скачать книгу бесплатно
– Чи тобi нiчого не снилось?
– А тобi вже встигло й присниться?
– Вже! Менi снилась моя будуща жiнка, – промовив Воздвиженський хрипким заспаним голосом.
– Якою ж вона тобi снилась? Чи таким бовдуром, як i ти? – спитав його Дашкович, i всi знов пробуркались i почали смiяться при роздражнюючiм свiтi мiсяця.
– Одже й я пригадую свiй сон: i менi щось верзлось, – говорив далi Дашкович. – Їй-богу, снилось, нiби я сиджу на тiй самiй лавцi, де ми недавно сидiли; i нiч, здаеться, була така сама; коли це пурх! i з дерева злинула голубка, сiла менi на плече й почала вуркотать на вухо. Я взяв ii в руки; коли дивлюсь, а голубки вже нема, i коло мене сидить панна, гарна, як оця нiч, з такими очима i з таким добрим лицем, з таким голубиним поглядом, як у однiеi панни в моiй Черкащинi. Тiльки що я придививсь до неi, а вона знялась павичем, розпустивши розкiшний хвiст, i той павич так препаскудно крикнув, якраз, як оце ти!
– Бач, якi тобi птицi сняться! – промовив Воздвиженський. – А менi приверзлось, що я сидiв на тiй самiй лавцi; менi нiби схотiлось води, я й пiшов до колодязя, набрав вiдро води та й дудлю, дудлю! Випив цiле вiдро, а води все-таки хочеться. Коли обертаюсь, а при свiтi мiсяця стоiть дiвчина з вiдром. Я ii ляп по руцi! А вона одразу, неначе вiдьма, обернулась панною в розкiшнiй бiлiй сукнi на два сажнi кругом. Така панiя, ой! ой! В руках у неi були чотки й молитовник, а на плечах крила. Вона взяла мене тихiсiнько за руку та й каже: «Ходiм, серце, до вiнця! Нас буде вiнчати сам митрополит». От i веде мене просто до церкви. Дивлюсь, а Братство наше все палае свiчами. Народу в церквi повнiсiнько! А на амвонi стоiть претовста черниця в ризах i кивае до мене пальцем. Пiдходжу я з своею нареченою до черницi, а вона як кинеться до мене, як ухопить мене за чуба! Дивлюсь! А моя наречена i та черниця перекинулись вiдьмами, сiли на лопати та й полинули з церкви. Ввесь народ зашумiв, свiчки погасли, – i я прокинувсь.
– Цей сон значить, що твоя жiнка буде дуже лиха, – промовив Дашкович, i всi почали смiятись. Воздвиженський встав i пiшов шукать води, щоб залить загу й жар своеi фантазii.
II
На Братськiй вулицi, проти самого монастиря, iк полудню, була оселя купця Сидора Петровича Сухобруса. Оселя стояла садом до Братства, а ворiтьми виходила з другого боку кварталу на другу вулицю. Половина грунту була засаджена добрим садком. Садок був старий, розкiшний. Високi стовбури дерева, рiвнi, як колони, високо розкидали рясне гiлля. Дерева було так повно, що садок здавався пишним кошиком, в котрому було накладено букетiв так тiсно, що вони з усiх бокiв вилазили аж за край. Яблунi, грушi, черешнi купами гiлля вилазили в чужi двори, слались на чорну покрiвлю возовень i комор, схилялись над тротуаром, зачiпаючи прохожих за голови. Садок був старий, як був старий i його хазяiн Сидiр Сухобрус.
Старий мурований будинок стояв не на вулицю, а серед двора проти ворiт. Вiн був так збудований, як будували доми в старовину: з ганком, з довгими сiньми через цiлий дiм, з другими дверима в садок. Сiни роздiляли його на двi половини: з одного боку була пекарня й велика хата для челядi, з другого боку були хазяйськi кiмнати. Товстi на аршин стiни показували, що дiм був давнiй. Вже Сидiр Петрович сам попрорубував бiльшi вiкна, повикидав з вiкон залiзне перехрестя. Тiльки в його кiмнатi зосталось старе маленьке вiкно, зверху трохи закруглене, з залiзним перехрестям, ще й гострими крючками на обидва боки. Здаеться, хазяiн думав не тiльки сховать грошi од злодiя, але ще мав злу думку поколоть злодiевi руки й лице, щоб не квапився темноi ночi на чуже добро.
