скачать книгу бесплатно
Вiтраж
Наталена Королева
Бiблiотека украiнськоi лiтератури
Видання мiстить автобiографiю та маловiдомi твори Наталени Королевоi (1888–1966), якi ранiше публiкувалися в рiзних емiграцiйних перiодичних виданнях. У оповiданнi «Грiх» письменниця змальовуе життя молодоi черницi в католицькому монастирi; екзотичнi подорожi до Персii описанi у «Схiднiй казцi»; про душевнi вагання юноi бранки йдеться в «Сарацинцi»; традицiям Стародавнього Єгипту присвячена стаття «Фарао Тут-Анх-Амон». До видання увiйшли перська казка «Людський вiк» i байка «Крiлик та зайчик», повчальнi новели «Хлiб» i «Вiдгуки», а також iншi знаковi твори. Хронологiчне розмiщення цього рiзножанрового доробку письменницi та багата тематична палiтра дасть змогу простежити еволюцiю художньоi майстерностi Н. Королевоi, ii уподобання та мистецькi зацiкавлення на певних етапах життя.
Наталена Королева
Вiтраж
Серiя «Бiблiотека украiнськоi лiтератури» заснована у 2019 роцi
Упорядкування, пiслямова i примiтки
Н. І. Лисенко
Фотопортрет Наталени Королевоi. Друкуеться вперше.
Оригiнал зберiгаеться в ЦДАВО, фонд 3914, опис 1, справа14, аркуш 59
© Н. І. Лисенко, упорядкування, пiслямова, примiтки, 2020
© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Автобiографiя
I
Народилася я 3-го березня 1888-го року в Бургасi в Іспанii (Стара Кастiлiя). Мама моя померла п’ять годин по моему народженнi, так що бачила я тiльки ii портрет та малу мiнiятюру, яку батько завжди носив, навiть коли й оженився подруге, приблизно 12 чи 14 рокiв по маминiй смертi.
Мама моя була чисто iспанськоi крови. Звалася Марiя-Клара Фернандес де Кордоба. Рiд ii спорiднений зо св. Домiнiком.
Батько так був засмучений маминою смертю, що не хотiв мене анi бачити. Тож першi чотири роки мого життя я провела у бабунi, матерi мого батька, Теофилi Дунiн-Борковськоi, родженоi Довмонтович. Була литвинка. Вона мене привезла (з мамкою iспанкою) на Волинь.
З матiрнього боку я мала лише вуйка, маминого брата, iспанського священика, та тiточку, його сестру, Інес, яка ще була в кляшторному пансiонатi. Було iй всього 10 рокiв, коли я народилась.
Не було менi ще й п’яти рокiв, як умерла бабуня Теофиля. Вуйко Євгенiо приiхав за мною i знов привiз мене до Іспанii. Але в себе залишити не мiг. Вiн нiколи не мав жодноi господинi, анi жiночоi прислуги, тому не було кому мене доглядати. Довго шукав пансiонату, який би схотiв мене прийняти. Нiхто не хотiв, бо до пансiонатiв приймали лише вiд 10 рокiв.
Батько був невiдомо де, – на Цейлонi, в Індii, в Єгиптi. Бо був вiн членом французькоi Академii наук (ентомолог), i бував на наукових подорожах.
Нарештi, вуйко Євгенiо знайшов десь у Пiренеях кляштор, який мене прийняв з тим, аби я там виросла, а як буде менi 10 рокiв, вступила б до iхньоi школи.
Коли менi було 11 рокiв, мене взяла до себе тiточка Інес, яка вийшла замiж. Але недовго жила. І знов я лишилась без жiночого впливу, лише з двома вуйками. Вуйко Євгенiо мав бути одним з Ватиканських бiблiотекарiв (перфектно знав арабську мову). Вуйко Лоренсо, удiвець по тiточцi Інес, увесь занурився в студii старих анналiв.
