скачать книгу бесплатно
Амаркорд (збiрник)
Наталка Сняданко
До збiрки вiдомоi украiнськоi письменницi i перекладачки Наталки Сняданко «Амаркорд» увiйшли вибранi романи у новiй авторськiй редакцii, а також не опублiкований ранiше в Украiнi есей. У своiй творчостi Наталка Сняданко робить спробу серйозного, хоча й iронiчно оформленого усвiдомлення та переосмислення цiлого перiоду пострадянськоi iсторii. Байдуже, про що пише Сняданко – про зiв'яле кохання, гопникiв у нiч на Івана Купалу чи про джазову спiвачку з облущеними нiгтями, – читати ii однаково тепло й приемно…
Наталка Сняданко
Амаркорд
Колекцiя пристрастей
або
Пригоди молодоi украiнки
Дитячi пристрастi
Коли варто починати, на що не варто звертати увагу, або Як закохатися в Джорджа Майкла?
Хлопчик Толя був найвищим, найтовщим i найкучерявiшим у нашому класi. Вiн дуже соромився того, що сорочка його шкiльноi форми часто розходилася на його круглому животi, гудзики маринарки на ньому не сходилися, а мама примушувала його влiтку одягати пiд штани довгi пiдколiнки замiсть шкарпеток, а взимку – теплi вовнянi рейтузи, в'язанi бабцею. Я добре його розумiла, бо мене мама теж завжди примушувала одягати пiд сукню шкiльноi форми довгi панталони iз грубоi вовни, якi чомусь в народi називалися «реформами», i iх часом було видно з-пiд короткоi спiднички. Або, можливо, менi лише так здавалося, що iх було видно, але вже саме вiдчуття, що на тобi одягнуто щось настiльки жахливе, могло отруiти життя кому завгодно. Я не знаю, що робив зi своiми рейтузами Толя, а я, починаючи класу десь iз шостого, щоранку знiмала панталони в пiд'iздi i запихала iх в отвiр поштовоi скриньки, а пiсля школи виймала звiдти. Аж поки одного разу мама не повернулася з роботи ранiше i не знайшла моi «реформи» поряд iз журналом «Наука и жизнь».
Толя був дуже сором'язливим хлопчиком i щоразу червонiв, коли його викликала до дошки вчителька математики. На перервах, коли всi iншi хлопцi бiгли надвiр грати у футбол або перескакували один одному через спину, що називалося «бавитися в козла», Толя знаходив куточок, де його нiхто не бачив, витягав iз якоiсь потаемноi кишеньки маринарки тоненьку книжечку темно-зеленого кольору i читав ii упродовж усiеi перерви, намагаючись залишитися непомiченим, бо така поведiнка навряд чи знайшла би схвалення в очах наших iз ним однокласникiв. Для своiх читань Толя переважно пiднiмався на останнiй шкiльний поверх, там, у закамарку бiля кабiнету фiзики, знаходився «апендикс» коридору, у якому завжди було тихо й безлюдно, бо вчителька фiзики, яка завiдувала цим кабiнетом, вважала, що перерва iснуе не для того, щоб учнi могли вибiгатися i викричатися, а для того, щоб учителi вiдпочивали i готувалися до наступного уроку. Тому вона дуже суворо стежила за тим, щоб бiля ii кабiнету не бавилися «у козла», «у резинки» чи навiть у «фантики». Порушники спокою у цьому куточку могли нарватися на серйознi неприемностi, i деякi з них таки нарвалися. Одному навiть довелося пiдлiковувати наслiдки пережитого стресу в психолога. Тому тепер усi старалися бавитися подалi вiд цього кабiнету.
Але в першому класi ми з Толею не могли цього знати, бо ще не вивчали фiзики i навiть не переходили з кабiнету в кабiнет, як учнi-старшокласники, а вiдсиджували всi уроки в одному i тому ж класi «молодшоi школи», розмiщеноi в протилежному вiд школи «старшоi» крилi, i зi всього нашого класу на екскурсii до протилежного «дорослого» крила ходили тiльки ми з Толею. Кожен iз нас ховав при цьому свою тоненьку книжечку темно-зеленого кольору, а потiм навiть виявилося, що то були двi однаковi книжечки пiд назвою «Козетта». Уривок iз роману Вiктора Гюго я впiзнала здалеку завдяки унiфiкованостi радянських видань та однотипностi книжкових добiрок у книгозбiрнях наших батькiв, що подекуди i досi нагадуе про часи, коли книги «брали на макулатуру».
Я не знаю, чому ми з Толею вибрали саме цю книжку для своiх потаемних читань пiд час перерви. Зараз менi здаеться, що в цьому не було нiякоi романтики, просто книга ця була найменшою, найлегшою i, вiдповiдно, найзручнiшою для транспортування пiд шкiльною формою. Але тодi цей збiг обставин видався менi таемничим, загадковим i сповненим прихованого змiсту.
Толя найпершим у нашому класi навчився читати i завжди отримував вiдмiннi оцiнки на уроках калiграфii. Вiн не був круглим вiдмiнником i явно вiддавав перевагу гуманiтарним дисциплiнам перед точними науками, але однокласники все одно з нього кепкували, як часто кепкують зi зразкових «майбутнiх медалiстiв», хлопцi навiть не брали його з собою дивитися, як грають у футбол старшокласники.
