скачать книгу бесплатно
Назад до табору експедицii повертались з напiвпорожнiм кузовом, дехто поiхав на каротажцi i водовозках, де було не так порошно i не пекло сонцем.
Вдома Володя умився пiд рукомийником, принiс цебро води з великого залiзного баку, який стояв недалеко. Поблизу баку тинявся двогорбий верблюд, на заднiй нозi якого було тавро – лiтера «К». В таборi його звали Коля, i його особливо не любив начальник експедицii.
– Цей Коля нас розорить, – досадував вiн. – Навчився, сволота, зубами вiдкривати кран цистерни з водою, нап’еться, а кран не закривае. Ось i тече вона, поки хто-небудь не побачить. А нам вода у копiйчину влiтае, возимо ii за 72 км. І жiнки жалiються, Коля намагаеться вiдняти у них цебра з водою. Чоловiкiв боiться, не пiдходе.
Побачивши, що народ потягнувся до iдальнi, Володя теж пiшов. Їдальня була таким самим великим щитовим будинком, половину його займала кухня з загратованими вiкнами, а iншу половину – примiщення для iди з пластиковими столами i стiльцями. До вiконця роздачi вже стояла черга. Володя, як усi, отримав рисовий суп i макарони по-флотськи.
– Кожного дня одне й те саме, – бурчав Монахов, який стояв позаду Володi. – Грошей тут не платять, – сказав вiн, помiтивши, що Володя дiстав гаманець. – Скажи свое прiзвище, його запишуть i ставитимуть хрестик. Тут «общепiт». Пiсля зарплатнi тобi скажуть, на скiльки ти з’iв за мiсяць, ти розрахуешся, i годуйся далi.
Пiсля обiду усi розiйшлися спати. Сонце пекло немилосердо, а в щитових будинках прохолоднiше, та i вентилятор можна включити. Володя минулоi ночi, на вiдмiну вiд iнших, спав. Тому вiн пiшов додому, щоб випити зеленого чаю, а потiм вiдправився у керносховище. Це було примiщення без стiн, стовпи та покрiвля, щоб тiнь була i продувалось з усiх бокiв. Тут стояли стоси ящикiв з керном, тобто породою, яка вилучаеться з колонковоi труби пiсля ii пiдйому на поверхню. Керн однiеi з свердловин був розкладений на пiску, бiля нього навпочiпки сидiв технiк-геолог, який описував керн. Володя пiдiйшов до нього i присiв поруч на ящик.
– Багато не описаного керну? – поцiкавився вiн.
– Не дуже, чотири свердловини, сьогоднi бурiння п’ятоi закiнчили, але керн ще не привезли.
– Я теж попрацюю, треба ознайомитися з розрiзом.
– Ти наш новий старший геолог? – здогадався технiк.
– Так, я Володя.
– А я Кирило. Ранiше працював на осадових породах, не усi породи тут знаю. Ось це що таке? – вiн простягнув Володi шматок керну.
– Я теж не дуже знаю цi породи. Але це, як менi здаеться, скарноiд. Бачиш вiн лежав у ящику на контактi вапняку з кременистим сланцем, розвинувся по вапняку. Ось цей бiлий мiнерал, що переважае у скарноiдi, – тремолiт, а зеленi вкраплення – хромовий гранат, уваровiт.
– Та ти усе знаеш! – зрадiв Кирило. – А то я питаю усiх, нiхто не знае.
– Ось зробимо шлiфи, подивимось iх у мiкроскоп i тодi усе будемо знати. Вважаю, що тут можуть бути цiкавi речi, – зауважив Володя. – Якi номера свердловин, що не документувались? Допоможи менi, будь ласка, розставити керн.
І вони взялися удвох таскати i розставляти пiд навiсом важкi ящики. Години зо три Володя описував керн i вiдбирав в пробнi мiшечки сколковi проби, вiдбиваючи дрiбнi шматочки керну в iнтервалах по чотири метри довжиною. Близько шостоi вiн i Кирило пiшли до камералки, де взялися складати вiдомостi проб для вiдправки на аналiзи. Ще через двi години в камералцi почали з’являтися старшi геологи, крiм Сашi. Технiки-геологи, що документували канави на буровiй дiлянцi, принесли журнали з описаннями. Зайшов i старший геофiзик Мiша:
– Ходiмо до нас, познайомишся з моiми хлопцями.
В геофiзичнiй камеральцi сидiло декiлька людей, в тому числi iнженер-геофiзик, як з’ясувалось, чоловiк Люди. Вiн працював перший рiк пiсля закiнчення iнституту, в експедицii займався магнiтною зйомкою.
