скачать книгу бесплатно
Комашина тарзанка
Наталка Сняданко
Коли подружня пара, яка переживае напружений перiод стосункiв, вирiшуе зупинитися на ночiвлю у розташованому посеред густого лiсу готелi, вона ще не знае, наскiльки сильно це змiнить ii життя. Стосунки мiж двома людьми часто схожi на тонку тарзанку, натягнуту мiж двома берегами стрiмкого потiчка, впасти з якоi настiльки ж нескладно, як i дiстатися з кiнця в кiнець…
Наталка Сняданко
Комашина тарзанка
Повiсть
* * *
– Дiдусь помер. Збила машина, – сказала в трубку мама i вiд’едналася.
Сарона стояла посеред супермаркету з вiзком, забитим продуктами, якi збиралася сьогоднi завезти на село, бабi з дiдом. Вона нiколи не вмiла вчасно вiдреагувати на повiдомлення про смерть, i iй завжди було трохи незручно, коли в таких випадках на очах iнших сльози з’являлися швидше, нiж у неi. Зараз на думку теж спадали чомусь самi дурницi. Вона нерiшуче зупинилася i застиглим поглядом вдивлялася у спину товстоi тiтоньки перед собою, яка спершу довго й уважно вивчала вмiст полиць iз низькокалорiйною iжею, а потiм розвернулася i звично покидала у вiзок солодкi напоi, джеми, шоколаднi тiстечка, чiпси, консерви та iнше, вiд чого Сарона на ii мiсцi стрималася б. Та i на своему стримувалася. Потiм вона втратила тiтоньку з поля зору i почала уважно роздивлятися заплутану мапу острiвцiв свiжих слiдiв на щойно вимитiй прибиральницею пiдлозi, вологi смуги на якiй швидко висихали. Запах миючого засобу, яким користувалася прибиральниця, був неприемним, i Сарона з недоречною стараннiстю намагалася пригадати, який саме це засiб, а одночасно картала сама себе за такi недоречнi думки.
Потiм iй пригадалося, як дiд возив iх на ожину, шестирiчну Сарону i двох молодших сестер. Мама на лiто завжди вiдправляла iх до бабусi в село. Дiд тодi нещодавно купив «Волинянку» i дуже тiшився, що тепер може проiхати у таких мiсцях, де будь-яка iнша машина застрягне. І хоча в машинi було тiльки два сидячих мiсця спереду, проблему було вирiшено за допомогою додаткових табуреток, якi совгалися по салону пiд час руху. Щоб не впасти з них, треба було триматися руками за спецiально поприкрiплюванi дiдусем до брезенту шкiрянi ременi. Пiдкидало дуже сильно, але всi мужньо терпiли i нiхто не плакав. Особливо складно переiздили доволi широкий рiв, яким було перегороджено вулицю через двi хати вiд дiдовоi з бабою оселi. Напевно, цей рiв мае якесь надзвичайно важливе господарське значення i його неможливо засипати, навiть частково, аби машинам легше було проiздити, бо вiн зберiгся у первiсному станi й досi. Сарона щоразу виходила з машини перед тим, як iхати через рiв, але жодного разу iй не вдалося зробити цього, не вдаривши дна машини. Взимку земля бiля рову не замерзала, а влiтку там завжди було болото. Коли дiд вперше переiздив через рiв не на роверi, а на «Волинянцi», вiн смiливо в’iхав у нього на повнiй швидкостi, i Сарона боляче гримнулася головою об заднi дверцята машини.
– Шо там, гальорка? – озирнувся дiд, коли рiв залишився позаду. – Всi живi? Ну i рихт. У танку ше не так трясло, але вiйну вигралисьмо. Поiхали далi.
Вони iхали не дуже далеко, але вузькими лiсовими стежками, через болото i ями, помiж низько опущеними гiлками дерев, тож про танк згадати довелося ще не раз. А потiм нарештi приiхали у заповiдник, де дiд мав знайомого лiсника, i вийшли з машини, блiдi, з позатискуваними губами, якi так i не випустили назовнi ситний бабусин снiданок, вдихнули ранкового лiсового повiтря i раптом побачили, що пiд ногами немае нiчого, крiм ожини. Ягiд було стiльки, що вони закривали собою навiть листки. Сарона нiколи ранiше, та i потiм, не бачила такоi кiлькостi ожини одночасно, у перший момент вона стояла закам’янiло, як зараз, посеред супермаркету, i дивилася кудись поперед себе, а якiсь несуттевi, другоряднi деталi раптом зосередили на собi всю ii увагу. Вона уважно спостерiгала за павуком, який непоспiхом переповзав iз листка на ii ногу, час вiд часу завмираючи на мiсцi, нiби теж задивлявся на ряснi ожинники. Потiм ii погляд прикипiв до листка на деревi, синюватi пухирцi на якому просвiтлювалися на сонцi i нагадували розмальовану невправною дитячою рукою контурну карту. Сонячнi променi не скрiзь пробивалися через густi хащi i вихоплювали то з одного листка, то з iншого поодинокi краплi роси, якi раптом спалахували, i здавалося, що на них, мов на уламках гiрського кришталю, раптом з’являються багатокутнi гранi i таемничi надщерблення, якi так само загадково зникають, варто лише сонцю посвiтити з iншого боку. А тодi подивилася на свiжу пляму вiд яечнi на холошi давно не праних дiдових штанiв iз вiдстовбурченими колiнами. Сестри Сарони вже квапливо збирали ожину, жменями запихаючи до рота солодкi ягоди, чорний сiк з яких випорскував з-помiж пальцiв i густими смугами стiкав аж до лiктiв i по шиi, а вона все нiяк не могла отямитися вiд раптовоi i незвичноi гостроти переживання моменту, усвiдомлення своеi присутностi тут i зараз, яке не мае нiчого спiльного нi з тим, що вiдбувалося досi, нi з тим, що станеться далi. І це вiдчуття замкнутостi у межах митi, яка швидко i невпинно минае, заважало рухатися, примусило занiмiти i поволi вбирати в себе найдрiбнiшi деталi всього, що вдавалося зафiксувати, щоб потiм перетворити цей епiзод на один iз найбiльш яскравих дитячих спогадiв. Вона боялася порушити цю випадкову i дуже тонку гармонiю вiдчуттiв i обережно дихала, нiби поряд iз метеликом, готовим знятися i полетiти геть.
Поки вони наiдалися до оскоми, а потiм наповнювали ожиною кiлька вiдер на варення i наливку, дiд замислено дивився поперед себе i зосереджено курив. А потiм раптом показав рукою кудись у просвiток помiж кущами, звiдки сонце пробивалося косими променями, якi, здавалося, можна вхопити в долоню.
– Дивiться, туткайво, не, десь правiше, за тим он деревом, е правдивий центр Європи, – сказав дiд i посмiхнувся, задоволений собою, а потiм додав, нiби остаточний аргумент, який не потребував жодного додаткового пiдтвердження. – Наука доказала, – i випустив дим зi своеi саморобноi файки.
Робити файки дiда навчив друг-партизан у п’ятдесятих, коли вiн разом iз бiльшiстю односельчан переховувався у довколишнiх лiсах. Друг був гуцулом i невдовзi загинув. На згадку в дiда залишилася файка, зроблена другом, але ту файку вiн курив рiдко i зберiгав у сервантi, i це була едина дiдова рiч у цьому царствi найцiннiших, на думку бабцi, речей – келишкiв до горiлки, горняток вiд кiлькох недобитих сервiзiв i святкових тарiлок iз квiточками, обведеними блискучими лiнiями, схожими на люрексовi стрiчки.
Дiти тодi ще були занадто малi для розмов про центр Європи, i Сарона згадала це лише кiлька рокiв тому, коли бачила документальний фiльм, у якому журналiсти об’iхали понад тридцять таких центрiв у рiзних краiнах Схiдноi Європи i всюди якийсь упевнений у торжествi науки дiд показував вирiзку з районноi газети, де все було написано. А кiлька старожилiв у тлi переконано кивали головами, мовляв, так, так, все правильно, ми пiдтверджуемо – центр Європи, вiн тут, у нас, единий i непорушний, якi можуть бути сумнiви?