Училася я то в Іспанii, то у Францii, то в Римi. Тому знаю багато рiчей, яких жiнки звичайно не знають (по освiтi я археолог). Але не вмiю шити, вишивати, в’язати… Варити навчилася, як вийшла замiж за В. Королева в Чехах. Навчила мене цього старенька сестра бехинського пароха, бо ми жили тодi в Бехинi.
До Чехii я втрапила з моею мачухою, другою дружиною мого батька, який також умер. Вона була чешка, але в Чехii нiколи не була, бо була з роду Отто з Лосiв, що був страчений по Бiлогорськiй битвi 1620 р. Вiд того часу галузь з того роду, з якого вона, – Людмила з Лосiв, – походила, жили на емiграцii в Парижi. Але не забували, що вони – чехи!
Вона навчила мене чеськоi мови, iсторii, лiтератури. По скiнченнi Першоi свiтовоi вiйни р. 1919-го мачуха схотiла повернутися до вiльноi Чехii як репатрiянтка. Мене записала як «свою доньку». Вона дiтей не мала i до мене ставилась, як до рiдноi.
Але по дорозi вона вмерла, i я мусила iхати до Чехii як репатрiянтка. З двiрця я поiхала до Мiнiстерства i висвiтлила, як зо мною стоiть справа. Менi дуже ласкаво вiдповiли, що «коли чешка була не рiдна мати, то най i не рiдна Чехiя буде батькiвщиною». І видали менi документа як чеськiй репатрiянтцi. Дали менi i тимчасову працю в Мiнiстерствi як перекладачцi.
У Празi я познайомилась з доктором В. Королевим. Вiн умовив мене перейти за перекладачку до украiнськоi Мiсii.
В. Королiв почав учити мене «на украiнську письменницю». Мали ми i добрi, i тяжкi днi. Але бiльше бiди. По-украiнськи я чимало написала й видрукувала.
Грудня 11-го 1941-го року В. Королiв помер. І я лише за пiвроку довiдалась, яка була причина його смерти. Грудня 9-го 1941-го року вiн поiхав до Праги. Чому? Не сказав менi. А я дуже не випитувала, бо знала, що вiн там мае у друкарнi книжки i тi листiвки, що з них я Вам послала двi. Сказав тiльки, що лишиться в Празi день чи два, бо був дуже побожний i хотiв перед Рiздвом сповiдатися.
Повернувся 11-го грудня ввечерi. І подзвонив. Я вiдчиняю. Сказав тiльки: «Слава Ісусу Христу!» – i впав мертвий… Без агонii, без страждань… Тiльки двiчi затремтiли повiки…
Я побiгла до сусiдiв, аби помогли перенести на лiжко. Сусiд вiдiйшов уже на працю. Тож прийшла сусiдка та син сусiдiв Войтех, тодi ще студент. Вiн дуже любив мого дружину, а дружина – його, бо ми тут довго жили. Тепер буде 20 рокiв, як я тут живу.
Войтех помiг перенести тiло на лiжко, а сам побiг по лiкаря.
На другий день приiхали двi сестри монашки. Це лiкар-росiянин телефонував сам до Праги, до церкви, що В. Королiв умер, i потрiбно священика для похорону. Сестри заопiкувалися похороном.
На Щедрий вечiр до мене з’явилися нiмцi з трусом. Нiчого не знайшли, але ще були разiв три чи чотири, доки переконались, що я нiчого справдi не маю i не знаю.
А за пiвроку зустрiнула я в Празi скульптора чеха, нашого знайомого. Вiн менi розповiв, що зустрiв був мого дружину саме в день його смерти, – 11-го грудня 1941-го року. І здивувався, що той такий блiдий i зворушений. На те дружина йому сказав, що його було викликано до гестапо. Воно його тепер пустило, але що вiн певний, що «за тиждень або два його заберуть до концентраку». Чому?