– Тут ще не усi, – повiдомив Мiша. – Потiм познайомишся. Ми працюемо до одинадцятоi вечора, потiм йдемо вечеряти. У нас тут е гуртожиток, кiмната, де живуть неодруженi iнженери – геологи i геофiзики. Там i вечеряемо, а хто не хоче – сiмейнi або «старi», як старшi геологи, сидять вдома. Тобто сплять.
– Я би прийшов до вас вечеряти, та у мене нiчого немае. Ви ж, мабуть, скидаетесь, приносите хто що мае.
– Взагалi, так, але потiм розберемось. Я за тобою зайду.
Близько одинадцятоi вiн дiйсно прийшов, Володя, вже наодинцi, сидiв у камеральцi. Пiшли до будинку, який стояв недалеко вiд володiного. Це мiсце, де стояли чотири великих щитових будинки, називалось селищем ІТР. Мiж ним i селищем робiтникiв були розташованi iдальня, контора експедицii i камералка.
Гуртожиток виявився великою кiмнатою, площею як двi володiни, тобто займав половину будинку, але не по довжинi, а по ширинi. Тут стояли три лiжка, тумбочки бiля них, а уздовж вiкон три стола, зiставлених разом i покритих клейонкою. В кiмнатi жили Мiша, ще один геофiзик та економiст експедицii. Тут же Володя побачив Люду i ii чоловiка, який дренчав на гiтарi. На столi стояли пляшки узбецьких вин – «Хосiлот» i «Боян – Ширей», якi привозили з Навоi. Крiм Люди жiнок не було, хоча Володя бачив якихось дiвчат у Мiши в камералцi, але з’ясувалось, що вони були дружинами бурових майстрiв i на вечерю не ходили.
– Взагалi-то влiтку тут дiвчат досить багато, приiдуть на практику з Киiвського i Старооскольського технiкумiв, але ми з ними однаково не гуляемо. Звичайно вони товаришують з хлопцями – студентами, якi приiздять на практику з iнститутiв.
Люда спекла пирiг, зустрiтий загальним захопленням. Хтось мав огiрки, редиску. Мiша, коли iздив вночi на каротаж, пiдстрелив двох зайцiв, якi у свiтлi фар бiгли по дорозi. Зараз його сусiди по гуртожитку готували печеня з зайчатини та картоплi, яку випросили у iдальнi.
– А чому буровикiв нема? – поцiкавився Володя.
– Вони п’ють горiлку, а не сухе вино. Взагалi-то у нас сухий закон, Юрiй Павлович заборонив шоферам привозити горiлку. Але, хто хоче, знаходить. Ми теж iнодi п’емо коньяк, на свята.
Володя вже знав, що Юрiй Павлович – це начальник експедицii.
– А старшi геологи?
– Вони, переважно, п’ють кефiр, якщо вiн е, звичайно, i лягають спати.
Тут дверi в гуртожиток вiдчинились, i в iх прорiзi з’явилось червоне обличчя i руда шевелюра, яка облямовувала лисину. Саша обвiв очами присутнiх i затримав погляд на столi. Не побачивши горiлки, вiн захлопнув дверi.
– Пiшов кола робити, – невдоволено сказав Мiша. – Зараз бiгатиме селищем, шукатиме горiлку.
Нарештi хлопцi, якi готували печеня, внесли доволi великий, принаймнi на цебро, закопчений казан. Печеня робили на лiтнiй пiчцi, складенiй метрах в п’ятдесяти вiд будинку. Паливом був саксаул, який привозили машиною з Туркменii. Його покрученi стовбури не пiддавались сокирi, але розлiтались на шматки вiд удару об камiнь.
Усi пожвавiшали, почали сiдати за стiл. Мiша розлив вино в склянки.
– Вип’емо за нового колегу, за старшого геолога Володю. Ви усi його ще мало знаете, але у нього вже е успiхи на пошуках родовищ, недарма його до нас прислало керiвництво Об’еднання. Сподiваемось, – повернувся вiн до Володi, – що з твоею допомогою ми знайдемо родовище в чорних сланцях пустелi Кизилкум.
– Ура, – вiдповiв Володя, усi посмiхнулися i випили вино, а Люда, на його подив, навiть зааплодувала.
– Не обертатимемо вечерю у виробничi збори, – Мiша полiз в казан i наклав собi печеня у великий алюмiнiевий полумисок. – Їжте зайцiв, пийте вино.
Проте розмови увесь час повертались до якихось виробничих питань, про якi Володя поки що не знав.
– Краще заспiваймо, – Людин чоловiк потягнувся за гiтарою.
