скачать книгу бесплатно
Червона лiнiя U2
Наталка Сняданко
«Інтерсiтi «Кракiв – Берлiн» ще на початку минулого столiття долав (а може, долала чи долало?) ту саму вiдстань майже на двi години швидше, хоча ще i не називався «Інтерсiтi». Тодi жоден потяг так не називався, традицiя називати все англiйською прийшла до Нiмеччини значно пiзнiше…»
Наталка Сняданко
Червона лiнiя U2
Інтерсiтi «Кракiв – Берлiн» ще на початку минулого столiття долав (а може, долала чи долало?) ту саму вiдстань майже на двi години швидше, хоча ще i не називався «Інтерсiтi». Тодi жоден потяг так не називався, традицiя називати все англiйською прийшла до Нiмеччини значно пiзнiше. Навiть значно пiзнiше зубноi пасти Colgate, тому нiмцi досi вимовляють назву цiеi пасти якось дуже схоже до наших колгот, тiльки з iншим наголосом.
Тепер iнтерсiтi «Кракiв – Берлiн» не лише iздить повiльнiше, вiн ще i запiзнюеться часом, як от тепер, на сорок хвилин. Не знаю, що думають з цього приводу двое комп’ютерникiв з азiатськими рисами обличчя, якi сидять навпроти мене i читають якiсь фаховi журнали. Мабуть, вони сильно нудяться, бо дуже радiють схiдному нiмцевi, який приеднуеться до нас пiсля того, як потяг нарештi перетинае захiдний польський кордон. Нiмець iз прикордонного мiста Коттбуса (що його часто називають не мiсцем проживання, а дiагнозом, i саме завдяки такому от типу мешканцiв) коротко представляеться i жвавою англiйською починае нарiкати на нiмецьке безробiття. Їхня розмова заважае менi читати, та й про нiмецьке безробiття, як i про всi труднощi, з цим пов’язанi, я знаю, здаеться, бiльше, нiж менi потрiбно. Не те щоб я не спiвчувала безробiтним нiмцям, а особливо схiдним, зовсiм навпаки, просто iнколи менi здаеться, що без цiеi теми не обходиться жодна розмова нiмецькою, так нiби немае iнших, приемнiших тем. Але нiмцi люблять скаржитися на свое життя не менше, нiж украiнцi. І це одна з небагатьох iхнiх спiльних рис, хоча украiнцi тут можуть похвалитися значно ширшим тематичним спектром.
Але, можливо, мое враження не об’ективне i викликане тим, що я жодного разу не вiдчула себе таким-от безробiтним нiмцем iз Коттбуса, якому, щойно вiн називае свое мiсце проживання, всi вiдразу ж починають спiвчувати.
Напевно, це трохи схоже на вiдчуття, коли пiсля кiлькох годин приемного спiлкування з якимись випадковими попутницями, наприклад, американськими бабусями польського походження, раптом витягаеш на кордонi свiй паспорт, i в засмаглих обличчях бабусь щось мiняеться. Мiняеться майже невловимо, але ти добре усвiдомлюеш, що розмова пiсля цього вже не буде такою ж невимушеною, як ранiше. А щойно ви минаете кордон, як бабусi роблять такi ж спiвчутливi i всерозумiючi мiни, кивають так само поблажливо i вiдсторонено, як комп’ютерники схiдному нiмцевi з Коттбуса, i ти розумiеш, що розмова просто приречена зациклитися на вiзах, нелегальному безробiттi i тому, як усе погано в цiй проблемнiй Схiднiй Європi. А самим бабусям доведеться робити над собою шаленi зусилля, щоб стриматися до самого Берлiна i не висловити все, що вони думають про цих зайд iз Украiни, якi тiльки i мрiють про те, щоб сiсти на шию европейським платникам податкiв i потiм нiчого не робити до самоi пенсii, як мрiяли свого часу вони самi, коли нелегально тiкали на Захiд. Якщо уявити собi, як перетинали кордон у часи «залiзноi завiси», всi теперiшнi нарiкання на вiзовi складнощi виглядають так само жалюгiдно, як розповiдi безробiтного з Коттбуса у порiвняннi з аналогiчними проблемами його ровесника з якого-небудь Стрия.
