скачать книгу бесплатно
Шляхами i стежками життя
Наталена Королева
Бiблiотека украiнськоi лiтератури
Наталена Королева (1888-1966) збагатила украiнську прозу новими темами з античного i европейського свiту. У повiстi «Шляхами i стежками життя» вона перебувае в ролi автора та головноi героiнi водночас. Це захоплива розповiдь про тернистi дороги, якими пройшла письменниця в пошуках кращоi долi i свого призначення. Видворення з Іспанii через дружбу i кохання з Альфонсо XIII. Переiзд до Киева, одруження з князем Іскандером, небезпечна подорож на Схiд. Богемне життя у Францii. Знову Киiв i Перша свiтова вiйна. Новий шлюб iз вiдомим украiнським письменником.
Робота над життеписом була надзвичайно ретельною i наполегливою, про що свiдчить чимала кiлькiсть детальних авторських примiток, уточнень, пояснень. Повiсть друкуеться вперше, оригiнал зберiгаеться у вiддiлi рукописних фондiв i текстологii Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни.
Ранiше у видавництвi «Фолiо» вийшла друком книжка Н. Королевоi «Сон тiнi».
Наталена Королева
Шляхами i стежками життя
Фотопортрет Наталени Королевоi. Друкуеться вперше.
Оригiнал збергаеться в ЦДАВО, фонд 3914, опис 1, справа14, аркуш 60
«Хто я, чому я серед них…»
Наталена Королева – легенда украiнськоi лiтератури
Сонце вже згасало i, немов у розпачi, кидало останнi сполохи свого денного розкошування на порожнi палаци, вiлли та iншi споруди таемничих Помпеiв, видобутих з полону сiрого попелу несамовитого Везувiю.
Вiдомий професор-сходознавець Гарвардського унiверситету Омелян Прiцак[1 - Прiцак Омелян Йосипович (1919–2006) – украiнський i американський учений-мовознавець, орiенталiст, украiнiст, професор Гарвардського унiверситету.] намагався зазирнути чи не в кожний будинок, немов сподiвався зустрiти когось iз знайомих. Вiн раз у раз перекидався словами зi своiм колегою по Гарварду, знаним у свiтi вiзантологом Ігорем Шевченком[2 - Шевченко Ігор Іванович (1922–2009) – украiнський i американський учений-мовознавець, вiзантолог, професор Гарвардського унiверситету.].
Раптом професор Прiцак повернувся до мене:
– А чи знаете ви, що розкопки в Помпеях вела i наша Наталена Королева?
– Письменниця? – вiдповiв запитально я. – Нi, не знав. Не знав, що ця таемнича незнайомка… Так, незнайомка в Украiнi. Вона ще й археолог?
– О, вона була вiдомим археологом. Копала не тiльки тут, де ми, можливо, саме й перебуваемо, – Ігор Шевченко зупинився i з висоти свого журавлиного зросту подивився на нас. – Копала вона у Персii, Вiрменii, в Єгиптi й, до речi, в Киевi. Дослiджувала Ярославiв вал, що бiля Десятинноi церкви. Копала пiд орудою самого Хвойки.
– В украiнськiй лiтературi е ще один археолог. Поет, звiсно, полiтичний дiяч Олег Ольжич-Кандиба. Я з ним зустрiчався перед вiйною у Львовi, – додав Омелян Прiцак.
Професор Шевченко зупинявся чи не бiля кожноi вивiльненоi вiд вулканiчноi магми споруди i пояснював: «Це вiлла, а це iнсуля, тут були двi кубiкули-спальнi, а тут – домашнi терми… А це кiмната для масажу – унктуарiй…». Бiля однiеi з двоповерхових вiлл, яка колись належала багатому римському патрицiю, вiн непоспiшно почав оповiдати:
– Наталена Королева, вона ж – Кармен-Фернанда-Альфонса-Естрелла-Наталена, лишилася загадковою не тiльки для украiнськоi людини, але, здаеться, i для себе самоi. Гадаю, що вона шукала все життя себе в собi…
– І себе в Украiнi, – доповнив доктор фiлологiчних наук Олекса Мишанич[3 - Мишанич Олекса Васильович (1933–2004) – член-кореспондент НАН Украiни, доктор фiлологiчних наук, професор; довголiтнiй завiдувач вiддiлу украiнськоi давньоi лiтератури Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни.]. – Наталена Королева була переконана, що ii iспанський рiд якимось чином був пов’язаний з Украiною ще задовго до того, як вона з’явилася на свiт.
Професор Шевченко став пояснювати, чому так багато iмен мала Королева: у неi на хрестинах було п’ять пар хрещених батькiв, отже, вiд кожноi пари отримала по iменi, крiм того, додавалося прiзвище матерi та батька.
Згодом, перечитуючи ii роман «Quid est veritas?» («Що е iстина?»), у примiтках вичитав, що таким чином в Іспанii застерiгалися вiд шлюбу мiж родичами.
У «Словi вiд автора», яке передуе цьому iсторичному романовi[4 - Королева Наталена. Quid est veritas? (Що е iстина?): Історична повiсть. – Рiвне: ПП Баришев К. В., 2007. – С. 10–11.] про долю прокуратора Юдеi Понтiя Пiлата, письменниця розповiдае про андалузьку легенду, за якою рiд ii матерi Марii-Клари де Кастро Ляцерда i Медiнацелi Фернандес де Кордоба i Фiгероа начебто був спорiднений iз родом Понтiя Пiлата. Найвагомiшим аргументом на користь такого заглиблення родоводу гордого iспанського роду Медiнацелi у два тисячолiття та породичання з вихiдцем iз Іберii-Іспанii, могутнiм i впливовим у Римськiй iмперii Понтiем Пiлатом був один iз палацiв родини Медiнацелi, який мав назву «La casa de Pilatos» («Дiм Пiлатiв»). Навiть бiльше – цей палац нагадував прокуратора в Юдеi – ерусалимську преторiю з балконом, iз якого Понтiй Пiлат вказав рукою на Христа i промовив: «Ессе homo!». Чи не найбiльшою гордiстю та родинною святинею Медiнацелi був «стовп бичування», подарований колись неаполiтанському вiце-королевi з роду Медiнацелi римським папою Юлiем ІІ. Та Наталена Королева сумнiвалася, що саме до цього стовпа Понтiй Пiлат наказав, за законами Юдеi, прив’язати Ісуса Христа та пiддати бичуванню. Прокуратор, якого називали Справедливим за його ретельне дотримування законiв у цiй римськiй провiнцii, iнакше не мiг вчинити: в Юдеi дiяли мiсцевi закони, за якими обвинуваченого пiсля допиту обов’язково бичували, хай навiть вiн i не був винним.