Пiсля закiнчення 1-го класу мама Толi поговорила з директором, i його перевели вiдразу до 3-го, щоб вiн не особливо видiлявся серед набагато нижчих i мiнiатюрнiших однолiткiв. Програму пропущеного року Толя наздогнав за лiто. Його батьки працювали разом iз моiми i час вiд часу заходили до нас у гостi, а одного разу ми навiть улiтку поiхали разом вiдпочивати. Як тодi було модно, в пансiонат поблизу Одеси, на власних автомобiлях. Усю дорогу Толя намагався зацiкавити мене то грою в шахи, то шашками, то розмовою про книжки. Але нас iз ним обох так нудило, що батькам доводилося зупинятися щопiвгодини, аби мами виводили нас по черзi на свiже повiтря, де кожне з нас старанно вибльовувало рештки снiданку, щоб потiм сiсти назад до машини i знову завбачливо стиснути в кулацi полiетиленову торбинку на випадок, якщо вчасно зупинитися не вдасться. Напевно, через цi незручностi нам так i не вдалося знайти спiльноi мови i протягом усього наступного вiдпочинку дружба наша так i не змiцнiла. Щоправда, Толя час вiд часу намагався запропонувати менi зiграти на територii пансiонату у прокатний бадмiнтон, але менi чомусь постiйно пригадувалися подробицi нашоi спiльноi подорожi i те, як Толя одного разу мало не вимастив менi шорти, ледь устигнувши вискочити з машини iз уже переповненим полiетиленовим мiшечком у руках, тож я переважно вiдмовлялася.
Крiм того, менi дуже не подобалися труси в жовтий горошок, якi Толина мама одягала на нього замiсть плавок, i Толин живiт, який округло нависав над трусами в жовтий горошок. А ще менi постiйно ставили Толю в приклад, щойно ми переступали порiг iдальнi.
– Дивися, – починала i закiнчувала моя мама кожну з процедур споживання iжi, – Толя вже все з'iв, а ти ще думаеш над тарiлкою.
Я навiть не намагалася дорiвнятися до Толi, який у 30-градусну спеку з виразом неймовiрного блаженства на обличчi поглинав двi порцii холодних макаронiв, запивав iх теплим киселем iз сушених грушок, а потiм iшов на пляж i заiдав це все ще чотирма порцiями хлiба з маслом, який давали на снiданок до чаю.
Одним словом, жодноi симпатii Толя в мене не викликав, навiть незважаючи на повну вiдсутнiсть у пансiонатi iнших дiтей нашого з ним вiку.
Коли менi ставало зовсiм нудно, я не здавалася, i замiсть того, щоб iти до Толi, починала перечитувати прихоплений батьками з дому журнал «Наука и жизнь». Іншоi лiтератури мама не взяла свiдомо, аби я «не псувала очi». Лiкар-окулiст порадила зробити менi паузу в читаннi, щоб не довелося носити окуляри.
Особливо часто я перечитувала статтю, присвячену новим вiдкриттям у галузi кристалохiмii, мабуть тому, що вона мiстилася на самому початку номера, а одного разу, коли батьки в черговий раз намагалися примусити мене з'iсти котлету за обiдом, я не витримала i процитувала: «Геокристалохiмii як новому напрямку розвитку традицiйноi кристалохiмii належить прiоритет у розглядi еволюцii мiнералiв у гiрських породах рiзних геологiчних формацiй, а також велика роль у розв'язаннi проблем синтезу речовин iз заданими властивостями з урахуванням енергii кристалiчних граток, дослiдженням iзоморфiзму, полiморфiзму за допомогою рентгеноструктурного, електронографiчного та нейтронографiчного хiмiчного i комплексу фiзичних методiв дослiдження. А ви тут дурницями переймаетеся», – потiм я переможно видихнула, випила компот i залишила батькiв ошелешено спостерiгати за тим, як Толя наминае свою порцiю котлет iз перловкою.
Можливо, уривок iз цього монологу долинув i до Толиних вух, бо вiн бiльше не запрошував мене на партiю гри в прокатний бадмiнтон. Батьки заховали вiд мене журнал «Наука и жизнь», але апетиту на холоднi макарони це менi не додало.
Шкодувати про свою тодiшню юнацьку зарозумiлiсть я почала значно пiзнiше, коли у 8-му класi зрозумiла, що вперше закохалася.
Майкл Джексон, поезiя i «Ласковый май»
Насправдi травень того року для жiночоi частини нашого класу видався зовсiм не ласкавий. Уважний спостерiгач мiг би зауважити явнi ознаки своерiдноi епiдемii. Смаки моiх однокласниць подiлилися рiвно на три частини: одна частина була до безтями закохана в Майкла Джексона, iнша – у Джорджа Майкла, третя, наймалочисельнiша, обрала об'ектом своiх симпатiй солiста повально модноi на той час групи «Ласковьгй май». І невiдомо, кому з них усiх велося найгiрше.
