скачать книгу бесплатно
Навiжена
Іван Нечуй-Левицький
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Навiжена» Івана Нечуя-Левицького – повiсть, у якiй автор торкаеться теми життя iнтелiгенцii***. У повiстi змальовуеться складна i заплутана доля представникiв вищих верств населення кiнця ХІХ ст. Перу автора належать й iншi твори подiбноi тематики, зокрема, роман «Хмари» та «Над Чорним морем».
Іван Нечуй-Левицький
НАВІЖЕНА
I
Молодий чиновник кишиневськоi контрольноi палати Дем'ян Антонович Ломицький, по своему звичаю, роздягся по обiдi i лiг одпочивати. Тонкий та сухорлявий, закутаний по шию в смугнасте, волохате укривало, вiн був схожий на довгу смугнасту i поцяцьковану гусiнь, що розтяглася на листку на всю свою довжину.
«І спати хочеться, i чогось мене сон не бере, – подумав Ломицький, позiхнувши, – сьогоднi, йдучи на службу, я стрiвся з Марусею Каралаевою i провiв ii до банку. Вона попрощалась зо мною i тихою ходою пiшла по сходах в банк, де вона мае службу. Невесела ii служба – мабуть, така, як i моя в контрольнiй палатi. Шкода дiвчини. А гарна дiвчина: брови густi, неначе чорний оксамит, губи повнi, червонi, очi великi, карi. Вид в дiвчини трохи сiльський; здоров'ям пашить од ii мiцноi постатi; вона й на вдачу добра…»
Ломицький заплющив очi i силкувався заснути, а сон його не брав. В його думцi знов майнули густi оксамитовi Марусинi брови, блиснув осмiх червоних, як коралi, уст; блиснули бiлi, чималi й рiвнi, нiби пiдрiзанi, зубки; майнуло лице рум'яне, що так i пашiло здоров'ям.
«Гарна, здорова, моторна, й тиха на вдачу, й хазяйновита… Говорить помаленьку i небагато i немало: саме помiрно. Ненавиджу я тих лепетливих дам, що дзигорять, як тi сороки. Якось менi важко на вуха, як хто дуже дрiботить язиком… От була б менi пара! – подумав Ломицький. – Я знаю, що я трохи сподобався iй. Та про що ми сьогоднi балакали з нею?»
Ломицький почав дрiмати. Вiка стали важкi i неначе прилипали до очей. А сон все-таки його не брав. Карi Марусинi очi нiби дратували нерви, не сходили з думки, проганяли сон з його очей.
«Та про що ми з нею сьогоднi балакали? – знов надокучала йому спокуслива думка. – Вона зацiкавлена жiночим питанням, але про це ми з нею говорили вчора в мiському саду. Сьогоднi я спитав у неi, чи не буде для неi неприемно, коли я зайду до ii матерi i познайомлюсь з нею. Вона запросила мене до себе коли-небудь на чай, ввечерi, просто, без церемонii. Пiду сьогоднi!.. Навiщо одкладати? Гарна дiвчина! Треба хапатись, а то часом хто i вхопить ii…»
Ломицький знов заплющив очi. Важкi вiка стали ще важчi, стали неначе обкованi залiзними обiдками. Сон налягав. Дрiмота скаламутила його мислi. Мислi почали плутатись.
«Пiду завтра… Сьогоднi не пiду. Спати дуже хочеться», – подумав вiн.
Городський сад… Густi акацii, зелений свiт в алеi з акацiй… Палае сонце… З-за густих акацiй видко широкi сходи, новi, чистенькi. Сходи високi, проглядають через гiлки акацiй. Майнули в листi пташки… нi, не пташки: крила зеленi… нi, зелена сукня Каралаевоi, неначе сплетена з дрiбного листу акацiй… В листi майнули чорнi брови, червонi повнi губи, блиснули яснi подовжастi карi очi…
«Чи сон, чи правда? чи це менi сниться, чи я ii й справдi бачу?» – плуталася сонна думка в молодого хлопця. Очi Марусинi роздражнюють його нерви, неначе гладять по душi, сиплють тихий свiт з душi тихоi, доброi та веселоi. Ломицький розплющив своi невеличкi карi очi i вже не мiг заплющити. Нерви розтривожились. Сон утiк од його.