Щоправда, азiатськоi зовнiшностi комп’ютерники, якi мешкають у Лондонi, хоча тепер подорожують до Нюрнберга, здаеться, цiлком задоволенi своiм товариством. Завдяки нiмцевi вони усвiдомлюють нарештi, що тiтонька з динамiка, яка вже кiлька разiв вибачилася за спiзнення потяга, не жартуе, i потяг таки спiзниться, причому iншi потяги, з якими обслуга нашого iнтерсiтi намагалася зiдзвонитися, не зможуть так довго чекати, а отже, лондонським комп’ютерникам доведеться внести корективи у маршрут своеi подорожi. На кiлька хвилин нiмець замовкае i досить швидко знаходить у зошитi зi своеi течки iншi залiзничнi сполучення для спiврозмовникiв, а потiм знову повертаеться до теми безробiття, i за кiлька хвилин я довiдуюся, що сам вiн також працював комп’ютерником у Лондонi, але контракт йому не продовжили i це несправедливо. Я полишаю марнi намагання зосередитися на прочитаному i сприймаю цей монолог як можливiсть вдосконалити свою англiйську. Моя самооцiнка у процесi цього вдосконалення трохи зростае, хоча я свiдома, що це не зовсiм об’ективне враження, адже я так часто чула про нiмецьке безробiття, що напевно змогла б частково зрозумiти розповiдь про це навiть якимось маргiнальним тайським дiалектом.
Нарештi ми щасливо минаемо усi перепони на шляху поiзда, пов’язанi з iнтенсивною забудовою новоприеднаних земель. Цi перепони виявляються дуже навiть реальними i зовсiм не метафорою iз культового колись нiмецького фiльму «Життя – це будiвельний майданчик». Як менi й радили, я виходжу на схiдному вокзалi, пiднiмаюся на ескалаторi, ретельно читаю всi записанi на картцi iнструкцii, згiдно iз якими уже за кiлька хвилин я опинюся на Александерплятц.
Аби подовжити задоволення, пiдходжу до жiночки у шкiрянцi, майже такi ж носять моi спiввiтчизницi ii вiку, i питаю, як проiхати до Александерплятц, хоча добре знаю як. Але менi подобаеться вимовляти цю назву, подобаеться усвiдомлювати, що це мiсце справдi iснуе, його не вигадав Альфред Дьоблiн, i щойно я вийду назовнi iз темноi пiдшлунковоi метро, менi назустрiч вiдразу ж вискочить iз-за рогу який-небудь сучасний Франц Бiберкопф, «людина, яка руйнуе всi мiфи».
– Іди за мною, я покажу тобi, де сiдати, – дiловито мимрить жiночка, зловживаючи дiалектним «дат» i боязко тримаючись за торбу. – Але вважай у метро на сумку, бо як свиснуть, то вже свиснуть. Не люблю я це мiсце, на закупи ходжу не сюда.
Ясна рiч, вона не вживае нiякого «сюда», але ii дiалектна нiмецька, не спотворена зайвою освiтою, сподобалася б Альфредовi Дьоблiну, вона добре пасувала б до його роману, цiеi стилiстичноi мiшанини, з якоi складаеться епос кожного великого мiста, побачений очима маленькоi людини, що бореться з цим мiстом за власне виживання.