Симптоми цього захворювання незалежно вiд вибору об'екта закоханостi завжди були однi i тi ж. Абсолютно всi, навiть найстараннiшi вiдмiнницi, раптом рiзко зменшували довжину шкiльноi форми, припиняли носити у волоссi обов'язковi для буднiх днiв голубi i для святкових – снiжно-бiлi стрiчки, цупили в мами мешти на високих обцасах та, iгноруючи незручностi, пов'язанi з невiдповiднiстю розмiру, намагалися носити iх спершу пiсля школи, а далi й на уроки.
Наступний етап хвороби вiдзначався яскраво помальованими в найнеймовiрнiшi вiдтiнки рожевого нiгтями, густо нафарбованими, а часом i накладними вiями, тоненько вискубаними бровами, дехто навiть наважувався на свiтло-рожевi тони помади. Це – у школi. Пiсля школи ж макiяж ставав значно iнтенсивнiшим i викликав асоцiацii з героями Джеймса Купера, спiдницi ставали настiльки короткими, що з-пiд деяких курток iх могло бути не видно зовсiм, до цього додавалися маминi парфуми в надто великих кiлькостях i випаленi в пiд'iздi першi цигарки.
Остання, найбiльш серйозна стадiя захворювання приносила з собою стiни, рясно обклеенi плакатами з журналу «Ровесник», який передплачували тодi всi представники вiдповiдного вiку, iндивiдуальнi колекцii плакатiв iз iнших видань i ще кардинальнiшi змiни зовнiшностi. Останне залежало вiд рiзновиду захворювання.
Моi однокласницi, якi старанно колекцiонували зображення Майкла Джексона, фарбували волосся в чорний колiр i робили сильну хiмiчну завивку. Тi, якi збирали колекцii зображень Джорджа Майкла, звертали на зачiску менше уваги, зате дбали про наявнiсть у своему гардеробi якомога бiльшоi кiлькостi чорних гольфiв, джинсiв i маринарок, якi вони носили в поеднаннi з гладко зачесаним назад волоссям i кiлькома парами сережок у вухах.
Прихильницi творчостi «Ласкового мая» взагалi менше уваги звертали на зовнiшнiсть, частково наслiдуючи в цьому своiх кумирiв, а частково – через гiрше матерiальне становище своеi родини порiвняно iз родинами дiвчаток, закоханих у «захiдну попсу». Ознаки iхнього захворювання були ззовнi найменш помiтними, неспостережливе око взагалi могло сприйняти iх за цiлком нормальних пiдлiткiв.
Уникнути цiеi епiдемii закоханостi не вдалося i менi, щоправда, ознаки ii проявилися чи не найпiзнiше за всiх у класi i не зовсiм так, як менi цього хотiлося б. Я вже навiть почала переживати за те, чи правильно вiдбуваеться в мене процес статевого дозрiвання i чи вiдбуваеться вiн узагалi. Тому кожного ранку, прокинувшись, насамперед бiгла в туалет, де в мене були старанно розвiшанi вирiзанi з юнацького журналу «Ровесник» плакати iз зображеннями Майкла Джексона та Джорджа Майкла, а також невеличка газетна вирiзка iз чорно-бiлим груповим фото «Ласкового мая». Там я намагалася зрозумiти, при поглядi на котрого iз цих чоловiкiв серце мое починае битися сильнiше.
Соромлячись свого запiзнiлого розвитку, я навiть намагалася штучно стимулювати процес i протягом дня по черзi активно думати про кожного iз претендентiв на мое серце. Деякий час я втiшала себе тим, що спершу повинна звикнути до вигляду об'ектiв своеi симпатii, далi намагалася приходити в туалет двiчi: спершу до снiданку, а потiм – пiсля нього, сподiваючись, що, можливо, на голодний шлунок кохання розвиваеться повiльнiше, нiж на ситий. Ще через тиждень я встановила собi регулярнiсть вiдвiдування – щопiвгодини, але спричинилося це лише до того, що мама запитала, що в мене зi шлунком, i примусила випити якiсь двi таблетки. А серце мое при виглядi снiданку все одно билося значно сильнiше, нiж коли погляд мiй зупинявся на котромусь iз об'ектiв палкого кохання всiх моiх однокласниць.