«Пiду, сьогоднi пiду! Навiщо одкладати? Тi очi манять мене до себе. Як хочеться менi подивитись на iх!» – подумав Ломицький i раптом пiдвiвся i сiв на лiжку. Його довга, тонка, закутана в укривало постать неначе переломилась i зiгнулась пополовинi.
Ломицький схопився з лiжка, бурхнув води в миску, вмився раз з милом, вилив воду, налив вдруге холодноi погожоi води i почав полоскатись та хлюпати водою в своi соннi, трохи лiнивi очi. Од хлюпання йшли одляски попiд стелею високоi i трохи порожньоi кiмнати.
– Чи це ви вже вдруге вмиваетесь? – задзвенiв срiблистий голосок за дверима.
– А ви й бачите, Христино Степанiвно? – спитав Ломицький.
– Я й через дверi бачу! – обiзвалась Христина Степанiвна. – Може ще й третiй раз вмиетесь?
– Нi, доволi буде й двох! – крикнув Ломицький.
– Вмийтесь i втрете, бо я знаю, куди ви збираетесь йти, – задзвенiв голос за дверима.
– Ба не знаете!
– Ба знаю: тричi вмиваються паничi тодi, як до паннiв iдуть в гостi, та ще й таких паннiв, которих вони люблять. Чи правда моя? – гукнула Христина.
«Одже вгадала… – подумав Ломицький, – знае добре людське серце».
– Одже й ваша правда! – гукнув i собi Ломицький.
– Еге, думаете оце зараз йти до Марусi? Знаете, як у нас в Херсонщинi спiвають: «Гей, Грицю, до Марусi! – Зараз, зараз приберуся!»
«Од цiеi Христини i в соломi не сховаешся з думками: i в голову i в думки загляне», – подумав Ломицький.
– Як приберетесь, то зайдiть до мене на муштри. Я повiтова сваха i вам буду свахою. Прийдiть до мене на оглядини. А то – знаете, як бувае у вашого брата? Причепуриться трохи спереду, а на спинi або й на головi пух, а з-за комiра сiртука десь виглядае бiла сорочка…
– Добре, зайду! – гукнув Ломицький i почав прибиратись та причiсуватись перед невеличким дзеркальцем, що стояло на вiкнi.
Через пiвгодини Ломицький увiйшов в гостинну свого хазяiна Бородавкiна, що служив тодi в залiзнодорожнiй канцелярii. В гостиннiй сидiла Христина Степанiвна Милашкевичева, сестра Бородавкiна. Вона була удова, бездiтна i по смертi свого чоловiка, дiдича з Катеринославщини, продала землю, жила з процентiв свого капiталу i, як вольна птиця, перелiтала з мiсця на мiсце: влiтку жила в родичiв в селi, зимою пробувала то в Киевi, то в Одесi, а найбiльше жила в свого брата Бородавкiна. Христина Степанiвна, висока й огрядна, повна на виду, сидiла на канапi i вишивала украiнськими взорцями рушник. Взорцi були широкi на цiлу п'ядь. Вона нашила тих рушникiв десяткiв зо два на придане своiм небогам, котрi iще на припiчку кашу iли, а одна лежала в колисцi. Вона шила з нудьги, аби щось робити та не сидiти згорнувши руки.
Ломицький увiйшов i поздоровкався з Христиною. Христина встала i почала його оглядати.
– Нiчого, нiчого – чисто вбрались. А повернiться кругом! Та проворнiше! І, вже з вас i панич! Якийсь сонний неповертайло та одоробало! – сказала Христина.
Вона вхопила Ломицького за плече, швидко крутнула ним, а потiм штовхнула його в плече.
– Чого в вас соннi очi? Треба було вмитись ще третiй раз, – сказала Христина.
– Та то вони в мене зроду соннi, – сказав Ломицький, розтягуючи слова.
