належить до беззаперечних його вершин.

Валерiй Шевчук

Історiя русiв, або Малоi Росii

Передмова

Історiя Малоi Росii до пори нашестя на неi татар з ханом iхнiм Батием злучена з iсторiею всiеi Росii, або ж вона i е едина iсторiя росiйська; бо ж вiдомо, що початок сеi iсторii, разом з початком правлiння росiйського, береться од князiв i князiвств Киiвських, з прилученням до них лише одного новгородського князя Рюрика, i тривае до навали татар безперервно, а вiд сього часу буття Малоi Росii в загальнiй росiйськiй iсторii ледве згадуеться; по визволенню ж ii вiд татар князем литовським Гедимiном i зовсiм вона в росiйськiй iсторii замовчана. Саме тому пропонована тут iсторiя малоросiйська писана на два перiоди, тобто до нашестя татарського екстрактом, а вiд того нашестя широко i докладно.

Історикiв та лiтописцiв сеi доби було в Малiй Росii задосить. Але як ця краiна, начеб створена або приречена на руiну од частих навал чужинцiв, а ще частiших наскокiв та сiчей од народiв сусiднiх i, зрештою, од ненастанних мiжусобиць i побоiщ, зазнала всiляких плюндрувань, згуби та всеспалення i, так би мовити, залита i напоена кров’ю людською i посипана попелом, то в такiй нещаснiй землi чи можливо було зберегти будь-що цiлим? А з тоi причини взято цю iсторiю iз лiтописiв i записок бiлоруських, як iз краiни одноплемiнноi, сусiдньоi i од руiн малоросiйських вiддаленоi.

Вченiстю вiдомий i знатнiстю славний депутат шляхетства малоросiйського пан Полетика, коли виряджався у справах депутатства до тоi великоi iмперськоi комiсii для створення проекту нового укладу, то мав конечну потребу роздобути вiтчизняну iсторiю. Вiн удався з приводу цього до первiсного навчителя свого, архiепископа бiлоруського Георгiя Кониського, котрий був питомим малоросiянином i впродовж значного часу перебував у Киiвськiй академii префектом i ректором.

І сей-бо архiрей передав пановi Полетицi лiтопис, або ж iсторiю що, заповнюючи архiпастирськи, що вона ведена з давнiх лiт в кафедральному Могильовскому монастирi тямущими людьми, якi здобували потрiбнi вiдомостi вiд учених мужiв Киiвськоi академii i рiзних найповажнiших малоросiйских монастирiв, а найбiльше вiд тих, де перебував ченцем Юрiй Хмельницький, колишнiй гетьман малоросiйський, що полишив у них чимало записок i паперiв батька свойого, гетьмана Зиновiя Хмельницького, i самi журнали достопам’ятностей i дiянь нацiональних, та й до всього вона знову ним переглянута i виправлена.

Пан Полетика, звiривши ii з багатьма iншими лiтописами малоросiйськими i знайшовши ii од тих найлiпшою, завше дотримувався ii у довiдках i писаннях по комiсii. І так ся iсторiя, пройшовши стiльки умiв видатних, здаеться, мусить бути достовiрною. Лише военнi дii видадуться, можливо, декому сумнiвними, бо ж занадто численнi. Та, мiркуючи про становище землi сеi з-помiж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогнi та плавав у кровi, варто зробити висновок, що сього народу все ремесло й управа полягали у вiйнi та убивствах. Одна Польща доказом всьому тому. Вона лише тодi була могутньою i страшною, коли мала у себе вiйська малоросiйськi; а лише скоро iх позбулася – вiдразу занепадати почала, а наслiдки тi вiдомi.

Історики польськi та литовськi, справедливо запiдозрюванi у вигадках та самохвальствi, описуючи дiяння народу руського, що начебто у пiдданствi польському пробував, затьмарювали всiляко великi подвиги його, учинюванi на користь спiльноi Вiтчизни своеi i польськоi. Навiть самi постанови та привiлеi iхнi у сiй Вiтчизнi затаювали, наближаючи якомога народ сей до рабського стану й нiкчемства. А коли дiйшла повiсть iхня до часiв гонiнь i тиранств польських, на народ руський учинених з приводу вигаданоi вiд них унii, а саме як дiйшло до визволення народу свого з кормиги польськоi власною його мужнiстю i майже безприкладною хоробрiстю, то тут виригнули письменники тii всi своi лайки i всiлякого роду неправди i наклепи на сей народ i на його вождiв та начальникiв, називаючи iх непостiйним i бунтiвливим хлопством, що по сваволi i буйнощах своiх бунти i заколоти вчиняло. Але дiла гетьманiв руських Косинського, Наливайка, Остряницi i, нарештi, великi дiла Хмельницького, листування iхнi i декларацii доводять вельми тому противне, i всiляка людина здорового глузду добачить в них iстину несумнiвну i подвиги шляхетнi i справедливi; побачить притому i визнае розумний, що всiляке творiння мае право буття свое боронити, власнiсть i свободу i що для того воно споряджено самою природою, або Творцем своiм достатнiми знаряддями чи способом.

Про мужнiсть i заповзятливiсть народу руського даемо пораду творцям байок та критикам заглянути в iсторii грецькi, римськi та iншi iноземнi; i вони iм покажуть Кагана, Кия, Оскольда, Святослава, Володимира, Ярослава та iнших великих володарiв, або князiв руських, що воювали славно з воiнством руським в Європi, Азii, Грецii i на самi столицi iхнi Константинополь i Рим нападали. І хiба такий народ, який пожив дещо в поеднаннi з поляками i литовцями у повсякчасних майже вiйнах за iхню i за свою Вiтчизну, чи ж мiг вiн загубити природну свою хоробрiсть, яка згодом i над самими поляками i литовцями зрештою доволi себе показала?

Але, незважаючи на все те, варто з жалем сказати, що занесенi деякi безглуздi речi i наклепи в самi лiтописи малоросiйськi, на нещастя, творцями iхнiми, питомими русами, що необачно наслiдували безсоромних i злосливих польських i литовських байкотворцiв. Так, примiром, в однiй шкiльнiй iсторiйцi виводиться на сцену зi Стародавньоi Русi, або нинiшньоi Малоросii, нова якась земля над Днiпром, названа тут Украiною, а в нiй зводяться польськими королями новi поселення i засновуються украiнськi козаки; а до того ся земля була пустельна i безлюдна i козакiв на Русi не бувало. Але, видно, пан письменник такоi нiкчемноi iсторiйки не бував нiде, окрiм своеi школи, i не бачив у тiй сторонi, що ii називае вiн Украiною, руських мiст найдавнiших або принаймнi далеко давнiших од його королiв польських, себто: Черкаса, Крилова, Мишурина та старого Кодака над рiкою Днiпром, Чигирина над Тясмином, Уманi над Россю, Ладижина i Чагар-лика над Бугом, Могилева, Рашкова й Дубосар над Днiстром, Кам’яного Затону i Бiлозерська у гирлi Лиману. З тих мiст були деякi провiнцiальними та обласними руськими мiстами впродовж багатьох вiкiв. Але в нього все те пустеля, i князi руськi, що виводили великi флотилii своi в Чорне море iз рiки Днiпра, себто з тих самих краiн, якi воювали на Грецiю, Синоп, Трапезонт i на самий Царгород з вiйськами саме тих областей, ним у непам’ять пущено; рiвно як i сама Малоросiя повернута кимось з польського володiння без зусилля i по добрiй волi, а тридцять чотири кривавих герцi, що були при тому од вiйськ руських супроти полякiв та королiв iхнiх i посполитого рушення, не заслуговують на те, щоб визнати за народом сим та його вождями за подвиги iхнi i геройство належну справедливiсть. Одначе хто що не кажи, а кiнець дiло вiнчае завжди.

Прийди i виждь!

Народ слов’янський, що походить од племенi Афета, Ноевого сина, названий слов’янами за родоначальником i князем своiм Славеном, нащадком Росса князя, внука Афетового; Вiн, переселившись з Азii од часiв вавилонського змiшання мов, став мешкати од гiр Поясних, або Рифейських, i вiд моря Каспiйського на сходi до рiки Вiсли i моря Варязького на заходi; i вiд Чорного моря i рiки Дунаю на пiвднi до Пiвнiчного океану i Балтiйського моря на пiвночi. Доказом тому е iсторiя преподобного Нестора Печерського i його послiдовникiв i попередникiв, якi ту iсторiю писали i якi всi були академiками або членами тоi головноi школи, яку в слов’янах заведено було в мiстi Киевi Кирилом, фiлософом грецьким, невдовзi по запровадженню там релiгii християнськоi. А взята вона з книг священних Бiблiй i з старовинноi багатоi бiблiотеки, в Киевi зiбраноi, яка в пору нашестя варварiв i од колишнiх руiн загинула; вiд чого i самi школи ховалися в самих монастирях та пiдземних житлах навiть до днiв руського обраного князя, або гетьмана, Сагайдачного i митрополита киiвського Петра Могили, якi стародавню академiю Киiвську поновили.