Сухобрус мав двi дочки. Старша звалась Марта, а менша Степанида. Сухобрус овдовiв, i його дочки хазяйнували в господi.
Великий порядок i чистота в хатi й надворi показували, що Сухобрусiвни були добрi хазяйки. Дiм був багацько кращий всерединi, нiж знадвору. Свiтлиця була чиста, свiтла, просторна; стiни були помальованi ясно-жовтою фарбою; помiст був чистий, вимальований; через свiтлицю слався вузенький килим, витканий з чорних i бiлих ниток. На стiнах висiли великi картини на паперi, в чорних рамах. З однiеi картини виглядало лице Павла, на другiй картинi був намальований Кутузов з грудьми, так обвiшаними стрiчками й хрестами, що нiгде було й курцi клюнуть; з третiх рам виглядала якась цариця. На другiй стiнi висiв портрет якогось давнього Сухобруса в кунтушi, з прорiзаними рукавами наодкид. Всю свiтлицю дуже красила нова картина, вишита гарусом. На тiй картинi якийсь чорновусий циган, в одежi ясно-синiй й червонiй, вигравав на гiтарi. Рядом з циганом висiла дуже велика картина, де Ной, з бородою до пояса, благословив таких самих бороданiв, двох синiв, а Хам, чорнявий i з короткою бородою, одвернув зле лице од батька. На одних дверях був намальований вусатий i чубатий запорожець, котрий танцював козачка, держачи в руках пляшку й чарку, – сцена, може, прямо перенесена маляром з Братського плацу, де колись гуляли запорожцi по дорозi до Межигiрського монастиря й до чернечоi ряси.
На стiнах свiтлицi можна було читать iсторiю нещасного Киева, котрого шарпали й перекидали з рук у руки сусiди.
Обидвi Сухобрусовi дочки жили в дуже чистiй й свiтлiй кiмнатi. Сам Сухобрус жив у другiй кiмнатi з маленьким вiкном. Його кiмната була темна, обставлена двома довгими стародавнiми скринями з усяким добром. В кiмнатах було чисто, як в келiях у черниць.
Пiд самими вiкнами коло дому цвiли кущi рожi, бузку, жасмину, росли лелii, пiвонiя, пахучий канупер, оргинiя, синiли квiтки тоi, навiть росли кущi любистку, рути й барвiнку, неначе пiд вiкнами сiльських хат.
Сухобрус умiв малювать i став на ноги з свого малярства. Вiн малював простi образи, що купують тисячi богомольцiв з усiеi Украiни. Нiякий киiвський маляр не вмiв так догодить образами сiльським молодицям та дiдам, як Сухобрус. Його образи дуже кидались в вiчi своiми ясними червоними й синiми фарбами i принаджували натовп покупцiв. Нiхто не вмiв намалювати такого баского бiлого коня пiд святим Юрiем, такого страшного змiя пiд конем, намальованого зеленою й червоною фарбою, з ротом, повним вогню й полум'я! I Сухобрус мав уже свою крамницю з образами проти самого Лева, фонтана, дуже уподобного украiнським селянам. Забагатiвши трохи, вiн завiв вже й другу крамницю, рядом з першою, з усяким крамом. На старостi лiт Сухобрус почав слабувать на очi й мусив навчити малярства двох челядникiв, котрi сповняли його крамницю образами.
Пiд хатою в Сухобруса, пiд барканом у садку в холодку можна було кожного дня бачити великi мисники, заставленi образами, на котрих протряхали свiжi фарби.