Нам давно не було з чого жити: з Подебрадськоi академii дружина вiдiйшов за два чи три роки, там викладав, i «пенсiй» жодних ми не мали, крiм моеi як iнвалiдовi, сестрi Червоного Хреста, за Першоi свiтовоi вiйни, то дружина гадав, що вiн – академiчний маляр i малював переважно на Закарпаттi (доки було можна) в костелах та манастирях.
Там вiн дуже заприятелював з василiянами, особливо з iгуменом о. Мироном Колинцем. Цей о. Колинець i замовив був листiвки, що я Вам з них двi послала. Але о. Колинця нiмцi саме арештували (так i вмер в концентраку), а що вiн бував у нас, а мiй дружина у нього, то певно тому й причепилися i до дружини…
Це все так вплинуло на мого дружину, д-ра В. Королева, що йому розiрвалося серце, – не хотiло йти до нiмецьких концентрацiйних таборiв…
Вибачте, що мiй лист вийшов такий довгий.
Поручаюсь Вашим Святим Молитвам.
Наталена Королева.
П. С. Посилаю Вам свою фотографiю. Зроблено ii перед двома роками. Чорно одягнена ходжу завжди. А те, що бачите в мене на головi, це не жалоба, але «вдовиний убiр», який носять вдови в Іспанii.
II
Моя лiтературна праця
Писати почала я давно, а перестала – з двадцять рокiв тому. Писала спочатку у французькiй пресi. Якусь мою археологiчну працю видано було навiть по-росiйському («О мотиве плетенки в армянской орнаментике»). І думала я працювати у французькiй лiтературi, до чого мене дуже намовляли приятелi мого батька: Анатоль Франс i Камiл Фламарiон, астроном. З украiнськоi мови колись – не згадую року, бо дуже давно – зробила була я переклад на французьку, бо нiхто тодi не мiг перечитати, що то за мова.
По-украiнському почала писати з року 1919-го, коли познайомилася, а потiм i одружилася з доктором Королевим. Вiн умовив мене таки кинути французьку лiтературу, бо ж «у французiв багато авторiв, авторiв оригiнальних, а украiнська лiтература – ще вбога»… Вiн навчив мене украiнськоi лiтературноi мови, навчив засобам, як писати.
І коли видавництва вимагали вiд мене, щоб я писала «про запорожцiв», «про Довбуша» або щоб я «вiддзеркалювала бiжуче життя», то покiйний дружина мiй казав менi: «Не слухай iх… І не читай критики на себе… Те, що ти можеш дати украiнськiй лiтературi свого, буде цiннiше. Але це оцiнено буде пiзнiше»… Бо менi все закидали, що я беру «далекi украiнцям теми» i «з чужого життя».
А я ж з фаху, як я писала Вам – археолог!
Я написала такi працi, i вони були видрукуванi:
1. «Наслiдування Христа» Томи Кемпiйського, переклад з латини на украiнську мову. Жовква.
2. «Дорога досконалостi» св. Терези Великоi, переклад з iспанськоi.
3. «Во днi они», Львiв, 1935 рiк. Збiрка оповiдань з Євангелii, взяте часто з археологiчного боку. Видала Бiблiотека «Дзвонiв» ч. 11.
4. «1313». Рiк, якого Бертольд Шварц винайшов стрiльний порох. Образи нiмецького середньовiччя. Життя лицарства, кляшторiв, учених, простого люду, ремiсникiв, воякiв.
5. «Інакший свiт». Збiрка оповiдань.
6. «Без корiння». Рiк, що я перебула в киiвському «Інститутi благородних дiвиць», аби навчилась росiйськоi мови, – було це бажання моеi мачухи чешки.
7. «Предок». З родинних анналiв. Як стрiнулись у сарацинськiй неволi як бранцi у XV ст. двое моiх предкiв. З матiрньоi сторони дон Карлос Лацердо де Кастро, з батькiвського – Адам Дунин-Борковський. Перша частина повiсти – в Іспанii, друга – в неволi в сарацинiв, третя – в Украiнi, на Волинi.