Я виходжу з метро, минаю кiлькох заглиблених у жування канапок студентiв на лавках, ще кiлькох албанцiв, якi п’ють пиво i, мабуть, працюють на однiй з довколишнiх будов, намагаюся уявити, як колись тут тримали худобу. Уявити це не так уже й складно, адже Алекс – це хаотичне нагромадження новобудов i недобудов, позбавлене будь-якоi затишностi чи навiть простоi охайностi, не кажучи вже про якусь там гламурнiсть. Я не дуже розумiю чергу, яка терпляче вишиковуеться щодня перед входом до телевiзiйноi вежi, у горiшньому куполi якоi розташована головна туристична приваба цього мiсця – ресторан, що обертаеться разом з вежею i з якого нiбито вiдкриваеться гарний вигляд на мiсто. Хоча з iншого боку, потрiбно ж десь фотографуватися усiм цим натовпам, якi вивалюються з метро, трамваiв та спецiальних туристичних автобусiв, що возять по мiсту американцiв та японцiв, а тi невтомно знiмають на своi камери усе пiдряд, що потрапляе в поле зору за затемненими вiконними шибами. Їх лише зрiдка випускають з автобуса i дають чiткi iнструкцii, як саме проводити цих кiлька вiльних хвилин. Тож така черга на недосяжну телевисоту мае бути зручною можливiстю перепочинку для екскурсоводiв, яким тепер можна спокiйно перекусити десь у китайцiв чи безногих продавцiв сардельок. Фастфуду на Алексi багато, бiльше, нiж продавцiв фастфуду, тут лише тих, хто пропонуе купити радянськi вiйськовi ордени та шапки-вушанки. А якщо з’iсти своi сардельки чи китайськi макарони, а потiм заникатись на лавку помiж деревами, то можна ненадовго вiдчути себе причетним до брудного i розхристаного iснування тутешнiх завсiдникiв – панкiв, бездомних i звичайних пофiгiстiв, якi разом зi своiми флегматичними псами безтурботно вилежуються на рiденькiй травичцi газону i слухають вуличних музикантiв. Панки викликають деяку пiдозру, здаеться, що вони не справжнi, а якiсь статисти в кiно, бо ж справжнi панки не повиннi бути такими доглянутими, так старанно, волосок до волоска, зачесаними i налакованими, у дорогих черевиках, пошитих на замовлення шкiрянках, з вичищеними псами. Деякi з них, нiби для того щоб позбавити оточення цiеi пiдозри у несправжностi, ходять по вулицях iз алюмiнiевими десятилiтровими вiдрами замiсть наплiчникiв. Точнiсiнько такими, з яких миють пiдлоги украiнськi прибиральницi у полiклiнiках, тiльки новiсiнькими i до блиску вичищеними. А iнколи щастить сфотографувати когось iз них, наприклад, за зосередженим каканням у кущах, коли видно лише фрагменти – темно-червоний i старанно поставлений сторчма «iрокез», шматок оголеноi дупи помiж рiденьких кущикiв i затиснуту в кулацi найтиражнiшу нiмецьку газету «Бiльд». Полювання за такими кадрами – це, ясна рiч, специфiчне задоволення, але принаймнi не таке нудне, як черга до згаданого в усiх путiвниках ресторану пiд куполом телевежi.
Взагалi, мабуть, правильнiше було б казати не Алекс, а Олекс, бо названо цю площу на честь росiйського царя Олександра І, i такий варiант якось краще вiдповiдае тутешнiй майже слов’янськiй розхристаностi i хаосу, цiй територii сучасних схiднонiмецьких Бiберкопфiв, яким раптом хтось зруйнував мур i позбавив iх надiйноi ролi жертви, котрiй спiвчувають, допомагають i нiчого вiд неi не вимагають. А ось тепер ще й безробiття на рiвнi, якого не досягало пiсля падiння Третього райху, i якась загальна розгубленiсть у повiтрi.
Я знову даю всмоктати себе натовпу в метро, тепер менi треба потрапити ще схiднiше, у культовий богемний район Берлiна пiд промовистою назвою Панко. Тут намагаються оселитися тi, хто приiздить iз провiнцii, це дорогий i модний район, у якому колись мешкала партiйна верхiвка схiдного Берлiна, тут чимало кнайп iз впiзнаваними аксесуарами типово радянських iнтер’ерiв – килими на стiнах, кольори шпалер, зворушливi старомоднi торшери та громiздкi «м’якi частини».
Тутешне метро мае функцiю якогось подвiйного дна, де осiдае i стае очевидним найбiльш характерне, а часто i найбiльш симпатичне. Хоча зосередженiсть найбiльш симпатичного саме у метро навряд чи можна назвати чимось характерним. Принаймнi для iнших мiст.
Навпроти мене сидять три француженки i голосно розмовляють про щось. Мабуть, про одяг, про що ж iще можуть розмовляти француженки згiдно iз нашими уявленнями про них. Тим бiльше, вони час вiд часу показують одна однiй на своi руки, ноги, шиi, вiдмiрюючи уявну довжину та iмiтуючи складки i форму вирiзу. Вони розмовляють голосно, проте без тоi хамуватоi нотки вiдвертостi, яка часом чуеться у розмовах незрозумiлими мовами i примушуе пiдозрювати, нiби говорять про тебе.