Сухобрусовi дочки, Марта й Степанида, були малими дуже гарнi дiвчатка: кароокi, чорнявi, кругловидi, з ямочками на щоках. Вони кожного дня ходили до борисо-глiбського дяка з граматками й часловцями пiд пахвою. Марта була тiльки годом старша од своеi сестри. Але, маючи один зрiст, запнутi однаковими зеленими хусточками, зав'язаними пiд пiдборiддям по-мiщанськiй, в однакових котиках, критих ясно-зеленою матерiею, вони були нiби однолiтки-близнята. Пiсля дяковоi науки Сухобрус посилав iх до одного пансiону годiв зо два, де вони вивчились говорити по-великоруськiн, вивчились шити, й вишивать, i грати на гiтарi, як тодi була мода. На тому й скiнчилась наука й просвiта Сухобрусiвен. Сухобрус умiв читать тiльки церковнi книжки i часто загадував дочкам читати йому голосно «Житiя святих», а найбiльше печорських. Їх боротьба з злими духами здавалась йому надзвичайно цiкавою! Не раз можна було бачити Сухобруса в садку на лавцi з великою книгою «Житiй» на колiнах. Надiвши синi окуляри, в однiй сорочцi й без шапки, вiн сидiв в свята пiд гiллястою грушею, дуже рiдко перекидаючи товстi й здоровi листки «Печерського патерика».
Ще змалку Марта й Степанида були дуже схожi вдачею. Обидвi вони були дуже розумнi, чепурнi й веселi; обидвi були дуже упертi. Коли вони самi хотiли що робить, то не треба було й загадувать, а коли чого не хотiли, то нi батько, нi мати не мали сили iх присилувать. Обидвi вони були слухнянi, але траплявся час, що Марта або Степанида не хотiли подати матерi того, що лежало пiд рукою.
Ще змалку мiж Мартою й Степанидою не було прихильностi й симпатii. Вони гуляли вкупi, забавлялись, але не було мiж ними щироi любовi.
– Або з вас, дочки, будуть великi хазяйки, або – великi злиднi, – було жартуе Сухобрус, гладячи по головi своiх дочок.
Сухобрус помилився: з його дочок вийшли розумнi й хазяйновитi панни, з великою енергiею, з великою охотою до працi, але зате палкi й сердитi. Вони так добре держали дiм, так умiли дбать, як iх покiйна мати. Але зате часто доставалось од iх i старому батьковi. Вiн був у руках своiх дочок i часто не мав волi випити зайву чарку, як того не хотiлось дочкам.
В городянському пансiонi вони трохи вхопили романтизму, разом з тодiшнiми сентиментальними великоруськими романсами, котрi приблудились на Украiну з романтичною великоруською лiтературою. Забравши в руки гiтари, вони любили спiвати жалiбним голосом: «Стонет сизый голубочек! Стонет он и день и ночь!» I, розказавши в пiснi, як той голубочок втеряв милу, як вiн побивався i, попросту сказать, здох од печалi, вони задумувались, зiтхали й довго дивились в одчинене вiкно, де в садку цвiли квiтки, а на коморах купою сидiли «голубочки», що й не думали здихать од любовi. Любили вони спiвать Сковородину пiсню: «Бiдну птичку уловили i в клiточку посадили», перевертаючи украiнськi слова на великоруський лад. I вони справдi жалкували за тiею птичкою. I часом, вилаявши добре в пекарнi наймичок та прикажчикiв, покричавши на батька, вони виходили в садок мiсячноi ночi, довго ходили пiд високим деревом, марили про бiдну птичку й сизого голубочка. А марили вони, бо вже наближався час i пора думати про якого-небудь голубчика. I звiдкiль вiн прилине? I який вiн буде? Чи чорнявий, чи русявий, чи купець, чи вiйськовий, чи, може, вчений?
До Сухобруса почали вчащать молодi паничi з своiх-таки купцiв. Всi знали, що Сухобрус мав грошi в банку i що вiн мав iх доволi i в скринi. I панни були гарнi. Але якось нi один не припадав iм до вподоби. Були мiж ними люди й багатi, й гарнi, та зате були нерозумнi, простi. Марта й Степанида, розумнi зроду, хотiли вибрать собi женихiв не дуже темних купцiв, бо й самi були в пансiонi. Сухобрусiвни убирались багато: в шовковi сукнi, оксамитовi бурнуси.
Пишно убравшись, вони приходили кожноi недiлi до Братськоi церкви. Молодi люди ставали, при виходi з церкви, в два рядки коло великих дверей до самоi дзвiницi i без церемонii оглядали кожну панну. Сухобрусiвни шелестiли шовком i гордо проходили мiж тими лавами паничiв. Паничi iх знали на лице. Їх примiтили там Воздвиженський i Дашкович.