Тодi в модi були пiснi Висоцького, Окуджави, Клячкiна, Розенбаума. Спiвали i геологiчнi пiснi, «гiмн» географiв – «Кто бывал в экспедициях, тот поет этот гимн, мы его по традиции называем своим…». Як i в Казахстанi, де Володя був на iнститутських практиках, тут усi з пiднесенням спiвали «Дом родимый свой у Москвы-реки мы оставили навсегда, чтобы здесь, в степи, встали фабрики, встали новые города…», хоч москвичiв серед них не було. Новi мiста i селища, дiйсно, вставали в пустелi Кизилкум – Учкудук, Зарафшан, Мурунтау, Навоi. Пустелю прорiзали залiзниця, а потiм i бетонка, лiнii високовольтних електропередач, магiстральний водопровiд великого дiаметру вiд Амудар’i.
За вiкнами почало свiтати, вже чотири години, але спати нiхто не хотiв. Наспiвались, нарозмовлялись, час по домiвках. Вмиватись, голитись, пити чай, збиратись на дiлянки.
ТРУДОВІ БУДНІ
Володi, як старшому геологу на буровiй дiлянцi, були пiдлеглими двi жiнки-iнженери, одна з них – дружина начальника експедицii, вона вiдповiдала за документацiю керну i складання геологiчних розрiзiв по свердловинах, а iнша – неосяжних розмiрiв, з задишкою, мабуть, хвора на дiабет. Вона вiдповiдала за документацiю канав, але завдяки розмiрам не могла влiзти в канаву, сидiла, переважно, в камеральцi i щось писала, час вiд часу задумливо дивлячись у далечiнь. Одного разу хтось з технiкiв, коли жiнка термiново вийшла, схопив листок, на якому вона писала, i вголос прочитав еротичнi вiршi, присвяченi молодому геологу – казаху, якого надiслали працювати в експедицiю. Володя не знав про це, тому йому самому доводилось iздити на дiлянку, перевiряти документацiю канав, яку робили декiлька технiкiв-геологiв. Побiжно вiн обов’язково дивився керн свердловин, якi бурились. Йому пiдлягали також технiки, вiдповiдальнi за документацiю керну, опробування i обробку проб, тобто дроблення, розтирання i вiдправку на аналiзи в Ташкент.
Усi працювали добре, але у вiльний час з ними бували пригоди: один з технiкiв, буваючи за межами експедицii, напивався i губив важливi документи, iнший – ревнував свою молоду дружину до начальника експедицii. Вона була бухгалтером i кожного мiсяця iздила разом з начальником в Навоi за грошима для зарплати. У цей час технiк не знаходив собi мiсця, приходив до Володi, щоб вiдпроситись на день i поiхати в Навоi спiймати дружину. Володя не дозволяв, бо вважав це дурницею, та i дитину технiку не було куди подiти. Документацiя керна у цей час була хтозна якою, а в журналi документацii Володя одного разу прочитав вiршi: «Дует ветер на дворе, сушатся пеленки, вся любовь – один обман, окромя ребенка». Пiсля повернення дружини, яка була молодою, здоровою жiнкою з рум’яними щоками, технiк ганявся за нею по селищу, щоб побити.
Володя кожного дня iздив на дiлянку, спав пiсля повернення, а о восьмiй вечора йшов до камералки, де працював ще чотири години до «вечерi». Вiн вiдразу ж почав складати розрiз уздовж магiстральноi канави, яка проходила паралельно профiлю свердловин. Поеднавши обидва розрiзи – по канавi i свердловинам, вiн виявив, що на його дiлянцi розташована вiсь антиклiналi, тобто випуклоi до поверхнi крупноi складки порiд. На пiвнiчному i пiвденному крилах антиклiналi були розташованi потужнi пластовi тiла амфiболiтiв, якi добре видiлялись за даними магнiтноi зйомки. В ядрi антиклiналi, яке було близько двох кiлометрiв завширшки i ускладнювалось меншими антиклiналями, залягала товща чорних кременистих сланцiв, фiлiтоподiбних, тобто слюдистих, кременистих сланцiв та чорних вапнякiв i доломiтiв.