Мама Сарони виховала чотирьох дiтей. Батько багато рокiв тому поiхав на заробiтки за кордон, звiдки надсилав iм листiвки та грошi. Дитячi спогади Сарони, пов’язанi з батьком, схожi на старi свiтлини, зображення на яких з кожним роком стають все бiльш розмитими i вицвiлими, зате чiткiшають i сильнiшають запахи, що iх вбирае папiр, а багаторiчний пил додае цим запахам ще чогось горiхового вологого. Запах свiжоструганого дерева мiцно в’iвся в батькову шкiру, одяг, волосся, а найсильнiшим чомусь був на шиi, справа, ближче до передплiччя, нiж до щоки. Коли Сарона обiймала батька, обережно торкаючись носом дводенноi щетини, iй завжди здавалося, що скалки позалазили у пори батьковоi шкiри i тому запах такий сильний, вона уважно оглядала шию i комiр сорочки у пошуках таких скалок. Запах батька був приемним i неприемним водночас, поеднував випари давно не митого чоловiчого тiла, сморiд мiцних цигарок та потяга, в якому батько кiлька дiб iхав додому. Сарона добре пам’ятае батькiв погляд у момент, коли вiн вперше вiдчиняе дверi пiсля довгоi вiдсутностi, погляд теплий i водночас зляканий – поки його не було, дiти так сильно виросли i розмовляють iз ним стримано ввiчливо, як iз чужим дядьком. Його присутнiсть у iхньому щоденному життi небажана i зайва. Його роль – уявна, вони звикли, що батько е, але вiн десь далеко, такий, яким хочеться його бачити, а не такий, яким е насправдi. Втомлений i роздратований, йому заважае дитяча бiганина i галас, вiн дратуеться через подряпини на побiленiй пiд час минулого приiзду стiнi, вiдтодi минув уже майже рiк, але вiн не думае про це, лише нарiкае, що фарба потрiскалася i пооблiтала, на нiй повно вiдбиткiв брудних дитячих долонь i слiдiв вiд олiвця, яких мати марно намагалася позбутися перед батьковим поверненням. У життi його дiтей i дружини за цей рiк трапилося чимало таких же невидимих для нього змiн, вiн усвiдомлюе це i ще бiльше нервуеться через подряпану стiну.
Вiн намагаеться пiдпорядкувати iхне життя власному ритму, вимагае вiд матерi носити йому обiд на тацi, а дiтям забороняе пустувати, поки вранцi вiдсипаеться. Їхнi розмови за обiдом часто проходять у штивнiй атмосферi, бо дiти не знають, як себе поводити з батьком, а вiн не знае, про що розмовляти з ними. Вони шепочуться з мамою на кухнi, розповiдають iй останнi шкiльнi новини, намагаються не галасувати у своiй кiмнатi i щоранку питають, коли вже батько нарештi знову поiде. Аби вони не помiчали його розгубленостi, вiн ховае ii пiд напускною суворiстю, постiйно пiдкреслюе, що приiхав на вiдпочинок, який йому, як годувальнику сiм’i, потрiбен бiльше, нiж iншим, тож усi повиннi поводитися належним чином.
Сарону обурюе така батькова поведiнка, тодi вона ще не розумiла, що за цим стоiть. Їi обурюють його сварки з матiр’ю через грошi, якi, на його думку, нiхто в сiм’i не вмiе заощаджувати, дорiкання за понищенi дiтьми речi та занедбану господарку, через iншi дрiбницi. Але батько нiколи не згадуе пiд час цих сварок свого страху перед майбутнiм, у якому можуть трапитися якi завгодно жахiття, найгiршим iз яких батько чомусь вважае те, що вiн може втратити своi непевнi закордоннi пiдробiтки, з яких вони зараз живуть. Вiн лише час вiд часу повторюе матерi, що iм не вдасться «пiдняти на ноги» стiлькох дiтей, хоча i не пояснюе, що саме вкладае у змiст цiеi загадковоi формули, i це звучить як погроза iм, як щось, у чому вiн не винен, хоча i намагаеться цьому запобiгти. Нiколи не згадуе батько i про якусь ще глибше тамовану i не зрозумiлу йому самому розгубленiсть, пiдозру, що його життя минае не так, як повинно, i водночас небажання зiзнаватися у тому, що вiн не знае, як саме повинно минати життя. Цей страх перед вiдсутнiстю певних i чiтких правил гри, до яких вiн звик на своiх нехитрих роботах, коли все за тебе вирiшують iншi, а тобi залишаеться лише нарiкати на iхню несправедливiсть, недалекогляднiсть, невмiння оцiнити тебе належно i побачити перспективу. Страх показати себе дружинi i дiтям такого, яким вiн е насправдi – слабким i невпевненим нi в чому, адже таким вiн може бути iм не потрiбен, бо йому здаеться, що вони шукають у ньому певностi i сили, яку вiн вдаватиме, доки зможе, i нiколи не наважиться визнати, що материна спокiйна покора i невибагливiсть насправдi виявилися набагато мудрiшою життевою стратегiею, анiж його уривчаста i непослiдовна гра в авторитарнiсть.
Мати мовчки все вислуховуе i не заперечуе, а коли Сарона згодом висловлюватиме свое обурення, мати лише коротко вiдповiдатиме:
– Вiн живе в iншому свiтi. Йому нас не зрозумiти.
І напевно, саме це мовчазне i покiрне iгнорування найбiльше бiсило батька. Можливо, йому було б легше, якби мати сперечалася з ним, доводила його неправоту, намагалася щось пояснити, але вона просто не реагувала на нього, сприймала як погоду, на яку немае сенсу ображатися чи навiть звертати увагу, все одно нiчого не змiниться.
На заробiтках батько займався ремонтами i багато працював зi столяркою. Вiн привозив додому м’якi iграшки яскравих кислотних кольорiв. Саме такi кольори були перемiшанi iз сiрiстю брудних вулиць та давно не ремонтованих будiвель маленького мiстечка, де вони жили з матiр’ю. Громадського транспорту тут майже не було, а iхню стареньку машину батько мамi не довiряв, i вона слухалася цiеi заборони навiть тодi, коли дiтей стало четверо, а батько з’являвся додому все рiдше. А потiм помiняв краiну заробiткiв, i iздити та дзвонити йому стало занадто дорого. Через вiдсутнiсть транспорту вони майже не ходили до садочка, матерi було складно волочити малюкiв через усе мiсто. Взимку дiти часто хворiли, застуда передавалася вiд старших до молодших i затягувалася на мiсяцi.
Саронi подобалося хворiти. Була особлива затишнiсть у тому, щоб прокинутися, коли захочеш, а потiм довго розглядати намерзлi за нiч крижанi лабiринти на вiконних шибах i тiшитися, що не мусиш пiрнати у напiвморок i незатишну мутнувату сiрiсть зимового свiтанку.
Сарона любила позависати у такому промiжному станi напiвпрокинутостi або напiвзасинання, коли находило приемне розслаблення i вiддаленi та нереальнi плани наближалися на вiдстань простягнутоi руки i зручно розташовувалися на кiнчиках пальцiв, поверталися в рiзнi боки та виставляли напоказ свою досяжнiсть i здiйсненнiсть. Ясна рiч, що бiльшiсть iз цих планiв та обiцянок видавалися iй такими реальними тiльки в ту едину мить i нiколи бiльше, а деякi взагалi забувалися вiдразу ж. Але було так приемно не вiдчувати жодноi вiдповiдальностi за здiйснення напланованого, за неминуче у ходi кожного будування планiв iгнорування своiх бажань у той, майбутнiй момент. Було просто чудово не вiдчувати страху, що коли доведеться все це виконувати, то нiякоi радостi вже не буде, а залишиться лише нудна i обтяжлива рутина. Ця непередбачуванiсть своiх власних бажань у майбутньому е головною небезпекою всiх планiв i може зiпсувати задоволення навiть вiд найприемнiшого, якщо, заплановане заздалегiдь, воно потiм вiдбуватиметься невчасно. Так трапляеться не завжди, але страх перед тим, що так може трапитися, позбавляе радостi. І тодi спочатку треба пережити тривожне очiкування запланованого i побоювання, що все буде не так, як хотiлося б, а потiм лише полегшення, якщо все пройде гаразд. І нiякоi бурхливостi, яка супроводжуе зазвичай лише вияви спонтанних, не планованих заздалегiдь емоцiй. І тiльки в момент повiльного прокидання, або такого ж неспiшного засинання цього вдаеться уникнути, тодi все довкола стае можливим i приемно необов’язковим. Саронi так хотiлося, щоб можна було нiколи не переходити нечiтку межу, яка вiддiляе плани вiд мрiй, щоб можна було завжди зберiгати за собою можливiсть у будь-який момент забути про заплановане як про стару iграшку i не вiдчувати докорiв сумлiння за власну необов’язковiсть.