Ситуацiя стала критичною, коли одного дня, у шкiльнiй iдальнi, випадково зупинивши свiй погляд на Толиковi, я вiдчула, що серце мое нарештi закалатало так, нiби я щойно пробiгла кiлька метрiв до трамвая, який уже зiбрався рушати. Спершу я не повiрила своiм вiдчуттям i уважнiше придивилася до колишнього однокласника, який саме наминав третю порцiю сосисок iз картопляним пюре. Але що пожадливiше вiн запихав до рота квашену капусту, кавалки якоi зависли в нього на пiдборiддi, то бiльше менi хотiлося дивитися на це, не вiдриваючи погляду. Треба визнати, що за час нашого подорослiшання Толя суттево вирiс, але змiнився мало. Вiн i далi був найвищим у класi, округле черевце, як i ранiше, нависало над шкiряним ременем шкiльного костюма, на кожнiй перервi вiн бiгав до iдальнi i нiколи не грав iз однокласниками у футбол. Тепер вiн, уже не ховаючись, носив за собою всюди, навiть у iдальню, товстенну книгу «Квентiн Дорвард» Вальтера Скотта i використовував для читання кожну вiльну хвилину, навiть чекаючи, поки черговi в iдальнi принесуть тацю з паруючими тарiлками картопляного пюре i варених сосисок. Не заважало йому навiть те, що сусiди за столом використовували цей час для активного штовхання лiктями, намагаючись таким чином досягнути, щоб останнiй, хто сидить на лавцi, упав iз неi. Коли це iм вдавалося, над столом звучав голосний i задоволений регiт. Штовхати лiктями Толю нiхто не наважувався, очевидно, з огляду на солiднiсть його комплекцii, бо, доклавши певних зусиль, вiн мiг би зiпхнути з лавки всiх решта. Саме в цей момент я теж читала «Квентiна Дорварда», щоправда, потай i вдома, бо, по-перше, лiкар знову заборонив менi багато читати, а по-друге, книга була заважкою, аби носити ii в школу разом iз пiдручниками. Але цей, як менi тодi здавалося, таемничий збiг обставин примусив мое серце забитися сильнiше вперше, вiдколи я себе пам'ятала.
Я опинилася в пастцi, у ситуацii, гiдний вихiд iз якоi знайти було неможливо. Досi я соромилася своеi вiдсталостi перед однокласницями, якi щоранку стурбовано питали: «Ну як? Хто тобi подобаеться», бо за результатами моiх спроб закохатися в когось iз загальновизнаних кумирiв напружено стежила вся жiноча половина нашого 8-го А. Ховаючи очi, я змушена була вiдповiдати iм: «Нiхто». Ще трохи, i я ризикувала втратити рештки авторитету, i мене почали б вважати недорозвинутою. Але тепер усе стало ще гiрше. Обравши Толю об'ектом свого першого кохання, я пiдписала собi смертний вирок. Адже зрозумiти цей мiй вибiр не здатна була жодна iз моiх подруг. Такоi повноi вiдсутностi будь-якого естетичного смаку, такого нерозумiння сутi чоловiчоi краси, захоплення грою мiцних м'язiв, обтягнутого тугими плавками символу мужностi, поеднаного з м'якою еротичнiстю гнучкого тембру голосу, пишноi зачiски, численних сережок у вухах. Я визнала цим вибором свое цiлковите невiгластво у всьому, що стосуеться жiночоi солiдарностi, бо «так роблять усi», а в мене не вийшло. І мало того, у мене все сталося так, як не побажаеш найгiршому вороговi.
Фiгура мого обранця виглядала так, нiби вiн рокiв тридцять пропрацював директором великого пiдприемства, i було очевидно, що жоден його м'яз не знайомий зi словом «еспандер», не кажучи вже про якiсь там гантелi чи штанги.
Прийшовши того дня додому, я зрозумiла, що сталося найгiрше: замiсть недорозвинутостi у мене виявилася патологiя. Якщо я, хоча й з великими труднощами, але все ж таки ще могла собi уявити зiзнання найближчiй товаришцi, що попри всi старання нiяк не можу закохатися в Майкла Джексона, то розповiсти тiй же товаришцi навiть у найбiльшiй таемницi, що я закохалася в Толю, я не зможу нiколи.
По-перше, про це вiдразу ж дiзнаеться вся школа, бо яка ж товаришка втримае щось подiбне у таемницi. По-друге, i це найгiрше, про це може довiдатися i сам Толя. А такого я вже не переживу.
Єдиною можливiстю вийти iз ситуацii, що склалася, з честю, було самогубство. До нього я i вирiшила вдатися, поки мiй сором не став загальновiдомим. Але перш нiж наважитися на такий серйозний крок, я вирiшила вилити свое горе у вiршах.
Мiй перший вiрш називався «Тобi…»
Мое серце в тузi
Дощ гримить у лузi
Не скажу тобi я
Чого плачу я
Мiсяць свiтить ясний
Нiчка знову темна
Ти такий прекрасний
Я така сумна
Незважаючи на сумнiви, викликанi невiдповiднiстю слова «прекрасний» до Толиноi зовнiшностi, вiрш загалом менi сподобався, i я вирiшила зачекати з самогубством, аби ще встигнути залишити людству своi безсмертнi твори. Наступний мiй твiр був написаний тiеi ж ночi i називався «Тебе…»
Тебе не забуду
Любити буду
Як вiчне прокляття
Ця туга моя
Ти навiть не знаеш
І не страждаеш
А я так страждаю,
Що сама не своя
Це вже був незаперечний прогрес у розвитку моеi творчоi особистостi. «Любити буду як вiчне прокляття» – це була знахiдка, тiльки таким пiдкреслено поетичним образом можна було окреслити ту гаму суперечливих почуттiв, яка охопила мене разом iз першим коханням. Коротко, сильно i страшно, майже як у Стефаника. Уранцi я прокинулася з почуттям, що не все так погано. Якщо менi не пощастило з коханням, то, можливо, я принаймнi ввiйду в iсторiю як поетеса, i ще до снiданку написала вiрш пiд назвою «Тобою…».