Не меншим доказом означених меж слов’янських суть спорожнiлi мiста i румовища, слов’янською мовою пойменованi, i написи, iхнiми лiтерами i нарiччям писанi на каменях, цвинтарях i статуях кам’яних; також назви рiк, озер, гiр та улусiв, якi розташованi в степах кримських, заволжанських i на островi Таманi, або на стародавньому Тмутараканi, – все це очевидно свiдчить про слов’янське тамтешне поселення. А зауваженi деякими письменниками в тих межах чужоплемiннi слов’янам народи, а саме: кiмерiани, або готи, маiоти, гуни та iншi – нарiвнi з ордами понтiйського царя Мiтрiдата були перехожими через слов’янську землю та iноземнi колонii, якi найшли сюди зi Сходу та Пiвночi i по короткому тут перебуванню в краiни пiвденнi i захiднi вiдiйшли. Та i самi греки i генуезцi, якi вважалися мешканцями над Чорним i Азовським морем, були не чимсь iншим, як купцями, якi оселилися за згодою слов’ян на iхнiх приморських землях заради обопiльноi торговельноi вигоди; а вiйни слов’ян з мiстами iхнiми Херсоном, Феодосiею та Босфором означають хiба короткочаснi сусiдськi чвари, що закiнчувалися згодою.

Історики сумiжних зi слов’янами народiв: Птолемей, Геродот, Страбон, Дiодор та iншi – приписували слов’янам давнiсть сиву, за 1610 рокiв до Рiздва Христового вiдому, мовлять, що вони, ведучи з сусiдами безнастаннi вiйни та переслiдуючи чужоплемiннi народи, якi переходили iхньою землею, зайшли i переселили колонii своi за рiку Дунай, до моря Адрiатичного в Іллiрii i вiд гiр Карпатських до рiки Одри; а на захiдних берегах Балтiйського моря оселили всю Померанiю, iхнiм нарiччям так пойменовану. Але дають цi iсторики слов’янським племенам рiзноманiтнi назви, залежно вiд способу iхнього життя i вигляду народного, примiром, схiдних слов’ян називали скiфами, або ж скитами, тому що жили вони мандрiвним життям i часто переселялися з мiсця на мiсце; пiвденних – сарматами, по гострих ящуриних очах з примружкою, i русами, або русняками, – за волоссям; пiвнiчних, приморських, варягами називали через хижацтво i засiдки, де чигали на перехожих; а всерединi од тих мешканцiв, за родоначальниками iхнiми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу – роксоланами i росами, а по князю Мосоку, кочiвниковi над рiчкою Москвою, що дав iй цю назву, – москвитами i москами, вiд чого згодом i царство iхне дiстало назву Московського i нарештi Росiйського.

Самi слов’яни i того бiльше собi назв наробили: болгарами називали тих, якi мешкали над рiкою Волгою; печенiгами тих, що живилися печеною iжею; полянами i половцями, що жили на полях або в степах безлiсих; деревлянами – мешканцiв полiсних, а козарами всiх тих, що iздили верхи на конях та верблюдах i чинили набiги; а сю назву дiстали зрештою i всi воiни слов’янськi, вибранi з iх же породи для вiйни та оборони Вiтчизни, якiй служили у власнiй збруi, комплектуючись та перемiняючись також своiми родинами. Та коли у пору вiйни виходили вони поза своi межi, то iншi цивiльного стану мешканцi давали iм пiдмогу, i задля цього заведена була у них складка громадська, чи податок, прозваний нарештi з обуренням даниною козарам.

Цi воiни, часто своiм союзникам допомагаючи, а паче грекам у вiйнах з iхнiми ворогами, перейменованi царем грецьким Константаном Мономахом з козарiв на козакiв – i така назва назавжди вже у них залишилась. А описуванi деякими письменниками вiйни слов’ян з печенiгами, половцями, козарами та iншими слов’янськими народами i бездоказово чужоплемiнними вiйнами званi, означають не що iнше як мiжусобнi самих слов’ян сiчi за межi обласнi, за вiдгiн худоби i за iншi домагання i чвари князiв, що iх творили; а помилки вiд iсторикiв виникли з причини множества рiзних назв, одному й тому самому народовi приписуваних. Справедливiсть цього доводиться тим, що описуванi вище чужоземнi народи, себто готи, гуни та iншi, знанi з iсторiй та переказiв, звiдки вони вийшли i куди пiшли; а про сих нiчого того немае, i начеб з неба вони впали i в землю ввiйшли, не залишивши й потомства свого; такого iсторiя нiяк терпiти не повинна, як вигаданого.

Таким чином, частина слов’янськоi землi, яка лежить од рiки Дунаю до рiки Двiни i од Чорного моря до рiк Стиру, Случi, Березини, i Дiнця, i Сiви, дiстала назву Русь, а народ, що на нiй проживае, названо русами i русняками взагалi. Згодом та ж сама земля подiлилась назвою на Чермну, або Червону, Русь – за землею, що родить барвнi трави та червець у краю полуденному, i на Бiлу Русь – за великими снiгами, що випадають у сторонi пiвнiчнiй. Провiнцiйними подiлами тоi землi були князiвства: Галицьке, Переяславське, Чернiгiвське, Сiверське, Деревлянське i чiльне, або Велике, князiвство Киiвське, котрому вся решта пiдлягала. Князi, або верховнi начальники, обиранi були народом в однiй особi, але на цiлу династiю, i нащадки обраного володiли за спадком. Із князiв сих найзначнiшi за iсторiями: Каган, що Грецiю воював i облягав флотилiею своею та сухопутним вiйськом столичне мiсто Константинополь, що врятувалось дивом Богоматерi; Кий, засновник мiста Киева i князiвства свого iменi; переможнi у вiйнах Оскольд i Дiр, що славно воювали з греками та генуезцями на морi й сушi, що зруйнували славнi мiста Синоп i Трапезонт i наголову розбили вiйська ворожi над рiкою Осколом; Ігор, що пiдступно побив Оскольда i Дiра i сам був убитий древлянами; Святослав, що пiдкорив собi болгар задунайських i жив там у мiстi Переяславцi, в сучасному Рущуку; i Володимир, який першим хрестив усю Росiю.

І сей Володимир, понад означенi князiвства, з’еднав всi iншi слов’янськi князiвства, якi роздiлилися були пiд рiзними назвами помiж його братами i родичами, був один над ними самодержець i звався великим князем руським i цариком над усiма князями; i, будучи могутнiм i лихим у вiйнах, що безнастанно точилися з сусiдами, набув од них i вiд народiв вiддалених великоi поваги, чому ж всi держави запобiгали його дружби, а для утримування ii пропонували йому своi вiри або релiгii. Але вiн, звiдавши спершу iх, слушно вiддав перевагу перед усiма християнськiй грецького, або ерусалимського, обряду i року 988-го по Рiздвi Христовому, вирушивши з вiйськом до приморського мiста Херсона, хрестився там од грекiв i побрався з грецькою царiвною Анною; а повернувши до Киева, хрестив родину свою i народ. Перед хрещенням же всi слов’яни мали вiру схiдних поган i, визнаючи единого Бога вседержителя, вважали символом i житлом його сонце, а знаряддям гнiву – його грiм, або перун. Тому i вшановували сонце запалюванням вогню як його образу, вкидаючи туди початки од всього ростучого, а празник сей називаючи Купалою.

Хрещення Володимирове вважаеться третiм в лiтописах слов’янських; перше у них введене за днiв апостольських, благовiстям апостола Андрiя Первозванного, що приплив був кораблем з Чорного моря i рiкою Днiпром до тоi Киiвськоi гори, котра по заснуванню мiста Киева завше Андрiевою горою звалася i що на нiй опiсля збудовано в iм’я його церкву. Сей же апостол рiкою Десною був тодi i в Новгородi-Сiверському, благовiстив Євангелiю i дивувався з того, як тамтешнiй люд лазнi своi уживае, де, за словами його, розпалювала кожна людина себе, немов розпечений камiнь, сiкла себе хворостом до знемоги, а тодi, кидаючись з шумом в рiчкову воду, виходила звiдтiль жива й бадьора, начебто нiколи не розпалювана й не бита. Рiчки тii до упадку Чорного моря мали води вищi од нинiшнiх, i пороги на Днiпрi не були вiдкритi. Друге хрещення перевела баба Володимирова, велика княгиня киiвська Ольга, що сама хрестилася в Царгородi i була наречена по хрещенню Оленою.

Пiсля скону Володимира Першого незабаром скiнчилося i об’еднання його царства. Сини та небожi Володимировi подiлили його на дванадцять князiвств, залишивши ж, одначе, по-старому найвищим над усiма Велике князiвство Киiвське, де найголовнiшi вiд iнших князiв були: Ярослав Володимирович, який поширив i утвердив християнство, уложив через обраних мужiв руськi закони, заснував у Киевi головну школу богослов’я та iнших красних наук з багатою, iз Грецii виписаною бiблiотекою i додержував першостi своеi зi славою; Володимир Другий, названий Мономахом по дiдовi його з материного боку, iмператоровi грецькому Константиновi Мономаховi, по якому i вiн визнаний од Грецькоi iмперii царем руським i одержав на те дiдiвську корону з усiма iншими царськими регалiями. Та мiжусобнi вiйни за першiсть i наслiдство, що постали були за розподiлом князiвств i все тривали мiж князями, спершу ослабили Велике князiвство Киiвське, а згодом i зовсiм його розiрвали, i з 1161 року назвалися Великими князiвствами: Галицьке в Чермнорусii, Володимирське на Клязьмi i, нарештi, Московське по мiсту Москвi. Але й тi князiвства славилися першiстю своею до 1238 року; а вiд того року нашестя вiйною мунгальських татар пiд начальством хана iхнього Батия, онука Чингiсханового, всi князiвства удiльнi i великi зруйнувало майже дощенту; мiста iхнi i села сплюндровано i багато спалено; князiв i воiнство вбито, а тi, що лишилися, розсiялись по вiддалених пiвнiчних провiнцiях, i вiд того часу бiльша частина руських князiвств пiдпала в татарську неволю. І хоч князiвства знову постали, та перебували вони з князями своiми в пiдданствi татарських ханiв, якi, стягаючи данину з народу, настановляли в них князiв i змiнювали iх на свiй розсуд, що тривало аж до 1462 року, у який князь московський Іван Васильович, Третiй сього iменi, скориставшись зi слабостi татар, якi знемоглися вiд мiжусобних вiйн та роздiлiв, вiдмовив хановi Ахматовi щорiчноi данини з народу i своеi покори; а внук сього князя, Іван Васильович Четвертий, названий Грозним, злучивши багато князiвств руських воедино, в роцi 1547-му перейменував себе з князя на царя i самодержця московського, i вiдтодi завше вже царство Московське i його володарi сею назвою титулувались з перейменуванням, нарештi, царства Московського на Росiйське, яке, на вiдмiну вiд Чермноi i Бiлоi Русi, звалося Великою Росiею; тi ж обидвi Русi вкупi названi тодi Малою Росiею.