8. «Сон Тiнi». Історична повiсть з часiв царя Адрiяна. Головна постать – Антiной, про якого я «вiдкрила» цiкавi данi. А власне: що був це не улюбленець, але син Адрiяна i тайний християнин. Бо завжди носив медальку, на однiй сторонi якоi було ягнятко, на другiй – грецькi альфа й омега. Втопити його звелiла Августа Собiна, жiнка Адрiянова, яка хотiла бачити на тронi свого улюбленця, – Люцiя Вера, бо дiтей Адрiян i Собiна не мали. У числi персонажiв повiсти е iсторична постать: довiрений i улюблений Адрiянiв раб – джура Мостар, украiнець, бо «з Бористена походить». Друга постать – донька центурiона, також украiнка (iсторично), який привiв Адрiяновi з украiнських степiв улюбленого адрiянового коня «Бористена». Адрiян цьому коневi звелiв поставити пам’ятника i склав вiрша на його честь.
9. «Легенди старокиiвськi» – св. Ольга, св. Анастасiя й iн., вiд скифiв починаючи i до грецьких колонiй на Криму.
10. «Легенди старокиiвськi», частина друга. У числi легенд – Фонтан Самсона в Киевi, вулиця «Лакерди» (Лоцерда) i цiкава деталь про походження Сен Жермана, славного алхiмiка i чародiя, – вiн був сином украiнськоi селянки з Пiдкарпаття i графа Франца Ракоцi.
11. «Останнiй бог». Це друга частина «Сна Тiнi», бо Антiной був фактично останнiм, кому римляни ставили храми i вiвтарi. Ця моя праця ще не друкована, бо прийшла Друга свiтова вiйна, видавництво хотiло, щоб я писала «на полiтичнi теми»… І я замовкла аж до цього часу…
12. «Стежками i шляхами життя». Мiй життепис у формi повiсти. Ще не друковано. XXII роздiли. Буде друкуватися у Францii.
13. «Мезу, жрець египетський». Мойсей як учень египетських храмiв i кандидат на египетського жерця. Не друковано.
14. «Що е iстина?» Повiсть на XIV роздiлiв. Це оповiдання про Пилата за iсторичними даними, що я колись зiбрала про нього в Таррагонi, бо вiн звiдти був родом. Був там спочатку претором, а потiм був там же претором його син – Кай Понтiй Пилат. Ця праця буде друкуватися в Нiмеччинi.
Дружина Пилата була чистокровна римлянка, а сам Пилат був родом з Таррагони в Іспанii. Тож вiн менi «земляк»! Не був Пилат анi жорстоким, анi лукавим, як це часто люблять висвiтлювати в школах. Бо навiть найзлiшi Пилатовi вороги, як, напр[иклад], Лектул, називають його в своiй приватнiй кореспонденцii «справедливим Пилатом».
Що, узнавши Ісуса Христа невинним, вiн звелiв Його бичувати, це був закон палестинський, який наказував: «по допитi збичувати обвинуваченого й ще раз допросити. Коли вiдповiдi будуть однаковi, значить – вони правдивi». Цей закон дiяв у Палестинi аж до XIII столiття.
15. Життя Святоi Великомученицi Варвари. Видав проф. І. Огiенко, Тарнiв, 1922 р., 16 сторiнок.
Поки що, мабуть, досить Вам про моi працi! Бо як розберете цi моi iероглiфи, то, мабуть, заснете на 14 годин, як це було з Шамполлiоном, першим французьким египтологом, якому першому пощастило прочитати египетське письмо…
Чому я так невиразно й нерозбiрливо пишу? Мабуть тому, що замолоду багато писала по-арабському, бо добре знала цю мову. Нинi забула ii докладно… І пишу таки «не християнським письмом»… Тож вибачте менi!
В глибокiй пошанi.
Н. Королева
П. С. Забула ще згадати, що я спiвробiтничала i в чеськiй мовi, за першоi Республiки, у рiзних чеських часописах.