Напевно, цей дискомфорт через вiдчуття провини навiть за необов’язковiсть, яка ще не трапилася, а лише може трапитися, мав би вiдiгравати роль специфiчноi компенсацii за хаотичну безвiдповiдальнiсть, з якоi часто складаеться щоденне життя, – думала вона собi, лiниво розправляючи складки на ковдрi, – безвiдповiдальнiсть, на яку неможливо вплинути, коли заплановане не виконуеться через випадковий збiг обставин, але це все одно не позбавляе нi докорiв сумлiння, нi вiдчуття дискомфорту вiд необхiдностi планувати далi з усвiдомленням, що все знову може так само безуспiшно провалитися. Мабуть, можна розглядати це i як iронiю над самою схильнiстю до планування, схильнiстю впертою попри щоденне пiдтвердження необгрунтованостi цiеi впертостi. І якщо вже бути зовсiм точним, то це вiдчуття вiдповiдальностi само по собi не менш абсурдне, нiж звичка планувати щось у майбутньому, про яке неможливо мати жодноi певностi, навiть у тому, що воно взагалi настане. Таке щоденне доведення самiй собi тотальноi абсурдностi iснування переважно ставало завершальним моментом Сарониного прокидання, а iнколи i засинання. Їй подобалося постiйно аналiзувати власнi i чиiсь вчинки i роздуми саме з точки зору iх тотальноi абсурдностi, яка, з iншого боку, може виявитися доречнiстю i логiчнiстю вищого порядку, збагнути який неможливо, можливо хiба iнтуiтивно вiдчути i повiрити, що саме так i повинно бути.
Найбiльш чiткими у спогадах Сарони про батька були клiтки з крiликами, бiля яких вони часто сидiли разом i годинами розглядали журнали з порадами догляду та облаштування таких клiток. Тодi Сарона знала про крiликiв усе – як часто iх потрiбно годувати, скiльки наливати води, як чистити клiтки, i те, що бiля них обов’язково щодня потрiбно посидiти, бо по-iншому вони вiдчуватимуть себе самотнiми i нiкому не потрiбними. Так вважав батько. Сарона любила сидiти i спостерiгати за метушнею у клiтках.
Це було в якомусь зовсiм давньому, попередньому життi, коли ще нiхто не iздив на заробiтки, а Сарона з батьками жила в селi разом iз бабусею та дiдусем. Батько мав кулiнарну освiту i працював у iдальнi сiльськоi школи. Але робота була важкою, платили за неi небагато, i через деякий час на сiмейнiй радi було вирiшено, що доцiльнiше використовувати сильнi батьковi руки у власному господарствi. Можливо, якби батько i далi цiлими днями пропадав на роботi, а бабця залишалася единою повноправною володаркою свого господарського царства, все склалося б iнакше, i вони все життя прожили б разом iз бабцею, а батько нiкуди б не iздив. Але бабця, як i всi селяни, з пiдозрою ставилася до будь-яких нововведень, i ii консервативнi уявлення про способи ведення господарства занадто сильно вiдрiзнялися вiд новаторських iдей батька, аби iснувала хоча б найменша можливiсть уникнути конфлiкту.
Батько майже вiдразу почав розбудовувати господарку рiзними екзотичними на той час елементами. Насамперед розвiв крiликiв та нутрiй, до яких бабця спершу теж поставилася пiдозрiло, але досить швидко змирилася, вiдчувши вигоду вiд цього м’ясного i хутряного бiзнесу. Хоча потай бабця i далi продовжувала вважати це заняття «новомодними вибриками», бо, на ii думку, м’яса все одно було значно менше, нiж зi свинi, а мороки – бiльше. Ще важче бабця звикала до дивного присмаку зятевого густого варення з цiлих волоських горiхiв, такого несхожого на посполитий смак ii яблучного повидла, до штруделiв з яблуками, якi зять пiк на свята, i бабця ревниво спостерiгала за тим, що iх з’iдають значно швидше i з бiльшою охотою, нiж ii власнi пляцки, важке забите тiсто яких було перемащене маргарином або повидлом. Їi дратував запах сушеного любистку на горищi i було дивно щоранку спостерiгати, як зять витрачае майже годину на догляд численних вазонкiв iз базилiком на пiдвiконнях. Здаеться, саме базилiк став причиною одного з перших фундаментальних конфлiктiв мiж бабцею i батьком. Вона спершу приглядалася до зятя i терпiла, як звикла терпiти чоловiкiв, яких вважала iстотами слаборозвинутими i ненадiйними. Додавання до страви чогось, окрiм солi, перцю i цукру, не викликало у неi захоплення, але любисток на горищi i в зупi вона ще стерпiла. Напевно, так само, зцiпивши зуби, вона стерпiла б i базилiк у салатi, але зять зробив грубу тактичну помилку, i хоча помилка ця була несвiдомою, його провини в очах бабцi аж нiяк не зменшувала. Вiн висадив нi до чого не потрiбний, на ii думку, базилiк у вазонок, куди вона сама напередоднi висiяла розсаду на помiдори. Тут уже бабця не витримала, i вибухнув скандал, але оскiльки вiн був першим, обидвi сторони повели себе досить стримано. Тато вибачився, хоча нiчого не знав про помiдори, бабця промовчала, бо насправдi хотiла приховати вiд усiх свою чергову спробу пiдкорити цю примхливу розсаду.
Помiдори були слабким мiсцем бабчиного городництва, бо, попри всi старання, iй так нiколи i не вдалося зiбрати урожай. Тобто якiсь зеленi або напiвзогнилi помiдори вона збирала щороку, потiм вони довго лежали на пiдвiконнi, а тодi бабця закручувала iх у слоiки i вперто виставляла на стiл, хоча iсти iх нiхто не хотiв. Але рiк за роком бабця вiдмовлялася повiрити в те, що якiсь таемничi сили, а можливо, банальна клiматична непристосованiсть, шкодять ii помiдорам, i старанно висаджувала розсаду по вазонках, а потiм кущики помiдорiв на грядки. Якби замiсть цього вона посадила цибулю, до вирощування якоi мала справжнiй талант, то обов’язково отримала б рясний врожай. З цибулею в бабцi нiколи не траплялося проколiв. Якогось дня вона виходила на двiр, зупинялася на мить у задумi, а потiм приймала рiшення – сьогоднi. І того ж дня сiянку треба було висадити на грядки. У сусiдiв, якi садили на день ранiше чи пiзнiше, нiчого не сходило, або сходила половина, цибуля гнила або висихала в землi, iй шкодили несподiванi дощi, вiдсутнiсть дощiв, приморозки чи спека. А в бабцi цибуля завжди була зразковою i на базарi продавалася за найвищою цiною. Але перемоги над самою цибулею бабцi було замало, як кожна сильна натура, вона звикла ставити собi надзавдання i вперто добиватися успiху. Помiдори були надзавданням бабусi досить довго. Саронi навiть здаеться, що бабця i досi потай висаджуе розсаду в той самий вазонок, але розсада вперто не сходить.
Того року, який став останнiм у життi пiд одним дахом батькiв i бабусi, у вазонку прийнявся базилiк, а не розсада. Бабця не сказала нiчого, але затаiла на зятя образу.
Потiм настав перiод довготривалого перемир’я, пiд час якого бабця уважно стежила за кожним кроком зятя, чекала, аж поки вiн скоiть щось справдi нечуване, i тодi всi побачать, що вона таки мала рацiю у своiй неприязнi, яку вiдчувала до нього з самого початку, i навiть не змогла б точно сказати чому.
Момент настав, коли рiзали свиню. Зять уже не вперше брав участь у цьому священнодiйствi, яке вiдбувалося двiчi на рiк, що свiдчило про досить заможне, як на тодiшнi уявлення, життя. І бабця оцiнила його кулiнарну вправнiсть, адже вiн не лише змiг замiнити рiзника, якого ранiше завжди доводилося запрошувати i платити йому, а й мiг заколоти свиню одним точним ударом, тодi як рiзник рiдко приходив зовсiм тверезий, i одного разу свиня навiть вирвалася у нього iз ножем у серцi i побiгла подвiр’ям зi страшним вереском, розхлюпуючи дорогоцiнну кров. Саме у цей момент на сходи ганку вийшла тодi ще зовсiм мала Сарона, й ослiпла вiд болю свиня мало не збила ii з нiг.
У батька таких проколiв нiколи не траплялося. Вiн миттево вцiляв у серце, а потiм вправно виконував усi наступнi манiпуляцii. Зливав кров у вичищену до блиску мидницю й обережно заносив цей цiнний продукт до лiтньоi кухнi. Кровi мало вистачити не лише на кров’янку з гречаною кашею i смаженими шкварками, напхану в усi вцiлiлi кишки i запечену в брайтрурi, а й на сальцесон у лiтрових банках, чаклувати над яким дозволялося лише бабцi. Зять витягав i розплутував кишки, заливав окропом спорожнiле свиняче черево, на морозi пара з нього виходила густа, схожа на туман, здавалося, з неi зараз матерiалiзуеться джин i попросить усiх присутнiх загадати бажання. Саронi хотiлося торкнутися руками голови або свiжообсмалених ратиць, але було страшно, здавалося, що свиня смикнеться i важко зiтхне в агонii. Потiм батько вiдчищав од слизу промитi вiд випорожнень кишки та ковбасянки, вiртуозно орудуючи тупим боком ножа. Його рухи були швидкими i вправними, а бабця ревниво поглядала на його пальцi, бо ранiше тонке мистецтво вiдчищання кишок було доступне лише iй.
