скачать книгу бесплатно
Невловима лiрика буднiв
Наталка Сняданко
«Минуло кiлька днiв, перш нiж я збагнула, що у спiльному з сусiдами коридорi вiдбулися якiсь змiни. Упродовж кiлькох днiв коридор залишався незвично чистим, з квартири навпроти не долинали запахи алкогольних, тваринних i людських випарiв, не чулося собачого гавкоту, ввiмкненого на повну потужнiсть телевiзора, навiть звукiв традицiйноi ранковоi подружньоi сварки…»
Наталка Сняданко
Невловима лiрика буднiв
* * *
Минуло кiлька днiв, перш нiж я збагнула, що у спiльному з сусiдами коридорi вiдбулися якiсь змiни. Упродовж кiлькох днiв коридор залишався незвично чистим, з квартири навпроти не долинали запахи алкогольних, тваринних i людських випарiв, не чулося собачого гавкоту, ввiмкненого на повну потужнiсть телевiзора, навiть звукiв традицiйноi ранковоi подружньоi сварки. Спершу це тiшило, i я навiть подумала, наскiльки щасливiшими або принаймнi життерадiснiшими могла б зробити багатьох iз нас звичайнiсiнька вiдсутнiсть сусiдiв, хоча б тимчасова. Або наявнiсть товстiших стiн у наших багатоквартирних будинках i можливiсть не вникати в iнтимнi деталi побуту людей за стiною.
Загалом я не маю нiчого проти своiх сусiдiв. Навпаки, мене цiлком влаштовуе, коли вуйко Зеньо спить не бiля стiни, бо тодi його хропiння менi менше чути, я давно звикла, що будильник за стiною спiшить на десять хвилин, i менi навiть подобаеться прокидатися трохи ранiше, тим бiльше що звук сусiдського будильника, пом’якшений спiльною стiною, не такий рiзкий i пронизливий, як дзеленчання пiд самим вухом. Я змирилася навiть iз постiйним, який нiколи не слабшае, запахом смаженоi на салi бульби у нашому спiльному коридорi. До таких речей iз часом звикаеш, починаеш ставитися з розумiнням, виявляти певну цiкавiсть до того, як розвиватимуться подii, i навiть усвiдомлюеш, що тобi бракуватиме цього всього, якщо воно раптом кудись зникне. І ось тепер, коли звуки сусiдськоi життедiяльностi бiльше не втручалися у мое власне життя, я раптом замiсть сподiваного полегшення вiдчула дивну спустошенiсть. Чомусь зовсiм не тiшила омрiяна можливiсть побути на самотi, вслухатися у тишу i не виловлювати у телевiзiйному чи радiоефiрi за стiною приглушенi звуки концерту-вiтання, а в «живому ефiрi» зовсiм не приглушенi темпераментнi суголосся, що виражають намагання погодити мiж собою непримиреннi суперечностi, якi роздирають i водночас мiцно тримають вкупi будь-яку сiм’ю, не забезпечену достатньою житлоплощею.
Та повернiмося до початку.
1. Вiдразу два новосiлля
– На цьому мiсцi ще зовсiм недавно було озеро, – розповiла менi на дитячому майданчику першого ж дня пiсля переiзду до нового помешкання дiвчинка з будинку навпроти. Пiсля цiеi першоi фрази вона зробила багатозначну паузу, правильно збагнувши, що справить на мене сильне враження, а далi почала вже звичне дитяче про те, хто з ким дружить, а з ким посварений, у кого який ровер i скiльки ляльок, де продаються найкращi цукерки i якi яблунi можна потрусити. Але я слухала не дуже уважно. Пiсля ii першоi фрази я чомусь вiдразу уявила собi, що наш будинок, поставлений на мiсцi колишнього озера, обов’язково повинен мати таемничу i нiкому не вiдому iсторiю. Наприклад, що разом iз озером на цьому мiсцi загинули русалки i водяники, i тепер iхнi душi мстяться новим мешканцям, насилаючи на них дрiбнi побутовi нещастя, тому в будинку часто ламаються крани, вода затоплюе усi поверхи, дiтям i дорослим постiйно сняться страшнi сни, всi казки, прочитанi на нiч, закiнчуються нещасливо, а купленi в магазинi цукерки виявляються заплiснявiлими i зовсiм несмачними. Я не була до кiнця переконана в тому, чи е у русалок та водяникiв душi, не кажучи вже про те, чи цi казковi iстоти взагалi можуть загинути, але факт iснування таемничоi iсторii у будинку, який вирiс iз справжнього озера, не викликав у мене жодного сумнiву. Можливо, якби менi було бiльше, нiж п’ять рокiв, я вiдразу збагнула б, що сусiдська дiвчинка мае на увазi невеличкий ставок або й звичайнiсiнький котлован пiд фундамент, який багато рокiв чекав на будiвельникiв i був заповнений дощiвкою, а тому нiякоi романтики в тому, що його засипали, немае. Але з iншого боку, мати власну таемницю теж не так погано. Вiдтодi я була переконана, що рано чи пiзно ця таемниця менi вiдкриеться.
Нас було шестеро: бабця, дiдусь, батьки, мiй брат i я. Пiсля тривалих спроб налагодити мирне спiвiснування у затишнiй двокiмнатнiй квартирi у хорошому районi, з прохiдними кiмнатами i крихiтною кухнею, моi батьки зрозумiли, що нi до чого доброго це не призведе, i почали шукати нову квартиру.
– Ми мiняемо двi на чотири, але це вiдповiдно, – сказала по телефону комусь моя мама, i значення цього загадкового «вiдповiдно» не переставало мене мучити, аж поки ми не переiхали i я не побачила все на власнi очi.