За тобою тужу
Свiтом дуже нуджу
І не можу жити
Вже без тебе я
Як життя складеться
Ниткою пов'еться
Та з тобою, серце,
Нерозлучна я
Це перегукувалося з народною пiсенною лiрикою i було якщо не оригiнальне, то, принаймнi, достатньо щире, i навiть можна було з певними застереженнями подумати, що це стилiзацiя. Я була дуже задоволена собою. Усi три вiршi я записала в окремий зошит i назвала «Ти». Протягом кiлькох наступних днiв я списала вiршами всi сторiнки тонкого зошита в клiтинку, потiм ще одного, аж поки зрозумiла, що доведеться завести загальний зошит. Моя творчiсть того перiоду характеризувалася стилiстичною еднiстю, яка простежувалася вже в назвах. Пiсля циклу пiд назвою «Ти» я написала вiнок iз п'ятнадцяти сонетiв пiд назвою «Я», далi поему пiд назвою «Ти i я», потiм цикл поем пiд назвою «Ми», i нарештi протягом трьох безсонних ночей iз-пiд мого пера вийшла кiлькiсть вiршiв, гiдна називатися збiркою. ii я назвала «Про нас» i на цьому вичерпала запас особових займенникiв та iхнiх вiдмiнкових форм. Повнота iхнього представлення в моiй першiй збiрцi вiршiв мала б викликати зацiкавлення якщо не критикiв, то бодай мовознавцiв. Дослiджуе ж хтось «Роль спонукальних часток у пiзнiх творах Панька Кулiша», то чому б комусь iз майбутнiх лiтературознавцiв не написати дисертацiю про «Особовi займенники та iх вiдмiнювання у раннiй творчостi Олесi Пiдобiдко».
Лiтература в зошитi i лiтература в життi. Таемницi чоловiчого серця
Минали днi, мое почуття росло i вже не вмiщалося в рамках скромного вiршування вечорами. Моiми одкровеннями вже було списано не один зошит. Але що це мiняло? Менi хотiлося подiлитися з кимось своiми думками, а ще бiльше хотiлося дiлитися ними iз самим Толею i довiдатися, чи е в мене шанси на взаемнiсть. Це було единою перевагою мого захворювання порiвняно iз захворюваннями моiх однокласниць. Адже скiльки б вони не страждали, жодних шансiв на взаемнiсть це iм не давало.
Щоправда, моi вкрай уважнi спостереження за поведiнкою Толi не схиляли до оптимiзму. Незважаючи на те, що його особа раптом опинилася в центрi всiх моiх думок i переживань, вiн продовжував поводити себе як i ранiше i, здаеться, й далi не зауважував мого iснування. Це могло означати одне з двох: або ж вiн так само старанно приховуе своi почуття, як i я, або ж нiяких почуттiв у нього немае.
Я тiшила себе сподiваннями, що доля не може бути до мене аж настiльки несправедливою, аби правдою виявилося друге припущення, але думка про таку можливiсть не давала менi спокою, i потреба з'ясувати iстину з кожним днем ставала все нагальнiшою.
Я довго шукала можливiсть здiйснити це i нарештi придумала.
Протягом однiеi з безсонних ночей я переклала украiнською «Письмо Татьяны» iз роману «Евгений Онегин» i вирiшила непомiтно покласти це послання до кишенi Толиноi куртки.
Лист починався словами: «Я Вас кохаю, що ж Вам ще?» i завершувався фразою: «Кiнчаю, важко прочитать». Пiсля цього в коротенькому P.S. я пропонувала Толi написати вiдповiдь, покласти ii до кишенi своеi ж куртки, куртку повiсити на другий справа в третьому рядi гачок у гардеробi i не намагатися довiдатися нi про що бiльше. Листа я пiдписала «Мiсiс X», а до Толi зверталася «Мiстер У».
Кiлька наступних днiв минули мов у гарячцi, я щодня по кiлька разiв навiдувалася до гардеробу, сподiваючись побачити Толину куртку на зазначеному гачку, проте минув тиждень, за ним другий, але Толя роздягався там, де й ранiше, i у його кишенях було порожньо. Останне я наважилася перевiрити, побоюючись, аби вiн не переплутав iнструкцii i не поклав вiдповiдь у кишеню куртки, повiтаноi на старому мiсцi.
Так минуло два тижнi, i я з такою iнтенсивнiстю перевiряла щодня свою «поштову скриньку», що на мене почали дивно поглядати черговi в гардеробi, очевидно, у них були своi думки з приводу того, що саме я шукаю в чужих кишенях.
Через два тижнi я не витримала i написала Толi наступного листа, у якому вiдмовилася од вiршованоi форми вислову своiх почуттiв i передала все своiми словами, намагаючись висловлюватися якомога простiше i доступнiше, на той випадок, якщо Толя неправильно зрозумiв мого першого листа. При цьому я прагнула одночасно досягнути максимальноi вiдвертостi, не втратити почуття власноi гiдностi, а крiм того справити на Толю якомога краще враження. Результатом цього стали конструкцii на зразок: «Не подумай про мене зайвого, але я припускаю, що за наявностi вiдповiдного ситуативного контексту емоцiйне забарвлення нашоi iмовiрноi конверсацii могло б набути позитивного iмпульсу. У зв'язку з моiм прагненням зберегти максимальну анонiмнiсть, я пропоную почати з вербально-вiртуального типу знайомства з опцiею на майбутнiй перехiд до очного спiлкування». Я знову запропонувала Толi, тобто «Мiстеровi У», повiсити куртку з вiдповiддю в кишенi на другий справа в третьому рядi гачок в гардеробi i не намагатися довiдатися нi про що бiльше.