І поки усi решта дорослi, а потiм i Сарона, якi на той день перетворювалися на пiдсобних помiчникiв i позбавлялися права голосу, мовчки рiзали дрiбними кубиками сало i перетоплювали його на шкварки або на смалець, зять займався високою логiстикою i розподiляв м’ясо – краще на рулети, гiрше – на ковбасу, невеликий шматок полядвицi – на недiльнi вiдбивнi.
Бабця потроху звикла до присмаку любистку, який вiн додавав до м’яса, хоча i далi вважала, що без цього можна було б обiйтися. Зять був единим, крiм бабцi, хто до глибокоi ночi зберiгав енергiйнiсть i хороший настрiй. Адже м’ясо потрiбно було чимшвидше переробити, щоб воно не зiпсувалося. І от, десь пiд вечiр, наставав найважчий момент, коли роботи залишалося все ще багато, а сили нi в кого уже не було. Вчадiвши вiд випарiв перетоплюваного на печi сала, сидiли на порозi лiтньоi кухнi осоловiлi коти, яких сьогоднi годували вiд пуза. Стукотiння ножiв ставало все бiльш млявим, втрачало бадьорий ритм i енергiйнiсть, а злiпленi у маснi пагорби шматки сирого м’яса i сала поволi заповнювали усi вiльнi миски, баняки i ринки, майбутнi шкварки i ковбаси громадилися на столах, знесених до лiтньоi кухнi з цiлоi хати i застелених кольоровими цератами, цi гори м’яса загрозливо збiльшувалися, нагадуючи паску, яка виходить зi своiх берегiв у нагрiтiй до максимуму печi i от-от ii пишнi боки виваляться iз форми i потечуть у невiдомiсть, заполонивши все довкола своею млосною ванiльною задухою.
Кожен iз пiдсобних помiчникiв мрiяв лише про те, щоб ця тортура якомога швидше завершилася i можна було нарештi вийти зi смердючоi кухнi, але це не завершувалося, здавалося, що, порiзане кiлька годин назад, от-от знову злiпиться, як героi пластилiнових мультфiльмiв, на пальцях болiли натиснутi рукiв’ям ножа мозолi, пекла сiль у порiзах, здавалося, вiдтепер усе i завжди довкола буде просякнуте смородом топленого сала. І в цей критичний момент батько раптом на кiлька хвилин зникав, а потiм повертався з пiдносом кави, яка пахла кардамоном, i цей запах якимось дивом перебивав навiть всепроникний сморiд гарячого смальцю. До кави була вишнева наливка власного приготування i спечений учора «кручений» пляцок зi сливовим варенням. «Одна третина тiста заморожуеться i треться на велику терку зверху на варення», – цю фразу з рецепта Сарона запам’ятала назавжди.
Пiсля кави всi пожвавлювалися, i батько обов’язково розповiдав щось про свое дитинство. Вiн вирiс у мандрiвному цирку, був дитиною акробатiв i завжди мiг розповiсти про це щось цiкаве. Його мати була украiнкою, батько – румуном, обое рано загинули, i малого вiддали до дитбудинку.
Сарона трохи ревнувала батька в такi моменти, бо про свое циркове дитинство вiн розповiдав iй перед сном, i вона хотiла, щоб цi iсторii належали тiльки iм обом.
Батько нiколи не ходив до школи. Щороку, коли надходила осiнь, його батьки починали новий гастрольний тур, i про школу якось нiхто не згадував. Батьки були переконанi, що малий також стане цирковим акробатом, а для цього освiта не мае великого значення. Для циркового училища достатньо буде навчитися елементарного. Коли батьковi виповнилося вiсiм, костюмерка iхнього цирку, лагiдна бабуся iз пофарбованим у яскравий рудий колiр волоссям, почала щовечора вчити його читати. Оскiльки книг у неi було небагато, вчилися вони на великiй iлюстрованiй «Бiблii рецептiв», як називала костюмерка це подарункове видання. Книгою нiхто нiколи не користувався за призначенням, описанi у нiй страви були надто вишуканими i складними у приготуваннi, не могло бути й мови, щоб комусь спало на думку протягом п’яти годин варити бульйон з кiлькох сортiв м’яса чи двi години запiкати овочi у герметично запаяному посудi, не кажучи вже про маловiдомi соуси та прянощi, потрiбнi для цих страв. Але в альбомi були великi лiтери, i костюмерка вирiшила, що це важливо для початкiвця. Можливо, саме ця «Бiблiя рецептiв» визначила майбутне захоплення батька кулiнарiею. Вiн годинами роздивлявся фотографii i малюнки, намагався уявити собi, як пахне розтертий мiж пучками пальцiв сушений любисток, свiжий базилiк з крапельками ранiшньоi роси на листi, кiнза, про яку вiн лише чув i нiколи не куштував.
Аскетичний цирковий побут i абсолютна самотнiсть позбавленоi товариства однолiткiв дитини лише посилювали цi його мрii. Домашнiй затишок, вечеря за спiльним столом, запахи недiльного пирога – усе це вiн знав лише з книжок i вiдчував, як сильно йому бракуе постiйностi, усталеностi побуту, бракуе вiдчуття дому i всього того, вiд чого його однолiтки пiсля досягнення певного вiку мрiють якнайшвидше втекти. Коли героi у книгах, якi вiн читав пiдлiтком, починали мрiяти про подорожi, пригоди, незвичайних людей, ризик i небезпеки, вiн лише скептично перегортав сторiнки i зовсiм не роздiляв iхнiх мрiй. Неуважно перегортаючи розлогi фантазii про далекi подорожi i незвiданi краiни, вiн жадiбно вишукував описи дитячоi кiмнати, спальнi дорослих, вiтальнi, у якiй, як йому здавалося, обов’язково мае висiти лампа пiд зеленим абажуром, вишукував описи маминоi сукнi i зачiски, того, як вiдбуваеться ритуал щоденного збирання до школи або недiльного походу до церкви, намагався уявити собi, як скрипить пiд ногами пiдлога шкiльних коридорiв, як сонце зазирае у вiкно класу, як виглядають дiвчачi коси i стрiчки у них. Вишукував описи щоденноi нормальностi i рутини, якоi так бракувало у його мандрiвному життi.
Вiн часто описував Саронi, як його мати щодня по двi години висiла на своему волоссi, тренуючись для найхiтовiшого iхнього номера. А його батько завжди спав на битому склi i мiг долонею розбити навпiл цеглину. У iхньому старенькому нiмецькому вонмобiлi з трьома спальними полицями бiля стiни, як у закордонних поiздах, iз розкладним столиком i крихiтним холодильником, завжди чомусь пахло тирсою i цинамоном. Цей запах був трохи схожим на те, як пахне у старих театральних залах вдень, коли немае глядачiв. Пахне чимось солодкавим i брудом, який неможливо до кiнця вимити. Цей запах був чи не единим, що Сарона могла дуже добре собi уявити. Так пахли нелакованi дерев’янi пiдлоги, коли мама шурувала iх щiткою i водою iз пральним порошком. Пiдлоги висихали, випаровуючи цей вологий i трохи маснуватий запах. Схоже пахла i бабусина швейна машинка, залiзна, з механiчним ножним приводом i спецiальною крихiтною викруткою для шпульки, якою бабця регулювала натягнутiсть нитки.
Батько розповiдав про пiтона, який був його нянькою в дитинствi, й одного разу навiть мало не задушив цуценя, бо приревнував те до свого пiдопiчного. Пiтон був стареньким, любив вилежуватися на сонцi перед iхнiм вагончиком. Батьковi завжди здавалося, що пiтон дуже сумний i часто бачить сни про свое власне дитинство. Перед сном батько завжди розповiдав пiтоновi казки про теплi краi i дивовижнi пригоди, якi iм обом ще доведеться пережити, коли батько пiдросте i вiзьме пiтона iз собою у подорож, щоб завезти на батькiвщину. Сарона кiлька разiв питала батька, що трапилося з цим пiтоном потiм, коли батько вже був у дитбудинку, але так нiколи про це i не почула. Батько лише сумно зiтхав i знизував плечима.