В Ломицького i справдi були якiсь важкi, нiби соннi, очi. Була в його i сонна думка. Важкi й мертвi науки в гiмназii вбили в йому енергiю, стерли волю, зробили його в'ялим, апатичним, якимсь сонним чоловiком, з соннотою думок, з сонними вчинками. Тодi як вiн був на другому курсi в унiверситетi, трапився полiцейський трус. Жандарми налетiли на квартири деяких студентiв, перетрусили все до дна, навiть зривали дошки на пiдлогах, пороли подушки. Цей трус нагнав такий переляк на молодого Ломицького, що його нерви, його розум од того часу неначе задубли й закоцiлiли… Од того часу на всi сучаснi питання вiн i не обзивався. Якась передчасна старiсть, стареча втома налягли на його нерви, на його думки. Думи його ворушились в його головi якось мляво, боязко; розмова була обережна. Вiн говорив i неначе боявся, озираючись на усi боки. І тiльки часами в його карих очах блискали останки енергii, котрi неначе замерли в йому i нiби дотлiвали. З його чесноi i правдивоi вдачi неначе хтось висмоктав половину енергii, половинусвiжих, здорових дум, а другу половину покинув йому задля того, щоб вiн був не бiльше як мертвим i слухняним знаряддям в чужих мiцних руках. Животiй, терпи, мовчи та дишi – поставила йому девiзом школа i система. І вiн тiльки животiв, мовчав та дихав… Цю привiлегiю – мовчати та дихати – й зоставили йому…
– Вже з вас молодець! А ще до панни прибрався, – сказала Христина. – Вам би в ваших лiтах скоком-боком та вибриком! Отак-о!
І Христина пiдiбрала трошки руками сукню i вдарила тропака, а потiм зробила кiлька скокiв козачка легенько, плавко й грацiозно, – зовсiм так, як танцюють молодицi та дiвчата. Ломицький осмiхнувся i якось повеселiшав. Христина вмiла розвеселити й розважити i дуже невеселих i понурих людей.
– Але знаете, що я вам скажу? – сказала Христина. – Наберетесь чимало клопоту, поки добудете свою царiвну з зачарованого замку…
– Чому так? – пiдняв голос Ломицький.
– Та так… – сказала Христина. – Маруся i справдi пречудова, вродлива дiвчина, гарна на вроду, моторна на вдачу, але ii мама… будете мати з нею багато клопоту.
– Та чого ж так? – спитав трохи з переляком Ломицький.
– Це така баба, в котрiй сидить двi бабi; сидять i одна одну за коси смикають та скубуть, – сказала Христина.
– Не розумiю вашоi загадки: переложiть ii на звичайну людську мову, – сказав Ломицький.
– Про цю бабу можна сказати так: коли вона каже – надворi година, то розумiй, що йде дощ, – сказала Христина.
– Цебто вона неправдива людина?
– Зовсiм-таки брехлива. Бачте, до дочки часом збираються ii молодi товаришки, дуже лiберальничають, говорять про жiноче питання. Стара наслухалась, i iй здалось, що вона й сама молоденька, лiбералка, бо вона й справдi мае себе за молоденьку. Знаете пiсню:
Захотiла стара баба молодою бути:
Натикала за намiтку зеленоi рути.
– Знаю, знаю, – сказав Ломицький.
– Оце ж вона й е! – крикнула Христина. – Вона на словах i лiбералка, i нiгiлiстка, i сее, i тее, й онее; i в недiлю до служби панчоху плете, а крадькома молебнi та сорокоусти наймае. Каже, що читала i Дарвiна i Спенсера.
– Чи справдi ж читала? – спитав Ломицький.
– Читала вона так само, як я, – тiльки чула, як дочка часом читала. Ще скажу вам, що вона вашого брата, паничiв, ненавидить, бо, бачте, палко встоюе за жiноче питання…
– Невже! – аж крикнув Ломицький.
– А що, злякались? Але ж з вас i панич! Гей ви! йдiть на приступ скоком-боком, коли це з вашим хистом, – сказала Христина i знов штовхнула хлопця пiд бiк. – Тiльки пам'ятайте про двох бабiв в однiй бабi; приступайте до тiеi, котру подужаете.
– Оце ви мене аж налякали, – сказав Ломицький. – А може, ви говорили так собi, щоб пожартувати, бо ви таки любите жарти.
– Цебто я брешу? Вибачайте, бо я iнститутка, а iнститутки – святительки, а не брехухи, – сказала Христина. – Йдiть вже, йдiть! Боже вам допоможи впiймати за роги та залигати того модного, хоч i старого, Дарвiна чи Дарвiнку, – сказала Христина.
Ломицький вийшов од Христини Милашкевичевоi i задумався. «Хоч Христина й каже, що iнститутки – святительки, але, здаеться, ця святителька таки любить брехнути на свою обихiдку. Наговорила, наказала три мiшки гречаноi вовни, – мабуть, щоб мене налякати в жарти. Вона каже, що я таки добрий страхополох…»
Ломицький йшов, похиливши голову. Але вiн згадав, що зараз побачиться з Марусею, i його серце заграло. Надворi повiвало ранньою весною. Було тихо й тепло, хоч iще були першi днi квiтня. Небо синiло делiкатним ясним кольором, що переходив нанизу понад горами в прозорий, опаловий цвiт. З-за домiв, з-за стiн скрiзь виглядали гiлки абрикосiв, обсипаних цвiтом, неначе бiлим пухом. Весняне повiтря вливало свiжiсть в груди, веселило душу.