Серед наших письменниць
Продовжуемо анкету. Над чим працюють письменницi? Якi були спонуки до того? Що задумують нового? Все те цiкавi ми знати.
Вiдповiдь наспiла вiд Наталени Королевоi. Саме тепер, коли вийшов ii «Сон тiнi», що його критика зустрiла прихильно.
Даруйте, що нiчого цiкавого не зможу вам вiдповiсти на вашi ласкавi запитання. Бо ж при нашому способi життя, влiтку —
1. «Над чим можу працювати» – лiтературно, коли працi господарськi не дають змоги тримати пера в руцi. Однак цього лiта мое писання дуже затяглося: треба було викiнчити роман «Предок», що для нього довелось далеко пошукувати матерiялiв. В перервах мiж працею в господарствi та в днi дощовi – закiнчую том творiв св. Тереси Великоi (переклад iз старо-кастильськоi мови XVI столiття).
2. «Що було спонукою до працi» другоi, – про те сказано в працi першiй. До першоi ж, мабуть, «покликав голос крови», як це десь завважено в пресi. Бо ж неначе й справдi якось незручно належати до роду, оплутаного мережею легенд, стежки й шляхи якого перейшли iсторiею рiжних краiн, й лишатись до нього байдужим. До того ж е трохи правди й в словах вiдомого «мiстика друiдськоi мудрости» – М. Магра, коли вiн каже: «Тiльки двом рiчам вiддаються люде з таким палким захопленням, що забувають про все iнше на свiтi: студiям релiгiй та генеалогii й геральдики, бо ж одно й друге губиться в безконечнiй далинi, майже там, де “всього початок”».
Тяжко вiдповiсти без «многоглаголанiя» на запит: 3. «Студii чи вражiння спонукують до працi»? Загалом же, я тем не шукаю, може – навпаки – вони мене оплутують, як «прядиво Мадонни», зване в Украiнi «бабиним лiтом». І коли бiльше пасмо того «прядива», що вже не вiд сьогодня почало лiтати над головою, обвiеться довкола думки, треба його розмотати на паперi. Але не записувати в нотатник: що вiдразу не знайшло вiдповiдноi форми, те вже дефiнiтивно пропало. Студii?.. Видима рiч, деталi треба перевiрити, але ж навряд, чи може хтось писати про те, чого ранiш не знав.
4. «Пляни на майбутне»? Моi лiтературнi завжди пов’язанi iз загально екзистенцiйними. Шукаемо способу залагодити останнi так, щоб можна було здiйснювати першi. Як знаете, нинi лекше знайти працю, що робиться без думки й, навпаки, тяжко мати змогу для чинности духовоi. Особливо ж, коли не хочеш скеровувати пера в той бiк, що мiг би бути бажаним «пановi шефовi», видавцевi, редакторовi чи комусь iншому, що бажае мати «крам, якому забезпечений вiдбут». Щодо мене, я волiла б писати в канцелярii, хоча з попереднього досвiду вважаю це за важне, як бути поденщицею на винницях.
Отож, коли й в цiм роцi пощастить уникнути працi виключно для iснування та можна буде забезпечити досить дорогу «бутафонiю письменницi» – тепло в хатi, свiтло, ленти на машинку й таку iжу, що ii приладження не тривае довго, а ще й – найдорожчу рiч – книжку, яку менi персонально досить тяжко здобувати в порядку позики, бо потребую переважно лiтератури романськоi, то, може, з помiччю Божою, закiнчу трилогiю томом своiх «Спогадiв сестри на полях крови», бо ж, як бачу, про вiйну переважно згадують чоловiки.
Про iншi рiчi, що iх кортiло б написати, не можу згадувати, бо вигляди на здiйснення тих мрiй вельми маленькi. Головне ж, щоб була вислухана молитва, яку повторюе один премилий брат василiянин, а за ним i ми: «Дай, Боже, витривати, не захворiвши»!