Ще у батька була своя мавпа, вже занадто стара, аби виступати на аренi. Але вона вмiла багато чудових речей i навiть бiгала з батьком на атас красти яблука, а коли iх бачили селяни, то лякалися i хрестилися, бо думали, що то нечиста сила. Мавпу звали Назар, хоча це була самка. Мабуть, хтось пожартував, назвавши ii так, а потiм iм’я прижилося. Назар умiв плести на спицях рiзнi вовнянi речi i часто сiдав на вулицi, на сонечку, поряд iз пiтоном, поклавши поряд iз собою кiлька рiзнокольорових клубкiв. Коли вони гастролювали у невеличких мiстечках, довкола циркового наметового мiстечка завжди крутилися мiсцевi дiтлахи, яким було цiкаво все про циркачiв. Бiля Назара завжди збирався найбiльший натовп, дiтей захоплювало, як вправно вiн орудуе спицями. У великих мiстах бiля Назара часто фотографувалися туристи i навiть пропонували батьковi купити котрийсь iз виробiв. Але батько не погоджувався. Адже Назар в’язав шалики не на продаж, а для батька, щоб той не мерз узимку. Цi шалики були дуже кольоровими, бо нитки у Назара часто рвалися, i вiн просив батька зав’язати вузлика, але продовжував плести уже з вовни iншого кольору.
В iсторiях для дорослих про циркове дитинство батька нiколи не згадувалося нi про кулiнарну бiблiю, нi про запах тирси з цинамоном, нi про кольоровi шалики. Дорослим батько любив показувати фокуси i розповiдати, як ведмiдь випадково напився горiлки i розтрощив увесь цирковий реквiзит. Або про мавпу, яка дуже любила iсти цибулю i постiйно паслася на грядках дачникiв. Дорослi iсторii батька не подобалися Саронi. І не лише через почуття ревностi i страх, що батько зрадить iхню таемницю i таки розповiсть колись про пiтона, Назара чи кольоровi шалики. Їй було неприемно слухати iсторii про цирк без романтики, брудний, i позбавлений затишку побут узалежнених вiд алкоголю i дуже самотнiх людей, про знущання людей над тваринами i тварин над людьми, про надто швидке у порiвняннi з iншими професiями старiння i вiдчуття власноi непотрiбностi, про нетривкiсть всього цього хаосу. Їй подобалося слухати про цирк, яким бачив його батько, цирк очима дитини, здатноi в усьому знайти казку i несподiванку. І зовсiм не хотiлося вiдчувати страждань i неминучого цинiзму цiеi дитини, яка виростала в таких нетипових умовах. І хоча коли батько розповiдав тiльки iй, у його розповiдях було значно бiльше смутку i замрiяностi, анiж у його спогадах для дорослих, Саронi це подобалося бiльше. Дорослi iсторii нагадували iй примiтивну комедiю, в якiй треба смiятися над тим, що хтось послизнувся на банановiй шкiрцi. А вона не любила таких комедiй.
Бабця пiд час таких розмов похмуро мовчала, iй не подобалося, коли вiдволiкалися вiд роботи. Зате пожвавлювалися всi решта i пiсля цiеi короткоi перерви значно швидше орудували ножами. У iхньому стукотiннi навiть з’являлася певна злагодженiсть, трохи схожа на монотонну мелодiю.
Авторитет зятя у кулiнарних справах був у родинi абсолютним i навiть у бабцi не викликав жодних сумнiвiв. Принаймнi до моменту, поки батько Сарони не почав робити стратегiчних помилок i вiддавати перевагу кулiнарнiй вишуканостi перед селянською ощадливiстю. Остання в домi бабцi завжди була найвищим законом. До цього ii привчило життя, в якому вершиною достатку завжди вважалися запаси сала, картоплi i квашеноi капусти на зиму. Бабця росла найстаршою у бiднiй селянськiй сiм’i, де крiм неi було восьмеро дiтей. Їi доросле життя складалося з вiйни i гарування у колгоспi, бiля трьох дiтей i чотирьох городiв. І навiть якби пiсля цього всього довгообiцяний комунiзм раптом настав, навряд чи бабця повiрила б у те, що можна не запасати на зиму картоплi, солонини i капусти.
Того разу бабця нездужала, коли рiзали свиню. У неi був нежить i висока температура. Але дату священнодiйства завжди обирали заздалегiдь, так, щоб це не суперечило церковному календарю i сiм’я не iла м’яса в пiст, або не залишилася без ковбаси на свято. І переносити цю дату не практикувалося. Тож бабця стоiчно, як завжди, керувала процесом незважаючи на хворобу. А коли всi важливi рiшення було прийнято, тушу роздiлили i порубали на частини, залишилося тiльки монотонно продукувати майбутнi шкварки i смалець, бабця пiшла ненадовго вiдпочити. І в цей момент батько Сарони прийняв свое доленосне рiшення i начинив спецiями майже всю полядвицю, найцiннiшу частину свинi, яку дiлили на невеликi порцii i вудили, а потiм ощадливо рiзали на свята. Кiлька шматочкiв свiжоi полядвицi смажили того ж дня, коли рiзали свиню, аби винагородити себе за важку працю, i це було найсмачнiше м’ясо з того, що коли-небудь доводилося куштувати Саронi. Ще кiлька вiдбивних з’iдали наступного дня, пiд час недiльного обiду. Решта перетворювалася на шинку, до якоi бабця з дiдусем рiдко допускали зятя, аби вiн не зiпсував цiнного продукту своiм базилiком чи любистком. Шинка i ковбаса призначалися лише для святкового столу, тому пiд час iх приготування найважливiшим було, аби вони не зiпсувалися протягом часу, який мине вiд Рiздва до Пасхи, i м’ясо переважно робили пересоленим та занадто вудженим. Головним був не смак, а тривалiсть зберiгання. Але на свята, коли i без ковбаси не бракувало iжi, не надто смачна холодна вудженина не користувалася особливим попитом, i, мабуть, бiльша частина ii в результатi дiставалася псовi та котам, бо таки псувалася вiд тривалого стояння на святковому столi. Але навiть якби хтось наважився сказати про це бабцi, нi в чому б ii не переконав. Традицiйнi механiзми селянськоi ощадливостi були виробленi роками, i така нiкчемна рiч, як насолода, не бралася ними до уваги. Важливо було, щоб iжi вистачило i щоб вона не змарнувалася, а не те, яка ця iжа на смак. Батько Сарони потай не погоджувався з цим i вирiшив переконати бабцю, порушивши закон ощадливостi. Наступноi недiлi, коли всi прокинулися з важкою головою, нiби з сильного похмiлля, як це бувало завжди пiсля iнтенсивних iнгаляцiй випарiв топленого сала, сюрприз вiд зятя уже запiкався на лiтнiй кухнi i видавав такi запахи, якi були просто неможливими в аскетичнiй бабусинiй кулiнарii. За обiдом м’яса i салатiв було бiльше, нiж картоплi. На таке нечуване марнотратство бабуся спершу зреагувала лише похмурою мовчанкою. Вона не вiдразу здогадалася, з якого саме м’яса приготовано печеню, тому пообiдати вдалося спокiйно. Всi розслабилися, випили зайвого, i дiдусь почав розповiдати про те, як рiзали свиню у Монiки, нiмецькоi господинi, в якоi вiн працював пiд час вiйни, пiсля того як утiк iз концтабору i якимось дивом здобув собi фальшивi документи. Монiка була доброю жiнкою, i дiдусь часто згадував про те, «який у нiмця був порядок», i про те, що один брат Монiки був «шльонзаком» i пiшов у партизани, а другий служив у СС. Одного разу вони зустрiлися, i есесiвець врятував усiх партизанiв, яких мав знищити, а потiм зняв форму, i вони разом iз братом втекли кудись на захiд, а пiсля вiйни вiдкрили в Канадi якусь фiрму.
– Бачиш, якi вони – нiмаки, – завжди говорив дiд, коли доходив до цього епiзоду iсторii про Монiку. – Нашi би брат зарiзав брата, i всьо. Чи раз таке видiли. А тi не, повтiкали, i живi-здоровi. Того в нiмця тре було навчитисi. І я сi навчив.
– Ти би сi навчив менше горiвки пити i язиком талапати, – зазвичай доповнювала його в цьому мiсцi бабця.
Їхнi реплiки були незмiнними i заздалегiдь усталеними, як i меню святкового столу.
– Цить, жiнко! – мав гримнути кулаком по столi дiд пiсля бабусиноi реплiки i продовжити: – Жiнка, знаете, то е ноль. А тiко чоловiк – то фаза. А коли фаза сi стикае з нульом, знаете, шо бувае? Не знаете! А я знаю. Бо свiту видiв.