Ломицький повеселiшав; його серце, добре зроду, пом'якiшало, подобрiшало. В чистому небi вилася цiла хмара сизих та бiлих голубiв. Ломицький задивився на iх, i йому здавалось, що й голуби неначе радiли i на радощах грали в небi веселим пурханням.
Вiн прийшов до ворiт Каралаевоi. Назустрiч з хвiртки вибiгла собачка. Ломицький покликав ii ласкаво i погладив по головi. Вiн увiйшов у невеличку свiтличку. Свiтличка була свiтла, хоча небагато обставлена. Коло стiни стояло гарненьке блискуче п'янiно. Над ним висiла старинна чудовоi роботи картина, привезена з-за границi ще батьком староi Каралаевоi. На картинi був намальований горяний краевид в Альпах: з гiр нiби збiгав потiк, вишитий бiлим бiсером; пiд скелею був намальований млин з здоровими колесами. По обидва боки тiеi картини висiли портрети Моцарта й Бетховена. В гостиннiй було чисто, як у вiночку. Маруся сидiла на канапi i шила сорочку. Жмути бiлого полотна жужмом вкривали ii колiна i спадали хвилями додолу. Свiт од вiкна наскрiзь пронизував полотно, i бiлi одлиски сипались на чорняву голову, на рум’янi Марусинi щоки. З-за бiлих хвиль ще яснiше блищали Марусинi великi карi очi; чорнi брови здавались чорнiшими, рум'янi губи – червонiшими. Маруся встала з канапи i привiталась до Ломицького. Вiн узяв стiлець i сiв коло стола проти неi.
– От i спасибi вам, Дем'яне Антоновичу, що ви не поцурались нашоi хати. Посидимо, побалакаемо. А я оце за роботою, – сказала Маруся, – звичайне жiноче дiло.
– Як я бачу, ви не любите дурно сидiти згорнувши руки, – сказав Ломицький.
– Нам не можна сидiти згорнувши руки – треба робити. Та я й не люблю дурно сидiти; без роботи мене нудьга бере, – обiзвалась Маруся, затягуючи нитку в ушко голки.
Ломицький озирнувся кругом. На його повiяло спокоем хатнього тихого життя. Стiнний годинник цокав десь в кiмнатi за дверима одномiрне. На столi перед Марусею були розкиданi ножницi, катушки ниток, червонi пасма заполочi, валялись обрiзки полотна. Через вiкна було видно старi абрикоси, старi волоськi горiхи в невеличкому саду.
«От тут би осiстись менi на ввесь вiк! – подумав Ломицький. – Марусина мати мае хоч старий i невеличкий, але свiй власний дiмок, мае садочок. Знаю, що вона позичила десять тисяч одному молдавському пановi за чималi проценти. Маруся гарна, здорова, робоча, хазяйновита. Замкнувся б от тутечки в хатньому життi… забув би усякi громадянськi питання, нi в якi соцiальнi справи не втручався… щоб мене нiхто не зачiпав. Знав би свою службу, хоч i неприемну, i годив би начальству… І жив би собi з Марусею тихо, спокiйно, нi в що небезпечне не вмикуючись…»
– Чого це ви задумались? – спитала в Ломицького Маруся.
– Це на мене повiяло спокоем в вашому домi. Як у вас свiтло та чисто, – сказав Ломицький, – яка гарна старинна картина! заграничноi давньоi роботи? – спитав Ломицький, дивлячись на швайцарський горяний вигляд чудовоi роботи, в здорових рамах.
– Це ще мiй дiд привiз з-за границi. От покрутiть отой цвяшок збоку рамок: механiзм заводиться, як в годиннику, – сказала Маруся.