Перебуваючи в науковому вiдрядженнi в США кiлька мiсяцiв, я перечитав багато чого з того, що в Радянськiй Украiнi зберiгалося у спецфондах, а головне, було пiд глухою забороною. Що казати, згадувати, зокрема в радянськiй пресi, iмена багатьох представникiв украiнськоi творчоi i науковоi iнтелiгенцii – письменникiв, художникiв, музикантiв, учених – було неможливо. Годi було тодi сподiватися i бодай нейтральною оцiнкою оприлюднити чиесь iм’я iз поскрибованих комунiстичним режимом. Наталена Королева була однiею iз тих таемниць, вiдкрити i розгадати яку прагнули деякi вченi. До них належав Олекса Мишанич, що мав у своiй бiблiотецi прижиттевi видання творiв письменницi.
Я i не сподiвався, що раптом тут, у звiльнених вiд попелу Везувiю Помпеях, розгорнеться така цiкава розмова про цю таемничу жiнку. І професор Омелян Прiцак, i професор Ігор Шевченко, i вiдомий украiнський iсторик Ярослав Ісаевич[5 - Ісаевич Ярослав Дмитрович (1936–2010) – украiнський iсторик, громадський дiяч, академiк НАН Украiни, президент Мiжнародноi асоцiацii украiнiстiв, директор Інституту украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни.] були приемно враженi тим, що професор iз Радянськоi Украiни Олекса Мишанич, виявляеться, так детально ознайомлений iз життям i творчiстю Наталени Королевоi.
– Я зараз готую… Зрештою, я вже пiдготував. Упорядкував, склав примiтки до ii iсторичних повiстей «Сон тiнi», «1313», «Предок». І подаю також ii «Легенди старокиiвськi». Саме з цих легенд я i розпочав пiдготовку цього першого видання в Радянськiй Украiнi творiв Наталени Королевоi. Ще напишу пiслямову… Є домовленiсть про публiкацiю з видавництвом «Днiпро»[6 - Королева Наталена. Предок: Історичнi повiстi. Легенди старокиiвськi / Упор., пiслямова, прим. О. В. Мишанича. – К.: Днiпро, 1991.], – розповiдав Олекса Мишанич.
Професор Ярослав Ісаевич намагався скористатися паузою у розмовi, поспiшаючи додати своi мiркування:
– Я так зрозумiв, що це буде повторення того видання, яке здiйснив Орест Зiлинський[7 - Зiлинський Орест (1923–1976) – чеський украiнiст, славiст, лiтературознавець i фольклорист, фiлолог, громадський дiяч.] у Братиславi ще 1966 року. Я маю цю книжку. Там також пiдготовка текстiв, примiтки i пiслямова нашого славетного славiста, який, на жаль, полишив у 1976 роцi цей свiт. О, як би вiн радiв зустрiчi з усiма вами тут, у Неаполi.
Саме Орест Зiлинський на семiнарi «Розвиток украiнiстики в соцiалiстичних краiнах», який проходив у Пряшевi в 1968 роцi, запропонував створити Мiжнародну асоцiацiю украiнiстiв. Ця пропозицiя авторитетного вченого-славiста була пiдтримана, i О. Зiлинський не тiльки ввiйшов до обраного на цьому семiнарi пiдготовчого комiтету – йому було доручено органiзувати зустрiч украiнiстiв пiд час проведення VI Свiтового з’iзду славiстiв у Празi в серпнi 1968 року. Там передбачалося обговорити i затвердити статут Мiжнародноi асоцiацii украiнiстiв. Проте члени делегацii вiд УРСР не змогли взяти участi в цьому засiданнi – заборонив голова делегацii академiк Іван Бiлодiд. Лише вислав на неi двох учених: Вiталiя Русанiвського i Григорiя Вервеса, «якi негайно пiсля виступу О. Зiлинського суворо напали на нього, мовляв, запропонована асоцiацiя матиме антирадянський та буржуазно-нацiоналiстичний характер, i радянськi украiнiсти, маючи свiй Украiнський комiтет славiстiв та Комiтет культурних зв’язкiв з украiнцями за кордоном, нiколи не погодяться з ii заснуванням»[8 - Мушинка Микола. Украiнiст Орест Зiлинський (1925–1976): життя та внесок у лiтературознавство i фольклористику / Зiлинський Орест. Лiтературознавчi працi. – К.: Киiвський нацiональний унiверситет iменi Тараса Шевченка, 2013. – С. 650–651.].
Тодi, в червнi 1999 року, в Неаполi вiдбувалося засiдання Органiзацiйного комiтету зi створення Мiжнародноi асоцiацii украiнiстiв. На запрошення вiдомого професора-славiста Неапольського унiверситету Рiккардо Пiккiо прибули вченi не тiльки iз США, Канади, Європи, але й з Радянськоi Украiни. Екскурсiя в Помпеях сприяла ближчому знайомству колег, якi знали один про одного за працями, але далеко не всi мали змогу особисто побачитися.
– Так. Якоюсь мiрою, – згодився Олекса Мишанич, – добротне видання. Я ним користуюсь. Але там лише двi повiстi – «Сон тiнi» i «1313». А я додаю ще «Предка» i, що для нас дуже важливо, «Легенди старокиiвськi»…
– Саме iз цих «Легенд» – своерiдних творчих переосмислень багатющоi лiтописноi i усноi народноi спадщини Киiвськоi Русi – я i розпочав свое знайомство з Наталеною Королевою, – сказав Омелян Прiцак. І додав:
– Жоден украiнський письменник не розробляв так досконало, так глибинно iсторiю та мiфологiю Давнього Сходу, Риму, бiблiйнi та евангельськi теми i сюжети, як це робила Наталена Королева. Кожна ii легенда – це вiдродження забутоi чи призабутоi iсторичноi подii чи постатi, своерiдне, але науково вивiрене дослiдження першоджерел, проникнення в ядро мiфу, легенди, переказу, «вiчного сюжету»… І яке iхне майстерне художне «оформлення»!
– Не забуваймо про Лесю Украiнку. Вiрнiше, ми маемо передусiм згадати ii драматичнi поеми. Нема нiчого художньо досконалiшого в украiнськiй драматургii за драматичнi поеми Лесi Украiнки, в яких стародавня Троя, християнський Рим, бiблiйно-евангельська Юдея, середньовiчна Європа i деспотична Московiя вiдкриваються завдяки пориванню знайти вiдповiдь на вiчнi питання: «Що е iстина?», «Як зберегти людську гiднiсть i гiднiсть нацiональну?», «Як досягти свободу для окремоi людини i всього народу?» Взагалi художне «оживлення» античних i середньовiчних образiв, тем, сюжетiв сягае в драмах Лесi Украiнки шекспiрiвськоi морально-фiлософськоi глибини, духовноi напруги й унiверсальностi, – дозволив я i собi втрутитися в розмову.
Професор Ігор Шевченко терпляче очiкував на появу паузи в цьому монолозi. Нарештi i йому вдалося висловити свое мiркування:
– На жаль, в Украiнi не дослiджуеться, як у науковому, так i в художньому планi, пiсля Івана Франка, Лесi Украiнки, Агатангела Кримського, ну i частково пiсля Юрiя Липи, глибинна iсторична протяжнiсть нашоi iсторii i культури у схiднi свiти, зокрема те, що Липа називав Чорноморською Украiною. Понтiйською Украiною. Я вже не кажу про свiти ближчi – европейськi. Свiти культури. Передусiм.