Вiн i не намагався i протягом цiлоi наступноi чвертi з'являвся до школи взагалi без куртки, незважаючи на те, що була зима.
Це могло означати одне з двох: або ж Толя неправильно зрозумiв моi листи й вирiшив, що таким чином хтось намагаеться пожартувати. Або ж вiн сам вирiшив посмiятися з мене, i це пiдтвердило би моi найгiршi побоювання.
У першому випадку це було боягузтво з боку Толi, у другому – моя поразка.
Наступноi ж ночi я написала останнiй цикл вiршiв, присвячених моему коханню до Толi, пiд назвою «Ти недостойний», урочисто спалила листок паперу з написаним на ньому Толиним iм'ям i присягнула собi нiколи бiльше не закохуватися без взаемностi й до кiнця своiх днiв мстити роду чоловiчому за мое сплюндроване перше почуття. Вiрш, присвячений цьому ритуаловi, я назвала «Клятва». Його останнi рядки були, як на мене, найсильнiшими:
Клянусь усiх позабувать
До гробу щоб не дочекать
Пристрастi по-украiнськи. «Лазарет»
Бабця i життева мудрiсть. Мама i життевий досвiд. Дi Снайдер. Точкарiк. Батько суворiшае
Усе почалося з Дi Снайдера i точкарiка.
Навiть якби Дi Снайдер не зробив у своему життi нiчого, крiм написання «Курсу виживання для пiдлiткiв», уривки iз якого було опублiковано в журналi «Ровесник» у кiнцi 80-х, вiн мав би повне право увiйти в iсторiю нашого двору як визначна й доленосна особистiсть. Але Дi Снайдер був крiм того ще й музикантом, крутим патлатим рокером, нармальним пацаном iз нармальним хаером, який лабав кайфовi соляки на своему фiрмовому фендерi, носив потерту косуху i додавав справжнього драйву в кожний концерт. Вiн не мав нiчого спiльного з попсою типу Джима Моррiсона, Сантани, «Лед Зеппелiн», не кажучи вже про якийсь там «Гелловiн», яких слухали i якими захоплювалися всi пiдряд. Дi Снайдер лабав музон для тих, хто в'iжджае у справжнi хард-роковi розклади, вмiе цiнувати децибели i не шукае в життi легких шляхiв. Дi Снайдер лабав музон для гiпi вiд важкого року, тому з повним правом увiйшов ще й в iсторiю свiтовоi рок-музики. Хоча в нашiй iсторii це й не дуже суттево.
Пiсля того, як «Курс виживання для пiдлiткiв» було надруковано в кiлькох числах «Ровесника», числа цi було надiйно сховано вiд батькiв, потай зачитано до дiрок, потiм переосмислено, обговорено i ще раз перечитано, а тодi в нашому дворi нарештi почалася сексуальна революцiя.
Поколiння сьогоднiшнiх школярiв наша тодiшня дрiмучiсть, напевно, сильно здивуе. Сьогоднi, принаймнi, якщо вiрити журналовi «Натали», зорiентованому на доволi цнотливу й порядну аудиторiю, – дiвчина може вважати себе фiзiологiчно неповноцiнною, якщо до 13 рокiв iй так i не вдалося позбутися цноти. Я вже не кажу про чоловiчу частину аудиторii, яка, щоправда, не читае журналу «Натали», але за повноцiннiсть свою починае переживати не набагато пiзнiше.
У наш час це ще не ввiйшло, точнiше, тiльки-но входило в моду, чим вносило певний елемент неспокою в усталений периферiйний перебiг життя. Нашi батьки виховували нас в усвiдомленнi того, що перша шлюбна нiч мае стати справдi першою принаймнi для нареченоi, досвiд сексуального життя повинен здобуватися тiльки пiсля одруження, а дiвчина, яка пiддалася на вмовляння хлопця i спробувала забороненого плоду, може спокiйнiсiнько вважати себе збезчещеною i вiдразу зменшувати своi шанси на щасливе одруження вiдсоткiв як мiнiмум на 50.
З iншого боку, потiк розбещеноi захiдноi цивiлiзацii на теренах позбавленого сексу пострадянського простору ставав усе нестримнiшим i публiкацii на зразок «Курсу» ламали нашi традицiйнi уявлення, хоча перейти вiд теорii до практики вдавалося далеко не всiм. Уже самi назви окремих роздiлiв твору Дi Снайдера викликали в мене бажання заховати журнал якомога далi, аби цiлковито виключити ймовiрнiсть того, що його можуть знайти батьки. Уявiть собi iхнiй стан пiсля того, як вони довiдаються, що я цiкавлюся публiкацiями на зразок: «Батьки i сiм'я – не можу жити з ними, а пристрелити шкода», «Що означае занадто рано втомитися вiд життя?», «Чи небезпечно робити аборт?», «Тиск компанii, тиск пива, тиск у сечовому мiхурi». Думаю, iхня реакцiя надовго вiдбила би в мене бажання доводити свою сексуальну зрiлiсть.