І коли дiдусь вимовляв цю фразу, це означало, що вiн уже досяг ступеня сп’янiння, на якому марно з ним дискутувати. Але цього разу, можливо, через непередбаченi змiни у меню, бабуся вiдволiклася i в момент, коли дiд уже приготувався гепати кулаком по столi, раптом щось запiдозрила, вихопилася з-за столу i кинулася до лiтньоi кухнi, в якiй зберiгалося м’ясо на вудженину. Поки бабця марно намагалася знайти полядвицю, а потiм з перекошеним вiд обурення обличчям поверталася в кiмнату, де застигла на порозi, пiдшукуючи достатньо вагоме слово, дiд сидiв iз пiднятою рукою, не знаючи, до чого йому тепер нав’язати традицiйне моралiте своеi iсторii. Застиглi пiд впливом несподiваних i незвичних суперечливих емоцiй, бабуся з дiдом нагадували якусь скульптурну групу або фрагмент авангардовоi вистави, одним iз елементiв якоi е використання сповiльненоi дii персонажiв.
Бабця ще трохи постояла в роздумах, не певна, чи ii звичне «де ж то таке видiли?» цього разу не прозвучить надто буденно, а тодi вiддихалася i тремтливим вiд хвилювання голосом проказала:
– Ти, циганчук нещасний, то ти м’ясо красти?
Пiсля цього за столом запанувала мовчанка. А через кiлька мiсяцiв батьки Сарони виiхали жити до сусiднього мiстечка i залишили бабусi клiтки з крiликами, нутрiями i сушений любисток на стрiху. Любисток бабуся не чiпала, i вiн ще роками осипався пiд ноги, додаючи щось пряне у запах сушеного сiна, який панував на горищi.
Циганчуком батька Сарони дражнили у сирiтському притулку за смаглявий колiр шкiри i чорне кучеряве волосся. У цирку, до загибелi батькiв пiд час однiеi з вистав, коли iхнiй ризикований номер не вдався через чиюсь недбалiсть, батька Сарони нiколи не називали циганчуком. Це прiзвисько з’явилося у його життi разом iз сирiтством, дитбудинком i занадто рано втраченим дитинством. Коли у когось у дитбудинку щось пропадало, вiн завжди ставав першим пiдозрюваним. Цигани ж, як вiдомо, крадуть. Ця нiчим не обгрунтована упередженiсть обурювала батька Сарони ще бiльше, нiж саме прiзвисько, хоча це обурення i не позбавило його самого звички говорити, як це робили всi довкола: «Вiн еврей, знаете», i робити пiсля цього багатозначну паузу, так нiби сказане вже само по собi багато що пояснювало.
Очi в батька були голубi i дуже великi, навiть коли вiн дратувався, його погляд залишався м’яким i добрим, принаймнi Саронi нiколи не було страшно, коли мати лякала iх тим, що батько приiде i покарае за якiсь пустощi.
Саронi було вiсiм рокiв, коли у неi народилася молодша сестра. Того року батько вперше поiхав на заробiтки i дуже хвилювався, як мати дасть собi раду з двома дiтьми. У зв’язку з вiзовими та iншими побутовими складнощами повернутися додому йому вдалося аж через пiвроку. Заробленi грошi швидко закiнчилися, довелося iхати знову. Тепер батько повернувся вже через кiлька мiсяцiв, коли мати по телефону сказала, що знову вагiтна. Вiн намагався переконати ii позбутися дитини, але мати вiдмовилася. Пiсля сварки батько поiхав назад i не приiхав навiть тодi, як матерi час було народжувати. Поки мати була у пологовому будинку, Сарона залишалася за старшу. Батько приiхав аж через рiк, коли Рахiль вже ходила, а Лiя повзала. Стосунки з мамою протягом перших днiв були напруженими, але обидвi дiвчинки виглядали так зворушливо, що батько не витримав i пробачив матерi. Сарона чула, що вiн так i сказав:
– Я прощаю тобi, хай вже буде.
В останньому словi вiн поставив наголос на останню лiтеру, нiби пiдкреслюючи виваженiсть i остаточнiсть свого рiшення.
Через кiлька мiсяцiв пiсля того, як вiн поiхав, з’ясувалося, що у них буде четверта сестричка. У тому, що це буде саме сестричка, нiхто не сумнiвався. Мати нiчого не казала батьковi, а коли вiн приiхав додому на свята, до пологiв залишалося менше мiсяця. Того разу батько мало не пiдняв руку на матiр, вiн був дуже розлючений.
– Як ти уявляеш собi наше майбутне? Хочеш, щоб дiти жебрали по електричках? – кричав вiн, а мати мовчала.
Вiн поiхав, так i не дочекавшись пологiв, а мати назвала дiвчинку Естер, iй чомусь подобалися старi еврейськi iмена, якi вона називала «бiблiйними». Вiдтодi батько навiдувався до них усе рiдше, аж поки не залишився за кордоном назавжди. Щоправда, останнiм часом, уже пiсля того як дiвчата виросли i стали самостiйними, вiн знову почав часто дзвонити i писати матерi. Раз переконував ii кинути все i поiхати до нього, а iншим разом збирався на старiсть повернутися додому. Мати пiдозрювала, що вiн дзвонить не дуже тверезим i взагалi, мабуть, рiдко бувае зовсiм тверезим. Їхати до нього вона не збиралася, а проти його повернення не заперечувала.
– Вiн мiй шлюбний чоловiк. Мае право тут жити, – казала вона, коли знайомi дивувалися ii великодушностi.
Сарона перемiстила продукти з вiзка до багажника i сiла за кермо. Їй здавалося, нiби вона перетворилася на пiвавтомат, а замiсть iстерики i плачу впала у якийсь ступор i тепер вiдчувала лише повну загальмованiсть усiх реакцiй. Це не впливало лише на ii здатнiсть вести машину, вона любила бути за кермом i нiколи не панiкувала навiть у складних ситуацiях на дорозi. Через годину вона була вже в селi, де з’ясувалося, що дiд живий, а матерi подзвонили сусiди, не розiбравшись, що машина переiхала iншого Василя Лепка, з сусiдньоi вулицi. В iхньому селi це прiзвище було дуже розповсюдженим.
Це трапилося увечерi бiля сiльського шинку. Загиблий вiдпроваджував знайомого, який допомагав йому бiлити стiни. Вони трохи випили за «квiтку», на трасi знайомий сiв на ровера i поiхав. А Василь переходив дорогу, коли з-за повороту на нього на великiй швидкостi вискочив десятирiчний «Опель». Водiй не встиг загальмувати. Василь залишив трьох малих дiтей, у водiя двое своiх.
Те мiсце на трасi мало погану славу. Тут був пiшохiдний перехiд, але менш вдалу дiлянку дороги для нього було годi вибрати. Вночi траса не освiтлювалася, про перехiд не попереджав жоден знак (чомусь усi вони тут швидко зникали, останнi кiлька рокiв мiлiцiя вже навiть не поновлювала знакiв, бо щойно поставлять новий, за кiлька днiв вiд нього не залишаеться й слiду), а дорога рiзко повертала, i машини не встигали зменшити швидкiсть перед пiшохiдним переходом, який вiв до школи. «Опель», який збив дiдового тезку, iхав особливо швидко, бо тiкав вiд мiлiцейського патруля, який ще у попередньому селi намагався зупинити машину за незначне перевищення швидкостi. Замiсть просто записати номери, мiлiцiонери чомусь погналися за водiем, i якби не це, може, страшноi трагедii й не трапилося б.
Баба з дiдом були далекими родичами загиблого, а дiд колись викладав у тракторному училищi разом iз його батьком. Це було вже у 60-х, коли закiнчилася партизанка, i дiдовi, який встиг побувати як у нiмецькому полонi, так i в лiсах, тепер загрожувала розправа з боку советiв. Не залишалося нiчого iншого, як пiти в партiю. Так вiн i зробив. На той момент у них iз бабою вже було трое дiтей.
Вступ до партii, як i сподiвалися дiд з бабою, спрацював як iндульгенцiя, i дiда залишили в селi, де катастрофiчно не вистачало чоловiчих рук. Правда, самого партквитка виявилося замало, i бабi ще довелося вiдвести до голови колгоспу корову. На щастя, через рiк пiдросла теличка, бо по-iншому сiм’i довелося б сутужно.