Вiдтодi я не раз повертався в думках до слiв професора Ігоря Шевченка: «…Вона шукала все життя себе в собi…» Наталена Королева була дуже уважна до свого родоводу. Шукала першокоренi свого роду, бо вважала, як наголошувала у романi «Quid est veritas?», що рiд забезпечуе збереження традицii, вкорiнюе iсторичну пам’ять у певний етнiчний грунт, сприяе, якщо вжити сучасну термiнологiю, формуванню нацiональноi iдентичностi, тому що своею родовою кореневою системою вона зрощуеться з iншими, етнiчно поеднаними родами i цим витворюе культурно-iсторичний грунт, на якому втримуються i розростаються нацiональнi традицii, культури, мови, виростають новi роди, новi поколiння народу, нацii: «Таж на землi, що родить iз себе все для життя земних iстот, мусить бути “рiд”! Не зайди, мандрiвники, приходьки – птахи перелiтнi чи безпритульнi зозулi! Тi не дають порядку життю на землi. Лише тi, що певнi й вiрнi, як певна й вiрна сама земля, творять i тим продовжують працю творчих попередникiв…»[9 - Королева Наталена. Quid est veritas? – С. 139.].
Шукала вона слiди свого родоводу, розпорошеного по iнших краiнах, серед iнших народiв, а особливо – в Украiнi, куди втiк один iз далеких предкiв ii матерi, очевидно, учасник Альбiгойськоi вiйни ХІІІ столiття Пльельмо де Кастро. Докопалася Наталена Королева i до iншого свого предка – Карлоса де Кастро, який прибув на украiнськi землi в ХV столiттi. І от уже у повiстi «Предок», яка була опублiкована у львiвському лiтературно-науковому журналi «Дзвони» за 1937 рiк як перша частина майбутньоi романноi трилогii, письменниця виповiдае дивовижну романтично-авантюрну долю цього таемничого Карлоса – Карлоса де Ляцерди, iспанського гранда, лицаря, якому судилося, завдяки багатiй фантазii Королевоi та майстерному використанню переказiв, iсторичних хронiк i легенд, зазнати драматичних випробувань – пережити романтичне юнацьке кохання i розчаруватися, вiдчути гiркоту принижень, страждань i сердечних мук, характерних для оповiдей про лицарське покликання мандрiвних пригод та вiдкриттiв незнаних краiв, чужих звичаiв i традицiй.
У пошуках щастя, iстини та пригод, а головне, рятуючись вiд зловiсних замiрiв Святоi iнквiзицii випитати про його зв’язки з альбiгойською ерессю, Карлос де Ляцерда направляеться на Близький Схiд, туди – до Гробу Господнього, де зародилася християнська вiра i де, як йому праглося, можна пiзнати первiсну чистоту духовного причастя, вiльного вiд догматичних лещат фанатичного католицизму його рiдноi Іспанii. Молодий iберiйський гранд, за канонами класичного авантюрного роману, потрапить у полон до «невiрних» – до сарацинiв, де потоваришуе-побратаеться з таким самим полоняником – украiнським козаком, волинським шляхтичем Адамом Дунiним-Борковським. І тут Наталена Королева зрощуе iспанську гiлку свого родоводу з украiнською – родоводом свого батька, графiв Дунiних-Борковських.
Їi майбутнiй батько, гоноровий шляхтич Адрiан-Юрiй Дунiн-Борковський, познайомився iз родовитою iспанкою Марiею-Кларою де Кастро Ляцерда i Медiнацелi Фернандес де Кордоба i Фiгероа на курортi Бiяррiц у Францii, одружився з нею i перебрався до Іспанii, де прожив у ii маетках три роки.
Саме в мiстечку Сан-Педро де Карденья, що неподалiк мiста Бургоса на пiвночi Іспанii, i народилася 3 березня 1888 року дiвчинка, якiй подарували iм’я ii небесноi заступницi – iспанськоi святоi Наталени (в земному життi звичайноi пастушки з Пiренейських гiр). Повне iм’я, дане iй при хрещеннi, – Кармен-Фернанда-Альфонса-Естрелла-Наталена.
На четвертий день свого життя новонароджена втратила матiр, внаслiдок чого Наталена стала единою спадкоемницею славетного iспанського роду Медiнацелi-Ляцерда.
Подружне життя ii батькiв i до народження Наталени було травмоване сварками, тому зразу ж пiсля смертi дружини опечалений i невдоволений народженням доньки граф Адрiан-Юрiй Дунiн-Борковський подався у свiти – в Індiю, Африку та на Цейлон. З науковою передусiм метою. Був знаним ентомологом, мав цiннi збiрки-колекцii метеликiв. Заради набуття рiдкiсного екземпляра вирушав у небезпечнi подорожi, мiг роками шукати унiкальний вид метелика, як це було з ним у Сахарi, коли вчений два роки чекав на появу метелика Антiмахуса. Потрiбно зауважити, що цей рiдкiсний метелик лише тодi спускався з високих пальм на землю, коли випадали дощi. Адрiану Дунiну-Борковському пощастило заволодiти аж трьома екземплярами Антiмахуса. І коли працiвник росiйського посольства в Парижi (також пристрасний ентомолог-любитель, до того ж родом iз Волинi) допомiг Дунiну-Борковському повернути конфiскованi царським урядом маетки, вдячний граф подарував дипломатовi один екземпляр Антiмахуса зi своеi колекцii. Оскiльки Адрiан Дунiн-Борковський мав французьке громадянство i не бажав жити на територii Росiйськоi iмперii, вiн запропонував росiйськiй владi на вирученi вiд продажу його маеткiв кошти побудувати в Украiнi притулок для старих людей i невилiковно хворих. Царський уряд упродовж двох рокiв розглядав це клопотання i врештi-решт вiдмовив. Розчарований граф махнув на маетки рукою i повернувся до Францii.
Та поки батько перебував у наукових експедицiях, дитина залишалася пiд опiкою дядька Еугенiо де Кастро Ляцерда i Медiнацелi Фернандес де Кордоба i Фiгероа – старшини королiвськоi гвардii в Мадридi – та бабусi Теофiли Дунiноi-Борковськоi з давнього литовського роду Довмонтовичiв, яка прибула до Іспанii перед народженням онуки з Волинi – родового помiстя Великi Борки. Вiд назви села Борки, в якому осiла родина Дунiних, i походить друга половина прiзвища цього нормансько-давньоукраiнсько-литовсько-польського роду.