Поряд iз француженками сидить молода iндiйка з приблизно трирiчною донькою. Мала пустуе, перебiгае з одного кiнця вагона до iншого, мати спокiйно i незворушно кличе ii назад пташиними звуками своеi мови, до якоi дуже пасуе ii хриплуватий голос. А менi чомусь на кожнiй зупинцi стае страшно i здаеться, що мала обов’язково вискочить на платформу i не встигне забiгти назад перед тим, як поiзд рушить. Менi соромно за цей свiй страх, i я почуваюся, немов розгодована матуся iншоi дiвчинки такого ж вiку з випадкового епiзоду на дитячому майданчику у Львовi. Мати забороняла малiй ховатися за ковзанкою, мотивуючи це так:
– А якщо раптом на дорозi машина зупиниться, вискочить дядько, вхопить тебе, затягне в машину, а потiм порiжуть i продадуть на органи. Я ж не встигну добiгти, щоб врятувати тебе.
Добiгти вона, мабуть, i справдi б не встигла, навiть якщо припустити, що вона в принципi може бiгати.
Моi домашнi асоцiацii продовжуе жiночка у дальньому кутку вагона, яка виглядае до болю знайомо. Бiлявi кучерi, джинсовий костюм iз вишивкою, мешти на шпильках i макiяж такого ж, як мiнiмум двадцятирiчноi давностi, зразка. У мене не виникло б жодних сумнiвiв на ii рахунок, навiть якби на однiй iз зупинок вона не витягла iз сумки газету «Русский вестник».
Не знаю, як це iм вдаеться, але iх дуже легко вирiзняти у тутешньому натовпi, так само легко, як це було б важко в iншому натовпi там, звiдки всi вони поз’iжджалися. Глобалiзована схожiсть iхнiх звичок i свiтоглядiв незалежна вiд географiчних вiдмiнностей мiсць iхнiх народжень, достатньо суттевих, зрештою, вiдмiнностей.
Я виходжу з метро i роблю кiлька марних спроб запитати дорогу – четверо перехожих, до яких я звернулася, виявилися приiжджими, ще двое мексиканцiв не володiли нiмецькою, i нарештi якийсь нервовий негр гаркнув менi у вiдповiдь:
– Цi нiмцi нiколи нiчого не знають, у тебе ж карта в руках, що ти не бачиш, куди йти.
І справдi, подумала я, у мене ж карта в руках, через десять хвилин я була вже в готелi.
Тут явно не звикли до вiдвiдувачiв такого типу, дiвчина у бездоганному дiловому костюмi здивовано дивиться на мiй наплiчник, теплий зимовий одяг i теплi черевики на грубiй пiдошвi. І хоча на моему обличчi зовсiм немае косметики, а серед верхнього одягу нiчого хутряного, на ii обличчi вiдбиваються усi доречнi в такому випадку клiше: Сибiр, полярнi ночi, ведмедi на вулицях, сире м’ясо, яке iдять руками. У Вроцлавi, з якого я виiхала кiлька годин тому, i справдi лежить пiвтораметровий шар снiгу. А тут, у Берлiнi, всi вбранi по-весняному i йде дощ. Цей погодний контраст зайвий раз дае менi можливiсть вiдчути, що вiдстань, яку я щойно подолала, насправдi значно бiльша, нiж зазначений у мене в квитку кiлометраж. Можливо, цей потяг зовсiм не випадково рухаеться з такою невеликою, як на европейськi стандарти, швидкiстю. Вiн дае своiм пасажирам час на роздуми, нагоду усвiдомити, що кордон – це зовсiм не полiтична умовнiсть чи географiчна необхiднiсть, цей поiзд схожий на мiфологiчний човен, який курсуе помiж двома свiтами, мешканцям яких нiколи не зрозумiти одне одного.