Князiвства Малоi Росii, зазнавши в пору нашестя Батия i його татар року 1240-го бiльшоi поразки, анiж iншi, в мiру впертого iм спротиву i кровопролитних боiв, зруйнованi були також дощенту; князi iхнi та воiнство вибитi; мiста зруйновано i спалено, i народ залишився пiд кормигою татарською, а дехто переховувався в Бiлорусii та в землi Деревлянськiй, чи Полiссi; найзначнiшi ж родини з небагатьма князiвськими сiмействами вiдiйшли в сусiдне князiвство Литовське, i, там перебуваючи, чимало з них спорiднилися з панiвними та вельможними родами тамошнiми, i з допомогою такою подвигнули литовського володаря князя Гедимiна визволити iхню землю од зверхностi татарськоi i злучити ii зi своею державою пiд одне право i начальство.

Тому Гедимiн князь року 1320-го, прийшовши в межi Малоросiйськi з воiнством своiм литовським, з’еднаним з руським, що перебувало пiд орудою воевод руських Пренцеслава, Свiтольда i Блуда та полковникiв Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й iнших, вигнали з Малоросii татар, перемiгши iх у трьох битвах i на останнiй, головнiй, над рiчкою Ірпiнь, де убитi Тимур i Дивлат, князi татарськi, принци ханськi. По тих перемогах поновив Гедимiн правлiння руське пiд начальством вибраних од народу осiб, а над ними поставив намiсником своiм з руськоi породи князя Ольшанського, пiсля якого були з тоi ж породи багато iнших намiсникiв та воевод; та найзначнiший з-помiж них вiдомий Симеон Олександрович, воевода i князь киiвський i слуцький, який вiдновив у 1470 роцi церкви i монастирi киiвськi, якi Батий сплюндрував i якi понад двiстi лiт були порожнiми. Права ж i звичаi руськi не лише пiдтвердив Гедимiн тамошньому народовi на всiх його просторах, але запровадив iх на всiх своiм землях разом з письменами, або грамотою руською, чому i донинi в князiвствi Литовському видно по стародавнiх архiвах i в приватних осiб старi привiлеi та iншi документи, писанi письмом руським, а корiнне право руське, вiдоме пiд iменем судних статей i в одну книгу зiбране, Статутом звану, перекладено опiсля з руськоi на мову польську, що i в самiй тiй книзi наприкiнцi надруковано.

Про таке об’еднання Русi з Литвою хоча i ведуть мову деякi письменники, що нiбито князь литовський Гедимiн учинив його силою зброi своеi, перемiгши над рiкою Ірпiнь князiв руських та iхне воiнство, але це сталося з князями татарськими, а не руськими, i перекручення тiеi подii внесено в iсторiю вельми грубою помилкою; адже вiдомо з усiх лiтописiв i найвiрогiднiших переказiв, так би мовити, вiдчутним, що пiсля пiдкорення ханом татарським Батием усiх князiвств руських перебували вони пiд владою татарською: великоросiйськi з 1238-го, а малоросiйськi з 1240 року, отже, литовському князевi року 1320-го воювати було на Русi нi з ким iншим, хiба з татарами; та й з самих трактатiв, привiлеiв та пактiв, що з’еднують руський народ з Литвою i Польщею, видно, що вiн об’еднувався i домовлявся, яко вiльний i свобiдний, а нiяк не завойований. Хоча й було трохи вiйська руського помiж татарами, що воювали з Гедимiном, а мiж начальникiв iх були, звичайно, i з княжого роду; але вони змушенi були бути помiж них за принукою своiх володарiв, воюючи за iхнi iнтереси, всупереч своiм, звичайно, страху ради татар, ладних сплюндрувати родини iхнi i житла при найменшiй пiдозрi. А що справдi володiли татари Малоросiею нарiвнi з iншими князiвствами руськими, про те, окрiм записок та переказiв i окрiм залишкiв руйнацiй, що iх татари землi цiй завдали, свiдчать самi герби iхнi магометанськi, якi на давнiх церквах i дзвiницях попiд хрестами позалишалися, себто пiвмiсяччя, магометанством за святiсть шанованi, якi в пору татарського володiння однi встановленi були на тих будiвлях з принуки iхньоi, а пiсля повалення iга татарського залишенi вони спочатку в пiднiжжi хреста на знак знищення святинi магометанськоi силою i знаменом хреста Господнього; згодом залишилось те звичаевим вживанням майстрiв, якi хрести тi роблять заради iх прикраси.

І так Малоросiя, перебуваючи в повному еднаннi з князiвством Литовським, зробила князiвству сьому великi i важливi послуги, ратоборствуючи за нього з багатьма неприятельськими народами, а паче з неспокiйними i погордливими крижаками, ливонцями i пруссами, од яких чимало учинено надбань на користь князiвства Литовського як признання i подяка литовцям за допомогу iхню малоросiянам супроти татар. А коли се Литовське князiвство року 1386-го, через князя свого Ягайла, Ольгердового сина i потомка Гедимiнового, з’едналося в одну державу з Польським королiвством через одруження цього князя з Гедвiгою, королевою польською, наслiдницею польськоi корони, по якiй i князь той, хрещений того року, лютого 14 дня, наставлений i визнаний як король польський пiд iм’ям Владислава Першого, то й Малоросiя, пiд давньою назвою Русi, об’едналася тодi разом з Литвою в королiвство Польське на трактатах i умовах, що рiвномiрно всiм трьом народам служили, в яких мiж розлогих засад головна полягала в сих пропам’ятних словах: «Приймаемо i з’еднуемо, яко рiвних до рiвних i вiльних до вiльних». Ту постанову час вiд часу кожний король при коронацii потверджував пiд назвою «Пакта конвента»; i на пiдставi того за тогочасною урядовою формулою встановленi в трьох тих нацiях три рiвнi гетьмани з правом намiсникiв королiвських i верховних военачальникiв i з iм’ям: одного – коронного польського, другого – литовського, а третього – руського.

На утримання гетьманiв та iнших важливiших урядникiв визначено староства, або ранговi села, та iншi вгiддя, а для резиденцii малоросiйського гетьмана призначено мiсто Черкас, що лежить понад Днiпром нижче Киева; провiнцiйний же подiл землi був на воеводства i повiти, i руських воеводств засновано тодi чотири: Киiвське, Брацлавське, Волинське та Чернiгiвське, сукупно з Сiверiею, названою Сiверiя Дукатус. Чини урядовi та самi гетьмани з урядниками мiськими i земськими вибиралися з-помiж лицарства вiльними голосами i затверджувалися королем i сенатом; а сенат складався з осiб, вибраних сеймом, або загальними зборами, якi складали депутати, посланцi народу, що складався тодi з трьох класiв: шляхетства, духовенства та поспiльства.

Шляхетство, за прикладом всiх народiв i держав, у природний спосiб складалося iз заслужених, вiдмiнних в землi родiв, i завжди воно на Русi iменувалося лицарством, що обiймало в собi болярiв, якi походили з князiвських родин, урядникiв по виборах i простих воiнiв, званих козаками з породи, якi, видаючи з себе всi чини виборами i iх по виконанню урядiв в попередне звання вертаючи, творили один лицарський стан, споконвiку тако самим iхнiм Статутовим правом затверджений, i вони мали вiчистою власнiстю своею однi землi з угiддями, а поспiльством володiли по правах i рангах, i повиннiсть посполитих була встановлена правами. А тi, що володiли ними стосовно влади iхньоi над поспiльством, вважались i називались отчичами, або вотчинниками, од слова й влади, взятих од стародавнiх патрицiiв, себто батькiв народних, якi керували первiсними родинами та громадами народними з сумирнiстю i характером батькiвськими.

Духовенство, виходячи з лицарства по обранню гiдних, вiдокремлювалось лише на службу Божу, а по земству мало одне з ними право.

Поспiльством вважались купцi та мiщани, що мешкали по мiстах, а по селах вiльнi миряни, що платили вiйськовi оклади, та пiдданцi болярiв та урядникiв.

Всi вони пiдлягали своiм магiстратам i ратушам, в яких засiдали обранi ними вiйти та лавники, i судилися за правами магдебургii, здавна запровадженими в Польщi. При таких громадських постановах i релiгiя руська грецького, або ерусалимського, сповiдання зрiвняна з римською католицькою в однакових правах i привiлеях, яко вiльна i спiльниця i затверджена привiлеями королiвськими i сеймовими конституцiями.