Згодом Наталена Королева, яка, до речi, аж до першого одруження в 1915 роцi мала прiзвище матерi (хоча прiзвище батька теж записано пiд час реестрацii ii народження, аби не вважалося, що дитина не мае законного батька), заглибиться i в генеалогiю родини Дунiних. Дiзнаеться, що предок ii батька був данського походження, з’ясуе, що назва iхнього родового знаку «Бiлий Лебiдь» походить вiд прiзвища одного з предкiв-варягiв (попередника данця) Швено, яке в перекладi й означае «лебiдь», висловить припущення, що варяг Вiлфред Швено прибув до Киiвськоi Русi разом iз Рюриком[10 - Биковський Лев. Наталена Королева: вiд 1888 до 1958 // Визвольний шлях. – 1958. – Кн. 2. – C. 186; Биковський Лев. Наталена Королева: (Їi життя i творчiсть за час вiд 1944 до 1960 року) // Визвольний шлях. – 1962. – Кн. 1. – С. 69.]. Навiть бiльше, Наталена Королева стверджуватиме, що в родинному архiвi Дунiних були свiдчення про те, що цей рiд проживав у Киевi ще за часiв князя Ярослава Мудрого i навiть був шлюбно поеднаний iз цим князiвським родом. Правда це чи нi, але романтична Наталена надзвичайно екзальтовано сприймала те, що ii предок по батькiвськiй лiнii був одружений з дочкою самого Ярослава Мудрого, i тому вважала себе Ярославною – спадкоемницею Киiвського Княжого Престолу.
– На це натякала Наталена Королева в розмовi з Орестом Зiлинським, але професор скептично поставився до цiеi гiпотези – жодними лiтописними чи архiвними свiдченнями це не пiдтверджуеться, – розповiдав професор Ярослав Ісаевич.
– Але те, що одне iз чiльних командних мiсць у вiйську гетьмана Богдана Хмельницького посiдав представник роду Дунiних-Борковських – це вiдповiдае iсторичнiй правдi, – продовжив розмову Олекса Мишанич. – Адже вiдомо (про це пише Королева у повiстi «Предок»), що в роду Дунiних-Борковських були часом антиподнi погляди i переконання. Згадаймо жертовну боротьбу Адама Дунiна-Борковського за визволення Польщi вiд росiйського ярма i переконання та вiру його старшого брата – волинського шляхтича Василя Дунiна-Борковського, якi прирекли його на вороже ставлення до молодшого брата – католика i польського патрiота.
Та не тiльки пошуки родинних коренiв свого батька долучали Наталену Королеву до украiнськоi iсторii, культури, мови… На прохання ii опiкуна – дядька Еугенiо де Кастро, який тодi мав продовжити службу в королiвськiй гвардii при iспанськiй королевi Марii-Крiстiнi, – мати батька Теофiла Довмонтович забрала маленьку Кармен-Наталену разом iз iспанською нянею Санчею Молiною в Украiну – в село Великi Борки. Там дiвчинка, яку в маетку називали Ноель, прихилилася до баби Северини, яка працювала в маетку, збирала лiкарськi трави, знала безлiч казок, ворожiнь, замовлянь, благословлянь, доглядала курей, качок, гусей, iндикiв, сама виготовляла для сiльськоi сирiтки Марусi та для Ноель рiзнi забавки – ляльки з макiвок, ложки з капустяного листя, вiдерця з огiркiв-жовтякiв… Завдяки бабi Северинi дiвчинка подружилася iз Марусею, яку пiсля смертi ii батькiв забрали до господи. Саме з нею i бабою Севериною Наталена проводила багато часу, спiлкуючись iз ними мiшаниною французькоi, польськоi, чеськоi та украiнськоi мов. Пiсля передчасноi смертi iспанки Санчi вихованням Ноель займалася чешка Гата, яка вчила ii чеськоi мови, розповiдаючи казки та рiзнi приказки, спiваючи чеських пiсень. Там, у Борках, Ноель навчалася украiнськоi мови, пiзнаючи на емоцiйному рiвнi нацiональнi звичаi i традицii, адже вона на Волинi перебувала лише до п’ятирiчного вiку. Батько про себе й не нагадував, бабуня хворiла i незабаром померла, тому дядько Еугенiо змушений був забрати свою небогу до Іспанii. На той час Естрельiта, так ii називав дядько, встигла засвоiти з допомогою сувороi i пильноi французькоi гувернантки Гортензи, яка жила з нею в Борках, французьку мову, що i визначило мiсце подальшого навчання i перебування. Пансiон при католицькому монастирi Нотр-Дам де Сiон на iспансько-французькому пограниччi заховав Кармен-Естрельiту на доволi довгий час. Зате яку освiту, яке виховання здобула дiвчинка в цьому пансiонi!
Із особливою вдячнiстю згадувала потiм Наталена Королева ту атмосферу навчання i вiдпочинку, яку витворювали черницi-наставницi дiвчаткам iз благородних родин. Мови, малярство, музика, iсторiя, теологiя, фiлософiя, верхова iзда, танцi, шляхетнi манери, придворний етикет – чого тiльки не навчали в пансiонi! Для допитливоi Естрельiти особливо праглося то побiгати в розкiшному монастирському саду, то усамiтнитися у багатiй бiблiотецi монастиря, де вона поринала в глибини iсторii, релiгii, фiлософii, культури народiв i цивiлiзацiй. Особливий дар вихованка пансiону виявила до вивчення мов. Крiм поглибленого вивчення французькоi та рiдноi iспанськоi, студiюе англiйську i нiмецьку мови, ретельно вивчае латинську та грецьку.
Незабутнiм враженням для десятирiчноi дiвчинки, яка тiльки того свiту й бачила у похмурих покоях староi панi в Борках та в монастирськiй школi-пансiонi, стала поiздка зi своею молоденькою тiтонькою Інес та ii чоловiком, арабiстом i археологом доном Лоренсо, до мiста Аахена, до Рима i нарештi, в 1899 роцi, на батькiвщину – в мiсто Бургос.
У колишньому французькому «мiстi Карла Великого», а тепер нiмецькому Аахенi, Естрельiта зустрiла пiд час прогулянки в мiському парку кайзера Нiмеччини Вiльгельма ІІ, якому вiдмовилася дарувати квiти, як це робили традицiйно мiсцевi дiти, та ще з викличною гордiстю заявила, що вона прибула з Францii: «Ми там кайзера не маемо…».
Нарештi – давно вимрiюваний Рим, зустрiч iз улюбленим дядечком Еугенiо, латинськi слова служби Божоi, якi, як вiдчула Естрельiта, викликають асоцiацii з героiчним минулим iспанського народу, вiдроджують в ii уявi образи предкiв та iхнi дiяння, бо це «мова ii далеких, дуже далеких предкiв». На все життя запам’ятае те, що тут, у Римi, заповiсть ii опiкун, священник Еугенiо:
– Коли життя роздiлить нас, будемо далеко один вiд одного, знай, знайдеш мене завжди, коли прийдеш ранком на першу службу Божу. Доки житиму – вона буде завжди молитвою за тебе.