Передi мною у дверi зайшла поважного вiку дама, яка приiхала таксiвкою, водiй винiс за нею екстравагантний капелюх i кишенькового песика. Обличчя дiвчини на рецепцii розпливаеться у звичнiй посмiшцi, свiт повертаеться до норми, моя поява була лише випадковiстю. Я пiдiймаюся до свого номера, на ключi замiсть цифри написано А.V?lker, на дверях сусiднього номера – J.V?lker, спiльна лазничка, всерединi латуннi таблички з тими ж прiзвищами, щоб А.V?lker i J.V?lker не переплутали рушники. Кiмната в колонiальному стилi, бамбуковi палицi по кутах, на яких розтягнуто бiлий полотняний намет, тканина якого нещiльно прилягае до стiн i трiпотить на вiтрi, коли вiдчиняеш вiкно. На антикварних комодах i столах – свiтлини зi сценами сафарi, а по кутах – громiздкi плетенi скринi i незручнi, теж плетенi стiльцi. У помешканнi А.V?lker не можна курити, а помешкання J.V?lker дiсталося Зехрi, iм’я якоi означае «вродлива дiвчина з хвилястим волоссям».
Зехра прилетiла з Анкари, i вона намагаеться бути несхожою на турецьких жiнок, яких тут, у Берлiнi, дуже багато. Вбранi у безформнi балахони, замотанi хустинами, вони сидять у кожному вагонi трамвая чи метро i, коли заходиш, дивляться на тебе байдужим, позбавленим цiкавостi поглядом. Здаеться, нiби вони тiльки те й роблять, що iздять у громадському транспортi з усiма своiми дiтьми, вiзочками, сумками, поширюють рiзкi аромати дешевих парфумiв, змiшанi з запахом поту. А вечорами збираються своiми великими родинами десь у парку, в районi Кройцберга, а найбiльш радикальнi – у своему Нойкьольнi, куди скоро боятимуться iздити усi, крiм них, i наших, тих, що передплачують «Русский вестник». Хоча якщо розiбратися, то якi вони нашi, разом iз цим своiм «вестнiком». Вони збираються i спершу довго iдять щось, знайомо порозстелявши газети на травi, а потiм обговорюють плани на завтра, розподiляють мiж собою маршрути i вагони, щоб не пропустити жодного i нiкому нi на мить, принаймнi нi на мить, проведену в громадському транспортi, не дати забути про свою присутнiсть. Така у них тактика. Невiдомо тiльки, яка у них мета. Тобто нам iз Зехрою невiдомо.
Хоча загалом як Кройцберг, так i Нойкьольн не такi вже й поганi райони. Менi навiть часом здаеться, що вони чи не найцiкавiше з усього, що е у цьому мiстi. Це сусiднi райони, i можна непомiтно перетнути межу мiж ними у метро, на деяких станцiях стiни прикрашають старi написи часiв Другоi свiтовоi, коли у метро були бомбосховища i всюди були намальованi стрiлки до них, а також зазначалося, скiльки осiб може там помiститися. Я виходжу на однiй з таких зупинок, тут могли б заховатися вiд бомбардування 447 осiб. Кордон мiж Кройцбергом i Нойкьольном можна непомiтно перетнути i пiшки, на перший погляд рiзниця мiж ними не така вже й помiтна. Хiба що вулички у Кройцберзi бiльш доглянутi, краще освiтленi й у крихiтних крамничках торгують не дешевими турецькими шкарпетками, а делiкатесними турецькими стравами, винами, дитячими iграшками, тут багато невеличких i вiчно переповнених кнайп, овочевих крамниць, книгарень iз книжковими розкладками «все по 1 евро», на яких можна знайти Сервантеса росiйською, а Ленiна нiмецькою, Томаса Манна iспанською, а Генрiха Манна французькою. Деякi з книг пiдписанi: «Жаннi вiд Леннi» або «Леннi вiд Танi». Рiзняться своiм змiстом i газетнi вивiски та оголошення, розвiшанi на стiнах або на стовбурах дерев. У Кройцберзi бiльше оголошень, якi запрошують на «Танцi в парку». У Нойкьольнi частiше трапляються газетнi вирiзки з повiдомленнями про «Вбивство у парку». У Кройцберзi люблять оселятися представники творчоi богеми, не лише слов’янськоi i турецькоi, а й нiмецькоi. Щоправда, парам iз дiтьми часом доводиться мiняти район, бо у школах частiше звучить турецька, нiж нiмецька. У Нойкьольнi надзвичайно дешеве житло, тому тут часто селяться незаможнi студенти, в тому числi нiмецькi. Але бiльшiсть iз них при першiй же нагодi намагаються помiняти район.
