скачать книгу бесплатно
Чумацький шлях
Володимир Нагорняк
«Чумацький шлях» – це iсторично-побутова повiсть, побудована на мiфiлогiчному матерiалi Херсонщини. Це пiдхiд до теорii всеукраiнськоi соцiалiзацii сучасноi торгiвлi на зразках идаропного мислення авторськоi фiлософii цiленаправленого iнакомислiя.
Володимир Нагорняк
Чумацький шлях
Вступ
Вранiшнiй «Ікарус» йшов повiльно. Так-так, саме йшов: намацував дорогу, як слiпий стежку, вперто шарив фарами в молоцi туману. Складалося враження, що мiг рухатися тiльки вперед – щойно вихоплений свiтлом шматочок дороги тут же, на очах, поглинався пеленою. Знову вихоплювався i знову поглинався. Автобус мовчав: з гори на гору, а при такому туманi, не до розмов.
«Хоч рейс вiдкрили!» – зрадiв раптовiй думцi Василь Катеринчук – сивiючий, але iз залишками не зовсiм розтраченоi молодостi, навiть, якщо уважно придивитись, симпатичний мужчина. Глибоко-лагiднi та напрочуд сумнi карi очi, охайно, зi смаком одягнений, явно видiлявся серед пасажирiв-селян, але нiхто на це не звертав уваги. «Ага, а не будь автобуса…» – продовжила себе думка. «Подумаеш, заночував би у сестри Тамари у Новiй Ушицi, i зрадiли б!» – заспокоiвся. «Заночував би…» Та заночував би, але якась, як магнiт на цвяхи, недосяжна для розумiння сила тягнула на руiни пам’ятi, у Вiльховець, де народився, вирiс, звiдки багато рокiв тому i вирушив у свiт. Не мiг Василь противитися тiй силi, не мiг, та, признався собi, i не хотiв.
Нарештi! Автобус вирулив на Могилiв-Подiльську трасу. Розвiювався туман, стало видно як почала стидити небо ранкова зоря. «Направо!» – скомандувала думка. «Теж менi, – розiзлився на неi, – що я, приблудний?» А думка не здавалася: «Струга, Ставчани, Слобiдка…»
Вернув до тями шофер: раптово та рiзко, аж запищали, натиснув на гальма. Затрясло машину, ще раз, заклякла, вiдчинилися вхiднi. Зграйка синичок – впорхнули дiвчатка: галасливi, сонячнi, гарячi. І ескорт – хлопцi – статечно, куди тобi там, мужики. Заскочило кiлька дебелих сумок, останньою – гiтара, рушили. «Шкiльний випуск!» – по обличчю Василя пробiгла коротенька посмiшка.
– Залiтай, голото! – зайорзався шофер. Це були чи не першi його слова за весь рейс. Пiдiйшов один:
– Що з нас?
– А як що? А куди?
– Вiльховець.
– Пiсню. Доспiваете до Вiльхiвця – нiчого не вiзьму!
– Скiльки завгодно! – защебетала зграя. – Гiтару!
А на Василя нахлинуло… Не чув пiсень, не бачив зупинок, а чув i бачив себе у своему далекому – не забуваеться! – 10-Б. І однокласникiв, i однокласниць… Таких, точнiсiнько таких…
Пiдкинуло, ще, зойкнула гiтара, стрепенувся i Катеринчук. «А не проiхав?!» – блиснула думка. «О, де ж це ми?!» – стривожився. «Та Вiльховець же!!!» – i защемiла так рiдно-рiдно.
«А хто це дибае назустрiч? Дiд Сташко?… Вiн, точно, вiн! Говорили, що багато iсторiй про чумакiв знае…»
– Добрий день, дiду Сташко!
– Ага, а чий це ти, га?… Постiй-постiй, не Прокопа онук?… Точно… В магазин осе iду.
– Молодшого не знайшлося?
– Дай, боже, здоровля! Спасибi!.. Клятий туман: зайде у вуха – нi-i-чого не чую!
– Дiду, про чумакiв розкажете?! – уже прокричав. Та й це старий, мабуть, не розчув.
– Та нi! Та ти що, чоловiче добрий?! Дочка менi строго наказувала: буханець хлiба, пляшку оцту, о, i солi, солi обов’язково…
Василь пiдiйшов якомога ближче i бухнув над самим вухом:
– Про чумакiв!!!
– Та чую, чую, не глухий! Це теперечка сiль нiц не стое, а колись у чумакiв на кiло сала кiло солi мiняли. Кiло доброго сала. Бо чумаки сiль тяжким потом заробляли. Теперечка – машини. Теперечка…
– Про чумакiв! Розкажiть!
– Ідiм. То я по дорозi. Ага, прапрадiд мiй, довго-довго жив, Митром називався. На послiднiй чумачцi за погонича був, то розказував. А пам’ять у мене – (та хто цього не знае?!) – наче не вiн, а я там був. А що то за люди, лю-ю-ди, та куди вам! Ото ж i кажу: чумаки були аж дуже справедливi, помiркованi, йшли по правдi. І про се всi знали, i вiрили чумаку, бо як вiн скаже, то так воно i е… Тебе як прозивають?
– Василь! – прокричав, але не зразу – не чекав запитання до себе.
– То ти, Василю, приходи до мене ввечерi… Зможеш?… І я тобi все розкажу. Бо дочка строго наказувала: буханець хлiба, пляшку оцту, о, i солi, солi обов’язково… То ти прийдеш?
– Прийду! – схилився до вуха. Стрепенувся дiд:
– Туман пройшов – починаю чути… Бiля огнища, чумацького огнища, посидимо… Приходи! – попрощалися.
Крокiв десять пройшов Катеринчук, коли наздогнало:
– …буханець хлiба, пляшку оцту, о, ага, i солi, солi обов’язково…
Вiща птиця
(Вечiр перший; розповiдь дiда Сташка)
Давно було се, – гей, роки! —
Стояли ми бiля рiки…
Удавана маска чумацького погонича Митра миттю спадае з дiдового обличчя: «Бiля якоi се рiчки вони стояли, га?.. Бо скажеш, що брешу… Ага… Нi!.. А-а-а.. Не важно!» І знову постае перед Василем не знаний-перезнаний сiльський дiд Сташко, а, iй-богу, справжнiсiнький чумак.
Як зараз бачу:
тагани…
А скiльки снилися вони?!
Бiлiе мiсяць…
О! Огонь,
Немов живий,
тече з долонь —
Кипить,
кипить у таганах
Чумацька каша…
На волах
Лосниться шкiра аж —
од мiсяця…
І стае собою, сьогоднiшнiм: ворушить вогнище, тягне – закашлявся – люльку… Василь же, та ти що?! – нi звуку! Чув же вiд iнших: страшно не любить дiд Сташко коли його перебивають. Василь, здаеться, i дихати боiться… Нарештi! Заговорив:
Згадаю – й не знаходжу мiсця я!..
То не по небу —
по душi проляг —
Не по степу —
чумацький шлях…
– очi старого повiльно-повiльно здiймаються в лiтне вечiрне небо; i рука; випрамляеться вказiвний – показуе: – Чумацький шлях…
Трапилась одного разу з чумаками така пригода… Я тодi у них за погонича був – (а я, як вдае з себе прапрадiда свого, ну, того, що Митром називався, артист!) – якраз кашу доварював – перемiшував, щоб не пригорiла. Чумаки ж одпочивали бiля другого огнища: дядько Данило, дядько Петро, дядько Осип… Га?… Ага, пiдходить до них Старший Чумак, – дядько Мартин, здаеться, Мартин, Мартин, – та дядько Охрiм.