Ломицький встав i завiв механiзм. Вода з бiсеру заворушилась i нiби потекла з гори в долину i впала пiд млиновi колеса. Двое колiс, викладенi з ниток чорного бiсеру, почали крутитись. Тихо, без шуму падала вода з гiр. В хатi стало тихо, тiльки годинник за дверима цокав одномiрно. Ломицький почував, що ця тиша, ця мертвота дуже сприяе його втомленим, пришибленим, змалку пригнобленим нервам, прибитим ще замолоду втомою од великих лекцiй, од мертвоти класичних мов, од сувороi дисциплiни. Пришибленi слабкi нерви потребували мертвого спокою. «Ця картина – iдеальна емблема мого життя: вода падае без шуму, колеса крутяться без стукоту, млин меле без гуркоту… І дiло буцiм йде, i тихо, мертво… спокiйно. А я люблю такий спокiй; моi нерви не видержують турботи… Люблю, щоб ходили в хатi сливе навшпиньки, гомонiли сливе нищечком. Люблю такий квiетизм життя… хоч такий квiетизм недалечке од соцiальноi смертi, а може, й од моральноi, – пiдказав розум Ломицькому, – але… але… тепер так лiпше», – подумав Ломицький.
Ломицький кинув оком на м'яке старомодне здорове крiсло, що стояло в кутку коло столика. На столику лежала розгорнута книжка. На книжцi лежав кiстяний нiж. Крiсло було пом'яте на сидiннi. Видно було, що тут хтось недавнечко сидiв, встав i вийшов…
Там сидiла Марусина мати, Марта Кирилiвна. Вглядiвши в вiкно, що до iх йде Ломицький, вона схопилась i втекла в кiмнату.
– Як же вам подобаеться ваша скарбова служба в контрольнiй палатi? Мабуть, не дуже весела; лiк та цифри, та ще цифри? – спитала Маруся.
Ломицький не одразу одповiдав Марусi. Вiн нiколи не одповiдав одразу на питання, не подумавши. Цю обережнiсть та обачнiсть в словах вiн постерiг ще на третьому курсi в унiверситетi. Вiн ще тодi добре втямив, що треба говорити, оглядаючись на усi боки, що небезпечно говорити те, що думае чоловiк, що мае на мислi… І вiн сам незчувся, як з обережного став нещирим, а потiм i хитрим, а врештi заранi вже зрозумiв суття сучасного життя. «Як скажу, що служба менi не до вподоби, то це часом може дiйти до вуха начальника. Коли служиш, то кажи, що любиш службу, бо не швидко пiдеш вгору… А служба i справдi така, що з нудьги здурiти можна», – подумав Ломицький.
– Нiчого собi… Служба по менi, по моему смаку i вдачi. Я люблю математику, люблю цифри. Це мене навiть забавляе… – сказав перегодя Ломицький.
Вiн усе поглядав на дверi. Сподiвавсь, що от дверi одчиняться i вийде Марусина мати. А дверi не одчинялись. В кiмнатi було тихо, але Ломицький духом чув, що там хтось притаiвся, хтось дише, навiть тихесенько позiхае, затуливши долонею рота.
Маруся вийшла в кiмнату засипати чай. Вона знов вернулась в гостинну i причинила за собою дверi. За дверима хтось тихесенько чалапав по хатi. А Марусина мати не виходила.
Маруся знов вийшла i винесла два стакани чаю i поставила на столi один стакан для себе, другий перед Ломицьким. Ломицький ждав, що стара от-от вийде в гостинну з стаканом чаю. А вона не виходила. Вже й чай випили. Побалакавши вдвох з Марусею, Ломицький почав задумуватись. Розмова рвалася. А стара, знать, вешталась, чалапала по кiмнатi тихенько, крадькома i все-таки не виходила.
«Може, моя святителька i правду казала… Погано…» – подумав Ломицький.
– Ви любите музику та спiви? – спитала Маруся в Ломицького.
– Любив колись… дуже та й тепер люблю… – обiзвавсь Ломицький.
– Я трохи граю i вмiю навiть сяк-так спiвати. Ви любите украiнськi пiснi? Я iх багатенько вмiю спiвати, – сказала Маруся.
– Люблю. Коли ваша ласка, то заспiвайте, – обiзвався Ломицький.
– Ви самi украiнець i, здаеться, херсонський, земляк моеi мами? – спитала Маруся.
– Еге, – сказав Ломицький.
– Ви, певно, цiкавитесь украiнською лiтературою. В кружку моiх товаришок деякi зацiкавились украiнськими книжками. І я читаю iх, бо й я украiнка, тiльки мiська. А ви любите украiнськi книжки? – говорила Маруся, аби будлi-чим зацiкавити в розмовi Ломицького.