Одного разу з вищих партiйних iнстанцiй прийшло розпорядження познiмати хрести з пагорба пiд тим самим лiсництвом, де дiд любив збирати ожину. Цi три хрести, пiд якими розташована дiлянка дороги з поганою славою, стояли там «завжди», як говорила баба, i вважалося, що вони захищають село вiд недоброi сили. Але пiд час низки антирелiгiйних заходiв iх вирiшено було зняти. Мiсiю доручили викладачам тракторного училища. Батько Василя Лепка разом iз трьома iншими викладачами пiшли виконувати наказ, а дiда баба закрила на горищi.
– Божа кара страшнiша за советiв, – вирiшила баба, i дiдо, який попри свою теорiю про «ноль i фазу» звик в усьому слухатися баби, просидiв усю операцiю на горищi.
Розповiдi про це супроводжуються в селi звичними в таких випадках фольклорними аксесуарами – небо потемнiло, набiгла хмара, пiднявся сильний вiтер, i добряче пiдпилi для смiливостi партiйцi вмить протверезiли та налякалися. Вiтер не давав iм пiдiйти близько до хрестiв, руки трусилися, ноги пiдгиналися, по спинах лився холодний пiт, але вони таки впоралися з партiйним завданням.
Партiя iх не забула, i через якийсь час iх було нагороджено новiсiньким «Москвичем», який вони всi дружно поiхали забирати з Москви. Як саме збиралися подiлити на чотирьох розкiшну бiлу машину зi шкiряним салоном – продати чи користуватися по черзi, – невiдомо. Але до цього справа так i не дiйшла. Пiсля приiзду з Москви друзi довго «обмивали» подарунок, а бажаючi подивитися на небачене чудо сходилися з усiх довколишнiх сiл. І от одного разу, добряче напiдпитку, всi четверо сiли в автомобiль i поiхали кататися. Але далеко вiд’iхати не встигли – на тiй самiй дiлянцi траси, про яку саме вiдтодi пiшла погана слава, вони не впоралися з керуванням i розбилися на смерть, машина кiлька разiв перевернулася, падаючи з гори, а потiм спалахнула i вибухнула.
Вiдтодi усi члени родин цiеi четвiрки гинули тiльки пiд колесами автомобiлiв i переважно на тому самому мiсцi. Василь Лепко став сьомою жертвою.
– То е Божа кара, – суворо стиснувши губи, прокоментувала подiю бабця, i Сарона вiдчула глибоку вдячнiсть до неi за те, що свого часу вона не випустила дiда з горища.
Сарона успадкувала бабину поставу, яка, попри цiле життя, проведене на грядцi, була по-аристократичному випростаною, бабину гордiсть, яка навiть тепер, коли iй було вже за вiсiмдесят, не дозволяла приймати допомоги з рук онукiв. Щоразу, коли Сарона привозила iм продуктiв, баба довго сварила ii за марнотратство i намагалася запхнути до кишенi зiм’ятi десятки зi своеi пенсii. Матерiальнi амбiцii баби з часом не зменшилися, як це часто трапляеться з iншими старими людьми, пригнiченими злиденнiстю пенсiонерського виживання. Баба уважно стежила за прогресом i щороку пiдвищувала рiвень комфорту у своiй старенькiй хатi.
Спершу там провели газове опалення, i старенькi, ручноi роботи п’еци тепер були таким же елементом декору, як i машинка «Зiнгер», вироблена на початку минулого столiття. Потiм баба зажадала пральку-автомат, i то не абияку, а неодмiнно фiрми «Зануссi», вона стежила за рекламою i вирiшила, що тiльки така якiсть ii влаштуе. Потiм у хатi поставили електронагрiвач води, зробили ремонт на кухнi. Зараз баба мрiе, щоб на вiсiмдесят восьмi уродини iй подарували посудомийну машину.
Ясна рiч, вона не погоджуеться, аби ii забаганки фiнансували донька чи онуки, i регулярно iздить на базар «до мiста», продавати сiянку i цибулю. Аби зменшити кiлькiсть цих поiздок, якi коштували всiм неабияких нервiв, Сарона вигадала «спецiальну систему знижок i довгострокових кредитiв без вiдсоткiв» в одному iз супермаркетiв, яку так заплутано пояснювала бабцi, що та врештi махала рукою i вiрила, що назбираних нею грошей уже досить на омрiяну побутову технiку.
Сарона успадкувала бабчину наполегливiсть, залiзний характер i комерцiйне чуття. Тiльки скероване воно було не на вирощування i продаж сiянки, а на туристичний бiзнес. Мати завжди мрiяла, що донька стане державним службовцем або працюватиме в банку. Необхiднiсть постiйно мiсити болото гумаками i вирощувати сiянку виробили у матерi Сарони особливе захоплення перед людьми в костюмах. Можливiсть працювати в теплому офiсi, а не надворi, носити елегантний дiловий одяг i отримувати гарантовану зарплатню були в ii уявленнi найбiльшим щастям, про яке тiльки можна було мрiяти. Сарона послухалася матерi i здобула економiчну освiту, а потiм деякий час працювала у фiлii одного з великих iноземних банкiв. Їi працелюбнiсть i дiловi якостi дуже цiнували i через кiлька рокiв навiть зробили керiвником новоi фiлii, яка вiдкрилася у мiстi.
Але робота в банку здавалася Саронi надто нудною i одноманiтною. Вона придбала в кредит квартиру спершу собi, а потiм ще одну для молодших сестер (усi сестри послухалися матерi i здобували економiчну освiту), а потiм написала до батька з проханням допомогти iй знайти стартовий капiтал для того, щоб вiдкрити власну туристичну фiрму. Саме про це Сарона мрiяла вже багато рокiв.
Батько допомiг, i тепер Сарона днями та ночами працювала на свiй бiзнес. Сестри допомагали iй, а пiсля завершення навчання вони планували працювати всi разом.
Це трапиться згодом
Ту подорож вона запланувала у свiй улюблений момент, вiдразу пiсля прокидання i лiнивого пиття кави в лiжку, серед незвичноi легкостi позбавленого будь-яких справ та обов’язкiв вихiдного дня посеред тижня. Таке накопичення випадкових приемностей додало ii мрiянню ейфорiйностi. І вона вiдразу ж почала побоюватись, що варто лише озвучити сказане, як вiдразу доведеться брати на себе певнi зобов’язання, а разом з тим зникне приемнiсть спонтанноi дii.
Тому iхати вирiшили наступного ж дня. Зiбралися, купили карту i вирушили.
Це була iхня давня мрiя, здiйснити яку завжди заважали об’ективнi обставини, як виправдовувалася вона саме перед собою, хоча добре усвiдомлювала, що всi об’ективнi обставини насправдi е лише намаганням пояснити власну нерiшучiсть. Цього разу вдалося наважитися, i тепер Сарон сидiв за кермом, а Сарона вишукувала на картi назви мiст i мiстечок, кожне з яких могло б стати метою iхньоi подорожi. Вони вирiшили рухатися хаотично, без жодного маршруту, покладаючись тiльки на миттевi бажання i симпатii. Пункти iхньоi мандрiвки визначалися настроем, назвою або обиралися навмання на картi. Їм не хотiлося обмежувати себе нi конкретним маршрутом, який заважав би приймати спонтаннi рiшення, нi тим бiльше тривалiстю перебування у тому чи iншому мiсцi.
Важливим було все, наприклад, несподiваний краевид на заросле ряскою озеро, що вiдкривався з правого боку дороги i заслуговував на коротку зупинку. Озеро пахло осiнньою прiлiстю i не пiдпускало близько, захистившись мочарами i болотистим берегом. У раптовому сонячному зблиску вони побачили, що мiж гiлками двох дерев на протилежних берегах озера протягнуте павутиння, розгледiти яке можна тiльки у момент, коли сонячне свiтло падае на павутиння пiд певним кутом. Ця комашина тарзанка виглядала зворушливо i пiдкреслювала автономнiсть життя водойми, вiд якоi, мабуть, давно вiдчепилися люди, знеохоченi болотом, зарослими очеретом болотистими берегами i прохолодною вологiстю лiсу довкола, де метушиться надокучлива комашня. Завдяки цiй безлюдностi i вiдокремленостi тут була якась особлива атмосфера, хоча Сарона i не змогла би чiтко пояснити, в чому саме була ця особливiсть. Хотiлося просто стояти на березi озера, вдихати вологувате повiтря й уважно стежити за сонячним променем, зосередившись на тому, щоб якомога частiше вдавалося побачити павутиння над озером. Саронi здавалося, що коли сонце заходить i комахи можуть бути впевненi, що нiхто бiльше не зауважить iхню тарзанку, вони починають активно бiгати по нiй з одного берега озера на iнший i розносити по старанно замаскованих криiвках своi комашинi скарби.