Полуднева частина Русi, або Малоросii, себто Галичина зi своiми округами, не належить до складу нинiшньоi злуки Малоросii з Польщею, бо вона пiсля навали Батия з татарами i пiсля виснаження i винищення князiв тамтешнiх переходила спершу з рук в руки то до угорських, то до польських королiв; нарештi дiсталася зовсiм Польщi на домагання спадкове королiв тамтешнiх, що побралися на княжнах руських галицьких. І король польський Казимир Третiй, або Великий, 1339 року заволодiв безперешкодно чiльним ii мiстом Львовом, князем киiвським Львом Даниловичем збудованим, i всiею тiею краiною. Позабиравши в замках iхнiх незлiченнi суми i коштовностi неоцiненнi, нiби в придане своеi посесii, приеднав ii до Польщi пiд однакове з нею право i подiлив тодi ж на губернii, або воеводства. Тому i вельми помиляються тi письменники, якi, приписуючи все завоюванням польським, вважають за одне нинiшне об’еднання з Польщею Литви i Малоросii з колишнiм безпосереднiм заволодiнням Польщею Галичини, котра в цьому об’еднаннi, в договорах i пактах, при тому укладених, не мала жодноi участi.

Одначе Казимир Великий, об’еднуючи Галичину з Польщею, будучи в переконаннi своеi справедливостi i поважаючи угорцiв, що завше нею цiкавилися, зрiвняв в усiх привiлеях шляхетство i народ тамошнiй з шляхетством i народом польським, а рiвномiрно i релiгiю руську грецького обряду з релiгiею католицькою римською i утвердив все те своiми привiлеями та пактами. І ся частина Малоросii, також як i вся та земля, нiколи зброею польською упокорена не була, а лише допомогою польською i литовською визволена од iнших володарiв i претендентiв, якими були татари i угорцi. Доказом тому е, мiж iншим, привiлей короля Казимира Великого, даний 1339 року, березня 17-го дня такого змiсту: «Обачивши утиски i фрасунки люду руського, оскудiлого княжатами тутешнiми, i як iх нiвечать королi угорськi, виродки нахабних Белiв i Коломанiв, якi здавна землю ону собiчили i нищили без слушних причин, але начальством i зрадами, захищаемо i приврочуемо люд той до держави i королiвства на вiчнi часи, яко ж есть вiн нам единоплемiнний, вiд одноi кровi нашоi сарматицькоi породжений i нам теж кревною посесiею приналежний, поневаж ми од предкiв наших i княжни галицькоi уродженi есьми, i прето устовуемо, жеби земля Галицька з ii князiвствами, подiлена на воеводства i повiти, прилучена i з’едночона зоставала за Короною i державою Польською вiчно i безповоротно i жеби оборона iй була певна i неодмовна. Лицарству ж руському, вйосками та околицями мешкаючому, мати права своi i свободи на добра i набутки зупельне, як се встановлено шляхетному лицарству польському, з яким едночитися тим, як з рiвними i вiльними у всiляких справах i урядах, i вибори судовii чинити, i в них судитися по одному праву коронному польському. Теж i поспiльству бути на одних правах i повинностях з поспiльством польським. А належатиме до вiри, альбо релiгii, католицькоi руськоi, то мати ii в одному з релiгiею католицькою польською, яко ся здавна так вони були; а диспута о едностях iхнiх належить до капланства, а не мирського люду, яким бути межи собою злагодне i боронити Отчизну i всiлякий iнтерес iй справувати кождому в своiй вiрi свобiдно i без зневаги».

Пiсля об’еднання Малоi Росii з державою Польською першими в нiй гетьманами зоставлено нащадкiв природних князiв руських Свiтольдiв, Ольговичiв, або Олельковичiв, i Острозьких, якi за правом спадщини, визнаним i завше шанованим королями польськими i великими князями литовськими, урядували своiм народом уже в якостi гетьманiв та воевод за конституцiями королiвства, а не за гiднiстю князiвською. І се продовжилось до припинення iхньоi династii по чоловiчiй лiнii, що i в Литовському князiвствi з тамошнiми князiвськими родинами влаштовано було i так само продовжувалось. З тих гетьмануючих князiв руських Венцеслав Свiтольдович, захищаючи воiнством своiм спiльне королiвство Польське вiд лихих тодi нiмецьких хрестоносцiв, що поширювали завоювання своi по берегах Балтiйського моря, зробив першому королевi своему Владиславу Ягайловi i всьому його королiвству значнi послуги. І коли року 1401-го магiстра хрестоносцiв Магнуса опiсля багатьох з ним сутичок i замирень були присланi до короля Владислава з навмисним посланцем два закривавленi мечi, що означали по-тодiшньому рiшучу i жорстоку вiйну i виклик на неi, то Венцеслав за повелiнням королiвським, злучившись з воiнством польським та литовським, мавши при тому свого вiйська тридцять сiм тисяч при воеводах Ольговичу та Острогету та при полковниках Рогдаю, Полеличу, Громвалу, Колядичу i Купалдiю, наступив з ними на хрестоносцiв побiля мiстечка Динабурга; i помiж тим, як вони нiмецькими своiми лавами оберталися i були повсякчас у рухах та обертах, Венцеслав позаду своiх вiйськ провiв значну частину пiхоти пiд проводом Рогдая на долiшнiй берег рiки Двiни, i звiдтiль пiхота, вломившись в середину табору хрестоносцiв, ударила на них руськими своiми списами в тил i на всi боки i зчинила серед них сум’яття, а довколишнi вiйська напали тодi на них з усiх бокiв i завдали рiшучоi iм поразки, так що пораховано iх убитими i полоненими до п’ятдесяти тисяч. Запаси i спорядження з усiм табором дiсталися здобичею переможцiв, i таким чином надовго хрестоносцiв тих приборкано.

Король Владислав, незвичайно задоволений i вдячний за такi важливi послуги гетьмана Венцеслава i всього руського воiнства, нагородив iх рiзними почестями i подарунками; а коли вiд чинiв литовських були влаштованi деякi замахи на привiлеi та маетностi чинiв руських та iхнього лицарства, то вiн, на подання про те гетьмана року 1409-го, квiтня 13 дня видав потверджувальний привiлей на пакти об’еднання, i ось вiн наступного змiсту: «Промислом Божеським i доброю волею нашою i станiв наших народних, з’едночивши ми дiдичне князiвство наше Литовське i пiдлеглi йому од своеi волi князiвства руськi з народом i королiвством Польським, установили есьмо на те i пiдписали достаточнi пакти едночення. Але деякi чини литовськi, як ся ускаржено нам вiд гетьмана руського, не уймуються ничувати зупельноi едностi з ними чинiв руських i шляхти тутешньоi побитом – визволення iх од ярма татарiв. І просто ми уставуемо i повторно стверджуемо уфундованi i укрiпленi пакти з’едночення народу руського з народом польським i литовським, i бути iм, яко рiвний з рiвним i вольний з вольним вiчно i непреложно, i права своi руськi тримати без перешкоди, якось вони слушнi есть i за тим прийнятi в князьствi нашiм Литовськiм заедно з письмом руським, альбо слов’янським, i по них всi суди мати i справи одержувати i добрами своiми дiдичними i набутими обладати i як хотя оборочати несуперечне i без перешкоди iншими правами. Теж i лицарству руському з лицарством польським i литовським еднiсть держати, яко рiвний з рiвним, на кождих справах i урядах, без жодноi упреки i зневаги. А претензii альбо докори давнiм порятунку люду руського од ярма татарського найбарзiй ничуемо i касуемо, яко тi справи знатне одплачонi i одслужонi лицарством руським проти супостатiв литовських, зрадливих лiвонцiв i тих нестатечних хрестоносцiв i iнших наступцiв на Ойчизну, од яких русняки слушно нас оборонили i голови своi на плацу положили, i за докору iх строгi кари i нав’язки на винуватцiв укладаемо».

По смертi короля Владислава Ягайла наслiдував син його старший, Владислав Другий, прозваний Ягеллоном. Вiн, коронований року 1434-го, найперше турбувався про збереження та утвердження постанов батька свого, за якими в князiвства руськi, роздiленi на воеводства i повiти, потвердив вибраних з тамошнiх князiвських та шляхетських родин воевод, каштелянiв, старост i суддiв з усiма iншими урядниками, порiвнюючи iх i все шляхетство, або лицарство руське, честю та вольнiстю з польськими чиновниками та шляхтою, i це наслiдникам своiм зберiгати присягою затвердив, а виданим року 1435-го, березня 7-го дня привiлеем своiм так узаконив: «Воеводства Руськi з лицарством i народом тутешнiм поставляемо i утверджуемо на тих правах, привiлеях i вольностях, якi iм од отця нашого поставленi i утвердженi при з’едноченню добровiльному Русi i Литви з державою Польською, i да не важить нiхто в оних воеводствах наших ничувати прав iх i привiлеiв в дiлах земських i лицарських, теж i в релiгiях отечеських наслiдуваних, добра воля i свобода да не от’емлеться нi насилуеться, i лицарство шляхетське руське з лицарством шляхетським польським i литовським, i тi народи зупельне з’едночаться, яко рiвний з рiвними i свобiдний з свобiдним i яко единоплемiннi суть i доброю волею еднiсть свою уфундували i укрiпили, визволившись од ярма татарського спiльною раттю руською i литовською перед Гедимiна, праотця нашого, i тепер в iменiях своiх i побитках да iмуть руснаки свободу i волю свою, не переслiдувану i не насилуему, i судяться в них од самих себе; а в суди земськi i градськi вибирають судей i урядникiв вiльними голосами за правами своiми i статутами, якi утверждаемо i заховуемо на вiчнi времена i за посесорiв наших о них ручаемося».