До нас тут жили кiлька квартирантiв студентського вiку, якi, напевно, вселилися вiдразу пiсля здачi будинку будiвельниками. Це наклало на дизайн помешкання помiтний вiдбиток. Незвична прямокутна форма кiмнат справляла враження, нiби знаходишся у помешканнi, що складаеться iз самих коридорiв, довгих, вузьких i погано освiтлених. На цементнiй пiдлозi лежав пошарпаний та брудний лiнолеум, замiсть шпалер чи принаймнi побiлки стiни були вкритi сiрим, подекуди майже чорним шаром плiсняви, вiтальню прикрашала вирвана «з м’ясом» батарея центрального опалення, «меблi» складалися з дiрявого нiчного горщика, який теж чомусь стояв у вiтальнi, й круглоi табуретки на двох нiжках посеред кухнi. Всюди впевнено порядкували великi таргани i павуки, якi порозтягували своi сiтi навiть над кльозетовою мушлею, а запах самоi мушлi набув якоiсь особливоi нотки за кiлькатижневий перiод нашого переiзду, поки туалетом нiхто не користувався. Менi ще нiколи ранiше, як i нiколи згодом, не доводилося чути такого запаху. Бували iншi, навiть гiршi, але цей був особливим. Наша мушля пахла зовсiм не так, як бруднi туалети в iнших помешканнях, i навiть не так, як безкоштовнi громадськi вбиральнi, тобто схоже, але з додатком чогось пряного, так могли би пахнути кiлька десяткiв замулених лiсових озер, якби iхнiй запах вдалося зiбрати у концентрат якомусь божевiльному Жановi Батiсту Гренуевi. Не знаю, чому менi на думку постiйно спадало таке недоречно романтичне порiвняння. Можливо, так я проводила сама для себе якусь невидиму паралель iз вигаданими мною ж русалками.
Пiсля першоi ночi у новiй квартирi, проведеноi на сяк-так порозкладаних матрацах, уранцi у мене була висока температура, все тiло вкрилося великим червоними плямами, якi дошкульно свербiли, голова болiла, у вухах шумiло i було важко пересувати ноги. Мама злякалася i повела мене до дiльничного педiатра, попередньо змастивши про всяк випадок найбiльш болючi мiсця зеленкою.
Коли я у такому виглядi з’явилася перед купкою знервованих мам i крикливих дiтей, що нетерпляче вовтузилися у коридорi полiклiнiки, черга на мить затихла, а потiм дiти почали тихенько скiмлити, а мами беззвучно пропустили нас без черги. Лiкарка серйозно насупилася, оглядаючи поверхню мого тiла, схожу на зламаний свiтлофор для пiшоходiв, у якому червона i зелена лампи горять одночасно, попросила мене висунути язика, про всяк випадок зазирнула до правого вуха, послухала пульс, перевiрила шуми в серцi i багатозначно сказала: «Гм».
– Прошу? – не зрозумiла лаконiчного дiагнозу моя мама, але замiсть вiдповiдi отримала скерування на рентген, аналiзи i повторне обстеження.
Через кiлька днiв аналiзи показали, що нi вiрусний гепатит, нi туберкульозна паличка, нi вiтрянка менi на разi не дошкуляють. Лiкарка ще раз помiряла менi тиск, перевiрила зiр, зазирнула про всяк випадок до правого вуха, виписала мiкстуру вiд кашлю та аскорбiнову кислоту, пересвiдчилася, що коклюшем, скарлатиною та краснухою я вже вiдхворiла, а потiм вiдвела маму вбiк i повiдомила, що, мабуть, у квартирi доведеться виводити плюскв. Мама густо почервонiла, забубонiла щось про переiзд, квартирантiв i «цi панельнi будинки», але лiкарка не реагувала на ii знервованi виправдовування розумiючим пiдтакуванням, а лише мовчки дивилася у вiкно i чекала, поки мама похапцем збере своi речi i ми вийдемо з кабiнету. Вiдтодi почалася епопея маминоi героiчноi боротьби, яка була б неможливою без застосування марлевоi пов’язки, зсунутих в одну кiмнату меблiв, тимчасового переселення до знайомих найвразливiших членiв сiм’i i невтомного розбризкування по всiх пiдозрiлих мiсцях високотоксичних сумiшей. І ця боротьба завершилася першою трiумфальною перемогою над плюсквами вже через пiвроку. Моi найсильнiшi дитячi спогади не iснують без гидкого i паморочливого запаху, який оточуе маму у марлевiй пов’язцi, а мама вимiтае iз закуткiв мертвих комах.
Таргани мали стати наступними маминими жертвами, але вони виявилися живучiшими, нiж плюскви, i не дали вивести себе нi «Дихлофосом», нi китайським олiвцем, нi сумiшшю варених яець iз борошном та борною кислотою у виглядi розкладених по всiх закутках кульок, нi навiть «Рейдом», який прийшов на змiну всiм традицiйним засобам боротьби. Кiлькiсть тарганiв, якi жили у нашiй квартирi, часом зменшувалася, потiм вони перестали заповзати у кiмнати i зосередилися тiльки на кухнi, бували моменти, коли вони поводили себе майже непомiтно, могла навiть створитися короткотривала iлюзiя перемоги. Але iлюзiя швидко зникала, i поступово ми змирилися з думкою, що таргани е органiчним складником нашоi квартири, як павуки чи мухи. Ми перестали звертати на них увагу i боротися з ними, тим бiльше що вiд «Дихлофосу» у мами з’явилося хронiчне запалення слизовоi оболонки горла.