Студенти знали всiх паннiв, котрi бували в Братськiй церквi, i давали кожнiй прiзвище або по одежi, або по лицi. Одних паннiв звали чорненькими, других – бiленькими, iнших – гвоздичками або чорнобривцями. Сухобрусiвен вони звали пальмами. Мiж усiма паннами на Подолi не було рiвнiших, показнiших од iх. Великi на зрiст, пишнi й гордi на ходi, лицем щирi украiнки, чорнобривi й кароокi, вони справдi здавались розкiшними пальмами Iндii мiж дрiбними дiвчатами.
Раз у недiлю, лiтнього теплого вечора, була гулянка в Царськiм садку. На першiй алеi, недалечке од теперiшнього Царського дворця, трудно було протиснутись: так було багато народу. Музики весело гримiли. Цiлi купи мiщан сновигали по менших алеях. Багато людей сидiло на горах понад Днiпром: вони дивились на пишну картину тихого Днiпра, закиданого барками, байдаками й плотами, дивились на зеленi острiвцi, на темний заднiпрянський бiр. Марта й Степанида, одягнутi в легкi бiлi сукнi, гуляли на першiй алеi. Вони примiтили, що слiдком за ними ходило три паничi. Чи повертали вони на боковi алеi, чи спускались вони в долину, де тепер Шато, чи виходили на гору, паничi ходили за ними слiдком i часто забiгали назустрiч. Вони примiтили велику постать Воздвиженського, присадкуватого Калiмерi, чорнявого Дашковича i зараз впiзнали студентiв. Сiдали вони, сiдали й паничi; вставали вони, вставали й паничi. Паннам це сподобалось, i вони почали зумисне крутиться по алеях, манячи слiдком за собою паничiв.
Сухобрусiвни вернулись додому на заходi сонця, посiдали коло вiкон, одчинених в садок, i, напившись чаю, забрали гiтари й почали грати та спiвать «Сизого голубочка» i «Бiдноi птички». А спiваючи тих пiсень, вони не спускали з думки тих молодих студентiв, котрi так довго бiгали слiдком за ними. «А може, то моя доля знайшла мене цього дня в садку?» – так думала кожна з iх. А чудовий тихий вечiр, а сине небо, палаюче вогнем на заходi, а зелений садок з густою тiнню – все те роздражнювало нерви, ворушило серце, котрому прийшла своя черга.
Послалась нiч над Киевом; вже погас червоний одлиск на високих верхах Андрея й Михайлiвського монастиря, а Марта з Степанидою все сидiли коло вiкна. Резеда розливала тонкi пахощi й сповнила ними всю хату. Вони знов заграли й заспiвали «Звук унылый фортепьяна». I голоси iх були дуже гарнi, i пiсня наче сама спiвалась в чистiм повiтрi, але думи брали перевагу. Кожнiй хотiлось марити мрiями.
Обидвi панни пiшли гулять по садку. В чорнiй тiнi бiлiли iх яснi сукнi, i мiж деревом вони й справдi були, мов тi пальми, рiвнi й високi. Батько кликав iх вечерять i не дiждавсь; мусив сам вечеряти. Вже на дзвiницях продзвонило дванадцять. На сходi почало яснiшати й червонiть небо: сходив мiсяць. А панни все гуляли, неначе ждали своеi долi до себе в гостi.
– Чи ждете кого в гостi, чи кого виглядаете? – спитав старий Сухобрус своiх дочок, вийшовши з хати в садок. Надворi була така розкiш, така тиха радiсть, що старий нахилився й почав рвать резеду, левкоi, барвiнок; його старi пальцi стулили букетики, i, закравшись до дочок, вiн кинув на iх тими букетиками. Живущий, цiлющий вечiр i його розохотив до гульнi.
Тiльки що Сухобрус пiшов до хати, як через баркан перескочило в садок щось дуже велике й довге, а перегодя i друге перескочило слiдком за ним. Марта й Степанида наробили крику й кинулись бiгти до хати. Батько вибiг iм назустрiч.
– Що там таке? Чи пожежа, чи що? – питав вiн дочок.
– Ой тату! щось перелiзло у наш садок, та таке велике! – кричали обидвi дочки.
Спершу йому здалось, що нечистий перекинувся звiрюкою й плигнув у садок. Потiм мигнула в його думка про злодiiв.