За сим привiлеем i за пактами об’еднання королi польськi Казимир Четвертий, брат Владиславiв, Ян-Альбрехг i Олександр, сини Казимировi, тi права присягали, при коронацiях потверджували, а iншi королi, що по них були, як-то Жизигмунти та iншi, привiлеями своiми iх поновлювали.

Король Владислав Ягеллон Другий, затвердивши розпорядження привiльнi внутрiшнi, взявся за справи зовнiшнi вiйськовi. Але в них настiльки був щасливим та вдатним, наскiльки мав у них i змiнливостей; i полiтика його, то бадьориста, то безтурботна, упала, зрештою, на голову його, запаморочену гордливим духовенством римським. Вiн року 1435-го через послiв своiх потвердив мир з турками, зупинивши давноминулi прикордоннi чвари та незгоди. Султан iхнiй Амурат Перший, який провадив тодi вiйну з цiсарем нiмецьким за Сербiю та Угорщину, переконливо просив короля взяти помiж ними посередництво i помирити iх у iхнiх незгодах або дати йому пiдмогу в тiй вiйнi, за те обiцяв йому великi грошi або поступку в землях, сумiжних з Польщею. Король вiд усього того вiдмовився, а року 1439-го взяв сторону угорцiв i, виступивши з армiею своею проти туркiв, розбив iх двiчi в Трансiльванii, а, нарештi, зiйшовшись з султаном на границях угорських, подолав i його у головнiй битвi недалеко рiки Дунаю, змусивши султана з рештками армii своеi вiдступити за Дунай. Плодом сих перемог було те, що угорцi визнали Владислава за свого короля, яким вiн i був у них справдi протягом п’яти лiт. Султан також визнав його у тiй гiдностi i вiдступив йому всi своi претензii на Угорщину, а король знов уклав з султаном мир, який був затверджений з обох бокiв присягами i трактатами; i по тому вiн, нагороджуючи свое воiнство, зробив великi пожалування i дарунки чинам i вiйську руському, що вiдмiнно допомагало у всiх його звитягах; а було в тих походах сорок три тисячi сiмсот чоловiк пiд командою воевод: киiвського Свiтольдовича i сiверського Ольговського та полковникiв Блудича, Дулепи, Претича, Станая, Бурлiя i Артазiя, яким мiж iншими дарами королiвськими жалувано вiд нього герби та золотi коряки на поворозах, себто на шнурах шовкових, почеплених через плече i схожих на сучаснi аксельбанти або кавалерii.

Мир той довго не тривав, i король року 1444-го порушив його у найпiдступнiший та найганебнiший спосiб. Папа римський Євгенiй IV, вiдаючи про вiдвагу королiвську i хоробрiсть його воiнства, що вперше майже перемогло так гучно сили турецькi, якi жахали до того всю Європу, пiдмовив короля знову напасти на туркiв, якi воювали тодi з венецiянами та далмацькими народами, котрi, будучи християнами грецькоi вiри, просили папу допомогти iм супроти туркiв, обiцяючи за те прийняти його релiгiю i верховне над собою iераршество. Король вiдмовлявся довго великою для себе ганьбою i тяжким грiхом за вiроломство i зламання присяги, учинених з султаном турецьким при укладанню з ним недавнього миру. Та папа буллою своею розгрiшив короля вiд усiх присяг та зобов’язань його супроти туркiв, запевняючи, що присяги з невiрними нiчого не вартi i християни вiд них завжди можуть бути вiльнi. На додачу до того прислав вiн легата свого кардинала Іульяна Чезарiнi до короля з добрячим мiшком золота, котрий нiколи з ним не розлучався, а король, зiбравши зараз достатнi сили i не сповiщаючи про те султана, вирушив у його провiнцii i, минаючи iх, яко ворог, переправився за рiку Дунай, спрямовуючи похiд свiй до мiста Андрiанополя. Султан, звiдавши про нашестя на землi його короля польського з армiею своею явною вiйною, без оголошення на те причин, протестувався довколишнiм народам, свiдчився небом i землею, пiдносячи до них руки, i, нарештi, присягався всiм, що е найсвятiшим на свiтi, що вiн не подав жодних причин до заламання миру з поляками i урочистих присяг, якi його ствердили, i завершив таким виразом: «Зневажили гяури свого Бога, споручителя мирних умов; тож закличу я його собi на допомогу!»

Мiж тим як король польський вибирав собi дорогу до Андрiанополя, другоi столицi султановоi, i уявляв при тому безлiч користей тамошнiх, що можуть дiстатись йому як здобич, султан Амурат, нагло перейшовши з чисельною армiею Балканськi гори, застав короля та армiю його коло мiста Варни. Бiй почався i тривав з незвичайною жорстокiстю туркiв, що злостилися на полякiв за зухвале зламання ними миру, та з взiрцевою мужнiстю вiйськ польських, заохочених попереднiми перемогами. Султан безперестанку iздив по своiй армii i пiдбадьорював воiнiв допомогою свого Аллаха, месника за вiроломство, до котрого невтишно закликав; а король теж роз’iжджав по своiх вiйськах, бадьорив iх благословiнням святiйшого папи i присутнiстю його кардинала. Нарештi споборники Аллаховi перемогли послiдовникiв папських. Армiя польська була розбита i розсiяна, король убитий, а кардинал кинувся в рiку з намiром перепливти ii конем, але золото, що наповнювало його кишенi i обтяжувало його вершника, занурило його на дно рiчкове i з ним враз загинуло. Вiйська руськi були в тiй сiчi у числi тридцяти тисяч пiд проводом воеводи свого Ольговського i полковникiв Тризни, Гудими, Бурлiя, Станая, Претича та iнших. Вони по розбиттю всiеi польськоi армii повтiкали до Булгарii, а народи тамошнi, бувши русинам, единовiрнi i единоплемiннi, бо з слов’янського роду з-над рiки Волги вийшли, давали iм безпечний у себе притулок, проводили iх потаемними дорогами за рiку Дунай; але з них до половини старшин i рядових загинуло в бою.

* * *

В днi короля Олександра, сина Казимира Четвертого, а брата Альбрехтового, уривалася чоловiча лiнiя князiв руських в останнiй галузi ii, в князевi Семеновi Олельковичу, i в силу постановочних конституцiй королiвства, року 1506-го од лицарства першого гетьмана руського Пренцлава Лянцкоронського з родини сенаторськоi, зятя князя Острозького i свояка короля Олександра, за яким була одружена Олена, також княжна руська, прозвана поляками схизматичкою i тому не коронована. Сей гетьман зробив для королiвства Польського великi i важливi послуги, здолавши у трьох битвах туркiв, татар i волохiв, що нападали на Галичину й Волинь i поривалися в глиб Польщi, до столичного мiста Кракова. Плодом сих перемог було вiдiбрання вiд туркiв i татар малоросiйських земель понад Днiстром i в гирлi Днiпра, од часiв нашестя Батиевого загарбаних. Для збереження назавжди од них границь того краю створена тодi з козакiв малоросiйських сильна сторожа мiж Бессарабiею i Кримом, понад рiкою Днiпром, трохи нижче порогiв або за порогами, що на цiй рiцi, де козаки завдяки сталому перебуванню понаробили укрiплення, або редути, названi «засiками», вiд сiчення дерев, вживаних на палiсади, вiд чого згодом козакiв, що там позасiдали, названо запорозькими козаками, а мiсце перебування iх названо Сiччю Запорозькою, i першi козаки замiнилися другими, що з селищ iхнiх вiдрядили. Нарештi, приймаючи прибулих до них мисливих людей з нежонатих козакiв, ловлею звiра та риби, а не менше здобиччю заграничною споважених, створили велелюдне товариство козацьке; а щоб iм нiщо не заважало бути готовим до всяких затiй, то вирiшили цi козаки зостатися назавжди неодруженими. Таким чином завелася Сiч Запорозька i замiнила колишню сторожу прикордонну. Уряд, визнавши iх корисними, настановив мiж ними опiсля iхнiх виборiв старшин i головного отамана, кошовим названого, i залишив по-старому в командi гетьмана малоросiйського, до якого вони i мiсце iх перебування належали завжди. На утримання i постачання вiйська того подано й придiлено йому достатнi землi малоросiйськi з угiддями обабiч Днiпра i порогiв мiж рiчками Кiнською, Самарою, Кальмiусом, Ташликом i Бугом.

* * *

По гетьмановi Лянцкоронському обрано на гетьмана князя Дмитра Вишневецького, i вiн, бувши гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, вiдбудовував поруйнованi мiста, публiчнi будiвлi, наглядав за правосуддям i правлiнням земських та городських урядникiв, заохочував народ до трудолюбства, торгiвлi та господарських закладiв i всiляким способом допомагав йому одужати опiсля руйнiвних воен, за що пошанований був «батьком народу». В його часи взимку вдалося прорватися мiж пограничною сторожею кримським татарам на долiшне Подiлля, зване Побережжям. Вони там пограбували декiлька мiстечок пiд час ярмарку i захопили чимало худоби; а що вони заподiювали все те в хижацький спосiб i вiйськовi команди нiде наздогнати i зловити iх не могли, то iх доля сама вкарала або несподiвана жорстокiсть повiтряних стихiй. Коли верталися вони до своiх улусiв iз звичайною квапливiстю, захопив iх у степах незвичайний снiг зi страшною завiрюхою, або хугою, а тому вони анi iхати, анi шляху свого бачити не могли, а змушенi були стояти по шию в снiгу. Згодом по тому лютував жорстокий мороз з вiтром i вiщував iм неминучу загибель, i вони, порiзавши своiх коней i худобу, повлазили в iхнi тулуби i шукали порятунку в слабому i короткому теплi, але всi до останнього там погинули, i знайдено iх навеснi бiльше чотирьох тисяч трупiв.