Коли ж Естрельiта-Кармен повернулася в 1899 роцi до Іспанii в мiсто Бургос на запрошення своеi юноi тiтки i подруги Інес, то пiд впливом ii чоловiка дона Лоренсо почала вивчати арабську мову, захопилася археологiею, медициною, фiлософiею, малярством, а за наполяганням тiтки – музикою i вокалом. Спiвала в храмi Севiльi, гасала на конi пагорбами поблизу родинноi посiлостi Сан-Люкар, вправляючись навiть iз шаблею, пiкою та пiстолями. Там, у Бургосi та Севiльi, закiнчила середню школу.
І ще одна щаслива подорож. До Мадрида. У гостi до двоюрiдноi сестри ii матерi доньi Касильди Медiнацелi. А отже, до двору королеви-регентки, доньi Марii-Крiстiни. Вирушила в супроводi двох дядькiв – дона Еугенiо та дона Лоренсо – з надiею побувати в королiвському палацi Ель Ескорiяль, де донья Касильда, як улюблена придворна дама, постiйно перебувала при матерi-королевi. Майбутнiй король Іспанii Альфонсо ХІІІ був ще юний – мав лише дванадцять рокiв. Вiн тiльки в 1902 роцi посяде королiвський трон, тому Іспанiею повноправно i доволi тиранiчно правила королева-регентка. У знаменитих королiвських садах Аранхуеса Естрелла-Кармен i познайомилася 1899 року з майбутнiм королем Іспанii. Це знайомство, яке переросло в дружбу i щире захоплення одне одним, iз роками не забудеться, навiть оживе тодi, коли внаслiдок громадянськоi вiйни король Альфонсо ХІІІ змушений буде залишити краiну i проживати у вигнаннi.
Наступнi роки дiвчина мешкае разом iз тiточкою Інес та ii чоловiком то в Бургосi, то на хуторi Сен-Люкар, то у Севiльi. Там, у повсякчасно веселiй, святковiй, карнавальнiй Севiльi, прихорошенiй квiтами i садами, Естрелла-Кармен подружиться з циганами, спiватиме з ними циганських пiсень, навчиться ворожити… Якось славна колись циганська спiвачка Аврора подивилася на ii долонi i стала пророкувати:
– Гей, дiвчино сердешна! – почала викладати стара. – Не дурно любимо тебе, а ти нас! Бо наша ти, дарма що не нашоi крови. Цiле свое життя блукатимеш свiтом, як ми! Скрiзь – дома i скрiзь – чужа. Не матимеш анi родини, анi рiдного дому, анi рiдного краю… Двiчi до шлюбу пiдеш. Двiчi вдовою будеш, самiтня у свiтi, як мiсяць на небi…[11 - Королева Наталена. Шляхами i стежками життя. – Вiддiл рукописних фондiв та текстологii Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни. – Ф. 164. – Од. зб. 3. – С. 47. Див. також с. 113 цього видання.]
Нова дорога, новий далекий шлях стелився перед Естрельiтою-Кармен. Помирае у 27 рокiв вiд туберкульозу дорога ii серцю тiтонька Інес. І тут озвався через 16 рокiв мовчання i вiдмови вiд своiх батькiвських справ ii батько, граф Адрiан Дунiн-Борковський. Звернувся до опiкуна своеi доньки дона Еугенiо з проханням дозволити Карменсiтi вiдвiдати його в Украiнi. Живе вiн у Киевi, одружений. Дружина Людмила Лось походить iз давнього чеського роду, який прославився боротьбою за самостiйну i незалежну Чехiю.
Свое чеське походження Людмила Лось особливо плекала, хоча важко сказати, чи належали ii предки до величезного роду Лосiв герба Доленга, який розселився на територii Речi Посполитоi, зокрема i в Галичинi. Одна з гiлочок цього роду одержала у ХІХ столiттi графський титул. Переважна частина роду Лосiв вважала своiм предком сенатора часiв Польського королiвства. Як стверджуе украiнський краезнавець i геральдист Євген Чернецький, «частина роду Лосiв осiла на Волинi, що була на територii Росiйськоi iмперii»[12 - Чернецький Євген. У Речi Посполитiй був один iз найбiльших у свiтi вiдсоток шляхти // День. – 2012. – № 102–103. – С. 14.], тому цiлком можливо, що батько Людмили, вiдставний генерал росiйськоi армii Ян Лось, належав до волинськоi гiлки родини Лосiв. Вiн дуже пишався тим, що був героем Плевни – хоробро боровся як доброволець росiйськоi армii за визволення слов’ян вiд турецькоi неволi. Цей вояк-герой захоплювався «переможною й могутньою Росiею». Погляди й уподобання батька повнiстю подiляла донька Людмила, яка вважала за «рiвноцiнний» Росii край тiльки Францiю. Іспанiю не любила, не знала нi ii справжньоi iсторii, нi культури, тому зразу ж заборонила вживати iмена Кармен, Естрельiта – велiла дiвчину називати Ноель, бо це наймення, вважала вона, принаймнi французьке.
Гордий, непокiрний характер вiльнолюбноi iспанки дратував графиню Людмилу, тож вона вирiшуе якнайшвидше видати ii замiж. А для того, щоб вибрати достойного, а головне – багатого жениха, треба Ноель вивести у свiт. Графинi здавалося, що тiльки Інститут благородних дiвчат здатний пiдготувати цю «середньовiчну монастирку» до свiтського життя, куди вона й запровадила ii на рiк. Ноель змушена була перед складанням вступних iспитiв до цього iнституту вивчити росiйську мову, налаштуватися на виживання в нуднiй, регламентованiй, iз жорсткою дисциплiною атмосферi, в якiй iй доведеться навчатися «манер», «доброi поведiнки» та «мистецтва обертатися в товариствi собi рiвних»…
Пiд впливом графинi Людмили юна iспанка вивчае чеську мову, iсторiю, лiтературу, з батьком спiлкуеться польською мовою, iз прислугою та киянами намагаеться розмовляти украiнською. Продовжуе захоплюватися музикою, спiвом – уроки iй дае сам Микола Лисенко. Славетний украiнський композитор захоплений обдаруванням юноi iспанки i даруе iй на пам’ять музичну мiнiатюру «Зоря з мiсяцем» iз написом «Моiй ученицi». Згодом Наталена Королева детально опише всi перипетii свого перебування в Киевi та Санкт-Петербурзi в «життеписi сучасницi» – «Без корiння».
А мачуха тим часом пiдшукуе iй жениха. Знаходить аж двох. Ще одного, сина дядька Ноель iз португальського роду Фернандо-Енрiко де Кастро, знаходить батько. Дiвчина зi смiхом вiдкидае його намагання породичатися… з братом, хай i двоюрiдним. Не погоджуеться i на двох наступних «претендентiв». Живе надiею повернутися на батькiвщину – до Іспанii, з нетерпiнням чекае листiв вiд дядька Еугенiо, але мачуха iх перехоплюе.
Переiздом всiеi родини на зиму до Санкт-Петербурга енергiйна графиня Людмила мала найважливiшу, на ii думку, мету: ввести Естрельiту в блискучий свiт придворного життя, показати пасербицю столичним кавалерам на балах, свiтських прийомах, у театрах… Адже обраний графинею жених – вродливий гусар, ротмiстр царськоi лейб-гвардii Кисiлевський, украiнець iз запорожцiв, якому було дозволено бувати в домi Дунiних-Борковських i Лосiв, – змушений був вирушити до Персii як «iнструктор шахського вiйська».
