скачать книгу бесплатно
Нiч на Днiпрi
Іван Семенович Нечуй-Левицький
Іван Нечуй-Левицький
НІЧ НА ДНІПРІ
Нiч на Днiпрi
В петрiвку 1877 року я приiхав на Украiну й заiхав у Киiв. Наш киiвський кружок зiбрався в одного в найвидатнiших наших вчених, добродiя Ж., щоб його привiтать, бо вiн тiльки що магiструвався в унiверситетi з великим поспiхом. Яка весела розмова була тодi в нас! Скiльки мрiй, скiльки гадок та гарячих бажаннiв щастя й долi для рiдного краю виливалось в нашiй розмовi! Надворi була година: тихо, ясно, весело, як було весело й ясно i в наших молодих душах. На радощах постановили iхать гуртом по обiдi на гулянку Днiпром в Вишгород.
По обiдi найняли здорового дуба й два човни, бо компанiя була чимала, i зараз по обiдi попливли вгору Днiпром до Вишгорода. Як ми припливли в Вишгород, вже наставав вечiр. Сонце вже стояло на вечiрньому прузi над самим лiсом. Лiс чорнiв широкою смугою на горячому правому березi Днiпра; бо од Киева до Вишгорода гори оступились од Днiпра й загинались, нiби пiдкова, над широкою зеленою Оболонню та над сiножатями аж до самого Вишгорода вгорi й аж там наближались до Днiпра. Плисковата широка Оболонь зеленiла, неначе була застелена зеленим оксамитом, на котрому лиснiла рiчечка Почайна, лиснiло озерце, нiби кинуте в траву лиснюче дзеркальце або блискуча склянка. Вишгород розкинувсь по широкому невисокому шпилi. Од цього давнього акрополя киiвських князiв зостались тiльки вали та окопи, що заросли травою. Ввесь вишгородський широкий шпиль був нiби помережаний смугами розкiшних зелених огородiв. На сукупних, скрiзь не одгороджених тинами городах зеленiла розкiшна соковита бутвина та бадилля кукурудзи, цвiли маки, подекуди зеленiли смужки житiв. Коло хатiв у садках темнiли купи вишень та стримiли здоровi старi дикi грушi. На шпилi на чолопочку бiлiла весела невеличка церква й неначе оглядала вiкнами навкруги i бiленькi хатки, i зеленi огороди по спадистих горбах та переярках. Цей широкий шпиль посунувсь над самiсiнький Днiпро, обсипався й обвалився, i стоiть, неначе жовта стiна з щiлинами та розколинами, котрi вже позаростали травою, кущами глоду та подекуди густими вербами.
Лiвий берег Днiпра, рiвний, плисковатий, суспiль зарослий густими лозами та верболозом, зеленiв, неначе засiяний житом; а далi синiли густi бори, неначе море, закутане в синю та сизу iмлу. На пiвдень сизiли гори, а на горах було видно Киiв, що неначе потопав в легкiй прозорiй iмлi. Забудування неясно мрiли в сизiй далечi, а над ними були розкиданi нiби золотi букети: то лиснiли позолоченi банi та хрести на монастирях та церквах. Та далека картина здавалась якимсь квiтником з золотими макiвками та золотими квiтками, за якi розказують тiльки в казках. І високе та глибоке сине iюньське небо, i тi далекi сизi шпилi й гори з Андрiiвським собором на чолопочку шпиля, i золотi букети з бань та хрестiв – усе це було схоже на тi вигляди, що часом сняться у снi, що за iх розказують в казках. Вiк проживеш – i не забудеш за цю пишну картину, як часом нiколи не забуваеться дивно гарний сон.
Сонце вдарило з-за лiсу червоним промiнням на киiвськi гори. Широка зелена Оболонь i Подiл вкрились тiнню й потемнiшали. Виразнiше виступили високi смужки киiвських гiр пiд ясним чистим небом, обсипанi збоку червонястим промiнням. Тисячi вiкон в домах, позолоченi хрести та банi на церквах нiби зайнялись i запалали.
Од iх посипались наче пучки золотих стрiлок. На дзвiницях неначе горiли червоним золотом хрести та макiвки, наче плавали високо-високо понад горами в синьому небi, нiби линули якiсь казковi золотi птицi. Вигляд на Киiв став якийсь фантастичний. Здавалось, нiби на горах з'явивсь i мрiв пишний мiраж, сплетений з чудових тонiв, з блиску, з золота, з рожевоi iмли та сонячного промiння. Передо мною неначе з'явились палаци й садки Паризади з «Тисячi й однiеi ночi».
Сонце спустилось ще нижче над лiсом i почало нiби ховаться десь в сизих борах. Оболонь, луки й Подiл нiби тонули в тiнь ще глибше. Киiвськi сизi гори стали фiолетовi. Золотi банi й хрести нiби жеврiли, як погасаючий жар, горiли без промiння. Усе облилось делiкатними фiолетовими одлисками. За Киевом i за Днiпром небо од низу темнiшало, посинiшало й лиснiло легеньким фiолетовим одлиском. Сонце неначе впало десь у бiр. Кольори на Киевi згасали. Огонь на вiкнах та на золотих банях потроху щезав. Надворi сутенiло й поночiло. Нiч впала на Днiпро, на гори, – i зникли й потонули в темрявi усi чуда дивного мiражу.
Надивившись на чудовий вечiрнiй вигляд, ми зiйшли з гори на самий берег i посiдали пiд кручею на широкому поронi, що стояв у березi. Молодi метнулись по березi, по щiлинах кручi, назбирали хмизу та сухого хамла й розклали здорове багаття над водою. Полум'я шугнуло високо вгору й осяяло жовту глинясту кручу та жовтi бурти, що йшли далi понад Днiпром. Найнятi гребцi наставили самовар. Поодчиняли кошики з харчами, познаходили пляшки й чарки, застелили рушниками помiст на поронi. Усi добре виголодались i кинулися на iжу падковито й завзято. Швидко закипiв самовар. Поналивали стакани чаю. Хто пив чай сидячи й пiдобгавши ноги, хто пив стоячи. Молодi пiдкладали труску в багаття. Огонь трiщав, лущав, аж гув, кидав сяево, – i порон неначе виринав з усiм товариством з чорноi ночi, неначе хтось пiдiймав чорну завiсу й показував сцену: там однi лежали покотом, другi сидiли, пiдобгавши ноги; деякi навстоячки наминали закуску та наливали чарки. Багаття згасало, – i чорна завiса неначе знов заслоняла ту мальовничу сцену. І в водi одразу гасло багаття й неначе тонуло на дно. Надворi тихо, тепло й вогко. Свiже повiтря бадьорить тiло й звеселяе душу. На поронi пiшла весела розмова, пiшли жарти; почулась десь на краi порона пiсня; до голоса пристав другий голос. І несподiвано порон неначе розворушився й заспiвав. Голоси неначе вдарили з усiеi сили в труби. І розляглася голосна пiсня попiд кручею, i залунала десь в щiлинах та балках, обiзвалась далеко в бору.