Вiн вибiг у садок. Дочки стояли коло хати. В садку двое людей блукали мiж деревом i чогось стукали в мисник з образами, що стояв пiд барканом коло черешень. Сухобрус був спокiйний за свiй священний крам i не приймав образiв на нiч.
А дiло було таке. Студенти з Царського садка пiшли у гостi до знайомого купця, котрий жив далеко, аж на Орданському. Той купець мав багацько дочок, i не дуже гарних. Вiн закликав до себе усяких студентiв, годував, поiв iх i чимало дочок повидавав вже замiж за свiтських i духовних. Студенти часто гуляли там до пiвночi й цiлою юрбою перелазили потiм через стiну Братського монастиря. Дверi у корпусi часом не запирались, а як були запертi, то студенти лазили через вiкна.
Саме того вечора Воздвиженський i Дашкович вертались од того купця пiзньоi доби. В iх головах вже добре шумiло, хоч вони й не були зовсiм п'янi. Але часом, як кажуть, неначе хто чоловiка обiйде або обворожить. Нiч була темна, мiсяць ще гаразд не зiйшов. Стiна Братства була бiла, i Сухобрусiв баркан на тiй самiй вулицi був так само бiлий.
I за братською стiною росло дерево, i за Сухобрусовим барканом росло дерево. Замiсть соб, нашi студенти повернули цабе та й перелiзли в Сухобрусiв садок, де до пiвночi гуляли й марили молодi Сухобрусiвни.
Переплигнувши через баркан, Воздвиженський i Дашкович пiшли, як iм здавалось, нiби по алеi просто до свого корпусу, але швидко почали стукать лобами об дерево i наткнулись на мисник з образами. Вважаючи на його бiлий колiр, вони думали, що то корпус. Воздвиженський стукнув, нiби в дверi, а образи посипались йому на голову.
– Ой братику! Де це ми? Куди це ми зайшли? – питав Дашкович, пiдiймаючи з землi образи.
– Чи не потрапили ми замiсть корпусу та в церкву? – говорив Воздвиженський, роздивившись на образи.
Притвор великоi Братськоi церкви не замикали лiтньоi пори. Там спала сотня-друга прочан. Студентам здалось, що вони доконче застрягли у тiм притворi.
– Ой, стережись, брате, щоб часом не наступить якiйсь бабi на лице! – промовляв Дашкович.
Крик Сухобрусiвен навiв його на думку, що вiн настоптав яку-небудь богомолку.
Вони почали озираться i побачили над головами густе гiлля. Хоч у iх головах i шумiло, одначе вони примiтили, що то не Братськi алеi i не академiчний корпус.
– Чи не перескочили ми часом у ректорський садок? – промовив Дашкович.
– Може, й так, – додав Воздвиженський, – треба якось вилазить звiдсiля. Але що це за образи? Де б вони набрались у ректорськiм садку?
– Може, тут ректор уночi богу молиться, як Степан Воздвиженський, – жартував Дашкович i з тим словом стукнув лобом в грушу.
– Ой! Хтось мене вдарив кулаком по лобi, – сказав Дашкович.
– Хто там ходить? – гукнув з усiеi сили Сухобрус, стоячи пiд хатою.
– Ой! ректор вийшов з хати! – промовив Дашкович так голосно, що якби то справдi був ректор, то в його вуха влетiли б не дуже приемнi йому слова.
– Так що, що ректор! Велике горе – ректор! – кричав басом Воздвиженський так голосно, що якби ректор гуляв навiть у своему садку в той час, то почув би його баса через улицю.
– Хто то ходить у моiм садку? Чого вам там треба? – гукав Сухобрус.
– Та своi! – обiзвались студенти.
– Хто такi – своi? – спитав Сухобрус.
– Не питай, бо старий будеш! – промовив Дашкович не дуже тверезим голосом.
Сухобрус по голосi догадався, що хтось ненароком заскочив у його садок; одначе була тодi недiля.
– Та виходьте, не бiйтесь! Я вас виведу на вулицю, – запрошував iх Сухобрус.
– Еге, так i вийдемо оце! Щоб ви нас повигонили, отець ректор! – обiзвався Дашкович.
– Та я не ректор! Я Сухобрус! – говорив Сухобрус, смiючись. Вiн догадавсь, що то були студенти. Марта й Степанида повиходили з хати й смiялись.