* * *

По смертi гетьмана князя Вишневецького року 1514-го обрали гетьманом князя Євстафiя Ружинського, котрий замолоду, навчавшись i подорожуючи довго по чужих краях, а найбiльше по Нiмеччинi та Францii, надбав у рiзних науках, особливо у вiйськовiй, великих знань. Першим його заходом було провести в Малоросii реформу вiйську i влаштуванню його в iнший од колишнього спосiб. Вiйська тii, за стародавнiм звичаем, рахувалися в житлах своiх по околицях з одного селища i по куренях з кiлькох разом селищ об’еднаних, i називалися всi мешканцi разом курiнною, або околичною, шляхтою, служивi з них старi – товариством, а молодi – козаками. Куренi i околицi управлялися обраними з них отаманами й товаришами, якi й маловажнi незгоди мiж ними розбирали та мирили iх; а по земських суперечках та назвах i по важливих справах розбиралися i судилися у повiтових та городських судилищах. По службi ж вiдомi були хорунжими повiтовими, вiд яких чинилися перегляди i описи козакам i iхнiй зброi, i у них зберiгалися прапори, або хоругви повiтовi, пiд сторожею товариською, на яких герби були – з одного боку повiтовий, а з другого – нацiональний. Та коли виникала потреба збиратися вiйську у походи, то вiд хорунжих оповiщали по куренях, аби збиралося вiйсько на призначенi найвищим начальством збiрнi мiсця, якими часто бували Бiловiж за Нiжином та Крилов за Днiпром та iншi, де iз зiбраних козакiв складалися полки i сотнi, i в них вибиралися вiльними голосами всi чиновники вищi i нижчi, якi в тих чинах вважалися лише в час служби або походу, а вернувшись додому, повертались у попереднiй стан з назвою товаришiв, себто заслужених i з увагою в голосах, якими вiд iнших мали перевагу. Таке стародавне заведення поводом було до багатьох свавiльств та зловживань козацьких. Вони збиралися часто без заклику хорунжих, а особливо в мiсцевостях прикордонних, обирали начальникiв, складали полки, так званi охочекомоннi, i чинили набiги на Туреччину, Молдавiю та Крим пiд приводом звiльнення бранцiв з неволi, а насправдi задля здобичi, вiд чого чимало з тими народами заводилося сварок i самих воен.

Гетьман Ружинський з дозволу короля Сигiзмунда Першого, поборюючи свавiльство та безлад, заснував у Малоросii двадцять сталих козацьких полкiв, по двi тисячi кожний, давши iм назви найшанованiших мiст, а саме: Киiвський, Чернiгiвський, Сiверський, Переяславський, Канiвський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Корсунський, Брацлавський, Калмицький, Кропив’янський, Острянський, Миргородський, Полтавський, Гадяцький, Нiжинський, Лубенський, Прилуцький та Вiнницький. Кожен полк роздiлив на сотнi, названi також iменами мiст та мiстечок. У кожен полк визначив вибраних товариством i козаками з-помiж заслужених товаришiв полковникiв, сотникiв та старшин полкових i сотенних, якi зосталися в чинах на все iхне життя i завели чиновне в Малоросii шляхетство, або, сказати б, спадкове боярство, що залежало ранiше вiд виборiв та заслуг, за прикладом усiх iнших народiв i земель добровпоряджених християнських. Полки тii наповненi були й надалi поповнювались обраними з куренiв та околиць шляхетськими молодими козаками, записаними в реестр вiйськовий до визначеного на вислугу термiну, i тому названi вони реестровими козаками; кiнна iх половина з кожного полку завжди в полi утримувала, а друга – пiша – утримувала по мiстах залоги, а при потребi пiдпомагала i комплектувала перших. Одежу i зброю заведено в них легку й однакову, i вони все те за зразками собi справляли у мирний час iз власного маетку, i харчi мали з домiв своiх; а на випадок вiйни та походiв призначено платню зi скарбу малоросiйського кожному козаковi по червiнцевi на рiк та по каптановi тузинковому на два роки, а iнколи й по кожуховi. Старшинам сотенним вдвое проти козака, а сотникам вдвое проти старшин, а полковники, старшини генеральнi обознi та старшини полковi – ранговi села та iншi наддачi. Артилерiя, обози i в’юки з припасами, харчами i фуражем споряджалися вiд скарбу та поспiльства. Зброею були у кiнноти списи, штуцери, пiстолi та шаблi, а в пiхоти – мушкети та кинджали, яких виписували та дiставали зi Швецii та Туреччини.

Екзерцицiя у вiйську зоставалася давня з поправкою, i звичайний марш колонний звався «йти сакмою». Для маршу в небезпецi шикувалися трикутником, а з нього вишикувати фронт значило «ставати лавок»; але для атаки, а паче для оборони, заведено знов сильну з трьох шеренг «батаву», подiбну в усьому до стародавньоi грецькоi, а згодом римську фалангу, котру в цiлiй Європi заведено пiд iменем «батальйону де каре»; шикування кiнноти в пiхоту вiдповiдало сучасному драгунському пiшому строю. Для влаштування охочих, або волонтерiв, що завжди збиралися зi зубожiлих, або так званих гультяiв, влаштовано п’ять полкiв охочекомонних, яких пойменовано прiзвищами полковникiв, призначених гетьманами, i утримувано iх на сторожi прикордоннiй на низу рiчок Самари, Бугу i Днiстра, i дiставали вони щорiчно невелику платню, а здебiльше вдовольнялися вони звiриною та рибною ловлею; за поведiнку iхню вiдповiдали полковники, число ж iх невизначено, але полк вважався незбiльш як на п’ятсот чоловiк.

Влаштувавши таким чином вiйсько малоросiйське, коли року 1516-го хан кримський Мелiк-Гiрей вiдповiдно союзу його з князем московським Василiем Івановичем iшов вiйною на Польщу та Малоросiю, то гетьман Ружинський з вiйськами малоросiйськими i польськими з наказу короля Жигмунта, виступаючи йому назустрiч, зiйшовся на границях малоросiйських над рiчкою Дiнцем побiля мiста Бiлгорода, дав себе заатакувати хановi, який, звичаем азiатським, оточив його своiм вiйськом з трьох бокiв. Вiйська гетьманськi були притисненi тилом до рiчки та свого обозу, i татари вчинили страшний гвалт i пустили хмари стрiл; кiннота гетьманська, спiшившись i вишикувавшись в батаву, а пiхота, вишикувана так само фалангою, зустрiла натиски татарськi сильним вогнем з мушкетiв i гармат i, ведучи стрiлянину без угаву на всю татарську потугу, завдали iм сильноi поразки, i вони, вiдчувши свiй великий погин, стали вiдходити. Але гетьман з мiсця свого не велiв нiкому рушати, а вдавав, начебто вiн лише боронитися спроможен, а не наступати; тому ж татари, протягом цiлого дня творячи своi набiги, на нiч вiдступили на декiлька верстов у степ i розташували розлогий стан свiй необачно. Гетьман, маючи свое вiйсько невтомленим, виступив з ним опiвночi в похiд i, йдучи зумисне тихо, наблизився до татарського табору на свiтанку. А як татари звичайно тримають коней на пашi, а не бiля конов’язi, то гетьман вислав загiн кiнноти з наготовленими заздалегiдь паперовими ракетами, котрi, коли кинути, могли перестрибувати з мiсця на мiсце i робити до шести пострiлiв кожна.

Кiннота тая, налетiвши на татарський стан, запалила своi ракети, кинула iх помiж коней татарських i учинила в них велике сум’яття; вони, перелякавшись, бiгали щодуху по табуновi, волочили та топтали своiх вершникiв та сторожiв, а помiж тим всi вiйська гетьманськi, стрiляючи з мушкетiв та гармат, напали на татарський стан, пройшли ним наскрiзь, вражаючи замiшаних та знетямлених татар, i так розбили хана i його вiйська дощенту, забрали табiр його з усiм його багажем i, обтяженi користьми, зi славою повернулися у свою землю.

Гетьман Ружинський, повертаючись од Бiлгорода руського, був зустрiнутий турками i татарами, якi виступили були з Бiлгорода, або Акермана, татарського, що в Бессарабii. Вони, довiдавшись про перемогу над ханом кримським i про втрату ним всього табору його з великим багатством, задумали вiдiбрати тii багатства у Ружинського, напавши на нього зненацька i врозполох, майже звичайний у вiйська, що повертаеться зi вдалого походу. Та Ружинський був не такий необачний, як татари собi гадали; вiн, довiдавшись од прикордонних роз’iздiв, що татари бiлгородськi з тамошнiми гарнiзонними турками виступили на Очакiвський степ, вiдразу одiслав багажi своi на Уманщину, а сам з вiйськами, переправившись через рiчку Буг, засiв в очеретах та байраках над рiчкою Кодимою. І щойно татари наблизились до Бугу, то вiн, наступивши на них зненацька з усiх сторiн, зiграв з ними таку роль, яку вони для нього готували, i, розбивши iх ущент, гнав недобитки до самого Акермана, вiдiбрав у них усе, що вони мали, i помножив свою здобич, яку роздiлив помiж поляками i своiм вiйськом.