Грiх
З пам’ятноi книжки
– Ех ти, потворо! – вигукнув старий монастирський городник Жан-П’ер, вивернувши лопатою величезну ропуху з грядки.
Перелякана жаба плигнула. Плигнула незграбно, бо Жан-П’ерова лопата розрубала iй лапку. Далi жаба тихенько поповзла, силкуючись сховатися в бур’янi. Але ж, видимо, Жан-П’еровi того було мало, бо вiн ще раз замахнувся лопатою, щоб добити «потвору».
– Жан-П’ере, Жан-П’ере! – зненацька загукала на нього одна з чорниць. – Ідiть мерщiй: вас кличе мати абатиса…
Городник обтрусив синю попередницю, скинув бриля й пошкандибав дорiжкою. Жабi на цей раз було врятовано життя.
Бiля неi спинилася молоденька чорниця. Вона недалеко полола грядку й бачила всю пригоду. Тихенько схилилася над пораненою жабою й злегенька доторкнулася до неi травинкою. Але ж ропуха була налякана й змучена: вона навiть не спробувала тiкати. Тiльки тяжко дихала й дивилася на чорницю круглими, безтямними очима…
Чорницi стало шкода знiвеченого створiння. Особливо, коли вона помiтила, що з перерубаноi жабиноi лапи капае кров. Їi нiжне, чутливе серце не могло знести вигляду крови…
Була це зовсiм молодесенька дiвчина, екзальтована, ймовiрно, повна нерозв’язаних питань, що ставило перед нею попередне життя, ще там, серед крутих, самовпевнених буржуа, двоедушних й холодно-фальшивих. Те життя маленького провiнцiяльного мiстечка наганяло на неi жах своiми повсякденними конфлiктами, своiми очевидними протирiччями мiж iстинами, що давала вiра, й непоборимою дiйснiстю. Тендiтна, нiжна душа дiвчини не могла згармонiзувати життьових дiссонансiв й примусила ii тiкати з свiта за високi манастирськi мури. Там, коли б вона не знайшла всiеi правди, то принаймнi не буде мати нагоди здибуватись з неправдою. Там i тiльки там, в тихому манастирi, що ще з дитинства приваблював ii своiм таемничим спокоем, вона мрiяла знайти iстнування без протирiч, жорстокости, бруду, фальшi, брехнi…
І от, тепер вона бачить на манастирських дорiжках кров живоi iстоти. Бачить знову офiру тiеi людськоi жорстокости, що гнала ii за цi святi стiни… Правда, перед нею – тiльки жаба, нижча з нiмих тварин, але ж хiба вона не хоче жити, хiба вона не почувае страждань, болi?!
– Бiдна, нещасна моя животинка! – тихо говорила чорниця. – Не бiйся, я нiчого лихого тобi не зроблю.
Хотiла взяти ii й вiднести кудись, щоб врятувати вiд того «немилосердного Жан-П’ера», але ж стояла й мiркувала.
– «Що то – свiтська людина! Йому найважливiше – вигляд. Хiба ж ця жаба винна, що вона виглядае так негарно? Але вiн не хоче помислити, що й це таке саме Боже створiння, як i ми – люде. Святий Франциск, Божий спiвак та поет, – той би iй сказав: “сестра наша, жабо!”»…
Але ж, власне, тi мiркування походили з того, що ця «сестра», справдi, була така огидна, вирячкувата, що чорницi було тяжко наважитись взяти ii в руки. Вона й сама впiймала себе на тiй думцi.
– Гордiсть наша! – зiтхнула вона й, пересиливши огиду, пiдняла з землi жабу.
Й було саме вчас: вже повертався до грядок Жан-П’ер.
– Сестро Мехтильдо! – звернувся вiн до чорницi ще здалеку. – Якщо ви скiнчили салату, то не тiкайте: треба ще попересаджувати…
Але ж сестра Мехтильда вже зникла за бузковими кущами.
