скачать книгу бесплатно
Вiдчинено дверi до Малоi Європи
Наталка Сняданко
«Я не пам’ятаю, якого кольору були ii очi. Можливо, не звернула на це уваги, або ж тутешнi клерки зумисне ховають очi. Так iм легше виконувати своi обов’язки, до яких зокрема входить i необхiднiсть змусити прохача нахилитися i пiд час розмови стояти у незручнiй i навiть принизливiй позi…»
Наталка Сняданко
Вiдчинено дверi до Малоi Європи
Частина перша, львiвська
Я не пам’ятаю, якого кольору були ii очi. Можливо, не звернула на це уваги, або ж тутешнi клерки зумисне ховають очi. Так iм легше виконувати своi обов’язки, до яких зокрема входить i необхiднiсть змусити прохача нахилитися i пiд час розмови стояти у незручнiй i навiть принизливiй позi. Крихiтнi розмiри вiконечка, прорiзаного приблизно на висотi ваших грудей у гiпсокартоннiй стiнi, яка роздiляе «уповноважених» i прохачiв, не залишае вам вибору, як не дозволяе i прочитати iменi на бейджику клерка. Хоча я сумнiваюся, що цi тiтоньки носять бейджики з iменами. Дипломатична служба не визнае iндивiдуальноi вiдповiдальностi, а лише колективну, майже ритуалiзовану дiяльнiсть, яка служить iнтересам недосяжно вищоi iнстанцii, настiльки вищоi i настiльки недосяжноi, що це дозволяе iти на певнi перебiльшення, навiть на явнi зловживання чужим терпiнням. А ритуальна етика примушуе вiдвiдувачiв упокорено згинати спину пiд незручним кутом i робити вигляд, що саме так i потрiбно, що iнтереси цiеi вищоi i недосяжноi сили вимагали заборони прорiзання зручнiших вiконечок, крiзь якi було б видно колiр очей i вираз обличчя людини, з якою розмовляеш. І в цьому е своя рацiя, адже коли ти можеш подивитися в очi iншiй людинi, iй значно складнiше робити вигляд, що тебе насправдi не iснуе, а е лише викладена в анкетi iнформацiя та фотографiя, «як на закордонний паспорт», що можна хамити тобi й не соромитися цього, можна взагалi не дивитися у твiй бiк, нiби у гiпсокартоннiй стiнi взагалi немае i не може бути жодного вiконечка, бо будь-яке спiлкування з прохачами суттево ускладнюе працiвникам якiсне виконання своiх обов’язкiв i служiння недосяжно вищим iнтересам.
Я пам’ятаю лише, що колiр ii помади не пасував до кольору блузки, а манiкюр на нiгтях лущився i облiтав. Можливо, саме це роздратувало ii настiльки, що вона обурено шпурнула менi назад заповнену анкету i бланки запрошень.
– Не можемо, прошу панi, видати вам такоi вiзи, – це, мабуть, мало звучати по-польськи, але прозвучало якось по-прикордонному, спольщеною украiнською чи зукраiнiзованою польською, зведеною до мiнiмального лексикону, необхiдного для паспортно-контрабандного з’ясування стосункiв. Таким чином митники зi свого боку, а контрабандисти зi свого намагаються встановити певну захисну дистанцiю, обгородити себе хоча би умовним кордоном психологiчного комфорту в непростому вирi морально-фiнансових, а точнiше, фiнансово-моральних дилем, пов’язаних iз дiяльнiстю, що ii тутешньою лаконiчною мовою прийнято окреслювати кодовою назвою «закупи».
– Але чому не можете, адже у мене е запрошення з польського боку, я журналiстка, делегована на конференцiю «Мала Європа: Польща чекае на Украiну», що вам заважае видати менi вiзу?
– На яку, ви кажете, конференцiю?
– «Мала Європа: Польща чекае на Украiну», – повторила я.
– У вас е вiза, iдьте, – панi знервовано подивилася на свiй зiпсований манiкюр i перейшла на украiнську, мабуть, вирiшила не напружуватися. А можливо, iй не сподобалася назва конференцii.
– Але ж моя вiза закiнчуеться ранiше, нiж конференцiя. Тому менi необхiдна iнша.
– Поки не закiнчиться стара вiза, не можемо видати новоi.
– А чому не можна анулювати стару вiзу i видати нову на пiдставi запрошення?
– А дiйсно можна, – моя пропозицiя зацiкавила даму з облущеними нiгтями, вона знову притягнула до себе мою анкету i пiшла кудись, на територiю, заховану за гiпсокартонною перегородкою та вiконечком на незручнiй висотi. Напевно, десь там i зберiгаються дипломатичнi таемницi.
– Ми можемо анулювати вам вiзу, – тут вона зробила паузу, в ходi якоi звичним швидким рухом поставила у моему паспортi штамп «Анульовано». Вiдчувалося, що нарештi ii робочий день увiйшов у звичне русло, коли не потрiбно вiдповiдати на якiсь дурнуватi запитання, щось з’ясовувати у начальства, яке, можливо, теж не в гуморi, зайвий раз думати про зiпсований манiкюр i кран на кухнi, який зараз, можливо, протiкае i затоплюе сусiдiв знизу. Коли цiлий день невтомно ставиш штампи i складаеш папери до папочок iз вiдповiдними написами, про все це думати нiколи, i так воно якось веселiше. На питання: «Куди iдете?» чуеться стандартна вiдповiдь: «На закупи». І все зрозумiло. Немае депортацii – е вiза, е депортацiя – теж е вiза, тiльки не вiдразу або за невеличку неофiцiйну винагороду (iнформацiя неперевiрена). Робота проста, i нiякого ризику. А тут якiсь конференцii, запрошення, одна вiза, iнша вiза, абсолютно зайвий стрес. – Тодi ви зможете перебувати на територii краiни, – повторила панi за бюрком, – тринадцять днiв.