Цей розрiз вперше висвiтив будову дiлянки. Володя побачив, що свердловини бурового профiлю розташованi на пiвденному крилi антиклiналi, тодi як руда, згiдно курсу структур рудних родовищ, який Володя вивчав в iнститутi, звичайно бувае у ядернiй частинi. Тому у звiтi за мiсяць вiн виклав отриманi результати, надiслав iх в Управлiння i незабаром отримав дозвiл продовжити бурiння на пiвнiч по профiлю. Через два мiсяцi обидвi свердловини, пробуренi в склепiннi антиклiналi, розкрили руду на рiзнiй глибинi геологiчного розрiзу. Товщина рудних перетинiв була невеликою, десять-двадцять сантиметрiв. Але, усе ж таки, руда з вмiстом урану в одну-двi десятих вiдсотку була вперше розкрита на глибинi в сланцях пустелi Кизилкум.
Тут вже були виявленi i освоювались крупнi родовища урану в осадових породах крейдового i палеогенового вiку – Учкудук, Букiнай, Суграли, Лявлякан та iншi, але руда в давнiх сланцях не була вiдомою, незважаючи на безлiч аномалiй радiоактивностi i проявiв вторинних уранових мiнералiв – ванадатiв, фосфатiв i карбонатiв.
Спiвробiтники Центральноi лабораторii в Об’еднаннi з’ясували, що експедицiею вiдкрито зовсiм новий тип уранових руд. На контактах чорних вуглецевистих сланцiв з вапняками розташовувались новоутворенi породи – скарноiди з мiнералами хрому, ванадiю, барiю, молiбдену i урану. Характер процесу свiдчив про неможливiсть утворення крупних уранових рудних тiл. Але ця мiнералiзацiя могла служити джерелом для вторинних окиснених руд урану, ознаки яких зустрiчались у зонах дроблення порiд у зв’язку з розломами.
Завдяки цим знахiдкам пiдсилилися роботи в експедицii. Поставили бурити ще три станки, вiдповiдно додались водовозки, що возили глинистий розчин для бурiння свердловин, прийшла ще одна каротажна, збiльшився штат геологiв i геофiзикiв. Збудували декiлька нових щитових будинкiв i багато будиночкiв для робiтникiв. У червнi до експедицii приiхали на практику молодi хлопцi i дiвчата, студенти iнститутiв i технiкумiв.
Дивлячись на Володю, почали постiйно працювати ввечерi в камеральцi й iншi геологи.
Хоча робота була напруженою, життя в експедицii не було одноманiтним. Увесь час траплялись якiсь подii, переважно неприемнi. Причиною цього був контингент робiтникiв, бiльшу частину якого складали «випускники» таборiв ув’язнених, розташованих поблизу мiст, що будувались у пустелi. Їх руками будувались цi мiста, рудники, заводи. Пiсля звiльнення вони йшли в геологiчнi експедицii, що шукали родовища урану i золота в пустелi Кизилкум.
Іншу частину робiтникiв складали люди, якi бажали добре заробити. Буровики, водii водовозок, дробильники проб, прохiдники канав працювали вiдрядно, не зважаючи на час, а крiм того мали ще, як усi робiтники експедицii, стовiдсоткову надбавку до заробiтноi платнi – польовi, безводнi i районний коефiцiент. Вони отримували удвiчi i утричi бiльше, нiж iнженери i, тим бiльше, технiки. Бiльшу частину робiтникiв, що ранiше не вiдбували покарання в таборах, складали казанськi татари, якi добре приживались в Узбекистанi завдяки близькостi мов i звичаiв.
Одна з неприемних подiй була пов’язана з молодими хлопцями, учнями Ферганського професiйно – технiчного училища, якi проходили в експедицii бурову практику. Вони швидко влились до колективу буровикiв. Вечорами, пiсля роботи, хлопцi вiдпочивали, тобто пили горiлку, якщо вдавалось дiстати. Пiсля полуночi, коли горiлка скiнчалася, iнодi виникали бiйки. Цього разу молодi буровики, бажаючи показати, якi вони «крутi», причепилися до вже немолодого колишнього в’язня, високого, страшного на вигляд, як Дракула, зi шрамами на обличчi. Пацани прийнялись його нещадно бити, але вiн вирвався, побiг i зачинився у своему будиночку, подiбному, скорiше на будку, нiж на житло. Пiсля погроз, пересипаних матом, практиканти почали ламати фанернi дверi. Зляканий Дракула зрозумiв, що його уб’ють, схопив великий кухонний нiж i навмання вдарив ним крiзь фанеру. Нiж точно попав у живiт одному з нападникiв. Тут пацани протверезили i побiгли до начальника експедицii, щоб термiново вiдвезти пораненого у лiкарню. Найближча була у селищi газовикiв Газлi, сто або навiть бiльше кiлометрiв вiд експедицii по битiй дорозi через пустелю. За кермо ГАЗ-69 сiв сам Юрiй Павлович, iхали декiлька годин i зранку поранений був вже на мiсцi.