Потiм був ще лiсок, непомiтний iз траси, до якого довелося iхати неасфальтованою стежкою. Вони погуляли трохи по цьому лiсi й зауважили рекордну кiлькiсть бiлок та iжакiв. Опале листя м’яко шурхотiло пiд ногами, вони брели навмання, вслухаючись у цей приемний шурхiт, аж поки не натрапили на галявину, яка несподiвано вiдкрилася перед очима, нiби винагородивши iх за наполегливiсть. Сонце, якого майже не вiдчутно було у рештi лiсу, падало на цю галявину косими променями, здавалося, до них можна доторкнутися, нiби до натягнутих струн. Дерева утворювали iдеальний за геометричними пропорцiями овал, а мiж ними суцiльним килимом натягнувся яскраво-зелений сухий мох. Вони лягли просто на мох, пiдставили обличчя сонцю i пролежали так, аж поки не почало холоднiшати.
Коли втомлювалися iхати, зупинялися у першому-лiпшому селi i ходили вiд хати до хати, шукаючи мiсця для ночiвлi. Часом iх вiдразу ж пускали переночувати, а бувало, що пошуки затягувалися. Одного разу вони проiздили аж до пiвночi, поки не домовилися з дядьком, якого зустрiли бiля напiвпорожнього сiльського шинку. Господар привiв iх пiд хату i попросив зачекати кiлька хвилин. Як потiм виявилося, за цей час вiн пiдняв з лiжка дружину, тещу, трьох дрiбних дiтей i погнав iх ночувати до кухнi, а нiчним гостям запропонував лягти пiд ще теплi перини з легким запахом дитячоi сечi. Окрiм спальнi та кухнi у будинку, як i в кожнiй сiльськiй хатi, була ще вiтальня. Шлюбнi фото господаря i господинi за склом серванта, а на полицях виставленi в рядок, нiби релiквii чи коштовностi, дешевi фаянсовi горнята – недобитi рештки кiлькох сервiзiв, балончики з-пiд дезодорантiв та дешевих парфумiв. Накритий вишитим рушником телевiзор на почесному мiсцi, iкони на килимi, який закривае побiлену пiдсиненим вапном стiну, два великi лiжка, на яких настелено подушок i перин майже до висоти людського зросту, а зверху все це м’яке i тепле царство накрите капами та вишитими серветками. Вiтальня не опалювалася, i ночували там, мабуть, лише в особливих випадках. Цього разу також обiйшлися без вiтальнi, гостi розмiстилися у спальнi господарiв, а господарi полягали на розкладному диванi та дерев’яному бамбетлi в кухнi. Вранцi по черзi виходили до порожньоi i промерзлоi за нiч вiтальнi, щоб помолитися i переодягтися. Саронi чомусь запам’ятався недоречний пластмасовий нiчник у формi трьох червоних тюльпанiв, який не мав шансу на використання, навiть якщо у кiмнатi хтось ночував, бо висiв не над високо застеленим лiжком i навiть не над диваном, а над святковим столом, бiлу вишивану скатертину якого прикривала картата церата. Пилюки не було навiть на кришталевих келихах у сервантi, мабуть, вiтальню щотижня прибирали.
Ця вiтальня пригадуватиметься Саронi, коли iй доведеться мати справу зi схожими уявленнями людей про святковiсть як про щось страшенно формальне, потрiбне про людське око i нiяк не пов’язане з бажанням приемно провести час свята. Адже в хатi ii бабцi все виглядало схоже. Найцiннiшi предмети намагалися використовувати якомога рiдше i зберiгали саме у вiтальнi, куди заходили зрiдка. Нiби боялися раптом вiдчути себе комфортнiше у власнiй оселi, зробити щось приемне для себе, а не напоказ, нiби вважали чимось непристойним розмiститися вiльнiше, вiдокремивши спальню вiд дитячоi. Нiби наявнiсть у тiснiй хатi однiеi неужитковоi кiмнати давала iм вiдчуття якоiсь особливоi зручностi, вартоi щоденноi тiсняви. Нiби усi розкошi, доступнi iхньому скромному iснуванню, зводилися до того, аби кiлька разiв на рiк скликати гостей i розсадити iх довкола столу, пiд кiчуватим нiчником, пiд яким дiти хотiли б спати щодня, але iм не дозволяють, наставити на стiл побiльше ситних наiдкiв i чимшвидше випити кiлька чарок, аби не зауважувати бiльше тягучоi мовчанки, яка западае за столами, де збираються люди, якi не звикли вiдпочивати чи просто проводити час у розмовах i яким насправдi абсолютно байдуже, де напиватися – у старанно прибранiй до свята просторiй вiтальнi чи тiснiй кухнi. Мабуть, у кухнi було б навiть зручнiше, не потрiбно далеко носити наiдки i можна курити за столом.
Звичка постiйно вiдмовляти собi у приемностях i зосереджуватися тiльки на обов’язках мае свiй сенс. Так значно легше мобiлiзуватися у будь-якiй ситуацii i змиритися з життевими незручностями. Дивною вона виглядае лише у перенесеннi на ритуал святкування.
Про це Сарона згадувала, i коли зустрiчала суботнього пообiддя виснаженi пари молодят, цiлковито поглинутi старанним виконанням стандартноi святковоi програми. Невиспанi нареченi щосуботи вже вдосвiта займають черги у салонах краси – зачiска, манiкюр, педiкюр, солярiй, складна процедура вбирання i взування. А тодi черга на сходах до загсу, церемонiя одруження у виконаннi тiтки зi старомодною залакованою зачiскою, випускання у небо голубiв на тих же сходах, черга молодят i немовлят на сходах до церкви, церемонiя шлюбу у виконаннi замученого священика, який щойно посвячував джип i ще не встиг вiдхекатися, квiти до пам’ятника жертвам вiйни, прогулянка середмiстям i напруженi посмiшки перед камерою у салонi винайнятого лiмузина, час вiд часу можна потай помасувати втомленi ноги, подивитися, чи спущена петля на панчосi не доповзла ще до видимого з-пiд сукнi мiсця, але нi в якому разi не згадувати про те, як тисне сукня чи краватка. Обмiн вимученими посмiшками, тостами, жартами, квiтами та конвертами, поцiлунки на замовлення i танцi пiд живу музику. А найгiрше, коли все це вiдбуваеться пiзньоi осенi чи ранньоi весни, – закоцюбла i змучена молода у самiй сукнi обережно обминае калюжi, шкутильгаючи на неприродньо високих обцасах. Стараннi нагромадження дорожезних мережив, декольте та гiпюрiв, завершенi складними конструкцiями зачiсок, сильно дисонують iз грубуватими обличчями – масивними скулами, манерою постiйно жувати гумку, криво посмiхатися кутиком вуст, виставляти напоказ золотi коронки. Але найбiльше дивуе ця затятiсть у намаганнi все зафiксувати, так нiби перегляд вiдео може стати цiкавiшим, нiж самi вiдчуття в цей день, прожитий по-особливому, чи спогади про цi вiдчуття. Дивуе переконанiсть, що речовi докази пережитого задоволення е важливiшими за саме задоволення, отримати яке у вищеописаних умовах надзвичайно складно.
До таких святкувань дуже вiдповiдним е слово «вiдбути», яким iх переважно й описують. Але навiть воно залишае без вiдповiдi питання – навiщо вiдбувати, як це питання переважно залишаеться без вiдповiдi i в ситуацiях менш тривiальних.
Пiд час цiеi подорожi за кермом переважно був Сарон. Вiн зосереджено вiв машину i час вiд часу питав:
– Зараз направо?
І вона кивала, бо насправдi було байдуже, поiдуть вони направо, налiво чи прямо. Важливим було не повертатися назад i iхати у якомусь напрямку, не витрачати зайвих зусиль на вибiр маршруту. Тiльки часом, коли бачила на картi, що iм доведеться iхати по дуже поганiй дорозi, то заперечувала:
– Нi, налiво.
Або:
– Нi, прямо.
Сарон усi цi днi курив бiльше, нiж звичайно, спершу зупинявся i виходив iз машини, а потiм почав курити в салонi. Час вiд часу вона теж брала цигарку.
На готель вони натрапили випадково. Вiн був розташований на вiдлюддi, i в жодному вказiвнику на дорозi не зазначалося, що тут е готель. Вони поiхали у тому напрямку, бо раптом серед лiсу побачили досить пристойно заасфальтовану дорогу. Мабуть, власники вирiшили, що такий спосiб звернути на себе увагу буде кращим за рекламу. Будинок був невеликим, iз неоновою вивiскою, яка спалахувала синiми лiтерами напису «ГОТЕЛЬ». Щойно почало темнiти, i ця несподiвана поява з-за повороту мiсця для ночiвлi була дуже вчасною.