Крiм того, як на мене, деякi з порад захiдного рокера були дещо суперечливими.
З одного боку, вiн закликав: «Не виходьте з дому без презервативiв!», але при цьому не пояснював, що саме потрiбно казати батькам, якщо вони раптом знаходять презерватив у тебе в пеналi, пiд подушкою або в кишенi свiжовипраних штанiв. З iншого боку, сумнiвно, щоб презерватив мiг урятувати вiд усiх небезпек вулицi, якщо за статистикою того ж Дi Снайдера «попри активну роз'яснювальну роботу спецiальних служб, щороку три тисячi пiдлiткiв захворюють сифiлiсом, хронiчною i дуже заразною формою венеричного захворювання, яке, якщо його не лiкувати, може вбити людину. Хiба матiнка-природа не мудра?» По-перше, незрозумiло, в чому тут проявляеться мудрiсть матiнки-природи, по-друге, якого плану роз'яснювальну роботу ведуть соцiальнi служби i чи можна iм довiряти, зважаючи на невтiшну статистику. І по-трете, як пiсля такого «благословення» наважитися взагалi виходити з дому?
Часом автор примушував читача вiдчути себе майже повним дебiлом: «Якщо в тебе виникли сумнiви, чи ти часом не вагiтна, в першу чергу зроби тест». Усе логiчно, правда, не зовсiм зрозумiло, де взяти такий тест на пострадянському просторi кiнця 80-х, не кажучи вже про те, як ним користуватися. Замiсть цього читаемо: «Якщо тест дав негативний результат, – значить, ти хвилювалася даремно. Але якщо результати тесту позитивнi, то тобi доведеться зробити серйозний життевий вибiр». Для всiх, хто ще не зрозумiв, пояснюеться детальнiше: «Вибiр може бути наступним: або ти зробиш аборт (i останне уточнення для зовсiм неуважних), тобто хiрургiчно перервеш вагiтнiсть, або народиш дитину».
Для тих, хто обирае аборт, Дi Снайдер подае список органiзацiй, до яких можна звертатися за допомогою: загальноамериканська мережа клiнiк з контролю над народжуванiстю, органiзацiя «Бертрайт», Нацiональна федерацiя абортiв. Схожий вихiд iз ситуацii пропонувався й для тих, хто вирiшив народити дитину i вiддати ii на всиновлення: «Проблемами всиновлення займаються рiзнi агентства, такi як «Об'еднана суспiльна служба», «Католицька благодiйнiсть», «Об'еднана федерацiя еврейських фiлантропiв». До всiх цих органiзацiй можна «просто зателефонувати за номером, який ти знайдеш у кожному телефонному довiднику». Спробував би сам Дi Снайдер набрати львiвську довiдкову службу i запитати телефон «Об'еднаноi федерацii еврейських фiлантропiв».
Але незважаючи нi на вiдсутнiсть джину з тонiком, яким добре додавати собi смiливостi перед «першим разом», нi на неможливiсть спробувати секс на задньому сидiннi батькового автомобiля (навiть якби батько i довiрив Вам його, то для здiйснення задуманого, наприклад, у «Запорожцi» потрiбен був багаторiчний досвiд у цих справах, початкiвцевi з таким завданням не впоратися), нi на банальний дефiцит презервативiв та iхню пострадянську ненадiйнiсть, ми все ж таки вирiшили спробувати скористатися порадами Дi Снайдера.
Мiсце, яке ми обрали для цього, називалося «точкарiком», це було крихiтне примiщення пiд дахом одного з будинкiв у нашому дворi. Ще дiтьми ми часто переховувалися там одне вiд одного пiд час гри у «войнушкi» чи «казакi-разбойнiкi». Тодi це була порожня й занедбана кiмнатка над лiфтом, до якоi вели вiчно незамкненi дверi. Коли ми пiдросли i «трое нармальних пацанiв» iз нашого двору не без впливу все того ж Дi Снайдера вирiшили створити власну рок-групу i «лабати музон iз нормальним драйвом», виникла iдея використовувати точкарiк як репетицiйну точку.
ЖЕК, куди хлопцi звернулися iз проханням про дозвiл, спершу пiшов назустрiч молодi й дозволив проводити репетицii в кiмнатцi над лiфтом. Точкарiк почистили, принесли зi звалища кiлька стiльцiв, якi ще можна було використовувати, затягли ударну установку i провели першу репетицiю.
Наступного ж дня працiвникам ЖЕКу довелося взяти своi слова назад i пiти назустрiч обуреним мешканцям кiлькох сусiднiх будинкiв. Проводити репетицii щойно створеноi й дуже перспективноi в царинi малорозвиненого на той час музичного напрямку «пiд назвою «треш-метал» групи в тачкарiку заборонили, чим спонукали пiдростаюче поколiння перенести основну увагу з аспекту свого культурного розвитку на iншi аспекти, зокрема сексуальний. Точкарiк вирiiпили використовувати з iншою метою. Для цього першою чергою притягай з того ж звалища iншi, ще також не до кiнця знищенi меблi й створили сякий-такий iнтим.