Та молоду, енергiйну, спраглу до знань дiвчину не захоплювало фееричне мерехтiння яскравого свiтла, музики, танцiв, знайомств – усе те, чим жили в Петербурзi аристократичнi роди та придворнi кола iмперii. Естрельiта не полишае надii повернутися до Іспанii, все ще чекае вiсток вiд свого опiкуна, материного брата Еугенiо, пам’ятаючи його запевнення, що вона обов’язково колись та побачить його пiд час ранковоi Божоi служби в однiй iз капличок. А поки що Естрельiта замiряеться зайнятися египтологiею. Вступае до Археологiчного iнституту, але оскiльки там немае спецiальноi кафедри з египтологii, вирiшуе дослiджувати литовську старовину. Водночас навчаеться в Петербурзькiй академii мистецтв, де здобувае диплом «вiльного художника». Малюе, влаштовуе навiть своi художнi виставки в Петербурзi та Варшавi. Інтенсивно займаеться науковими дослiдженнями з iсторii Литви, Вiрменii, Персii, Єгипту… Друкуе росiйською мовою двi статтi: «Про орнаментацiю плетiнки у вiрменському мистецтвi» та «Про мистецтво лiкування у скитiв за зображеннями на Куль-Обськiй та Нiкопольськiй вазах». Продовжуе брати розпочатi в Киевi уроки спiву в ще одного талановитого украiнця – славетного оперного спiвака Олександра Мишуги, який пiсля перших занять став пропонувати Естрельiтi рiзнi партii то в оперi «Фауст», то у «Трубадурi», «Кармен», навiть у «Севiльському цирульниковi». Правда, зразу ж пожалкував, що в цiеi маленькоi дiвчини не сопрано.
Олександр Мишуга вимрiював дебют Естрельiти на сценi. Оскiльки вона бездоганно володiла французькою мовою, славетний тенор запропонував спробувати вiдкрити свiй дар на сценi Михайлiвського театру, спектаклi якого йшли тiльки французькою. Пiдписано контракт, е вже перша роль Сафо в однойменнiй п’есi Альфонса Доде, е запрошення вiд вiдомоi французькоi акторки Джейн Гаддiнг на ангажемент у паризькому Thе?tre du Gymnase, е блискучий дебют на сценi i е протестний виклик родинi, свiтському товариству – вона тепер «акторка Імператорських театрiв» i готова розраховувати тiльки на себе, на своi власнi сили. Отже – розрив iз родиною, iз нареченим – гусаром лейб-гвардii, iз яким вона офiцiйно була заручена, а головне – це виклик усiй петербурзькiй знатi. Як це так, iм’я родовитоi iспанки з’явиться на театральних афiшах – хто iз благородних сiмей посмiе породичатися з акторкою? І раптом Естрельiта закохуеться з першого погляду в «шейха з орiентальноi казки» – князя зi стародавнього перського роду Іскандера Гакгаманiша iбн Куруша.
Нарощуються новi витки романтичних пригод, переживань, а головне – нових подорожей, без яких Естрельiта-Кармен не уявляе собi життя.
Повертаеться з Персii ротмiстр Кисiлевський, запальний дуелянт, який впевнений, що наречена його чекае. Адже вони зарученi. Невже цей князь Іскандер посмiв прямо з балу вивести його наречену на очах у здивованоi i обуреноi поведiнкою Естрельiти публiки? Для гордого лейб-гвардiйця нема iншого виходу: дуель! На щастя, ротмiстр не вцiлив у князя, а князь Іскандер прострiлив лише гусарську шапку. Але Естрельiтi залишатися в Петербурзi не випадало. І вона збираеться в далеку дорогу – в Персiю. Для знайомства з родиною князя Іскандера Гакгаманiша iбн Куруша, з яким Естрельiта в Петербурзi заручилася.
Повернення до Киева, щоб зiбрати речi в дорогу, зустрiч пiд час ранковоi служби Божоi в киiвському костелi з дядьком Еугенiо, який прибув в Украiну в пошуках зниклоi небоги, переодягання в чоловiчу одежу – i перед Естрельiтою прослалася повна небезпек, переживань i пригод дорога до далекоi Персii. Їi суджений ще залишався в Петербурзi, тодi як його наречена з’явилася в сiм’i старовинного княжого роду Ахеменiдiв, який сповiдував зороастрiйську традицiю вiри й поклонiння Свiтлу, Вогню. Наречена князя Іскандера прибула до Персii для того, щоб ii проголосили членом давнього славного роду iбн Куруш Гакгаманiшiв, а вiдтак скласти велику обiтницю бути поклонницею Святого Свiтла.
Юна наречена сидiла поруч iз гордим Іскандером у колi його великоi родини в нiчному саду, де сутiнки огортали крони гранатових i персикових дерев, крiзь вiття яких визирали блiдi зорi, дивилася на бiлi перлинки води, що розлiталися увсебiч у мармуровому водограi, пригублювала зi срiбного келиха прохолодне вино, несмiло торкалася губами до рожевоi скибочки динi i згадала давньоперське слово Pairidaeza – «обнесений стiною сад». «Це ж вiд цього слова походить “парадиз” – рай. Обнесений стiною рай, дивовижний палац просто неба», – подумала Естрелла-Наталена.
Згодом Королева детально опише у повiстi «Шляхами i стежками життя» своi враження, пригоди, переживання, майстерно «загорне» iх у такий казково-мiфологiчний флер, що мимоволi починаеш розгублено дивуватися, де ж тут реальнiсть, а де розкошуе фантазiя автора. Важко повiрити, що дев’ятнадцятилiтня дiвчина наважилася сама вибратися в таку далеку, повну небезпек дорогу, подолала неспокiйний Кавказ, зумiла потрапити на аудiенцiю до самого шахиншаха Ірану й одержати дозвiл вiльно i без перешкод подорожувати краiною – «скрiзь, як сама того побажае», пройшла обряд «прийняття до роду» через освячення клятви кров’ю на вiрнiсть князю Іскандеру та вiрi Святого Свiтла – i раптом таемно полишила дiм свого нареченого й вирушила з караваном верблюдiв до Індii.
І тiльки тому, що шлюб iз князем Іскандером загрожуе, як напише вона в прощальнiй записцi своему нареченому, «iстинi мого життя!». А ця iстина полягала у свободi, у правi вибирати свою долю, свiй шлях у життi. Нi, Естрелла-Зiрка не хоче бути Неджмою-Зiркою в iншому свiтi, в iншiй вiрi – вона прагне повернутися на батькiвщину, до Іспанii.