З тоi пори поляки, часто маючи до дiла з вiйськами малоросiйськими i шануючи iхню хоробрiсть i мужнiй характер, завели з ними тiсну й щиру дружбу, i багато з них служило в полках малоросiйських, маючи собi за честь – навiть значне шляхетство – iменуватися козаками. Од такого загального пойменування руських воiнiв козаками вийшла згодом та помилка, якоi допустилися всi письменники малоросiйськi та польськi, зазначаючи в своiх лiтописах та iсторiях, що опiсля гетьмана князя Михайла Вишневецького всi iншi гетьмани обиралися з простих чи реестрових козакiв. Та це вельми несправедливо i здоровому глуздовi суперечне; адже козаки завжди мали в полках i провiнцiях своiх багато чиновникiв рiзних ступенiв, як-от: старшин генеральних, полкових сотенних i земських урядникiв. І з якоi б то речi або що то за правило мимо такого числа чиновникiв обирати простих козакiв? А коли се приписуеться повазi перед заслугами та гiднiстю, то зрозумiло, що офiцери, бiльше заслуженi й гiднi вiд простих воiнiв, i дiстали звання своi саме з тих причин; обминати ж iх на виборах гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та мiжусобицi приносить.

А ймовiрно виникли у письменникiв такi безглуздi висновки про вибори через спiльне слово або назву, уживанi i тепер помiж воiнством, що всiлякий генерал е солдатом, а гетьман – козаком, отож-бо всi-всi офiцери i рядовi суть воiни, i назви тi всiм iм властивi i пристойнi. Про козакiв руських, а паче про малоросiйських i про саму iхню назву дивне щось кажуть деякi письменники. Вони, немовби сперечаючись мiж собою, твердять: одне, що тii козаки суть зайди на Русi, то зi Скiфii, або вiд татар, або з Кабарди черкаськоi; а iншi твердять, що це мовби залишки чужоплемiнного народу козарського. Польськi ж iсторики показують ще, нiби вони набирались з рiзноi вольницi або наволочi i заселенi iхнiми королями на пустельних землях внизу рiк Днiпра та Бугу. Але такi безглуздi думки важать бiльше, анiж помилки iсторичнi, i, не шукаючи iнших iстин, сам глузд iх спростовуе; адже те незаперечне, що кожен народ мусить мати своiх воiнiв i по необхiдностi iз самих себе, щоб довiряти свою долю та безпеку не чужоземному, а своему воiнству, а iнакше було б крайне безумство i сама необачнiсть, схожi на те, якби змусити стерегти шулiкам голубiв, а вовкам – овець. Назви ж воiнам даються звичайно мовою кожного народу по доспiхах або узброенню iхньому, i тому видно в одному народовi жовнiрiв, в iншому – яничарiв та спагiв, а в iншому – солдатiв та жандармiв; а далi назви тi дiляться на кiнних та пiших, тому також вiдомi назви од мушкетiв – мушкетери, од карабiнiв – карабiнери i так далi.

Таким чином, i руськi воiни називалися кiннi – козаками, а пiшi – стрiльцями та сердюками, i тi назви суть власне руськi, од iхньоi мови взятi; наприклад, стрiльцi – вiд стрiльби, сердюки – вiд серця, або запальчивостi, а козаки та козари – вiд легкостi iхнiх коней, подiбноi до козиного скоку. Стосовно того, щоб вони були iноземцями або зайдами i руський народ довiрив би таким волоцюгам долю свою i безпеку, того нiщо не доказуе, i вигадки про те i висновки суть нерозсудливi. Також i думка польських iсторикiв, якi приписують заведення козакiв iхнiми королями, стосуеться лише нежонатих запорозьких козакiв, що зiбралися були на Днiпровому низу з руських охотникiв, про яких iсторiя широко повiдае. Осiдлi ж i запаснi козаки, названi вiд того реестровими козаками, були всi по провiнцiях i повiтах руських, i видно iх досi по стародавнiх компутах та самих осiдлостях, себто околицях та куренях. А королi польськi Владислав Другий i Стефан Баторiй через гетьманiв своiх руських хоча i робили козакам розпорядження, але те стосувалося лише управлiння та комплектування iхнiх полкiв, кiнних козацьких та пiших сердюцьких, котрi набиралися iз козацьких родин, якi мешкали околицями та куренями своiми у всiх воеводствах руських; i стосувалося це до примноження iхнiх чиновникiв та урядникiв, але жодним чином не до нових заведень козацтва, про що свiдчать самi тих козакiв привiлеi та унiверсали, тут описанi. Коли ж вважати первiсне козацтво вiд скiфiв та козарiв, то вийде все те саме, що вони пiшли од свого племенi слов’янського, бо вiдомо, що скiфи, або, кажучи правильнiше, скити, були слов’янами, себто людьми, котрi замешкували над Волгою i на Кавказi, а козари, властивi предки руських козакiв, мешкали по всiй Русi як вибранi з того ж таки народу на службу Вiтчизни.

Черкасами називали й писали всiх майже малоросiян, а не самих лише козакiв; але називали iх так лише великоросiяни на вiдмiну вiд своiх мешканцiв i давали iм назву за чiльним iхнiм мiстом Черкасом, що стоiть над рiкою Днiпром, де гетьмани руськi мали резиденцiю i де був верховний трибунал тоi землi. Давати ж народам назви за чiльними iхнiми мiстами – звичайна рiч у цiлому свiтi. Так називали москалями всiх росiян за мiстом iхнiм Москвою, i царство те довго такою назвою титуловано; також називають нинi генуезцiв, венецiян та iншi народи за iхнiми мiстами. Коли ж запитати ще, чому мiсто Черкаськ названо Черкасом, то вже тонкiсть ця буде такою нерiшучою, якби й про багато iнших мiст на свiтi, що не мають вiдомостей про початок своеi назви. Але то вже справедливо, що народ черкаси, який за Азовським морем та за рiкою Доном проживае i на який багато хто з письменникiв вказуе, нiколи на Русi мiст на свое iм’я не будував та i в себе iх не мае, i той народ виглядом своiм i мiсцем проживання свого в межах слов’янських, себто мiж стародавнiм князiвством Тьмутараканським i рiкою Волгою, справедливiше може вважатися походженням своiм од племен слов’янських, якi змiшалися з грузинами i татарами, анiж вiд нього виводити воiнiв слов’янських, вiд черкасiв численнiших на цiлi мiльйони, якi виставляли на вiйну великi своi армii.

Стосовно ж татар, то вони, бувши зайдами в землi руськiй, натурально воiнiв своiх русинам не давали, а навпаки, з iхнiми воiнами вели повсякчас вiйни i нiколи з народом руським не мiшалися, отож-бо козаки руськi вiд них походити аж нiяк не могли.

* * *

По скону гетьмана князя Ружинського року 1534-го вибрано гетьманом iз осавулiв генеральних Венжика Хмельницького. Вiн, дiставши повелiння вiд короля Жигмунта Першого вiдбивати вiйськом велику орду татарську, яка збиралася була з Криму й Бессарабii i пробивалася через Молдавiю та Волинь до Польщi на грабiж та ii спустошення, виступив з вiйськом своiм реестровим на Волинь, а охочекомоннi полки i запорозьких козакiв, розчленивши на багато ватаг, розiслав для прикриття кордонiв з того боку, звiдки йшли татари, повелiвши iм нападати на татар в часи iхнiх походiв та нiчлiгiв i вiдходити вiд них, подаючись до головного вiйська. Татари, обдуренi такими маневрами, вважаючи всi вiйська, що нападали на них, малозначущими, якi iм вiдбити i прогнати завжди можна, йшли далi безпечно i насунулись на табiр гетьманський бiля мiста Заславля. Гетьман, перед тим укрiпивши табiр свiй вагенбургом, побудованим з обозу, i залишивши в ньому трохи пiхоти з важкою артилерiею, сам з усiм головним вiйськом сховався за гаями та пасiками мiськими. І як тiльки татари оточили за своiм звичаем обоз козацький i почали перестрiлку, зчинивши великий гвалт, то гетьман, виступивши iз закритого мiсця, ударив з тилу i по флангах ворога i, зробивши один залп з мушкетiв та гармат, почав тяти списами та шаблями. Татари, враженi несподiваним нападом i будучи збитi сильним залпом i оточенi з трьох сторiн вiйськами, злякалися, замiшалися i розбiглися врозтiч полями. Гетьман, негайно вiдрядивши призначенi перед тим вiйська, велiв iм гнати i вражати татар ззаду i, вiдаючи про татарську хижацьку звичку зручно на бiгу з’еднуватись, обертатися i нападати, наказав своему вiйську в жодному разi не розсипатись поодинцi, а триматись кошiв, що значить сучаснi взводи або плутонги; сам же з головним корпусом iшов серединою i вiдбив всi татарськi в’юки з запасами. Татари не поминули нагоди на бiгу з’еднатися i, обернувшись, напасти на все вiйсько. Але в гетьмана готова була для цього сильна батава з артилерiею, котра негайно iх вiдбивала i змушувала тiкати. І, таким чином, гетьман, розбивши та розсiявши татар, повернувся зi славою i великою здобиччю до Заславля i дiстав вiд короля вдячнi похвальнi листи, а вiд полякiв всюди, куди приходив, трiумфальнi зустрiчi.