Тьмаве освiтлення, вузький диванчик iз повистромлюваними подекуди шматками вати й пружинами, магнiтофон, касети, пляшки з алкогольними напоями, набiр презервативiв. За брудною завiсою – широка дошка, що дуже нагадувала колишнi дверi, встановлена на кiлькох хитких нiжках i накрита поплямленим простирадлом.
Хлопцi довго не наважувалися запропонувати своiм партнеркам такi iмпровiзованi умови, але нарештi з'явилася перша пара бажаючих випробувати радощi iнтиму за зачиненими дверима. Подiбного люксусу нiкому з нас, на той час уже одинадцятикласникiв, скуштувати ще не доводилося. Нашi тривалi дискусii все ще залишалися суто теоретичними, переконання наших батькiв вiд цього не ставали менш консервативними, страх зробити щось недозволене пiдсилювався дефiцитом засобiв надiйноi контрацепцii i все ще модними раннiми одруженнями. Усе це зробило наше поколiння останнiм, яке з такою серйознiстю ставилося до дiвочоi цноти. Тема «Дошлюбнi статевi стосунки: «за» i «проти» поступово займала дедалi бiльше мiсця у наших розмовах i врештi перетворилася на головну.
Багато хто з нас лише вiд Дi Снайдера вперше довiдався про те, що дошлюбнi статевi стосунки в багатьох краiнах вважаються нормальними, а в деяких навiть необхiдними, але далеко не всiх це переконало, що так i повинно бути. Ми подiлилися на двi категорично не згоднi мiж собою в цьому питаннi групи, одна з яких була «за», а iнша, вiдповiдно, «проти».
Я вiдразу ж i без жодних сумнiвiв приедналася до групи «проти», що, не останньою чергою, призвело до описаних нижче подiй.
Що краще: фiлолог чи програмiст? Мiсiс Xi Мiстер У. Потаемне листування
Грамотнiсть у чоловiковi – не основне
Історiя наших iз Вiтею стосункiв, як i належиться кожному першому юнацькому коханню, починалася дуже романтично.
Одного весняного вечора, коли мiй батько був переконаний, що я сиджу вдома i готуюся до випускних iспитiв, а я була певна, що батько перебувае на уроданах i повернеться додому пiзно, ми несподiвано зустрiлися на вулицi, причому батько зовсiм не виявляв ознак характерного для постуродинного стану сп'янiння чи хоча б легкоi розслабленостi, а я перебувала в товариствi хлопця в пошарпанiй шкiрянцi, з довгим хаером i надписом METALLICA на чорнiй футболцi. Бiльше вiд того: батько був помiтно роздратований, бо невiдкладнi справи завадили йому пiти на забаву, за що на нього образилися не лише друзi, а й моя мама, яка швидше пiшла з роботи i встигла зайти в перукарню. А я не просто iшла поруч iз особою чоловiчоi статi, а ця особа мала не лише пiдозрiлий як на смак мого батька вигляд, ми, крiм усього решта, ще й дозволили собi нахабно триматися за руки. І це – пiд час першого ж побачення, у неповнi 17, безпосередньо перед завершенням процесу здобування середньоi й початком пiдготовки до здобуття вищi освiти.
Самi розумiете – ситуацiя не з приемних, особливо враховуючи запальну вдачу мого батька, його мрiю про зятя з iнженерським дипломом i глибоку переконанiсть, що перша особа протилежноi статi, яка переступить порiг нашоi чотирикiмнатноi квартири, рано чи пiзно якраз i стане цим зятем. А святий обов'язок батькiв – вiдтягнути цей момент принаймнi до закiнчення середньоi школи.
Незадовго до випускного вечора батьки вирiшили подбати про мое професiйне майбутне. Дискусii на тему, ким менi стати, точилися в нашiй сiм'i й ранiше, але iхня iнтенсивнiсть i гострота зростали поволi, вiдповiдно до наближення моменту видачi атестату про середню освiту. Думки нашi, як i повинно бути в кожнiй поряднiй сiм'i, роздiлилися. Батьки вважали, що найперспективнiша на сьогоднiшнiй день професiя програмiста, i намагалися переконати мене вступати до полiтехнiчного iнституту. Я абсолютно погоджувалася з ними щодо перспективностi, але сумнiвалася, чи може людина, в якоi при користуваннi газовою плиткою, електричною праскою, а подекуди часом навiть i простим холодильником уже виникають серйознi проблеми, стати хорошим програмiстом. Уже не кажучи про трiйку за рiк з iнформатики, яку вчителька потiм таки виправила на п'ятiрку, аби не псувати вiдмiнний атестат. Але висловити хоча б деякi з власних сумнiвiв чи побажань iз цього приводу я наважилася далеко не вiдразу. Знаючи своiх батькiв, я добре розумiла, що переконати iх буде нелегко.
«Якщо ти хочеш досягти успiху в життi, припиняй читати нiкому не потрiбну художню лiтературу. Треба жити в реальному, а не придуманому свiтi. Краще пiди допоможи мамi на кухнi», – радив менi батько, застаючи за читанням.