І знову детальнi описи подорожування Індiею, ознайомлення з бiблiотекою i архiвом загадкового Монастиря Вдiв, зокрема з рукописами такоi ж, як i вона, вiчноi мандрiвницi, вiдомоi теософки Єлени Блаватськоi («Жодна казка не може бути фантастичнiшою за життя цiеi вiчноi мандрiвницi, яка ганялась цiлим свiтом за “мудрiстю”»), екзотичнi розповiдi Матерi Вдiв, мрii-сподiвання якнайшвидше побачити рiдний – до солодкого щему серця – Бургос, побувати у передмiстi фееричноi Севiльi – в Макаренi, там, де вона колись розкошувала в товариствi циган…
І знову Наталена Королева у повiстi «Шляхами i стежками життя» розгортае яскраво-образнi сторiнки свого емоцiйного втiшання зустрiччю iз дорогим дядечком Лоренсо, таемним вiдвiдуванням стародавнього родинного гнiзда – палацу Медiнацелi, схилить голову як звичайний вiдвiдувач чи як ревна католичка бiля Стовпа бичування, помилуеться виплетеними з кам’яного мережива аркадами, що iх витворила фантазiя перських майстрiв, постоiть у задумi перед статуею дволикого Януса, переведе погляд на статуi великих римлян iберiйського походження, замислиться над долею знатного iберiйця, сина претора iспанськоi Таррагони, прокуратора Юдеi Понтiя Пiлата…
Чи не тодi в Естрельiти зародилася думка написати роман про того, хто зацiкавився питанням, «що е Істина», i який, за легендою, започаткував славетний рiд Медiнацелi?
Цiлком можливо, що до цього творчого задуму прихилив Наталену визначний португальський поет Еугенiо де Кастро, з яким вона випадково зустрiлася на «Вiллi Пiлата». Поет вiдчув у ii словах затаений сум i порадив Nati – так називав свою юну родичку вуйко де Кастро: «Якщо маеш журливий настрiй – зроби з нього лiтературу. І сум стане джерелом радостi. Вся “магiя” в тому, щоб сум перелити не в сльози, але в атрамент!»
І вселив поет в уяву Наталени мрiю про пошуки чогось iдеального, не дiйсного, а легендарного, мiфiчного – запалив поривання вiднайти «володiння попа Івана». Таемничоi та iдеальноi краiни, де нема кривди, нерiвностi, несправедливостi, навiть – смертi.
Цим дивовижним краем для Естрельiти виявились украiнськi Карпати, де е гора Пiп Іван, а пiд нею рiчка Тиса, i звiдки прибула до Севiльi молода дiвчина-циганка в сорочцi «з вишиваними червоно-чорною заполоччю хрестами на раменах» на ймення Марiчка, з якою Наталена заговорила украiнською мовою.
Хтозна, можливо, цей випадково почутий у Севiльi украiнський спiв i розмови з дiвчиною з Украiни, яка також, як i стара циганка Аврора, напророкувала Наталенi невпинне мандрування свiтами, ще дужче прихилив ii до того краю, в якому вона провела першi роки свого життя i де проживав ii батько.
Португальський поет Еугенiо де Кастро вiдчув iз першого погляду, що сум Нати-Наталени спричинений тугою за чистим, високого духовного наповнення коханням, невимовним пориванням до чогось незвiданого, таемничого, пiднесеного над щоденнiстю, вiдкритого до поеднання спорiднених прагненням досягти iдеалу душ.
І знову доля милосердно обдаровуе Естрельiту новим сердечним випробуванням – зустрiччю з юним королем Іспанii Альфонсо ХІІІ, а отже – поновленням зародженоi в дитинствi дружби та нестримним пориванням вiдкритися одне одному своiми почуттями, якi переповнювали iхнi серця. Та деспотична правителька Іспанii, мати короля Альфонсо ХІІІ донья Марiя-Крiстiна, дiзнавшись про iхню дружбу i кохання, звелiла Естрельiтi або вступити до монастиря кармелiток (i цим навiки замурувати себе на повне вiдчуження вiд свiту), або назавжди покинути дорогу ii серцю Іспанiю. Дядечко Еугенiо, обурений цим зухвалим ультиматумом тиранки-австрiячки, радить небозi полишити батькiвщину з власноi волi. На знак протесту дон Еугенiо також разом iз Естрельiтою покидае Іспанiю.
Далi Париж, поривання бути серед тих, хто живе зi своеi працi, прийняття найскромнiшого зi своiх наймень – Кармен Фернандес, переiзд до Неаполя – поближче до Помпеiв, до середовища археологiв, художникiв, письменникiв, вiдновлення знайомства, яке вiдбулося ще в Петербурзi, з винятково популярним маестро спiву («Мiкельанджело спiву» – так називала Італiя свого улюбленця) Маттiа Баттiстiнi.
Нагадав славетний Баттiстiнi про iхню зустрiч у Петербурзi, про свое захоплення ii голосом i подивування тим, що Естрельiта не пiшла тодi на оперну сцену, а обрала сцену драматичного театру. Пам’ятав спiвак i те, що колись йому сказала Естрельiта, вивчаючи партитуру опери «Ернанi». А тодi юна iспанка призналася, що iй подобаеться спiвати «для себе», витворюючи в своiй уявi зовсiм iншi образи, нiж тi, якi «живуть» в оперi.
«І тодi я сказав вам, – продовжував згадувати Маттiа Баттiстiнi, – що ви маете всi данi, щоб стати письменницею. Що це – ваш поклик, дарма що обдарованi ви всiм, щоб стати славною спiвачкою чи драматичною артисткою. Але ви – бiльше за це, бо ви самi автор, який може творити живi образи, а не тiльки “втiлювати” створенi iншими. Отже, нинi повторюю вам це. І коли досягнете своеi мети, згадайте, що був це спiвак Баттiстiнi, який перший вказав вам ваш шлях! Сцена – молох, який вип’е сили, душу, кров… І кине у забуття свою офiру. Письменництво ж дае тривале життя…»[13 - Королева Наталена. Шляхами i стежками життя. – С. 7. Див. також с. 244 цього видання.].
Уявила тодi Естрельiта себе перською казкаркою, яка мандруе мiстами i селами, долаючи уявою iсторичнi часи й земнi простори, пряде барвисту пряжу своiх думок, фантазiй та мрiй, переплiтае з подiями, якi пережила сама, i повними пригорщами сипле людям радiсть i втiху, оповiдаючи про велике щастя свободи, закликаючи до волi, до вiльного власного життя. І iй в ту мить здавалося, що в ii душi задзвенiли чарiвнi маврськi струни, що в неi вселився дух праматерi роду Ляцерда, прапрабабусi Хадиджi, походженням iз маврiв.
Та ще багато драматичних подiй доведеться пережити Кармен Фернандес, поки вона почне творити образним словом художнiй свiт, народжений ii багатою уявою.