– Але ж менi потрiбно двадцять три, тринадцять у мене i так е. Точнiше, було, – зiтхнула я, – там у запрошеннi все написано. Як я зможу написати статтю про конференцiю, коли не буду там до завершення? А раптом у кiнцi хтось помре, а я не буду про це знати?
– Це вашi проблеми. А ми, до речi, не можемо поставити вам новоi вiзи, – сказала вона, зазирнувши у моi папери, i вiддала менi паспорт з анульованою вiзою, запрошення, анкету i двi фотографii три на чотири.
– Чому не можете?
– Бо у вас немае реестрацiйного номера. Без нього нi анулювати, нi поставити вiзу ми не можемо.
– Але ж ви вже анулювали.
– Анулювала, але поставити не можу. Вийдiть на вулицю, зарееструйтеся i приходьте знову. Тодi буде вам нова вiза. Така сама, як була (у словах «сама» i «була» вона ставила наголос на другому складi з кiнця, мабуть, знову перейшла на свою пiджин-польську).
– А чому анулювати вiзу поза чергою можна, а поставити – нi?
– Ви самi просили анулювати вашу вiзу, тепер iдiть на вулицю i ставайте в чергу. Якщо пощастить, за день зарееструетеся. А можете ще сьогоднi зайняти на завтра. До речi, – у голосi дами знову прозвучало щось вiддалено схоже на спiвчуття, – у вас тут, я бачу, шенгенська вiза вiдкрита. То, може, заiдьте в Берлiн та й поставте собi там польську.
– А що, ближче нiяк не вдасться?
– Пробуйте, може, i вдасться, – в ii голос повернулася попередня загрозлива iнтонацiя.
Я спантеличено вийшла з примiщення консульства й оглянула величезний натовп на протилежному боцi вулицi. У всiх, чи майже всiх, консульствах чергу чомусь вишиковують на протилежному боцi вулицi, i люди перебiгають мiж машинами, щоб встигнути зайти у промiжку помiж двома кивками голови суворого охоронця з автоматом – перший кивок у комбiнацii зi стриманою, але поблажливою посмiшкою на обличчi означае дозвiл заходити, а другий, суворий, майже без посмiшки – це знак, що заходити бiльше не можна, треба чекати. Тi, хто не зрозумiе цiеi ледь помiтноi мiмiки, можуть напоротися на малоприемний, зате недвозначний стусан автомата помiж ребра.
«Протягом дня польське консульство видае 1100 вiз», – згадала я заголовок газетноi статтi. З одного боку, нiчого дивного, що при таких об’емах будь-яка нестандартна ситуацiя дратуе. Адже у них напевно бригадний пiдряд, i вони змагаються мiж собою, хто зарееструе за день бiльше вiдвiдувачiв. Такi, як я, сповiльнюють процес, псують статистику, i це не може не обурювати. З iншого боку, менi як нiколи потрiбна вiза, адже пiд час першоi частини конференцii, на яку я iздила кiлька тижнiв тому, залишила в органiзаторiв свiй лептоп, щоб забрати наступного разу. Стояти в черзi, як порадила менi тiтонька з облущеними нiгтями, не можу з багатьох причин, а насамперед через сильну застуду i температуру, яка невблаганно пiдiймаеться. А надворi температура, навпаки, падае, уже мiнус п’ятнадцять.
За браком iнших iдей я пiшла до туристичного агентства, яке вже кiлька разiв за помiрковану суму ставило менi польськi вiзи. В агентствi подивилися на мою незаконно анульовану вiзу, знизали плечима i сказали, що проблем виникнути не повинно, але про всяк випадок краще менi сходити разом iз працiвником фiрми i здати документи. Це потривае лише кiлька хвилин, стояти в черзi не потрiбно, просто щоб пояснити ситуацiю в разi необхiдностi. Я погодилася i пiшла додому лiкуватися.
Через два днi вранцi я знову спостерiгала за промерзлим до кiсток уже о дев’ятiй ранку натовпом iз 1100 чоловiк, який прагнув потрапити до Малоi Європи.
– А що це у вас за паспорт? – злякано запитала представника турфiрми працiвниця консульства. – Тут стоiть вiдмова у вiзi.
– Нiякоi вiдмови у вiзi там немае, – втрутилася я, не чекаючи вiдповiдi працiвника фiрми. – Ваша колега iз сусiднього вiконечка помилково анулювала менi вiзу, а тепер я хочу, щоб менi видали нову на пiдставi ось цього запрошення.
Жiночка у светрi з люрексом i зовсiм без манiкюру покликала свою колегу, яка вiдразу ж мене впiзнала, попри те що крихiтнi вiконечка майже не дозволяли бачити обличчя.
– А, це ви, я так i знала, що ви ще раз прийдете. Я вiдразу зрозумiла, що у вас не все чисто з паперами. То у вас запрошення журналiстське, то ви через туристичну фiрму щось мутите, тут шось нечисто, – з ентузiазмом заговорила вона. – І в черзi ви не стояли, я спецiально виходила подивитися, чи ви стоiте, нi, не стояли. І попереднi вiзи, наверно, без черги брали. Знаем ми таких хитрих. Не пройде, – в останньому словi вона знову зробила наголос на другому з кiнця складi.