У днi гетьмана Венжика на головному сеймi, який був тодi у Варшавi, коли про зрiвняння литовського i руського шляхетства зi шляхетством польським поданi були на пiдтвердження колишнi основнi привiлеi i всi законоположення, то король Сигiзмунд Август, пiдтверджуючи i пiдставовуючи iх на всiй давнiй основi, виданим року 1563-го, червня 7-го дня привiлеем, помiж iншим узаконив: «Дозволяемо лицарству литовському i руському привiлеi прав i вольностей земських внести i вписати в новостворений статут таким чином, як i в Коронi Польськiй вони вписанi, i рiвномiрно вживати, вольностями своiми користуватися i мати, так, як i ранiше цього всього, чин лицарський шляхетський обох народiв, литовського i руського, те вживати i користуватись». А коли на другому головному сеймi, що пiсля того був, вiд депутатства руського появилися подання про домагання деяких чинiв литовських, а паче тих, що були в землi Руськiй по виборах на урядуваннi, поспiльства руського на вiчне послушенство, то той же таки король Сигiзмунд Август, повторюючи i потверджуючи всi попереднiх королiв польських привiлеi, в даному вiд себе року 1569-го, червня 7-го дня привiлеi так узаконив: «Землю Руську i князiвство Киiвське i всiх тих земель жителiв узагалi i кожного особливо од послуху, володiння, посад i повелiнь Великого князiвства Литовського на вiчнi часи вилучаемо, звiльняемо i до Польського королiвства, як рiвних до рiвних, вiльних до вiльних i як власний i справжнiй до першого i то власного тiла i голови, з усiма взагалi i з кожним особливо, з мiстами, мiстечками, селами, повiтами, або уiздами, i всiма iхнiми, якi б не були, маетками, тую землю i князiвство Киiвське вищезгаданiй Коронi, або королiвству Польському, прилучаемо i з’еднуемо».

* * *

Пiсля смертi гетьмана Венжика Хмельницького гетьманом був вибраний iз воевод князь Михайло Вишневецький. Вiн 1569 року дiстав повелiння вiд короля Сигiзмунда Августа йти з вiйськом малоросiйським на оборону вiд туркiв i татар обложеного ними мiста Астраханi на пiдмогу вiйськам царя московського Івана Васильовича Грозного, якому король завдячував повернення Польщi завойованого царем мiста Полоцька з його околицями. За цим повелiнням гетьман з полками реестрових козакiв вирушив у похiд з мiста Черкаса, i, йдучи походом, приеднав до себе прикордоннi охочекомоннi полки i частину запорозьких козакiв, i з тими силами, пробираючись степами, досяг мiста Астраханi, а там, оглянувши табори турецький i татарський, що стояли нарiзно побiля мiста, розташував i свiй табiр геть вище вiд ворожих над рiкою Волгою i, укрiпивши його шанцями та артилерiею, звелiв робити наiзникам своiм частi шармiцелi, або перестрiлки, бiля таборiв ворожих, а сам тим часом з сильним корпусом кiнноти кожен день наiздив на табiр турецький i, обходячи його навколо з мушкетною перестрiлкою, до свого табору повертався. Гетьман, продовжуючи такi наiзди декiлька днiв, вислав однiеi ночi надiйного старшину у мiсто з наказом, щоб гарнiзон i мешканцi в призначений iм день зробили вилазку з мiста i розпочали фальшиву атаку на турецькi шанцi, що були мiж мiстом i iхнiм табором. Старшина, який повернувся з мiста i який перелiз вночi в обидвi сторони, запевнив гетьмана, що мiщани i гарнiзон готовi виконати наказ. Гетьман зробив таке саме розпорядження i допомiжним московським вiйськам, що окопалися на однiй Волзькiй косi, щоб вони в той самий день пiдступили пiшi пiд табiр татарський i займали б його своею атакою.

За цим розпорядженням першого ранку на свiтаннi виступив гетьман з кiннотою вишикуваною лавою, або довгим фронтом, а позад неi товстою фалангою вишикувались п’ятнадцять тисяч пiших козакiв, озброених списами, шаблями та мушкетами. Кiннота йшла спереду i з флангiв, закриваючи пiхоту, i як тiльки корпус той стало видно з мiста, то громадяни з гарнiзоном зробили вилазку за умовою, з великим криком i пальбою розсипались побiля шанцiв турецьких, вдаючи, що iх оточують. Гетьман зi своiм корпусом наближався до табору турецького, i турки, бачивши i гадавши собi, що вiн просто роз’iжджае, як i ранiше, анiтрохи на нього не вважали, а бiгли великими юрбами з табору до шанцiв на допомогу своiм вiйськам. Корпус, ставши на найближчiй дистанцii вiд табору, миттю розбiгся i дав мiсце пiхотi, котра з можливою рвучкiстю вдарила по табору, вдерлася в нього, заволодiла гарматами i, проходячи по ньому, разила туркiв, якi зовсiм не сподiвалися такого нападу. Втеклi з табору турки дали знати в шанцях про свою поразку, i звiдти юрбами поспiшали визволяти табiр. Але козаки, засiвши в ньому, зустрiли iх з окопiв артилерiею i пострiлами з мушкетiв так вдало, що бiльша частина загинула на мiсцi, а решта в замiшаннi не знали, куди тiкати. Гетьман з кiннотою, напавши на них саме в той час, побив iх удруге i прогнав до табору татарського, куди тiкали i турки, що залишилися в шанцях, а громадяни з гарнiзоном зайняли шанцi майже без жодного спротиву. І таким чином Астрахань вiд облоги визволено. Турки, дiждавшись ночi, пiшли до своiх черкеських кордонiв, а татари iх прикривали. Гетьман Вишневецький, здобувши бiля Астраханi в таборi турецькому велику здобич, подiлив ii помiж вiйськами своiми та московськими, вiддавши цим останнiм i всю важку артилерiю турецьку, але вiддiливши при тому частину здобичi на скарб малоросiйський. Вчинком таким вiйська малоросiйськi, а паче козаки запорозькi та охочекомоннi, вельми засмутились i явно ремствували на гетьмана, i однiеi ночi, вiддiлившись, iх понад п’ять тисяч чоловiк полишило табiр гетьманський. Проходячи вниз рiкою Доном, зупинилися в гирлi його на однiй косi вище вiд мiста Азова, на супротивному його березi, i побудували там мiсто Черкаськ по iменi свойого мiста Черкаса, де, залишившись вони назавжди, жили спершу без жiнок, за прикладом запорожцiв, опiсля, запросивши до себе донських козакiв, що малим числом проживали в своему мiстечку Донському, на мiсцi нинiшнього Донського монастиря, поеднались з ними i переженились, прийнявши всi звичаi тих козакiв i зробивши мiсто те головним всьому вiйську донському, що вiд них i вiд одноземцiв, якi до них приходили, значно примножилося.

* * *

На мiсце Вишневецького, що вибув з посади гетьманськоi, висланий од Корони в краi зарубiжнi, року 1574-го обрано на гетьмана обозного генерального Григорiя Свiрговського. Вiн, по волi Речi Посполитоi Польськоi, яка керувала через мiнiстрiв своiх Польщею по виiздi з неi короля Генрiха у Францiю, закликаний був господарем Волоським Йоанном Липулою на допомогу народовi його супроти туркiв, що на нього нападали, i, вступаючи в Молдавiю з вiйськом малоросiйським, дав першу баталiю туркам бiля мiста Сороки 23 квiтня 1575 року, де, розбивши туркiв ущент, поклав головного пашу iхнього Кара-Мустафу i багатьох з ним чиновникiв турецьких i випровадив iх з багатьма прапорами та здобиччю до Варшави. Опiсля такоi звитяги роздiлив гетьман вiйська своi надвое; i одну частину пiд командою полковника Сави Ганжi вирядив до чiльного мiста волоського Бухареста, а з другою пiшов сам через Ясси до Галацiв; тим часом послав нарочного на Сiч Запорозьку з наказом до кошового Феська Покотила, щоб вiн вислав пiхоту свою човнами на Чорне море i наказав не допускати десантiв турецьких у Дунай i Днiстер. Кошовий зладив ту експедицiю в найлiпшому порядку, i вона принесла сухопутному вiйську великi вигоди. Запорожцi, роз’iжджаючи своiми човнами по Чорному морю i в гирлах обох рiк, перехопили й полонили багато суден з вiйськом та вiйськовим припасом, а ввiйшовши в Дунай, багато прибережних фортець i селищ поруйнували й попалили. Гетьман i Ганжа з вiйськами своiми, проходячи Молдавiю та Валахiю, зустрiчали турецькi корпуси та ватаги i iх завжди щасливо розбивали i розганяли. Очистивши тii землi од нашестя турецького, коли повернув гетьман од Дунаю в Бессарабii пiд мiсто Кiлiю, то тут зрадницьким чином сповiщений був вiрменином, що в мiстi тому переховуються неоцiненнi скарби, награбованi турками в Молдавii i Валахii, i зберiгаються в мiстi пiд охороною невеликого гарнiзону в очiкуваннi, поки човни запорозькi з моря i Дунаю вiдiйдуть i iх в Туреччину буде можна перевезти. Гетьман, звикши перемагати незрiвнянно бiльшi сили i твердинi турецькi, вирiшив одразу ж облягати Кiлiю i взяти ii приступом. Вирядивши вiйська на приступ i не зоставивши в таборi своему звичайноi резерви та пiдмоги, почав навальну атаку з трьох сторiн; але зiрванi турками в двох мiсцях мiни пiдняли гетьмана i багато козакiв у повiтря i вчинили повний розлад та загибель, а турки, що опiсля напали з усiх сторiн, перерiзали з тилу премногих козакiв, а решту розiгнали, i вони, блукаючи довго по Молдавii, знайшли корпус полковника Ганжi i з ним повернулися у своi кордони.