Знову Париж, зустрiч iз легендарною Джейн Гаддiнг, яка ii запросила знову грати на драматичнiй сценi, пророкуючи iй щасливу долю «блискучоi зорi» на театральному небосхилi, але Кармен замiрилася реалiзувати свiй талант на опернiй сценi. Водночас вона хоче продовжувати розпочатi «медицинськi студii», вабить ii пропозицiя давнього приятеля ii батька, вченого-астронома Камiля Фламмарiона, розпочати працю на лiтературному полi. Що ж, Кармен Фернандес пiд опiкою i завдяки порадам свого старшого приятеля Фламмарiона починае спiвпрацювати з журналами. Робить переклади, пише фейлетони, невеличкi статтi та готуе книжку новел, навiяних враженнями вiд розкопок у Помпеях.
Імовiрно, як стверджуе Орест Зiлинський, ii лiтературна бiографiя розпочалася з публiкацii у французькому журналi «La Croix»[14 - Зiлинський Орест. На далеких шляхах iсторii / Королева Наталена. Сон тiнi. – Bratislava: Slovenske pedagogicke nakladatel’stvo, 1966. – C. 285.], коли Наталенi-Кармен було лише шiстнадцять рокiв. Начебто тодi вона переклала з украiнськоi французькою мовою якийсь давнiй твiр чи документ отцiв-василiян, прибравши для цiеi публiкацii вiдповiдний псевдонiм Брат Іван (Fr?ve Jean)[15 - Росоха Степан. Передмова / Королева Наталена. Легенди старокиiвськi. – Прага: Пробоем, 1943. – С. 6.].
В «Автобiографii» Наталена Королева стверджуе: «Писати почала я давно, а перестала – з двадцять рокiв тому. Писала спочатку у французькiй пресi. Якусь мою працю видано було навiть по-московському (“О мотиве плетенки в армянской орнаментике”). І думала я працювати у французькiй лiтературi, до чого мене намовляли приятелi мого батька: Анатоль Франс i Камiль Фламарiон, астроном. З украiнськоi мови колись – не згадаю року, бо дуже давно – зробила була я переклад на французьку, бо нiхто тодi не мiг перечитати, що то за мова»[16 - Королева Наталена. Автобiографiя / Королева Наталена. Без корiння. Во днi они. Quid est Veritas? – Дрогобич: Вiдродження, 2007. – С. 42.].
Тож цiлком можливо, що юна Наталена таки здiйснила цей переклад, бо пiдписала цю працю псевдонiмом Брат Іван, згадуючи таку поширену у Францii легенду про мiфiчну краiну – «володiння попа Івана», з якою в ii уявi асоцiювалися украiнськi Карпати з горою Пiп Іван. Мабуть, важко давався шiстнадцятирiчнiй дiвчинi цей текст, оскiльки до приiзду восени 1904 року до Киева Наталена рiдко коли чула украiнську мову, хiба що в дитячому вiцi, але могла геть забути. Не знала украiнськоi мови в такiй мiрi, щоб перекладати складнi науковi тексти. Адже вона майже дванадцять рокiв провела у монастирi Нотр-Дам де Сiон iз виiздами до Іспанii.
Початок лiтературноi дiяльностi Наталени французькою мовою логiчно датувати 1903–1904 роками, можливо, 1909 роком, як визначае Роман Завадович[17 - P. З. [Роман Завадович]. Скрiзь «чужа» i скрiзь «своя»: Пам’ятi Наталени Королевоi // Овид. – 1966. – Ч. 3. – С. 6.], та найвiрогiднiше – перiодом навчання в Парижi в роках 1911–1914-х. Сама Наталена згадуе, що тодi вона активно спiвпрацювала iз лiтературними i науковими журналами «Echos d’Orient», «Pevue des Poеtes»[18 - Королева Наталена. Шляхами i стежками життя. – С. 3–4. Див. також с. 324 цього видання.] та iн.
Творить Наталена-Кармен новели французькою мовою, водночас виконуе партiю Кармен в Паризькiй оперi з несподiваним вкрапленням ексцентричного танцю, чим викликае бурхливу реакцiю глядачiв i шалений успiх цiеi оперноi постановки.
Дядько Еугенiо листовно пiдтримуе свою племiнницю, бо вiдчувае, що ii темперамент, почуття, любов до життя спрямовують творчу енергiю на втiлення прекрасних образiв на опернiй сценi та в лiтературi. А те, що рукопис ii першоi книжки новел не прийняло видавництво, пише вуйко, хай не опечалюе, бо вона мае «великий Дар. Дар роздавати радiсть, вiдпочинок мiльйонам, струджених життям…»
Кармен Фернандес надходить пропозицiя виступити в наступному сезонi в оперному театрi Венецii. Захоплена цим запрошенням, Кармен натхненно вчить новi опернi партii, лише зрiдка вiдволiкаючись – задля вiдпочинку – на студii з археологii та на малювання.
І знову озвався батько. Важко хворiе, готуеться до операцii на нирках, благае доньку приiхати до Киева – вiн хоче попрощатися i попросити вибачення за всi тi кривди, яких вiн iй завдав.
Зголосився поiхати зi своею племiнницею i дядько Еугенiо, сподiваючись довго не затримуватися в Киевi. Та й Естрельiтi треба було вчасно, згiдно з контрактом, прибути до Венецii.
У Киевi Естрельiта зразу ж поринула у свiт французькоi колонii – в музично-театральне, комерцiйне i релiгiйне середовище вихiдцiв iз Францii, а також у свiт украiномовний – приятельок подруги ii дитинства Марусi, украiнських дiвчат-служниць. Познайомилася вона iз музикантом, керiвником украiнського хору Олександром Кошицем, iз хористами вiд Садовського… Із особливим нетерпiнням чекала виiзду до Італii, сподiваючись бути на початку серпня у Венецii. Та несподiвано вибухае Перша свiтова вiйна, кордони закривають, i Естрельiта разом iз дядьком Еугенiо змушена залишатися в Киевi. Як бути? Обое зголошуються вступити до Червоного Хреста – «воювати з вiйною», гоiти рани, завданi жорстокою вiйною. Вiдбули шестимiсячнi курси, пiсля яких вуйка Еугенiо вiдправили на Кавказький фронт, а сестру милосердя Естрельiту на якийсь час залишили в Киевi.
Та ненадовго. Далi – санiтарний поiзд, передовi позицii, пораненi, кров i жах, атаки i вiдступи, вiдчайдушнi зусилля дотягти непритомного солдата до польового шпиталю, поранення пiд Травником, нагородження солдатською медаллю «За храбрость». Естрельiта пише за неграмотних поранених листи додому, пiдстригае iх i голить, годуе i напувае, мие i дезiнфiкуе, розповiдае казки, переказуе легенди i мiфи…
Пiсля першого поранення i першоi вiйськовоi вiдзнаки Естрельiта дiстае службове вiдрядження до Киева i вiдпустку для лiкування на Кавказi.
У Киевi випадково зустрiчаеться iз Іскандером, який вступив до нещодавно сформованоi «Дикоi дивiзii» у чинi гусарського старшини, прийняв православну вiру, обрав собi християнське iм’я Павло – «бо це iм’я Паоло Малатеста, того, що i в смертi, i у вiчному полум’i пекла не був розлучений зi своею Франческою, як про те оповiдае Данте у своiй “Божеськiй комедii”»…