– Коли ви Сухобрус, то ми й вийдемо. – I вони справдi вийшли обидва й наблизились до Сухобруса.
– Еге, паничi, мабуть, не потрапили через братську стiну та зайшли до Сухобруса в гостi. Просимо ж до господи! Будьте в мене гiстьми, коли зайшли до моеi оселi, хоч i поневолi.
Дуже чудна й несподiвана притичина протверезила студентiв. Вони почали прохать вибачення, просили вважити на iх студентське життя. Сухобрус втiшав, просив не тривожиться. Вiн казав, що сам бачив не раз, як студенти цiлою купою плигали через братську стiну, i вважав те за звичайну рiч.
Марта й Степанида притаiлись за кущами рожi в той час, як батько повiв студентiв до свiтлицi. Вони пiшли слiдком за ними, дуже цiкавi подивиться, якi то студенти: вони знали на вид сливе кожного.
Сухобрус звелiв подати до свiтлицi свiтло й запросив iх у хату. Студенти переступили порiг незнайомого дому й побачили у вiчi незнайомого чоловiка. Чиста велика свiтлиця, з поодчиненими вiкнами, дуже добре освiчена, свiжа, од повiтря ночi, повна пахощiв резеди, зовсiм вигнала iм хмiль з голови, iм стало сором й совiсно; вони почали рекомендуваться.
– Нiчого, нiчого – те! Бог з вами! Чи я ж кому розкажу, чи що? Нiхто в академii не знатиме про те, – так втiшав iх хазяiн. – Прошу ж сiдати в моiй господi. А от i моi дочки. Це старша, Марта Сидорiвна, а це менша, Степанида Сидорiвна! Я вас добре знаю, бо ви пiвчi.
У свiтлицю ввiйшли обидвi дочки, високi, рiвнi, чорнявi, в тих самих бiлих сукнях, у котрих вони гуляли в Царськiм садку. Студенти зараз iх упiзнали, а вони студентiв. Студенти почали рекомендуваться й червонiли, невважаючи на хмiль у головi.
– А ми сьогоднi бачили вас у садку, – загримiв басом Воздвиженський. Панни хотiли сказати, що й ми, мов, вас бачили, але не сказали.
– О, ми сьогоднi дуже довго гуляли в Царському садку, а оце й досi гуляли ще у своему садку, – обiзвалась Марта Сидорiвна.
– Яка гарна погода сьогоднi, – ледве промовив Дашкович.
– Дуже добра погода! – обiзвалась Степанида.
– Зрання було тихо i серед дня тихо, – говорив Дашкович.
– I вечiр був тихий. Ми й досi з сестрою гуляли в садку, – говорила Степанида, спустивши очi вниз.
– А вас звуть у нас пальмами, – одрубав Воздвиженський басом.
– Якими пальмами? – спитала Марта.
– Пальмами! – одказав Воздвиженський. – Бо ви такi високi й гарнi, як пальми.
– Далеко нам до пальм, – обiзвалась Степанида, – спасибi за комплiмент!
Обидвi панни сидiли, згорнувши руки й дивлячись додолу. Вони обидвi почервонiли, як Воздвиженський назвав iх пальмами. Дашкович смикнув його за рукав, але так незручно, що було видно на всю хату. Панни стиха осмiхнулись.
Тим часом батько звелiв наставить самовар i готувать закуску. Вiн був дуже радий тому випадковi й гостям. Мiж мiщанами й купцями на Подолi студент академii мае високу репутацiю, як людина з великим розумом i з просвiтою. Вони знали академiстiв по проповiдях у Братському монастирi, а найбiльше в п'ятницi великого посту, коли збирались на пасiю сотнi киян. Стара, давня репутацiя Могилянськоi академii зоставила велику силу впливу на киян i до нашого часу. Давши загад у пекарнi, Сухобрус увiйшов до гостей. На йому був новий синiй довгополий сiртук з великими гудзиками й ряба жилетка. Шия була зав'язана чорною блискучою шовковою хусткою, з-пiд котроi розлягались широкi бiлi викладчастi комiрчики, неначе великi вуха.
– Дуже радий я, що ви заскочили до мене в гостi, хоч i пiзньоi доби. Мабуть, були десь в гостях? Чи, може, в театрi? – казав Сухобрус.
– Були в гостях… та випили по однiй та по другiй… – промовив Воздвиженський.
– Молодим людям i молода рiч. I ми колись були молодi, то й подвизалися, а тепер, як старiсть налягла на плечi, то й не до подвигiв.
Сухобрус приспособлявся до вчених людей i силкувавсь говорить по-вченому. Начитавшись «Патерика» i «Житiй», вiн закидав на церковний язик.
– Як ваш хор гарно спiвае, – несмiливо промовила Марта.
– Ви, мабуть, спiваете? – спитав Сухобрус Воздвиженського.
– Спiваю басом, як можете догадуваться по моiй розмовi, – промовив Воздвиженський i гуркнув басом зумисне голоснiше, щоб показати свiй голос.
– Який концерт буде цiеi недiлi, чи «Возведох», чи «Гласом моiм»? – спитав Сухобрус, як чоловiк, розумiючий дiло, i навiть закинув ногу на ногу, приймаючи академiчну позу.
– Здаеться, «Возлюблю тя, господи», – обiзвався Дашкович.
– Чи не будете коли спiвать двохорного концерту? Як я люблю такi концерти! – говорив Сухобрус. – От, як у семiнарii на «вербу» криконуть на два хори «Кто бог велiй»! Чудо, диво! Один хор загримить «Кто»! а другий знов пiдхопить «Кто»! та ще й пiдправить. Ой! Господи, як гарно!
– Ми спiваемо тихiшi концерти, – промовив Дашкович, натякаючи проти двохорних, крикливих концертiв.
– I я люблю тихi, мелодичнi концерти, – промовила Степанида, ледве пiдiймаючи вii i знов спустивши iх на щоки.
Тим часом принесли самовар. Панни вийшли до другоi кiмнати наливать чай i незабаром принесли стакани для гостей. Свiжа нiч, мiцний чай зовсiм провiтрили паничiв. Вони навiть були радi, що так негадане прийшлось познайомиться з пальмами.
Всi посiдали коло стола на канапi. В одчиненi вiкна заглянув червоний, великий, як дiжа, мiсяць, пiдiймаючись з Днiпра нiби прямо на печерськi гори. Сухобрусiвни в хатi були багато кращi, нiж у церквi в своiх старомодних капелюшках, схожих на кошики. Степанида мала лице щиро киiвське: бiльше кругле, нiж довге, з повними рум'яними щоками, з ямочками на щоках, маленьким круглим пiдборiддям, з невеликими темними очима. Нiс ii був чисто мiщанський: дуже тонкий, рiвний, але недовгий, з тонiсiнькими прозорими нiздрями. Брови були високi й на кiнчиках дуже тоненькi, як шнурочки.
Старша, Марта, мала багато грубiшi пружки лиця, скидалась на сiльську молодицю. В неi брови були товстi, очi великi. Таке лице бувае дуже гарне на сценi, здалеки, при свiтлi ламп. У червонiм намистi, зав'язана великою хусткою, Марта була б дуже гарною молодицею.
Розмова стала веселою, невважаючи на пiзню добу. Панни держали себе смирно, трохи пишались, спускали очi додолу i очевидячки хотiли вдати з себе дуже добрих i спокiйних. Дуже цiкавий чоловiк зараз упiзнав би той голос пiдсолоджений, тi очi, зумисне спущенi вниз, впiзнав би природжену вдачу й пiдроблену.
– Чи весело гуляли сьогоднi в садку? – спитала Марта Воздвиженського й блиснула очима, як блискавицями, i так швидко спустила вii, як швидко блискавка ховаеться за чорними хмарами. Воздвиженський розтав од того блиску, як вiск.
– Дуже було тiсно на першiй алеi! Так тiсно, хоч людей розпихай, як у церквi, – одказав вiн. I йому дуже хотiлось, щоб вона знов одслонила вiка й блиснула очима.
– I чом би пак не гуляти всiм на бокових алеях! – промовив вiн знов до неi. – Нi! лiзуть усi на першу алею, та й годi!
– Коли ж на бокових алеях гуляють самi мiщанки та наймички, – обiзвалась Степанида. – Якось нiяково туди мiшаться, бо всi смiялись би.
